УКРАЇНА: ВИБІР МОДЕЛІ РОЗВИТКУ САМОВРЯДУВАННЯ
Тимур Нагалевський, депутат Житомирської міської Ради
Рівень цивілізованості будь-якого народу визначається серед іншого рівнем його самоорганізації. Іншими словами, цивілізованим народом правлять не президент, не парламент і не уряд.
Цивілізований народ править собою сам через систему самоврядування, а органи центральної влади (законодавчої, виконавчої та судової) повинні захищати це самоврядування від втручання зовнішніх чинників, маючи для цього силові структури та збираючи податки на своє та їхнє утримання. Решта коштів залишається у територіальних громад для здійснення того ж таки самоврядування.Десятий рік в Україні намагаються провести реформу з упровадження самоврядування, але тоталітарну систему влади так і не замінено досі на нову демократичну модель. Цьому є багато причин. Але найголовнішою є відсутність реформаторської більшості у парламенті, відсутність реформаторського уряду. Не останню роль у гальмуванні самоврядних реформ відіграють і самі місцеві ради, що формувалися на основі Закону "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" від 14 січня 1998 року, оскільки, як показала практика, в результаті до рад усіх рівнів прийшли так звані "професіонали" - керівники бюджетних установ (головні лікарі, директори шкіл, державних комунальних
72
підприємств тощо). Переважно це люди, які не звикли думати, аналізувати, проявляти ініціативу, мислити творчо. Вони прості виконавці, які звикли виконувати волю того, хто сидить вище по адміністративній вертикалі. Через те дуже часто, коли потрібно виявити принциповість у відстоюванні інтересів територіальної громади, вони схильні до капітуляції перед державним чиновництвом. Таких прикладів немало. Приміром, бюджетний процес у 2001 році показав, що багато мерів злякалися фінансової незалежності і погодилися на централізацію бюджету, фактично, вони відмовилися від відповідальності перед громадами й обрали шлях, коли невідомо хто несе відповідальність за те чи інше рішення, коли, нічого не роблячи для громади, завжди можна кивати на облдержадміністрацію, уряд, парламент.
Проте найголовнішою причиною відсутності реального самоврядування є відсутність в Україні громадянського суспільства, а саме воно є базою для самоврядування і загалом публічної політики. Розгляньмо діяльність громадських організацій, що зареєстровані в нашій області. До демократичного суспільства ми не доросли, бо цих організацій мало. Крім того, багато організацій просто не діють, а ті, що діють, часто є звичайнісінькими "грантососами" іноземних фондів, що фінансове підтримують третій сектор. Це добре, що кошти є. Але ж де користь для конкретної громади? Тому законодавство у царині самоврядування потрібно реформувати так, аби врахувати цю найголовнішу причину. Іншими словами, новий закон про місцеві вибори має бути однією зі складових частин цілісної адміністративної реформи, яка
73
має бути спрямована, по-перше, на децентралізацію влади і надання широких повноважень та фінансової незалежності територіальним громадам міст, сіл, селищ, а також самоврядним районам та областям, та, по-друге, на об'єднання громадян у спілки, асоціації, гуртки, товариства, які б виступали виразниками інтересів певних груп членів територіальної громади.
Невтішний стан у самоврядуванні та причини відсутності повноцінного громадянського суспільства криються в сучасній вітчизняній політиці. Головною політичною проблемою є президентська адміністрація, яка не хоче ділитися владою не тільки із самоврядуванням, а навіть з парламентом та урядом. Замість того, аби районні та обласні ради мали власні виборні виконавчі органи, централізація влади в Україні доходить до абсурду - на рівні районів діють державні адміністрації, які взагалі не потрібні. Зрозуміло, що виконавча влада буде до останнього стояти на своїй моделі маріонеткового самоврядування, але парламент, політичні партії, їхні осередки на місцях незалежно від ідеологічного спрямування, громадські організації мають відстояти демократичну модель самоврядування, яке фінансове незалежне від центральної влади, має чітко окреслені повноваження, в які не втручатиметься державна влада.
Лише тоді до органів самоврядування піде інтелект, творча особистість, яка працюватиме на благо громади.Важливе місце в реформуванні самоврядування займає виборче законодавство - правила, за якими формуватиметься українське самоврядування. Зараз обговорюється нова редакція закону про місцеві вибори.
74
Поки доля цього законопректу невтішна. Але мало хто не погоджується, що закон потрібно оновити і пристосувати до сучасних реалій. Дуже важливим у новому законі має бути правовий механізм, який забезпечував би участь у виборах зокрема та в самоврядуванні загалом якнайбільшої кількості громадян. Найголовнішими у виборах, на мою думку, мають бути партії та громадські організації. Депутат міської чи обласної ради повинен працювати в раді на постійній основі. Керівники бюджетних установ не повинні бути депутатами або принаймні на строк депутатських повноважень мають скласти з себе повноваження керівників. Тільки в такому разі депутат стане незалежним, не матиме конфлікту інтересів. Це дасть гарантії для плідної праці на громаду, а отже й на самого себе. Нині ж самоврядування саме по собі, а громада сама по собі. Лише інколи місцева влада може згадати про інтерес громади, який складається з тисяч інтересів членів громади. В очах же громадян мер і міська (селищна) рада - це ті, хто постійно підвищують тарифи на комунальні послуги і не думають про громадянина, який у бідному місті не може заробляти більше, аби оплатити такі послуги.
Ще однією великою політичною проблемою, яка стоїть на перешкоді демократичних місцевих виборів зокрема і реформування самоврядування загалом, є підневільна преса, що обслуговує центральні та місцеві клани і не намагається надавати громадянам достовірної інформації. Особливо це проявляється під час виборів. Потрібно розробити правовий механізм, який гарантував би свободу слова під час виборів і унеможливлював би продажність журналіста і ЗМІ.
75
Дуже суперечливим є питання, чи проводити місцеві вибори одночасно з парламентськими, чи розмежувати їх у часі.
Одночасні виборчі кампанії дуже важкі як для виборця, так і для політичних партій, оскільки потребують великих зусиль і матеріальних витрат, відтак обмежують право вибору та право бути обраним. З іншого боку, якщо вибори розмежувати у часі, то в президентської адміністрації буде можливість їх "контролювати" з користю для себе.Загалом, місцеві вибори - то велика політика. Від виборчого закону, від результатів виборів залежатиме, якою буде Україна впродовж найближчих десятиріч. Чи вона піде шляхом російських псевдореформ, чи обере демократизацію (децентралізацію) державного устрою за європейським взірцем. Як прихильнику європейського шляху розвитку, хочеться останнього. Проте місцеві вибори, як і вся система місцевого самоврядування в Україні, розвиваються в умовах панування номенклатурного капіталізму та безпартійної квазідемократії. За таких умов органи місцевого самоврядування встановлюються згори "партією влади", а виборцям надається лише можливість виражати їй довіру. Саме таку модель пропонує владна номенклатура, зосереджена в адміністрації президента. Ця система є не тільки антипартійною, але й антидемократичною. На мою думку, парламент має відстояти партійні вибори хоча б до міських рад міст обласного значення, де добре розбудовані партійні структури. Щоб до рад приходили не просто "гарні" люди, а команди "гарних людей" з ефективними програмами розвитку своїх територіальних
76
громад, які несли б політичну відповідальність за своє врядування. Це істотно демократизувало б наш державний устрій, покращило б партійне життя України, адже не секрет, що впродовж останніх років (президентські вибори, референдум 2000 року, довибори до парламенту) легальні політичні партії зазнали всіляких обмежень і цькувань з боку виконавчої влади та деяких аж надто підконтрольних засобів масової інформації.
Касетний скандал в Україні, що розбурхався минулого року, коли Президент України хотів якнайшвидше імплементувати результати свого сфальсифікованого референдуму (приміром, у Житомирі для забезпечення 50-відсоткової явки на виборчі дільниці із списків виборців упродовж двох годин було викреслено 22 тис.
виборців, у тому числі і вся моя сім'я), показав, що український народ не лише не готовий, за словами "гаранта", до його "реформ", але категорично не погоджується бути у підпорядкуванні і такого "гаранта", і його губернаторів у регіонах та намісників у районах, що українці не сприймають такої системи політичне безвідповідальної та безконтрольної влади. Так склалося історично, що ми не сприймаємо ніякої "сильної руки", а є прихильниками Демократії, республіканської системи правління, парламентаризму. Адже навіть національно-визвольна війна під проводом Хмельницького, від якої бере свій початок нова українська державницька думка, не була війною проти Речі Посполитої за так зване возз'єднання з Москвою, а була війною за права і вольності козаків та МІЩан, які порушувала Варшава, а мала підтвердити і гарантувати Москва. І не дивно, що коли Хмельницький77
наприкінці життя хотів, аби Україною правили його нащадки, тобто його династія, аби Україна перетворилася на монархію, козаки не підтримали прагнень гетьмана, бо свою боротьбу вони сприймали як захист своїх прав і вольностей, тобто хотіли своєї української, козацької республіки на чолі з виборним гетьманом, який був би підконтрольним козацькій раді, а отже всьому українському народові, і гарантував би козакам права і вольності.
Отже, якщо повернутися в наш час, ми маємо усвідомити, що нам потрібна не просто державність, а державність для демократії та реформ, щоби були гарантовані наші права і свободи, задекларовані в нашій Конституції, створені якнайкращі умови для самореалізації такої великої потуги у центрі Європи, як український народ. Нічим ми не гірші нічим не кращі від інших народів. Немає в нас ніякого особливого шляху розвитку, про який нам говорять державні мужі. Просто деякі наші вожді вже вкотре хочуть побудувати державу на російський зразок, тобто зробити її своєю вотчиною, удільним деспотичним князівством під вивіскою начебто демократичної незалежної держави. Якщо ми йдемо до Європи, а це постійно декларується президентами та урядами вже 10 років, то за взірець нам має служити законодавство країн Євросоюзу, наших західних партнерів, особливо Польщі, яка вже десять років не декларує реформи, а проводить їх і має немалі успіхи. Невже це не є підказкою для нашого народу і для нашої влади, за яким рецептом потрібно готувати цю "смачну страву" під назвою демократичні реформи, в тому числі і реформу самоврядування.
78