Знахідки кам’яних бойових сокир на Волині

На території Західної Волині перші сокири зафіксовані в куль­турі лійчастого посуду, яка за­позичила їх, очевидно, у племен трипільської культури або на­впаки. Сокири КЛП належать до типу обушкових, де обушок мас грибоподібну форму (рис.

Найбільша кількість бойових сокир відома у племен культур шнурової кераміки (епішнурової), які називають ще “культурами бо­йових сокир”. Виходячи з теорії виникнення і розселення індоєвро­пейських племен, окремі дослідни­ки вважають, що носії цих культур були частиною індоєвропейської спільноти, яка початково займала територію південноросійських сте­пів від Приазов’я до Каспію [Брю­сов, 1961, с. 14-33; Бсрсзанська, 1982]. Одними з перших па цій те­риторії бойові сокири використову­вали племена катакомбної та зруб­ної культур, які населяли вказаний простір. Вони перебували на стадії розкладу первісного устрою з озна­ками патріархату. Про це частково свідчить захоронения вождя з жін­ками. слугами, кіньми. Поховання супроводжувалося бойовими, май­стерно виготовленими сокирами.

Рухаючись зі своєї первісної те­риторії, індоєвропейські племена змушені були вступати в не завжди мирні відносини з населенням тих територій, через які вони пересува­лися [Конча, 2004, с. 87-98]. Тому значна роль в цих стосунках відво­дилася зброї, в тому числі, бойовим сокирам [ПІарафутдінова, 1980, с. 60-70; Давня історія, 1997, с. 406; Седов, 1993, с. 18-35].

Спрощення (занепад) форм, зменшення кількості кам’яних со­кир спостерігається в другій поло­вині П гис. до P. X. З середини епо­хи бронзи збільшується кількість бронзової зброї. Проте на Поліссі кам’яні сокири зберігають своє значення і далі [Березанская, 1982, с.120].

У ранньому залізному віці усі форми сокир зводяться до клино­подібного, молотоподібного або ромбічною типів. Трохи різнома­нітніші вони у племен висоцької культури [Крушсльницька, 1976].

Кількість відомих сокир із те­риторії Західної Волині становить понад 500 екземплярів. Вони збе­рігаються переважно в обласних та районних музейних збірках, при­ватних колекціях, шкільних музеях (Луцьк, Володимир-Волииський, Кременець, Любомль, Маневи- чі, Рокині, Торчин, Рівне, Дубно, Костопіль, Млинів тощо). Музейні збірки концентрують матеріали з навколишніх прилеглих територій, проте досі немає їхнього каталогу, поділу за призначенням, культурою, типами. Водночас є нагальна по­треба опису й інтерпретації таких артефактів - як важливого джере­ла для реконструкції господарства, культури, міжетнічних контактів, обміну тощо. Особливо це стосуєть­ся кам’яних сокир як найбільш важ­ливих, культуровизначальних масо­вих виробів (поряд із крем’яними знаряддями). Типологічні схеми для подібних виробів розробля­лися В. Іородцовим [Городцов, 1907], П. Глобом [Glob, 1945], К. Струве [Struve. 1955], A. Брк>- совим, M. Зиміною [Брюсов, Зими­на, 1966], Я. Махніком [Machnik, 1966], Д. Крайновим [Крайнов. 1972], Р. Рімантене, О. Багуше- не [Rimantiene, GrigaIalaviCiene, BaguSicne, 1974], Я. Рієром [Риер, 1975], II. Вальде-Носаком [Valde- Nowak, 1988], А. Броніцькнм [Bro- nicki, 1991; Bronicki, Kadrow, 1998], С. Санжаровим [Санжаров, 1992], I. Михальчишиним [Михальчишин, 1995], М. Чарнявським [Чарняускі, Лакіза, 1995], П. Влодарчаком [Wlodarczak, 2006], В. Клочком [Клочко, 2006], В. Лакізою [Лакіза, 2008].

Дані типологічні поділи не мо­жуть охопити всі відомі вироби з Волині внаслідок їхньої значної різ­номанітності. Причиною ж цього є етнічна строкатість давнього на­селення Волині. Носії численних культур, які мешкали на вказаній території (лійчастого посуду, піз- шютрипільської, прогорай ньомежа- но в и цької, рані і ьомсжановицької, городоцько-здовбицької, мсжанови- цької, стжижовської, східнотшинець- кої, лужицької, висоцької тощо), за­лишили різні типи кам'яних сокир.

Визначаючи призначення сокир, слід звертати увагу' на їхній зовніш­ній вигляд, пошкодження від робо­ти.

Особливо старанно інколи при­крашені орнаментом сокири, які відносять до парадної (престиж­ної) зброї, шо належала військовій еліті.

На території південного сходу України С. Санжаров виділяє шість характерних типів сокир: 1) кли­ноподібній; 2) молотоподібній; 3) усічено-ромбічній; 4) видовжено- ромбічній; 5) обушково-рубано- ромбічній; 6)обушковій [Санжаров, 1992, с. 161]. Дослідник зазначає, що такі предмети використовували­ся не лише як зброя, а й як знаряд­дя праці. За даними С.Санжарова, основним матеріалом, з якого ви­готовлялися сокири, були такі види каменю: як базальт, граніт, сланець, діабаз, діорит і дрібнозернисті по­роди (наприклад, пісковик).

Для території Білорусі (зокрема Могилівської області) типологію кам’яних сокир доби бронзи роз­робляв Я. Picp. Опрацьовані ним вироби були виготовлені з базальту, діориту, габро, діабазу та поділя­лися на такі типи: 1) клиноподіб­ні; 2) молотоподібні; 3) обушко­ві, усічсно-конічні; 4) втульчасті; 5) середньообушкові; 6) овальні; 7) ромбічні; 8) обушкові довголопа- теві; 9) обушкові коротколопатеві [Риср, 1975, с. 144]. Просвердлені отвори у більшості сокир конічні, що відрізняє їх від фатьянівських [Крайнов, 1972, с. 148].

Довголопатсві сокири Я.Picp поділяє на дві підгрупи: 1) з отво­ром, просвердленим посередині; 2) з отвором ближче до обушка [Риер, 1975, с. 144]. Ареал поши­рення цього типу виробів дуже значний: від Прикарпаття, Право­бережжя Вісли, Прибалтики до північних областей Росії. На тери­торії Волині сокир цього типу відо­мо більше 20 екземплярів. Для них характерне досконале виконання, значні розміри, розширене заокру­глене лезо і розширення крайньої обушкової частини [Михальчишин, 2005, с. 381, рис. II].

Для сокир-молотів культур шну­рової та постшнурової кераміки Західної України типологізацію розробив В. Клочко [Клочко, 2006, с. 81 ]. Він виокремлює три типи по­дібних виробів:

1) сокири-молоти із заокругле­ним обушком, характерні для по­ховань підкарпатської культури: Кавське І і 2, Колоколин 3.3,4 і 4.1, Баличі 6, Загребелля, Бережани, Малі Іловичі, Полівці 2, Климківці, Качанівка 6, Білогірка 1, Русилів, Сірники І, Стригани, Ворвулин- ці [Свєшніков, 1974, рис.

2) сокири-молоти з грибоподіб­ним обушком - знахідки з підкар­патських поховань Колоколин 3.1 і 5 та Крилос. курган Настасіна Мо­гила [Свєшніков, 1974, рис. 7: 9,11]

- це тип K сокир-молотів культури лійчастого посуду за М. Запотоць- ким [Zapotocky, 1989];

3) в окрему умовну групу ви­ділено видовжені сокири-молоти з широкими сокироподібними ле­зами (тип “Початій”). Усі вони по­ходять із випадкових знахідок на території Передкарпаття і Поділля

- Раковчика, Богородчан, Галича, Хмільова, Чернилява і Даіпави. І. Свєшніков пов’язує їх з пізнім етапом підкарпатської культури шнурової кераміки та із стжижов- ськото культурою (Княгинине і Володимир-Волинський), підкрес­люючи близькість до сокир-моло­тів фатьянівського типу [Свєптні- ков, 1974, с. 63-64, 130]. На думку В.Клочка, ці сокири можна вважати прототипами сокир фатьянівського типу [Клочко, 2006, с. 81].

Сокири з досліджуваної терито­рії дещо своєрідні в порівнянні з ін­шими регіонами. Тому планується розробка власної класифікації для них на основі методики кращих класифікацій (П. Глоба, К. Струве). На даний момент серед кам’яних сокир з Волині можна тільки умов­но виокремити 8 типів.

Тип 1.

Скотарське населення, або пле­мена з переважаючим скотарським укладом, відзначалося, як відомо, рухливим способом життя, часто вторгалося на чужі території. Від­повідно, їхнє озброєння, ступінь мілітаризації, розвиток вершництва були вищими. Цс стосується і носі­їв культур постптнурової кераміки ранньобронзового віку, які при­йшли із заходу чи. можливо, пів­денного заходу на територію тепе­рішньої Волині, заселену в той час постенсолітичними спільнотами.

Матеріали з Дубенщини, зі­брані R Ткачем та інтерпрето­вані ним як належні до культури багатоваликової кераміки (КБВК), не сприймаються дослідниками

Рис. 3.13. Парадні кам'яні сокири з грибоподібним обухом ранньобронзового віку: 1 - Нові Стрілиша Жидачівського р-ну Львівської обл. (діорит) (за І.Михальчишиннм), 2 - Покашів Ківерцівського р-ну Волинської обл. (за Г. Охріменком)

однозначно, зважаючи на їхню міс­цеву своєрідність і відмінність від південно- і східноукраїнських. Зі­брана В. Ткачем та нами невелика колекція сокир, притаманних лише цьому населенню, а також наявні у фондах Рівненського краєзнавчого музею артефакт и (керамічні, кістяні пряжки), є важливим аргументом на користь перебування на Волині на­селення КБВК, хоча не виключена можливість належності матеріалів до інгуленької катакомбної культури або й інших культур припонтійсько- го походження. Ці сокири озброєн­ня виготовлені переважно з темного каменю (сірого базальту), вузькі, ви­гнуті, обидва протилежні їхні кінці (обушок та лезо) більш розширені, півкруглі, звужені (рис.

Тип 2. Обушкові сокири. Ці вироби ретельно виготовлені, часто шліфовані до блиску. Обух звуже­ний, циліндричний, видовжений. Порівняно з клиноподібними, вони часто бувають більших розмірів до­вшими. їхня довжина в основному 16-17 см. Визначальна їхня риса - подовжені та звужені обушки (рис. 3.14), у деяких екземплярів вони циліндричні з вершиною у фор­мі гриба (рис. 3.15; 3.16) [Махнік, Павлів, Пстегирнч, Принада, 2002, с. 500. рис. 12: 8-9]. Вироби остан­нього підтипу належать до KJl П. Кут -загострення леза невеликий. Отвір обушкових сокир розміще­ний в середній або нижній частині.

Окремі вироби за формою нага­дують підчовнуваті сокири напри­клад із с. Ростань Любомльського р-ну, ур. Стрільбище) (рис. 3.3:1), в інших - форма близька до ром­бічної (наприклад, із Володимир- Волинського музею (рис. 3.17:3)). Сокири цього типу дещо нагадують середньодніпровські екземпляри (сокира з поховання ссрсдньодні- провської культури біля с. Любсчна Чернігівщині [Телегин, Круц, 1970, с. 179, рис. 1:9]). Вони мають або витягнуті пропорції з незначним потовщенням біля отвору, або. на­впаки. широкий отвір і потовщен­ня та різка витягнутість біля нього, як у виробі з с. Гораймівка Мане- вицького району Волинської облас­ті (рис. 3.18:2). Подібна обушкова сокира знайдена й у Володимир- Волинському районі (рис. 3.17:1).

Тип 3. Підтрикуїні сокири. Усього в Східній Європі відомо по­над 100 виробів цього типу, однак вважається, що вони нечисленні. На Заході України, за підрахунками І. Михальчишина, знайдено близь­ко тридцяти екземплярів, сім із них виявлено на Волині, решта - у Прикарпатті. Приблизно половина з них описана А. Брюсовим [Брю­сов, Зимина, 1966, с. 23]. Найбільш виразні форми цього типу відомі з с. Морочно Зарічнянського району Рівненщини (рис. 3.19:1), с. Версии Кам’яно-Буського р-ну (рис. 3.2:2), м. Добромиль Старосамбірського ра­йону Львівської області (рис. 3.2:1) тощо. Довжина цих виробів від 9 до 17,5 см. Отвори розмішені ближче до леза або в центрі.

Сокири з Любомльського райо­ну Волинської області (рис. 3.20:2), с. Великі Гнилиці Підволочись- KOiu району Тернопільської об­ласті нагадують витягнутий клин, що зближус їх із клиноподібними (рис. 3.21:1). Предмети озбросн-

Puc. 3.14. Довгообушкові кам'яні сокири: 1 - Великий Мідськ Костопільського р-ну Рівненської обл., 2 - Перемишляни Львівської обл.

(за 1. Михальчишиним. Г. Охріменком)

Рис. 3.15. Кам'яні сокири з грибоподібним обушкпм- І Литовсж Іваничівського р-иу Волинської обл., 2 - фонди AM ЛНУ (за І. Михальчишиним).

З - фонди BKM (за Г. Охрімснком)

Рис. і. 16. Кам’яні сокири з грибоподібним обушком: І - околиці Львова.

2 - Малі Грибовичі Нсстсрівського р-ну Львівської обл. (габродіорнт),

3,4 - Зимно Володимир-Волинського р-ну (фонди AM ЛНУ, № 156, 171),

6 - фонди BIM (А-119, сірий базальт) (за І. Михальчишиним)

Рис. 3.17. Обушкові кам'яні сокири: І - Лудин Володимир-Волинського р-ну,

2 - Хогсшів Камінь-Каширського р-ну. З - Зимно Володимир-Волинського р-ну Волинської обл. (ла Г. Охріменком, І.Михальчишиним)

Рис. 3.18. Кам’яні довгообушкові сокири: 1 Волинська обл. (іабробазальт)

2 Гораймівка Маневинькоіо р-ну Волинської обл. (за Г. Охріменком), (фонди JllM) (за 1. Мнхальчишиним)

19 Зам 384

Рис. 3.19. Підтрикутні та клиноподібні кам’яні сокири: 1 - Морочно. 2-3 - Пінськ, 4 - Косово, 5 - Оброва, 6 - Мокра Дубрава (за Ю. Кухаренком)

/

Рис. 3.20. Підтрикутні кам'яні сокири: І - Більче Миколаївського р-ну

Львівської обл. (за 1. Михальчшнини.м), 2 - фонди JlKM (за О. Остапюком)

Рис. 3.21. Підтрикутні та клиноподібні кам'яні сокири: 1 - Великі Гнилиці Підволочиського р-ну Тернопільської обл., 2 - Луцький р-н, 3 - Рожишенський р-н Волинської обл. (за І. Михальчишиним, Г. Охріменком)

ня такого типу знаходять в Серед­ньому Подніпров’ї, в Поприп’ятті, на Прикарпатті. Варто зауважити, шо сокири трикутної форми, як і обушкові, не пов’язуються чітко з певного культурою. Підтрикугні сокири важко датувати, оскільки вони співіснували із сокирами ін­ших типів. А. Брюсов відносив їх до найбільш ранніх типів кам’яних просвердлених сокир [Брюсов, Зи­мина, 1966, с. 23].

Підтрикугні сокири мають вели­кий кут загострення, плаский обух, пе відділений від клина. Сокира найбільшого розміру подібного типу зберігається в Рожищенсько- му музеї (рис. 3.22). Решта знайде­них сокир - середніх розмірів (8- 12 см).

Підтрикугні сокири мають дещо меншу властивість уражати в бою порівняно з іншими типа­ми. Деякі вироби виготовлені зі зламаних біля отвору сокир, набу­ли трикутної форми (рис. 3.23:3; 3.24:2-4).

Тип 4. Молотоподібні сокири. Сокири цього типу належать до ма- лопоширених. Зокрема, А. Брюсов і М. Зиміна відносять до молото­подібних виробів 39 екземплярів, виявлених у Східній Європі, у тому числі два з Волині. 1. Михальчишин на території Прикарпаття та Волині

Рис. 3.22. Підтрикутна кам'яна сокира з Рожищенського р-ну Волинської обл. (темний базальт) (за Г. Охріменком)

виявив ще 11 виробів (п’ять із При­карпаття, п’ять із Волині та один із Білоруського Полісся (Брестська область). За формою це предме­ти овальної, лінзоподібної форми, деякі віддалено нагадують клино­подібні сокири, проте обухи в них тупі, звужені, плоскі (рис. 3.100). Широковідомі вони на правому березі середньої Волги, в Білорусі, Криму; могли використовуватись як навершя палиць [Брюсов, Зими­на, 1966, с. 27].

Молотоподібні сокири з Луць­ка (рис. 3.25:2), Володимира- Волинського, сіл Бихів Любсшів- ського району (рис. 3.25:3), Білявці Бродівського району (рис. 3.26:2),

Рис. 3.23. Иідтрикутні кам’яні сокири: 1 Сокаль Львівської обл. (діабаз зеленуватого кольору), 2 - Комарів Галицькою р-ну Івано-Франківської обл. (курган № 25) (сірий діабаз із зеленуватим відтінком),

З - Васьковичі Kopoc !енського р-ну Житомирської обл. (сірий колір) (за І. Михальчишиним)

Червонограда (рис. 3.25:4), Малі Орли Давид-Городоиького району Брестської області та інші вироби цього типу (рис. 3.27) мають поді­бність до булав.

Старанно виготовлена сокира походить із с. Синове Старови- жівського району Волинської обл. (рис. 3.84:2). Вона шліфована й орнаментована продовгуватими бо­розенками, щоправда помітні сколи з одного боку від ударів об щось дуже тверде.

Довжина молотоподібних виро­бів - віл 9 до 15,4 см. Отвір пере­важно розміщений в центрі сокири, їхня здатність уражати нижча, по­рівняно із сокирами клиноподіб­ного типу, проте вони простіші для виготовлення та більш міцні. Відо­мі лише окремі знахідки; датувати їх важко. Частина таких виробів на­лежить до пізньої культури [Клоч- ко, 2006, с. 47].

Д. Крайнов подас опис молото­подібних сокир з клиноподібним лезом та звуженим обухом. І. Ми- хальчишин відносить їх до молото­подібних. А. Брюсов називає хрес­топодібними. У районі отвору вони різко розширені, обухи в них зву­жені. як в обушкових сокир, лезо також потоншене, тупе. (рис. 3.3:3; 3.12: б, 7 та їм.).

Сокиру з пласким обухом і ле­зом виявлено в кургані культури шнурової кераміки біля с. Баличі

Рис..1.24. Підтрикутні та клиноподібні кам’яні сокири: 1,5 — Волинська обл., 2 - Підгір’я Бродівського р-ну Львівської обл., З - Комарів Галицького р-ну Івано- Франківської обл. (кург. № 25), 4 Озктгичі Локачинського р-ну Волинської обл.,

6 - Броди Львівської обл., 7 - Лудин, 8 - Бубнів Володимир-Волинського р-ну Волинської обл. (за 1. Михальчишиним)

[Свєшніков, 1974, с. 42, рис. 6:13]. А. Брюсов і М. Зиміна вважають, що вони мало використовувались і походять, ймовірно, з межиріч­чя Прип’яті та Середнього Дні­пра [Брюсов, Зимина, 1966, с. 27]. Усього в Східній Свропі їх відомо ЗО екзеплярів.

Уламок шестигранного кам’яно­го просвердленого молота виявлено на поселенні Лука-Врублівецька [Бибиков, 1953. табл. 20(6)].

Недбало виготовлена сокира з м’якої породи походиіь з с. Сіснжа- рнчі Володимир-Волинського р-ну, поверхня її невирівнена, отвір пс-

Puc. 3.25. Кам’яні молотоподібні сокири: І - Вербень Миколаївського р-ну Львівської обл., 2 - Луцьк, 3 - Бихів Л юбешівського р-ну Волинської обл., 4 Червоноірад Львівської обл. (за 1. Михальчишиним)

Рис. 3.26. Кам'яні молотоподібні сокири; 1 - Волинська обл. (фонди BKM,

і A-11500), 2 - Білявці Бродівського р-ну Львівської обл. (за 1. Михальчиніиним), і 3 - Волинська обл. (фонди BKM. А-8925), 4 - Камінь-Каширськнй р-н

: Волинської обл.

■

3.27. Кам’яні молотоподібні сокири-молоти: І — Городснка Львівської обл. (за І. Михальчишиним), 2 - Голишів Луцького р-ну,

З - с. Вишнів Любомльського р-ну Волинської обл. (за Г. Охріменком),

4 фонди ЛКМ (№ 150) (за О. Остапюком)

досвердлений та розміщений ближ­че до обуха (фонди BlM. інв. № А-154). Менша за розмірами соки­ра походить з Торчина. На обушко- вій частині видно сколи, що утво­рилися від ударів об щось тверде.

Тип 5. Дископодібні сокири. Дископодібних сокир поки що відо­мо мало - лише п'ять. Три знайде­но на Волині, одну - ус. Раковчик Івано-Франківської області, одну - у Хмельницькій області. їхньою характерною особливістю є тс, що лезо виготовлене у формі диска. У профіль лезо цих сокир клинопо­дібне, лише у виробі з Раковчика воно нагадує дзьоб птаха [Свєшні- ков. 1974, рис. 18:1].

Більшість із подібних предметів невеликі - довжиною 12,5-14,8 см. У сокир із с. Княгинине Рівненської області (див. додаток.4, рис. А. 1:2) та с. Бедриківці Хмельницької об­ласті фнс. 3.28:1) обушки пласкі, несформовані. У сокир із Волині (Луцький, Маневицький райони) (рис. 3.28:2; 3.29) і Раковчика обу­хи грибоподібні, відокремлені ка­навкою від іншої частини. Подібні вироби пов’язуються з населенням культури лійчастого посуду Цен­тральної Європи [Ja7ewski, 1936; Клочко, 2006, с. 330].

Одна із сокир (Луцький район) виготовлена з породи сіро-жовтого кольору, мас отвір ближче до обуш­ка. Подібна сокира, але більшого розміру, знайдена в Мансвицькому районі (зберігається в Мансвицько­му краєзнавчому музеї); отвір у неї незакінчсиий. Сокира із с. Бедри­ківці має слід початкового сверд­ління з двох боків: з одного боку

- трубчатим предметом, з іншого

- помітне сферичне заглиблення. Подібна сокира, також без отвору, виявлена в кургані ссрсдньодні- провської культури біля с. Ходо- совичг Гомельської області [Арте­менко. 1967, рис. 33]. Враховуючи те, що отвори в цих предметів нс- закінчені, 1. Свєшніков висловив із цього приводу свої міркування. Зо­крема. він вважав їх витворами міс­цевого виробництва, оскільки неза- кінчені просвердлили пов’язував із племенами середньодніпровської та підкарпатської культур. Тобто можна припустити, що форма со­кир. вироблених населенням КЛП, передалася наступним спільнотам зі шнуровою керамікою. Отже, це не могли бути робочі сокири. їх слід віднести до зразків парадної зброї та атрибутів влади, якою були наділені ті, кому вони належали [Свєшніков. 1974. с. 64]. Незвичай­на форма цих сокир, старанність, з якою вони виготовлені, дають під­стави вбачати в них предмети риту­ального призначення.

Рис. 3.28. Сокири з дископодібним лезом:

1 - с. Бедриківці Городопького р-ну Хмельницької обл. (кварцитовий пісковик),

2 - Луцький р-н Волинської обл. (за І. Михальчишиним)

В. Циб вважав, що відмінність у формі сокир відображає їхнє різ­не призначення [Цыб, 1981, с. 9]. Ймовірно, поряд із робочими соки­рами (наприклад, клиноподібними) існували різні типи бойових сокир - підчовнуваті. обушкові, ромбічні [Цыб, 1981, с. 7-8]. Проте ці мір- * кування викликають заперечення, оскільки не виявлено кам'яних со­кир (з отворами) для зрубування де­рев. Можливо, вони використовува­лися на полюванні, для розбивання кісток тощо. Експериментами цс не підтверджено.

У Південній Болгарії (західна частина степової зони) в ранньо­му бронзовому віці були поширені глиняні моделі провушних сокир з отворами. Відомі дві з них, ви­готовлені в натуральну величину, інші - менші, деякі мініатюрні. Крім глиняних моделей, щонай­менше два витвори виготовлені з каменю. Існували фігурні вироби, які можна класифікувати як бойові сокири [Мерперт. 1975, с. 165].

Зрідка трапляються складні, важкі для виконання предмети, які належать до “фігурних’*, а функ­ціонально - до бойових сокир. Ці моделі могли використовуватися в ритуальних діях [Мерперт, 1975, с. 168]. На думку М. Мерперта, по­дібні вироби були поширені в різ­них культурах - від Центральної Європи до Волги.

Автори дослідження “Михай­лівське поселення” (К., 1962) від­значають, що втулки окремих со­кирок дуже вузькі й годяться для протягування шнура та підвішу­вання на шиї чи поясі [Лагодов- ська, Шапошнікова, Макаревич. 1962]. Поява цих специфічних виробів на території Польщі, Че­хії, Волині пов’язана переважно з культурою лійчастого посуду, а також із пізньогрипільською, які мали між собою тісні контакти.

Зрідка глиняні модельки со­кир були відомі й у більш ранні періоди Трипілля. Не виключено, що звичай їх виготовляти та, ймо­вірно, використовувати в ритуа-

Puc. 3.29. Кам’яна сокира КЛП з с. Граддя Маневицького р-ну Волинськоїобл. (за Г. Охріменком),∣_i∣x передався від ранніх землеро­бі в носіям КЛП. Про це ж писав j С. Бібіков, підкреслюючи, шо _τaκi вироби відомі в шарах доке- рамічного Ісрихова - VII тис. до P X. Пізніше вони поширилися серед ранньозсмлеробського насе­лення східного Середземномор'я, _b Балкансько-Дуцайському районі, _π і цнічно-західному Причорномор'ї. Q∖ Бібіков культ сокири пов'язує ₃ магічними уявленнями щодо її зцілюючих властивостей з одного боку і функції оберегу - з іншого [Бибиков, 1953, с. 96].

Загалом важливо відзначити, що кожній культурі притаманні ха­рактерні лише для неї типи зброї, в даному випадку - сокири. Про­те в комплексах трапляються й інші форми - запозичені, а також вироби, отримані внаслідок обміну, широких міжетнічних контактів, трофеї.

Рис. 3.30. Кам'яні парадні (ритуальні) сокири:

1-2 — с. Листвин Дубнівськоїх» р-ну Рівненської обл. (за І. Мнхальчишиним)

Кам’яних сокир із просвердле­ним отвором енеолітам ного часу в межах Північно-Західної України відомо небагато і чітко окреслити район їхнього поширення не про­сто. За функціональним призна­ченням кам'яні сокири з просверд­леним отвором можна поділити • на три групи: а) зброя; б) знаряд­дя праці; в) престижна зброя, яка, ймовірно, слугувала й знаком вла­ди. Для виробів наддунайської тра­диції характерні звужені видовжені вироби. Подібні знахідки зрідка трапляються на території Волині, наприклад в Листвині на Дубенщи- ні (рис. 3.30).

Культурі лійчастого посуду притаманні сокири з грибоподіб­ним обушком. Незначна їх кіль­кість відома на Волині і на терито­рії Польщі. Слід підкреслити, що виготовлені вони старанно, з ве­ликою майстерністю та належали, ймовірно, представникам військо­вої верхівки.

Кам'яні сокири середніх розмі­рів із коротким, злегка виділеним обушком і такі самі (середніх роз­мірів) з незагострсним тупокутним лезом походять із пізньотрипіль- ськнх пам'яток (етап CII). До цієї ж культури належать деякі молотопо­дібні вироби, яких на Кременеччнні, Дубснщині. поблизу Луцька відомо всього 7 екземплярів. Ареал їхньо­го поширення достатньо великий - від Подніпров’я, Причорномор’я до Волині [Клочко, 2006, с. 47; рис. 8: 9, 10; рис.12: 1-10].

Тип 6. Лопатеві (човноподіб­ні) сокири. З території Східної Європи походять кам’яні сокири, для номінації яких найчастіше вживається термін "лопатеві" (рос. лопастные) та “човноноподібні" (рос. ладьевидные). Такі назви ці вироби отримали від оформлення леза у вигляді дугоподібної лопаті, добре помітної в профіль. Отвір у них розміщено у найширшій части­ні сокири ближче до обушка (інколи до 1/3 її довжини). Сама ж Обухова частина знаряддя характеризуєть­ся варіативністю оформлення, зо­крема, інколи вона робилася зву­женою, інколи - підковоподібною, грибоподібною, циліндричною та випуклою, навіть скошеною, коли крайня верхня ділянка обушка дещо піднята. Приблизно половина з них виявлена на північному захо­ді Росії, тому інколи їх ще назива­ють фатьянівськими (за культурою, на території якої вони були поши­рені). Більшість таких сокир із За­хідної Волині та сусідніх регіонів мають лопаті дуже великі (довго- лопатевий тип за Д. Кранновим), проте зустрічаються також знахід­ки з набагато меншим виступом на кінці леза (коротколопатсвий тип за Д. Крайновим) та вироби, які про­сто характеризуються його потов­щенням.

Лопатеві (човноподібні) сокири виявлені у: Рожищенському районі (дві) (рис. 3.31:2; 3.32); с. Буків та с. Підгайці Луцького району (фонди BKM (інв. №№ A-IOl 16 та А-3895) (рис. 3.33:1; 3.34); с. Заболотні Іваничівського району (рис. 3.35); с. Майдан-Липно та с. Гораймівка Маневицького району Волинської обл. (рис. 3.36; 3.37); с. Устиновичі Березнівського району (рис. 3.38); Костопільському районі (дві) (рис. 3.39; 3.40); с. Грядки Дубнівського району (див. Додаток А. рис. А.1:1); с. Озліїв Млинівського району (рис. 3.41); с. Озеро Володимирецького району Рівненської обл.; с. Дзвінки Білогірського району Хмельниць­кої обл. (рис. 3.33:2); Овруцькому районі Житомирської обл. (рис. 3.31:4); с. Хмільове Бродівського району Львівської обл. (рис. 3.42); с. Дорошів Львівської обл. (рис. 3.43); с. Жовтневе Теребовляи- ського району (рис. 3.44), с. Pocoxa Чортківського району Тернопіль­ської обл. (рис. 3.45). Ще кілька виробів зберігається у фондах Л1М (рис 3 31 І. 3; 3 46), MA ЛНУ (рис. 3.47) та інших музеїв. Такі пред­мети виявлено також у Торговиці Млинівського району, Демидівці Рівненської обл., Корничах Коло­мийського району, Богородчанах, Галичі Івано-Франківської обл., Дашаві Стрийського району, За­бужжі Сокальського району, Чер- пиляві Яворівського району, Берли­ні Бродівського району Львівської обл., Западинцях Красилівського району, Дем’янківцях Дунаєвець- кого району, Мсджибожі Летичів- ського району Хмельницької обл., Гнівані Тиврівського району, Жме­ринці Вінницької обл. [Свєшніков, 1974. рис. 18; Винокур, 1985, рис. 8; Libera, Sobieraj, Konopla, 2009, fig. 2; Klochko, Kosko, 2009, fig. 12].

Лопатеві сокири часто відрізня­ються значними розмірами та ма­сивністю. Зокрема, відомі нам ви­роби: сокира з MA ЛНУ - до 25 см завдовжки, екземпляри із с. Жов­тневе Тернопільської області - 24 см, виріб із с. Хмільове Бродівсько­го району Львівської області - 23 см, із с. Устиновичі Рівненської об­ласті - 20 см та інші. Найкоротша лопатева сокира походить із с. Тор­говиця Млинівського району Рів­ненської області. Спільною рисою досліджуваних знахідок є те, що всі вони мають тонке лезо - кут за­точення 40-50°.

Важливо підкреслити, гцо ці со­кири виготовлялися дуже старанно, дбайливо; вони не лише шліфува­лися, а й дошилися до блиску [Роз- енфедьд, 1971, с. 214]. Як цього досягали, сказати важко. Варто зауважити, що окремі екземпляри орнаментовані випуклими нервю­рами або прорізаними смугами уздовж основи чи впоперек втул­ки. Наприклад, сокира з Доро­шева має повздовжній орнамент; виріб, що походить із поховання у Великому Белзі, біля о і вору має орнаментацію поперечними за­глибленими лініями. Тому, мож­на стверджувати, що аналізовані вироби були престижними пред­метами озброєння, символами влади. В той же час, досліджувані артефакти виготовлялися з твер­дих порід каменю, вони за всіма показниками максимально при­стосовані до бою - мають вузьке дугоподібне лезо, видовжений обух, значну вагу.

На основі вищеподаного ще не повного переліку помітно, що со­кири лопатевого типу були поши­рені на Західній Україні від При­карпаття, Поділля до Волинського і Житомирського Полісся.

Основна частина аналогічних нахідок походить з пам’яток фа- тьянівської культури [Кривцова- Гракова, 1947; Смирнов, 1947; Фосс, 1952; Ozols, 1962; Гадзяпкая, 1963; 1964; 1976; Крайнов, 1963; 1964а; 19646; 1972; 1987; Бадер, 1970; Кирьянова. 1973; Халиков, 1969; Крайнов, Гадзяцкая, 1987; Екимов, 1998; Волкова, 2010], де вони були виявлені, в більшості випадків, як поховальний інветар могил, які ре­гіонально обмежуються басейном верхньої і середньої течії Волги й Оки на сході до верхів’їв Дніпра й Двіни на заході. Проте лопатеві сокири, в основному, як випадкові знахідки, виступають на більш ши­рокій території. Зокрема, на Півночі Європи вони були відмічені в райо­ні озера Ладога та Великого Нов­города [Гурина, 1961, таб. 176:3], в Східній Естонії, Литві [I τιlciza, 2007, fig. 8], межиріччі низів’їв Німана та Двіни (дані М. Кривальцевіча). В Білорусі аналогічні знахідки та­кож відомі в районі між Березіною і Прип’яттю та у верхньому і серед­ньому басейні Дніпра (між Случчю і Прип’яттю) [Jakimowicz, 1924, гус. 115; Чарняускі, Лакіза, 1995, рис. 6:64, 65, 68; Лакіза, 2008, таб 76:1; 77:1; 78:3].

Одне із вище названих скупчень досліджуваних пам’яток майже точно відповідає території поши­рення серсдньодніпровської куль­тури. Найчастіше такі знахідки тут виступають як випадкові, проте саме довголопатсві та коротколо- патеиі кам’яні сокири названі I. Ap- теменком характерними для серед­ньої фази згаданого угрупування [Артеменко, 1985, с. 370, рис. 99].

Близько двадцяти п'яти анало­гічних знахідок відомо на тсритоії Польщі, які майже всі походять з Правобережжя Вісли і виступа­ють в двох анклавах - південно- східному й північно-східному її регіонах. Ще десять виробів зна­йдено в Калініградської області Росії. Ці предмети описані й до­сліджені в нещодавніх працях до­слідників Є. Ліберії, Я. Собєрая і В. Коноплі та виділені в окре­мий Тип 1 ∣Libera, Sobicraj, 2008; Libera. Sobicraj, Konopla, 2009]. Знахідки з цих районів фактично показують західний кордон тери­торії поширення лопатевих сокир.

Нещодавні дослідження на тери­торії Південно-Східної Польщі ви­явили поховальні комплекси, які включають середньодніпровські елементи, насамперед помітні в декорі та формах посуду. Пам’ятки зареєстровані на Сокольській Гряді, на південь від Грубешова. а також в межах Сандомирської Улогови­ни. в районі Любачова. На підста­ві присутності ознак середньодні- провської культури і наймолодшої культури шнурової кераміки була виділена синкретична сокальська ірупа [Machnik, Bagihska, Koman, 2009]. Хронологічні рамки її по­бутування припадають на пері­од близько 2400-2200 до P. X. [Machnik, Bagihska. Koman, 2001;

Machnik, 2003]. Керамічні виро­би ссрсдньодніпровської культури на території Польщі відомі зна­чно ширше, ніж район поширен­ня пам'яток сокальської групи, і практично співпадає з територією випадкових знахідок лопатевих со­кир в межиріччі Верхньої Вісли, Західного Бугу і Дністра (Libera, Sobicraj, 2008, s. 305]. Згадуване скупчення сокир досліджуваного типу на пруських землях, зважаю­чи на відсутність залишків струк­тур, подібних сокольській групі, та інших слідів інфільтрації, Є. Лібера та Я. Собєрай пояснюють, що, мож­ливо, ці знахідки - єдине свідчення контактів спільнот різних центрів шнурових культур [Libera, Sobieraj, 2008, s. 305].

Знахідки кераміки середньодні- провської культури відомі й на За­хідній Волині. Тому, скоріше за все, проникнення елементів середньо- дніпровської культури в Південно- Східну Польщу відбувалося через нашу територію і випадкові знахід­ки лопатевих сокир, зокрема, є цьо­му свідченням. Те, що рух середньо- дніпровців пролягав через Волинь доводять дослідники К. Вунятян і В. Самолюк у свому дослідженні, присвяченому цій проблемі, аргу­ментуючи свої висновки фіксацією багатьох слідів у вигляді вкраплень уламків посуду ссредньодніпров-

^,uc∙ 3.31. Кам'яні сокири: 1 - фонди Л1М. 2 - Рожищенськнй р-н Волинської обл., З - фонди JlIM (А-18712), 4 - Овруч Житомирської обл.

(за І. Михальчишиним)

ської культури у волинських мате­ріалах поселень та, можливо, похо­вань [Bunyatyan, Samolyuk, 2009, р. 252 -268]. Щоправда, наявність на нашій території багатої сировин­ної бази для аналізованих виробів, знахідки їх різних типів та складна генеза таких сокир утруднює оста­точно правильні висновки на дано­му етапі дослідження.

Морфологічно аналізовані зна­хідки походять від найдавніших кам’яних сокир культур шнурової кераміки загальноєвропейського горизонту типу А4 за П. Глобом та К. Струве [Glob, 1945; Struve, 1955]. Вони виявлені на пам’ятках кола культури одиночних поховань Південної Скандинавії і Північної Німеччини, шо датуються приблиз­но 2900-2600 рр. до P. X. В пер­шу чергу ці вироби відрізняються в порівнянні з нашими набагато меншою і короткою лопаткою та наявністю посередині спинки ви­діленого «реберця». Виділення со­кир з лопатевим лезом мало пройти ше в процесі використання старо- шнурових виробів типу А, тобто це мало відбуватися в доволі малому хронологічному проміжку - при­близно на межі 1 і 2 чверті IlI тис. до P. X. Поірібно зазначити, що по­ява зразків до репродукції, а потім перетворення форми, повинна була настати на території будь-якого з центрів заселення з циркумбал тій- ського кола. Мабуть, потрібно бра­ти до уваги регіони, звідки відомі водночас форми сокир типу А4 і лопатеві, наприклад, басейн річки Німан. Існування такого роду тери­торії вбачав ще Д. Крайнов [Край­нов, 1992, с. 325, рис. 3] як гене­тично «протофатьянівської» між середньою течією Західного Буга, верхнім Дніпром і басейнами рі­чок Німан і Двіна [Libera, Sobieraj, 2008, s. 305-306].

Після етапу перетворення фор­ми відбувся етап чергової адаптації лопатевих сокир у фатьянівській культурі. Можливо, одночасно перетворена модель потрапила безпосередньо в район середньо- дніпровської культури, а можливо пізніше, але в кожному разі черго­ва адаптація мала місце в басейні верхньої і середньої течії Дніпра. У другій половині III тис. до Р. X., разом з контактами середньо- дніпровської культури із прикар­патською зоною, зразок потрапляє на Волинь і Прикарпаття, а потім в район третього у свою чергу ве­ликого «шнурового ареалу» - со- кальську групу [Libera, Sobieraj, Konopla, 2009, s. 307]. Детальніше можливий час побутування лопа­тевих сокир на нашій території можна окреслити 2500-2200 рр. до P. X.

Рис. 3.32. Кам’яна лопатева сокира. Носачевичі Рожищенського р-ну Волинської обл. (за Г. Охріменком)

Рис. 3.33. Кам’яні лопатеві сокири: 1 - Підгайці Луцького р-ну Волинської обл. (фонди BKM, А-3895) (за Г. Охріменком), 2 - Дзвінки Білогірського р-ну Хмельницької обл. (за І. Михальчишиним)

Рис. 3.34. Кам’яна лопатева сокира.

Буків Луцького р-ну Волинської обл. (фонди BKM. A-IOl 16) (за Г Охріменком)

Рис. 3.35. Кам'яна лопатева сокира, с. Заболотці Іваничівського р-ну Волинської обл. (чорний дрібнозернистий андезито-базальт, знахідка М. Пелешишина) (за І. Михальчишиним)

Рис. 3.36. Кам'яна човноподібна сокира. Майдан-Липно Маневицького р-ну Волинської оба. (за Г. Охріменком)

Рис. 3.37. Кам’яна лопатева сокира. Гораймівка Маневицького р-ну Волинської обл. (та Г. Охріменком)

Рис. 3.38. Кам'яна лопатева сокира. Устиковичі Ьерсзнівського р-ну Рівненської обл. (сірий базальт) (за Г. Охріменком)

Рис, 3.39. Кам'яна лопатева сокира. Малий Мідськ Костопільського р-ну Рівненської обл. (за Г. Охріменком)

Рис. 3.40. Кам’яна човноподібна сокира. Костопільський р-н Рівненської обл. (за Г. Охріменком)

Рис. 3.41. Кам’яна лопатева сокира (дрібнозернистий діабаз). Озліїв Млннівського р-ну Рівненської обл. (за І. Михальчишиннм)

Pwc. 3.42. Кам'яна лопатева сокира (сірий діабаз). Хмільове Бродівського р-ну Львівської обл. (за І. Михальчишиним)

320

.^p∞Λ^{,λ 3}∙ ПРЕДМЕТИ озброєні ія з каменю

Рис. 3.43. Кам’яна лопатева сокира. Великий Дорошів HeeiepiBCbKoro р-ну Львівської обл. (за 1. Михальчишиним)

Рис. 3.44. Кам’яна лопатева сокира. Жовтневе Теребовлянського р-ну Тернопільської обл. (за І. Михальчишиним)

Рис. 3.45. Кам’яна лопатева сокира. Pocoxa Моравського р-ну Тернопільської обл. (за І. Михальчншиним)

Рис. 3.46. Кам'яна лопатева сокира (фонди Л1М, A-1197, темно-сірий базальт) (за 1. Михальчишиним)

Рис. 3.47. Кам’яна лопатева сокира (фонли MA ЛНУ, № 67) (за І. Михальчишиним)

Тип 7. Клиноподібні сокири. Найбільш поширений тип серед кам’яних бойових сокир Західної Волині - клиноподібні (за типо­логічною схемою А. Брюсова і М. Зиміної). Загалом, клиноподібні кам’яні сокири у великій кількос­ті зафіксовані на території При­балтики, Білорусі, Прикарпаття й Волині. Лише в Каунаському та Вільнюському музеях зберігається близько 1500 клиноподібних про­свердлених сокир та їхніх уламків, у Ризькому музеї - 500 штук [Край­нов, 1972, с. 40]. Відомі знахідки цих виробів у районі Калінінграда, Мозиря, в ареалі Волго-Окського межиріччя. Зброю цього типу вико­ристовували не лише в Європі, а й в Азії [Цыб, 1981, с. 7].

До клиноподібних належать со­кири: 1) з нсвиділеним обушком; 2) з виділеним обушком. І. Ми- хальчишин звертає увагу на те, що більш ретельно виготовлені зна­ряддя другого типу. Інколи тра­пляються клиноподібні сокири без отвору - це найпростіші форми, які, поза сумнівом, були прототи­пом клиноподібних просвердлених сокир, що з’явилися ще в ранньому неоліті (рис. 3.48) [Крайнов. 1972, с.41]. Свою назву клиноподібні сокири отримали, ймовірно, із-за подібності до пізніших металевих клинів для розколювання дере­ва. За формою цс прості предмети середніх розмірів із невиділеним овальним чи пласким обушком. Більшість із них має заокруглений овальний обушок, що робить їх по­дібними до краплини води (крапле-

Puc. 3.48. Клиноподібні сокири:

1-2 Берестяне Ківерцівського р-ну Волинської обл. (за Г. Охріменком) подібні). Отвір розміщений ближче до обушка.

Значна концентрація однотип­них знарядь в Прибалтиці дала під­ставу Д. Крайнову висунути при­пущення, що саме тут був центр їх виготовлення [Крайнов, 1972, с. 59]. Існували також гіпотези, що місця найбільшої концентрації бо­йових сокир клиноподібного типу (Південна Прибалтика, Білорусь, Середній Дніпро і Прикарпаття) вихідні й для племен фатьянівської культури, серед артефактів якої, од­нак, вони трапляються зрідка.

За підрахунками А. Брюсова і М. Зиміної, в Європейській частині колишнього CPCP відомо понад ти­сячу клиноподібних сокир. Автори відзначають значне скупчення цих виробів у Дніпро-Дністровському межиріччі, у верхів’ях правих при­ток Прип’яті й Дністра, у надбереж­жі Німану, на Волзі, Клязьмі, В’ятці [Брюсов, Зимина, 1966, с.24].

Одна з найбільш давніх клино­подібних сокир виявлена на посе­ленні культури лійчастого посуду пізнього періоду поблизу м. Ви­нники Львівської області (розкоп­ки М. Пслсшишина, 1985 р.). Це виріб невеликого розміру, виготов­лений з амфібол итового гнейсу нс- місцевого походження (визначення Р. Смішко). Такий матеріал поши­рений на Півдні України (Криво­ріжжя, Запоріжжя); не виключено, що й сама сокира південного по­ходження [Михальчишин, Смішко, 1995, с. 259-264].

Загалом, сокири клиноподібного типу невластиві культурі лійчасто­го посуду. Можливо, рухаючись на південь через територію, заселену трипільцями, племена КЛП запози­чували ці знаряддя у трипільського населення.

Клиноподібні сокири на тери­торії Прикарпаття та Волині хро­нологічно досить ранні - вони з’являються в другій половині V тис. до P. X. На півдні Прикарпат­тя ці знаряддя вперше зафіксовані на пам’ятках раннього етапу куль­тури Трипілля - Кукутені й наявні протягом усього періоду її розвитку [Энеолит СССР, 1982, табл. LII]. Однак справді широке використан­ня бойових сокир на Прикарпатті й Західній Волині спостерігається з кінця ПІ тис до P. X. Так, для ран­нього періоду культур шнурової ке­раміки характерні булавоподібні та більш правильних пропорцій виро­би з виділеним овальним обушком [Свєшніков, 1974, с. 35,91,99, рис. 7:10, II]. У середньому та пізньому періодах розвитку цих культур ви­никають специфічні сокири різних модифікацій.

Із середини Il тис. до P. X. най- ширше застосування мали також сокири клиноподібного типу, хоча їх кількість поступово зменшувала­ся. {імовірно, кам’яні бойові соки­ри з поширенням металу відходили на другий план. Можна припусти­ти, що кульмінаційний період іс­нування цих аргефактів припадає на першу половину II тис. до P. X.. а використовувалися вони до ранньо­го залізного віку. Так, на пам’ятках комарівської культури трапляють­ся переважно клиноподібні соки­ри. Зокрема, вони були виявлені Г. Смирновою на відомому поселенні біля с. Незвисько [Смирнова, 1974, с. 58; рис. 2:5; 4:1]. Це дало підставу дослідниці стверджувати, що “най­поширеніші в комарівській культурі сокири пласкі, клиноподібні, з ши­роким отвором посередині та потов­щеним обушком” [Смирнова, 1974, с. 58]. Аналогічні знаряддя знайдено І. Михальчишиним на поселеннях тшинецької культури поблизу C. Ko- ритниця (урочище Чорнявка) (рис. 3.50:3) і с. Микитичі Володимир- Волинського району Волинської об­ласті. Тобто сокири клиноподібного типу переважали на всій території, зайнятій тшинецько-комарівськими спільнотами [Брюсов, Зимина, 1966, с. 107].

Кількість кам’яних бойових со­кир зменшується у другій поло­вині II тис. до R X. На пам’ятках комарівської та східнотшинсцької культур відомі поодинокі знахідки цих предметів озброєння. Частіше трапляються уламки нижньої кли­ноподібної частини та інші фраг­менти, за якими важко зробити ви­сновки про цілісну форму виробів [Смирнова, 1974, рис. 2. 5; рис. 4. 11; рис. 2. 107].

Кам'яні бойові сокири, які дату­ються першою половиною 1 тис. до R X., трапляються дуже рідко. Вони масивні, виготовлені недбало. Со­кири висоиької культури із с. Гон- чарівка Львівської області мають невирівняну поверхню, отвір роз­міщений у середній частині виробу [Крушельницька, 1976, рис. 21:31; 10, рис. 65:41]. Дещо акуратніші сокири цієї ж культури із с. Лугове Львівської області [Крушельниць­ка, 1976, рис. 21:24, 25].

Із 252 сокир, зібраних І. Ми­хальчишиним на території При­карпаття і Західної Волині, 123 належать до клиноподібного типу.

А. Брюсов і М. Зиміна подають із цього регіону 74 екземпляри Лише декілька виробів вирізняються зна­чними розмірами, наприклад, зна­ряддя з Володимира-Волинського (рис. 3.51:1), с. Серсховичі Старо- вижівського району Волинської об­ласті (рис. 3.52:1), Любомльського музею (інв. № 387), с. Персволочна Буського району Львівської області (рис. 3.53:1).

Екземпляри з отвором, роз­ташованим ближче до обуха або посередині найбільш розширеної

Рис. 3.49. Кам’яні мотики: І - Красиловка Могильовської обл., 2 - околиці м. Кам’янець-Подільський Хмельницької обл. (за І. Михальчишиним)

Рис. 3.50. Кам'яні сокири з Волині та Прикарпаття: 1-2 - Любеля Нестеровського р-ну Львівської обл. (діабаз), 3 - Коритииця Володимир- Волинського р-ну. 5 - Великі Мости Сокальського р-ну Львівської обл., 6 - Комарів Івано-Франківської обл. (базальт), 12 - Луцький р-н Волинської обл. (чорний діабаз), 13 - Підгір'я Бродівського р-ну (сірий діабаз), 14 - Броди Львівської обл. (за І. Михальчишиним)

Рис. 3.51. Кам’яні клиноподібні сокири: 1 - Володи.мир-Волинський, 2 Бубнів Володимир-Волинського р-ну, 3 - Любомльськи р-н Волинської обл.

(за Д. Остапюком)

Рис. 3.52. Кам'яні сокири: 1 -Ссреховичі Старовижівського р-ну Волинської обл., 2 - околиці Рівного, 3 - Майдан-Липно Маневицького р-ну (за 1. Михальчишиним, E Охріменко.м)

Рис. 3.53. Кам’яні сокири: 1 - Переволочна Буського р-ну Львівської обл.,

2 - Зозів Рівненського р-ну (ур. Придатки), знахідка М. Пелешишина,

З - Сокольський р-н Львівської обл. (за І. Михальчишиним)

Рис. 3.54. Клиноподібні кам’яні сокири з заокругленим обушком: І - Хлівчани Сокальського р-ну, 2 - Іваничі Волинської обл., З - Ставчани Городецькоіо р-ну Львівської обл. (за 1. Михальчишиним), Майдан-Липно Маневицького р-ну Волинської обл. (за Г Охріменком)

Рис. 3.55. Клиноподібні кам'яні сокири з заокругленим обушком: 1 - Берестяне Ківерцівського р-ну, 2 - Коритниця Володимир-Волинського р-ну Волинської І обл., З Граддя MancBHUbKOiO р-ну, 4 - Рожишенський р-н Волинської обл.

(фонди Рожнщенського краєзнавчого музею) (за Г. Охріменком)

Рис. 3.56. Клиноподібні кам'яні сокири з заокругленим обушком: 1 - Белз Сокальський р-ну Львівської обл., 2 - фонди ЛІМ, А-10163, 3 - Гораймівка Маневицького р-ну, 4 Бубнів Володимнр-Волинською р-ну Волинської обл.

(за 1. Михальчишиним, Г. Охріменком)

Рис. 3.57. Клиноподібні кам'яні сокири; 1 - Тучин Гошанською р-ну Рівненської обл., 2 - Доросині Рожишенськоіо р-ну Волинської обл. (за Г. Охріменком. О. Позіховськи.м)

обушкової частини, нагадують під- булавоподібні та булавоподібні ви­роби.

Під час виготовлення клинопо­дібних сокир основна увага зосе­реджувалася на лезі, тому воно на всіх знаряддях цього типу обробле­не старанніше, ніж обушок, відшлі­фоване, навіть якщо інша частина поверхні не шліфувалася. Зокрема, такий виріб відомий із с.Зозів (уро­чище Придатки) (рис. 3.53:2).

Незначна кількість клиноподіб­них сокир мас невиділений обу­шок з пласкою вершиною. Цс одні з найбільш ранніх типів бойових сокир на досліджуваній території. Починаючи з кінця Ill тис. до P. X., вони побутують протягом усього бронзового віку.

Клиноподібні сокири з заокру­гленим обухом. За особливістю форми клиноподібні сокири з зао­кругленим обухом ще можна назва­ти краплеподібними. Верхній бік деяких виробів плоский, нижній - овальний, кути заокруглені. Робоча частина мас форму клина, Обухова - заокруглена (рис. 3.55-3.60). Цс вироби переважно невеликих роз­мірів, мало шліфовані або зовсім без шліфування, часто з пошкодже­ною поверхнею. У деяких екземп­лярів шліфовані лише бокові пло­щини леза. Показово, що в окремих сокир лезо притуплене. Обух не

виділений, отвір знаходиться в най- ширшому місці виробу, ближче до обушка, у деяких - ближче до леза. Виготовлені вони з діабазу, габро- діабазу. Найбільші за розмірами вироби цього типу відомі з фондів JlKM (№ 387), з с. Заболотні Івани- чівського р-ну Волинської обл. та с. Надрічне Теребовлянського р-ну Тернопільської обл..

Серед клиноподібних сокир з овальним обушком особливу гру­пу становлять знаряддя з довгим і порівняно вузьким лезом. Окремі з них досить великі (довжина 18,5- 23 см) та старанно оброблені. Леза деяких знарядь дугоподібні, тобто у профілі розширені й за формою нагадують так звані човноподібні сокири. Отвір розміщений в обуш- ковій частині сокири (рис. 3.61). Такі вироби відомі з поховань та поселень культур постшнурової ке­раміки (Озліїв, Посників Млинів- ського району Рівненської області) [Свєшніков, 1974, рис. 7]. Ці соки­ри трапляються на території фатья- нівськоїкультури [Ефимов, 1951, с. 173], однак переважна більшість їх зафіксована в Прибалтиці та Скан­динавії.

Близько половини виявлених клиноподібних сокир мають від­носно чітко сформований обушок. R одних він звужується рівномірно догори (тип 7) (рис. 3.62), в інших тільки підкреслений, мас пласку вершину (тип 6) (рис. 3.63: 3.64). Отвір міститься в найширшому місці сокири. Деякі вироби мають підкреслений (довгий і звужений) обушок і нагадують сокири обуш­кового типу, як наприклад, два ви­роби із Маркостава (рис. 3.5:2) та Нуйно (рис. 3.65:2) (тип 13). Отвір міститься посередині знаряддя або ближче до обушка, однак с й винят­ки. Так, невелика сокира з Любом- ля мас отвір трохи вишс середини, тобто у завуженій частині. Декілька екземплярів цього типу вузькі й ко­роткі, їхні обушки звужені так, що сокири дещо схожі на ромбоподіб­ні (рис. З.бб).

Окремо виділяється група кли­ноподібних сокир із розширеним догори, злегка виділеним пласким, або й зовсім невиділеним обуш­ком, проте з пласкою вершиною, що зближує їх із сокирами трикут­ного типу. Це знаряддя середнього та великого розміру (Великі Мости (рис. 3.50:5). Несвіч (рис. 3.4:1), Боратин), подібні до молотів. Зро­блені вони неакуратно, наприклад, зі скошеним обушком (тип 9), нс- вирівняною поверхнею. Так, соки­ра культури шнурової кераміки з кургану в с. Лопатинка [Свєшніков, 1974, рис. 9:3] має дещо викривлене лезо, отвір міститься збоку від ПО­ЗДОВЖНЬОЇ осі знаряддя. У сокири із с. Трояни Самбірського району Львівської обл. лезо скошене від­носно поздовжньої осі знаряддя, отвір розміщений посередині ви-

Рис 3.58. Кам’яні клиноподібні сокири. M - Любомльський р-н Волинської обл. (фонди ЛКМ) (за Д. Остапюком)

Рис. 3.59. Кам'яні клиноподібні сокири: І - Голишів Луцького р-ну Волинської обл. (за Г. Охріменком). 2 - Дороючин Брестської обл. (Білорусь),

З - Комарів Галицького р-ну Івано-Франківської обл. (фонди ЛІМ, А-23740) (за І. Михальчишиним)

Рис. 3.60. Кам'яні клиноподібні сокири: 1 - Старий Загорів Локачинського р-ну, 2 - Забологці Іваничівського р-ну, З - Бубнів Володимир-Волинського р-ну (фонди BlM, Л-183); 4 - Сирники Бродівського р-ну (за 1. Михаль>іишиннм, 1. Свєшніковим)

Рис. 3.61. Кам'яні клиноподібні сокири. 1 місцезнаходження невідоме (фонди JIIM, А-18712) (алевритнетий аргіліт, світло-сірий з жовтим відтінком), 2 - Мандан-Лнпно Маневицького р-ну Волинської обл., З - місцезнаходження невідоме (фонди ЛІМ, А-10202) (сірий з чорними вкрапленнями), 4 - Бистрині Бсрезнівського р-ну Рівненської обл. (за 1. Михальчишиним, Г. Охріменком)

Рис. 3.62. Кам’яна клиноподібна сокира, с. Тучин Гощанського р-ну

Рівненської обл. (за О. Позіховським)

Рис. 3.63. Кам’яні сокири: 1 - Нуйно Камінь-Каширського р-ну, 2 - Сереховичі Старовижівського р-ну Волинської обл. (темно-коричневий з жовтими вкрапленнями), 3 - Великий Мідськ Костопільського р-ну Рівненської обл. (базальт) (за Г. Охріменком)

Рис. 3.64. Кам'яні сокири: 1 -Туменець Старосамбірського р-ну Львівської обл. (дрібнозернистий діорит сірого кольору), 2 - Суходоли Володимир-Волинського р-ну Волинської обл. (за 1. Михальчишиним)

Рис. 3.65. Кам'яні сокири: І - Винягинці Задішинького р-ну Тернопільської обл. (фонди ЛІМ, А-15134; річкова галька). 2 - Нуйно Камінь-Каширського р-ну,

З - Ковель, 4 - Іваничі Волинської обл. (за І. Михальчишиним. Г. Охріменком)

робу і також дещо зміщений впра­во від поздовжньої осі (рис. 3.3:3). Внаслідок таких дефектів точність ударів лезом значно знижуються.

В окремих похованнях висонької культури знайдено неякісно виго­товлені широкі клиноподібні соки­ри з овальним обушком і тупим ле­зом. Зважаючи на обриси подібних виробів, можна припустити, що у доскіфськнй період кам'яним бойо­вим сокирам не надавали великого значення.

Ряд дослідників вважає, що со­кири клиноподібного типу слід від нести до найбільш ранніх. Зокре­ма, Д. Крайнов зауважує: “Можна припустити, що найбільш давньою формою були прості клиноподіб­ні сокири” [Крайнов, 1964, с. 33]. Вони з’явилися на ранньому етапі культури Трипілля - Кукутсні та використовувалися протягом брон­зового віку і в ранньому залізному віці. Цей вид зброї був особливо поширений у спільнот тшинецько- комарівської культури. На дослі­джуваній території клиноподібні кам’яні сокири трапляються поряд з обушковими.

Підсумовуючи, констатуємо: Волинь розміщена в регіоні значної коннентрації клиноподібних бойо­вих сокир. Такі ж сокири в значній кількості зафіксовано в Південній Прибалтиці, Білорусі, на Середньо­му Дніпрі й у Прикарпатті. Вони відрізняються різною довжиною, шириною, обрисами та старанніс­тю виготовлення.

Тип. 8. Ромбоподібні сокири. За даними А. Брюсова, у Східній Європі відомо 127 ромбоподібних сокир. Відзначимо, що багато із цих виробів знайдено на території Прикарпаття та Волині. 27 із них охарактеризовані А. Брюсовим та М.Зиміною. Крім того, І. Михаль- чишин описав ще 32 екземпляри.

Ромбоподібні сокири з Волині відрізняються витягнутою вузькою формою. Деякі екземпляри, знайде­ні на Поліссі, нагадують точильний брусок, плоскі; отвори в них зро­блені вище середини. У сокир цьо­го типу не лише лезо, а й обух має форму клина.

У більшості ромбоподібних со­кир ибушкова частина ніби утята і має вигляд вузького обуха. Кілька з відомих сокир ширші від типових і, відповідно, мають широкі отво­ри (34 мм, 33 мм, ЗО мм, 26 мм). У виробу з Балич Мостиського району Львівської області (курган XVI) вузький та довгий обушок, як в обушковнх сокир [Свєшніков, 1974, рис. 11:10]. На цій території це єдиний екземпляр такого виду.

Ромбічні сокири мають зазвичай середню довжину (7,7-14,7 см). Найчастіше подібний тип сокир трапляється у верхів'ях правих при­ток Прип'яті, а також у верхів’ях Дністра, Прута, на правобережжі Дністра, у Прибалтиці.

А. Брюсов за М. Зиміна вважа­ють ромбічні сокири одними з най­давніших. їхнє раннє походження підтверджується матеріалами з під- курганних поховань культур шну­рової кераміки Прикарпаття. Зокре­ма, зображення сокири ромбічних обрисів із довгим вузьким лезом та зрізаним обушком подає 1. Свєшні- ков [Свєшніков, 1974, рис. 19:9]; з коротким обушком - ромбічна со­кира із с. Ворвулинці Заліщицько- го району Тернопільської області [Свєшніков, 1974, рис. 14:10]. Час­то ромбоподібні вироби знаходять на пам’ятках ранньозалізного віку. Вузьким обушком відзначається сокира з с. Буяни Луцькою району та із с. Хлівчани Сокальського ра­йону Львівської області (знахідка М. Пелещишина) (рис. 3.67:5). Ін­коли агвори сокир підкреслені ку­тами ромба (рис. 3.69).

Невеликі сокири з малим отво­ром, що мають прямокутну в про­філі форму, товщиною 33-35 мм, відомі на Білоруському та Волин­ському Поліссі (рис. 3.9). У сокирі з фондів ЛКМ (№ 307) зроблено досить великий отвір - 3,3 см (рис. 3.9:2). За рахунок цього зменши­лась її вага і товщина стінок. Ха­рактерно також, що кут загострен­ня леза виробу малий.

Частина знахідок цього типу має відтятий плоский обушок, що дозволяє виділити їх у тил усічено- ромбоподібннх. Деякі такі артефак­ти дуже великих розмірів, напри­клад. екземпляр з Бродів Львівської області та з Пистиня Косівського району Івано-Франкіської області (рис. 3.74; 3.75).

Загалом, ромбоподібні вузько- обушкові сокири, знайдені на Во­линському Поліссі, пов’язують із періодом певної експансії носіїв шнурової кераміки, хоча у Прикар­патті таких виробів відомо лише декілька, зокрема. І. Свєшніков по­дає чотири екземпляри.

Рис. 3.66. Кам’яні сокири: 1 - Покашів Ківерцівського р-ну Волинської обл„ 2 - фонди JIIM (А-1453) (чорний базальт, поверхня вивітрена). З - Днино Маневнцького р-ну Волинської обл. (за І. Михалышшиним, Г. Охріменком)

Рис. 3.67. Зразки кам'яних сокир: 1 - Майдан-Липно Маневицького р-ну.

2 Суходоли, 3 - Островок Володимир-Волинського р-ну, 4 - Луцький р-н Волинської обл., 5 - Хлівчани Сокальського р-ну Львівської обл., 6 Луднн Володимир-Волинського р-ну Волинської обл., 7 фонди музею археології JlНУ ім. !.Франка, 8 - Межигори Бродівською р-ну, 9 - Верени Кам’янсько-Бузького р-ну Львівської обл., IO- Любомль, 11 - Конюшки Локаченською р-ну, 12 - Шкурат Ковельського р-ну. 13 - Піски Горохівського р-ну, 14 - Луцький р-н, 15 - Головне Л юбомльського р-ну,

16 Володимир-Волинський р-н Волинської обл. (за І. Михальчишиним)

Рис. 3.68. Зразки кам'яних сокир: 1 - Бубнів Володимир-Волинського р-ну

Волинської обл., 2, 4 — Мтирський музей (Білорусь), 3 - Іваннчівськкй р її Волинської обл., 5 - Броди Львівської обл., 6 - Рівненська обл., 7 - фонди ЛІМ, 8 - Любомль. 9 - Микитичі Володимир-Волинського р-ну,

10-12 - Волинська обл., 13 - Локачинський р-н, 14 - Рожишенський р-н Волинської обл. (за 1. Михальчишиним)

Рис. 3.70. Кам'яні сокири: 1 - Малий Мідськ Koctoii ільського р-ну Рівненської обл., 2 - Берестяне Ківерцівського р-ну Волинської обл., З - Посмиків Млинівського р-ну Рівненської обл.

(за Г. Охріменком, І. Михальчишиним)

Рис. 3.71. Кам’яні сокири: 1 - Сіянці Острозького р-ну Рівненськоїобл., 2 - Доросині Рожищенського р-ну Волинської обл., З - Гораймівка Маневицького р-ну Волинської обл., 4 - Тучин Гощанського р-ну Рівненської обл. (сірий базальт) (за Г. Охріменком, О. Позіховським)

23. Зам. 384

Рис. 3.72. Ромбічні кам’яні сокири: 1 - Головно (ур. Терново) Любомльського р-ну. 2 - Володимир-Волинський Волинської обл., З - Любомльський р-н Волинської обл. (фонди ЛКМ) (за Д. Остапюком)

Рис. 3.73. Усічено-ромбічні кам'яні сокири: І - Лудин, 2-Березовичі Володимир-Волинського р-ну, 3 Полани Любомльського р-ну.

4 - Піски Горохівського р-ну Волинської обл.

(за Г Охріменком, І. Михальчишиним, Д. Остапюком)

Рис. 3.74. Усічено-ромбічна кам’яна сокира. Броди Львівськоїобл.

Рис. 3.75. Усічено-ромбічна кам’яна сокира (зеленуватий діабаз). Пистинь Косівського р-ну Івано-Франківської обл. (розвідки М. Пелсшишина) (за І. Михальчишиним)

До ударних видів зброї ближ­нього бою належать булави. Була­ва складається з дерев’яної ручки довжиною 50-80 см та навершя, виготовленою з каменю грушопо­дібної. овальної чи кулястої форм. Удар нею призводив до контузій або переломів. Булави, так само як і скіпетри, палиці, посохи, належать до категорії жезлів і були не стіль­ки зброєю, як атрибутом військової влади.

З території Волині відомо 19 булав. Найбільше їх знайдено в Любомльському районі (дев'ять) (рис. 3.76: 1, 3, 4; 3.77: 3, 4; 3.78: 1, 2, 4; 3.101: 6), по одному арте­факту - з Луцького району (рис. 3.101: 2), Володимир-Волинського району (с. Бубнів) (рис. 3.101: 5), Ратнівського району (рис. 3.78: 5), Мапевицького району (с. Кукли) Волинської області (рис. 3.77: 1), Дубровицького району (с. Рудня) (рис. 3.101: 3), Володимирецько- го району (с. Озеро) (рис. 3.101: 4), Острозького району (с. Хорів) (рис. 3.77: 5) Рівненської області, з Овруцького району (с. Словсчнс) Житомирської області (рис. 3.79), дві із Збаразького району (с. Шили та с. Максимівна) Тернопільської області (рис. 3.76: 2; 3.77: 2). Відо­мі ці предмети озброєння і в сусід­ніх областях, зокрема Львівській (с. Тадані Кам’янка-Бузького райо­ну), Тернопільській (с. Лисичники (рис. 3.78: 6) Заліщицького райо­ну), у Брестській області Білорусі (м. Пінськ (рис. 3.76: 6), с. Дружи- ловичі). Люблінському воєводстві Польщі (с. Сумін Хелмського пові­ту) тощо.

Ці предмети, пов'язані з вій­ськовою справою, відрізняються розмірами і зовнішнім виглядом. Особливо їм притаманна варіабель­ність форми. Одні з них округлі, інші - видовжені, ще інші сплюс­нуті, дископодібні, з гострим чи округлим краєм, відомі також під- циліндричні, з канелюрами.

Загалом, булави можна поділити за формою на: 1) кулясті, 2) овальні, 3) дископодібні, 4) підциліндричні, 5) кансльовані, 6) хрестоподібні.

Розміри булав різні: у діаметрі від 45 мм до більше 100 мм. Отвір розміром 8-24 мм у діаметрі ви­кручували в центрі булав. Харак­терно, що у більшості відомих нам виробів отвори невеликі - у діаме­трі всього 12-14 мм. На підставі цього факту припускають, що їх ручки були кістяними, хоча, най­імовірніше, вони робилися з твер­дих порід дерева.

Рідкісні навершя булав ви­явлено у Львівській та Івано- Франківській областях (с. Вівня Стрийського, Нові Стрілища Жи- дачівського районів Львівської області та с. Корчик Городенків- ського району Івано-Франківської області) [Бандрівський, Конопля, 2006, с. 211-214].

Булава з с. Тадані Кам’янко- Бузького району Львівської області (фонди AM ЛНУ) знайдена на посе­ленні культури лінійно-стрічкової кераміки. Серед матеріалів цієї культури вона, ймовірно, випадко­ва. Виріб у профілі має форму диска, в анфасі - лінзоподібнії, з гострими краями. Булава виготовлена з мета- морфитрованого діабазу зеленого кольору (аналіз Р. Смішка). Такого мінералу' в ближніх регіонах немає. Можливо, він походить з Україн­ського кристалічного щита півдня України або зі Скандинавії [Михаль- чишин, Смішко, 1995, с. 259-264]. Крім цього виняткового випадку, для виготовлення булав використовува­лися ті ж породи каменю, що й для сокир (діорити, I¹PaHiTH₁ рідше діа­бази, серпентин, кварц, пісковики).

На території України булави були на озброєнні племен неоліту [Теле­гин, 1991, рис. 22: 2], енеоліту, ран­ньої бронзи та пізніших часів. У пам’ятках середнього періоду роз­витку трипільської культури також зафіксовані навершя булав [Энеолит СССР, 1982, с. 192]. Спорадично трапляються вони в кінці бронзово­го - на початку залізного віку.

Появу булав у період неоліту і впродовж наступних віків на теренах України пов’язують із близькосхід­ними впливами. Перші такі вироби виявлено біля Маріуполя (“рогата булава”, яку датують середнім пері­одом дніпро-донсцької культури) та в Микільському могильнику.

Булави як знаки влади і зброя поширювалися в Причорномор’ї, Прибалтиці. Дослідження останніх років довели, що вони потрапляли і на Волинь, і у Верхнє Подністров’я. Деякі з цих виробів є не лише са­кральними. а й справжніми мис­тецькими шедеврами.

Булави відомі з пам’яток се- редньодніпровської культури По­дніпров'я, Прибалтики. За даними Д. Крайнова, булав з півночі Росії у 70-ті роки нараховувалося дев’ять екземплярів, у тому числі два - з фаі ьинінськиго та нікітинського мо­гильників [Крайнов, 1972, с. 80-81]. Цитриноподібну булаву з верти­кальними заглибленнями знайдено в Костромській області [Коробко­ва, Шапошникова, 2005, с. 216, рис. 114: 2]. Подібні форми були поши­рені на великих територіях [Лакіза, 2008, с. 135-136, рис. 56], у тому числі ма півночі Центральної Сиро­пи, а також на Волині.

Саме на Волині виявлено уні­кальну хрестоподібну булаву, яка походить із с. Словечне Жито­мирської області (?) (рис. 3.79) і зберігається у фондах JlIM (інв. № А-2503). Виріб.мас орнамент із прокреслених вертикальних ліній по всій довжині стику про філю і лицевої сторони, виготов­лений з габродіабазу, поклади якого відомі в басейні р. Случ. Бу­лава може датуватися рубежем III- II тис. до P. X. Її походження, на думку В. Коноплі, слід пов’язувати з однією з культур Приіюнтійського регіону, наприклад, із носіями ям­ної культурно-історичної спільноти [Конопля, 2006, с. 209-210].

Поверхня багатьох виробів оздо­блена орнаментуванням. Зокрема, підовальна булава з Ратнівського району прикрашена чотирма по­здовжніми прокресленими лініями з боку (рис. 3.78: 5).

До кансльованих булав належать предмети з с. Городнє, с. Мшанець Любомльського району, м. Любом- ля Волинської області, с. Озеро Bo- лодимирецького району, с. Рудня Дубровицького району Рівненської області, с. Шили Збаразького райо­ну, с. Іванківці Зборівського району Тернопільської області.

Виріб з Городного Любомль­ського району маг діаметр 72 мм, висоту - 45 мм, діаметр отвору - 27-3 і мм; виготовлений з діориту (рнс. 3.76:1); зберігається у фондах Краківського археологічного музею (інв. № 741). Артефакт належить до типу Bl кансльованих булав за А. Косько - виробів з криволінійним контуром в горизонтальному проек­туванні [Kosko, 2002, р. 24].

Булава з с. Шили Збаразького району Тернопільської обл. має діа­метр 82-85 мм, висоту - 60 мм, діа­метр отвору 20-28 мм; виготовлено виріб з сірого пісковику (рис. 3.76: 2)', зберігається у фондах Л1М. Цей артефакт також належить до типу Bl за А. Косько [Kosko, 2002, р. 24]. З цього регіону походить також ка- нельована булава типу Bl, виявлена в с. Іванківці Зборівського району Тернопільської обл. (рис. 3.76: 4) (дослідження Б. Строненя, О. Гав- рилюка) [Kokowski..., 1998, s. 133].

До типу В1 також можна відне­сти нововиявлену булаву з с. Озе­ро Володимирсцького району Рів­ненської обл. Вона має діаметр 80 мм, висоту - 62 мм, діаметр отво­ру - приблизно 26 мм. Канелюрів нараховується 15, які йдуть вздовж виробу практично до отвору. На двох дольках, виділених канелюра­ми, вирізьблений зигзагоподібний орнамент (рис. 3.101: 4).

До типу ВЗ кансльованих булав (вироби з вузькими, неглибокими викарбуваними лініями) відносять­ся 2 екземпляри. Нововнявлена булава з с. Рудня Дубровицького району Рівненської області має діа­метр 72 мм, висоту - 62 мм, діаметр отвору - приблизно 18-23 мм (рис. 3.101: 3). Вздовж булави від отво­ру викарбувано 25 ліній, між ними — орнамент з паралельних навскіс них ліній (інколи орнамент на двох сусідніх дольках утворює ялинку, але він є не на всьому виробі). По­дібна булава походить з Пінська Брестської обл. (рис. 3.76: 6). Вона має ще багатший орнамент, який складається з меридіально про­креслених ліній та хрестоподібних знаків між ними. Такі вироби на­певно мали сакрально-символічний орнамент.

Другий екземпляр типу ВЗ похо­дить із с. Мшанець Любомльського району Волинської обл. і зберіга­ється у фондах ЛКМ (рис. 3.101: 6). Виріб зламаний біля отвору. Діаметр булави - приблизно 87 мм, висота (реконструйована) - 77 мм, діаметр отвору - приблизно 24 мм. На збереженій частині нарахову­ється 8 викарбуваних ліній.

У фондах JIKM зберігається та­кож булава, яка походить з околиць м. Любомль (рис. 3.76: 5). Арте­факт збережений неповністю і має втрати по висоті, зменшуючись в одну сторону Діаметр — 48-52 мм, висота - до 50 мм, діаметр отво­ру - приблизно 17 мм. Виріб мас підциліндричну форму і глибокі та широкі канслюри. Зважаючи на криволінійну горизонтальну проек­цію знахідка може бути різновидом булав типу Bl за А. Косько, проте своєю підциліндричною формою вона близька до типу В4. Можливо, це недороблений виріб.

Остання група (В4) включає всього 2 екземпляри: один похо­дить з Зарайського регіону Литви, другий виявлено в кургані біля Тараклії (Молдова), віднесено до пізньої фази катакомбної культури (кін. Ill тис. до P. X.) [Kosko, 2002J.

Хронологічні межі побуту­вання канельованих булав дуже широкі: 2350-800 рр. до P. X. Цс пояснюється тим, що 90 відсотків знахідок є випадкові та виявлені на значній території. Проте була­ви, виявлені в комплексах,.мають зрозумілий культурний контекст, вказують на час використання ви­робів в припонтійській зоні, зокре­ма. 2350-2000 рр. до P. X. (ямна та катакомбна культури) і пізніше - 1750-1400 рр. до P. X. (зрубна куль­тура), в прибалтійській - 1400-800 рр. до P. X. (курганна та лужицька культури). На транзитній території такі булави зафіксовані у період 2100-1950 рр. до P. X. (івенська культура) [Kosko. 2002, s. 52-57]. Знахідки канельованих булав на Західній Волині пов’язують з но­сіями культур постшнурової ке-

Рис. 3.76. Кам’яні навертя булав з канелюрами (за В Ісаснком, А. Косько,

І. Маркусом, Д. Остапюком, Б. Строненем): І - Городнє Любомльською р-ну Волинської обл. (фонди Краківського археологічного музею), 2 - Шили Збаразького р-ну Герноігільськоїобл. (фонди Л1М), 3 - Міианець Любомльського

р-ну (фонди ЛКМ), 4 - Іванківці Зборівського р-ну Тернопільської обл., ∣

5 - Любомльськнй р-н Волинської обл. (фонди ЛКМ), 6 - Пінськ Брестської обл., Білорусь (фонди Пінською історичного музею)

І І

Рис. 3.77. Кам’яні булави: І - Кукли Маневицького р-ну Волинської обл.,

2 - Максимі вка Збаразького р-ну Тернопільської обл., (фонди AM ЛНУ), 3,4- Любомльський р-н Волинської обл. (фонди ЛКМ), 5 - Хорів Острозького р-ну Рівненської обл. (фонди AM ЛНУ) 6 - Бубнів Володимир-Волинського р-ну Волинської обл. (фонди BIM) (за Г. Охріменком, І. Маркусом)

Рис. 3.78. Булави: 1,4- фонди Любомльського краєзнавчого музею, 2 - Головно Любомльського р-ну, 3 - Луцький р-н (фонди BKM. А-Х909), 5 - Ратнівський р-н Волинської обл., 6 - Лисичники Заліщицького р-ну Тернопільської обл. (фонди BKM) І - кераміка, 2-6 - камінь (за Г. Охріменком)

Рис. 3.79. Булава хрестоподібного типу. Словечне Овруцького р-ну Житомирської обл. (?) (фонди ЛІМ, А-2503) (рис. В. Коноплі, фото М. Кривальцевича)

раміки та культур тшинсцького горизонту, не можна виключати і раніші впливи: культур шнурової кераміки або пізніші - лужицької. Варто згадати про явний (напевно, найіоловнішнй) вплив катакомбної культури на формування стжижов- ської культури, що виявляється у спільних рисах поховального об­ряду, кераміці та кістяних виробах [Taras, 2007, s. 180-181].

Поширення кам’яних канельо- IkiHMX булав вважається одним із яскравих проявів Балтійсько- Понтійського шляху. А. Косько розвиток контактів між Надбалти- кою та Причорномор’ям розглядає у ракурсі циркуляції людей, сиро­вини. виробів, а також зразків ци- вілізаційних надбань [Kosko, 2001, s. 283]. Ці зв’язки, пише А. Косько, були характерні для гальштатсько- го періоду (дистрибуція виробів із бронзи), ясторськоїта всльбарської культур латенського періоду. Проте такі далекосяжні стосунки, ймовір­но. мали місце в бронзовому віці та навіть в енеоліті. Доказом цього є відносини між пізньотрипільською культурою, вірогідно, її початком, та культурою лійчастою посуду. Поширення впливу трипільської культури на північний захід розгля­дається як “триполізація” КЛП. Цс стосується як монтевськоіо комп­лексу, так і зв’язків TK й КЛП (між жителями Грудека Надбужного, Зимного тощо).

В. Гумінский, автор розкопок та дослідження, присвяченого па­м'ятці Грудск Надбужний, на основі аналізу імпортів та обмі­нів з ареалу малопольської групи КЛП робить висновки, що кера­мічні вироби, сировина (кремінь, камінь), а також взірці та нові ідеї надходили з територій, зайнятих пізньотрипільськими племенами [Guminski, 1989]. Ці впливи сяга­ли вглиб Великопольщі - до Верх­нього Побужжя в басейн Гучви, на Пласковиж Наленчовський, а звідти межиріччям Вісли та Вар­ни через Куявн в напрямку Одри. Усе цс могло відбуватися в 3540- 2870 рр. до P. X. [Kosko, 2001] (фаза II КЛП: 3000-2700(2600) рр. до P. X.) [Bronicki, 1991]. Більше того, триполізація простежується в період міграцій на схід культури кулястих амфор (KKA) та культу­ри шнурової кераміки (КІПК). В ареалах над Віслою KKA датуєть­ся 3000-2400 рр. до P. X., KIIIK - 2754±99 рр. до P. X.

Особливе місце у зв’язках між балтійсько-понтійськими регіона­ми А. Косько відводить Куявам, “де відбулася виняткова кульміна­ція розвитку понтійських взірців” [Kosko, 2001, s. 285].

Триполізація середовищ КЛП, культури кулястих амфор, культур шнурової кераміки супроводжу­валася і зворотними впливами - з боку згаданих культур, а пізніше їхньою міграцією далеко на схід. Наскільки обмінні зв'язки були далекосяжні, свідчать зацікавлен­ня дистриб’юторів KKA в соляних можливостях Сивашу.

Культури шнурової кераміки Волині та Подністров’я, за даними дослідників, включалися в систе­му зв’язків із Балканами, Кавка­зом, Кримом за посередництвом “перед’ямної” групи Животилівка - Вовчанськ. Важливу роль у цьо­му процесі відігравала також група Буджак ямної культури в степовій частині межиріччя Дністра та Пру­ту, яка мас певні запозичення від КШК [Kosko, 2001, s 288].

Отже, можна зробити такі ви­сновки:

І. Протягом 3000-2700 рр. до P. X. існував, імовірно, постійний обмін “культурною інформацією” між Балтикою і Причорномор’ям, в якому були задіяні трипільська культура, культура лійчастого по­суду, культура кулястих амфор, культури шнурової кераміки, ран- ньоямна та ямна культури. Пізні­ше в такому обміні брали участь катакомбна, зрубна культури, носії постіпнурових культур, івенської, культур тшинецького горизонту, курганної, лужицької.

2. У цих процесах важко роз­гледіти “стабільні форми орга­нізації”: місця контактів (до них можна віднести, наприклад, Гру­док Надбужний), “людей шляху”

- дистриб’юторів. Усе це можна вважати як черговий етап “стабі­лізації ранньоаграрної карти інтер- регіональних взаємин, витворених на чинниках росту ролі обміну” [Kosko, 2001, s. 288].

3. Одним з проявів Балтико- Понтійського шляху є поширення кам’яних цитринових булав на по­чатку епохи бронзи, на широких просторах українського степу, Лі­состепу, Полісся у т. ч. регіону За­хідної Волині. Шляхи бронзового віку зв’язували віддалені центри цивілізації та центри сировини, які часто розташовувалися на перифе­рії перших.

4. Напрямки шляхів - на кор­донах Східної і Західної Сиропи

- були ідентифіковані М. Гімбутас [Gimbutas. 1965; 1991, fig. 13].

На основі аналізу поширення канельованих булав А. Косько, ви­ділив 5 можливих шляхів їх поши­рення (по ріках, які були головними маршрутами торгівлі): 1) Півд. Буг

- Зах. Буг- Вепш - Вісла(- Німан); 2) Півд. Буг Зах. Буг Вісла ( Ні­ман); 3) Дніпро - Прип'ять - Зах. Буг - Вісла (- Німан); 4) (Інгул -) Дніпро - Березіна - Німан; 5) (1н- гул -) Дніпро - Березіна - Hepic - Німан [Kosko. 2002, s. 71].

На основі нових знахідок канс- льованих булав (у Дубровицькому і Володимирецькому районі) вва­жаємо, що можливим міг бути ще один шлях: Півд. Буг - Горинь - Прип’ять - Зах. Буг - Вісла (— Ні­ман). Він видається логічним, зва­жаючи на багату сировинну базу басейну р. Горинь (поклади креме­ню, каменю, міді, бурштину). Крім того, якщо взяти до уваги знахідки в Любомльському районі, шляхи, можливо, проходили і по верхів’ї р. Прип’ять. Вказавши на карті нові знахідки на Білоруському По- німанні [Лакіза, 2008, с. 135-139], ми також позначили гіпотетич­ний напрямок зв'язків на відрізку Прип’ять -Яссльда- LHapa- Німан (рис. 3.80).

5. В соціальній інтерпретації бу­лави ідентифікуються з формою ін сигній. Вони показували становище вождя племені, тобто є свідченнями появи стратифікації суспільства. Така оцінка була визначена завдяки близькосхідним джерелам. Зобра­ження такого виробу на Наталіїв- ській стелі (фігура бога бурі та сили Тешуба) може свідчити про зв’язок булав з ксрівниками-священиками або особами високого соціального рангу - шаманами.

Вважається, що в катакомбній культурі булави з’являються під впливом Східного Середземно­мор’я. Племена цієї культури пока­зують численні особливості «циві- лізаційного прориву», тобто ранні стадії складної соціальної страти­фікації, яка супроводжується еліт­ними системами релігії і ритуалів. Цей прорив черпав натхнення у близькосхідній цивілізації, можли­во, завдяки тому, що територія ката­комбної культури була під впливом торгових операцій Месопотамської цивілізації.

24. JaM JM

Рис. 3.80. Поширення канельованих булав (за А. Косько, із змінами та доповненнями авторів): а - західний кордон катакомбної культури; b - місця знахідок канелюрованих булав; с - шляхи поширення виробів; d - напрями шляхів, подані авторами; е - фізіографічне пограниччя заходу і сходу Європи

3.4. Орнаментація кам’яних сокир і булав

Кам'яні булави та сокири по­ходять із різних територій, вони виготовлялися в окремих етнічних групах, несучи на собі давні та нові, часто запозичені, традиції ви­конання. тому відзначаються різно­манітністю форм, розмірів, матері­алу тощо.

Кам'яні сокири як зброя та зна­ряддя поділяються на звичайні, що могли використовувагися, напри­клад, на полюванні й були завжди з воїном, мисливцем, та елітарні, тобто знаки влади військової вер­хівки.

Зброю, яка виконувала роль владних атрибутів, до певної міри можна вважати парадною, особли­во зважаючи на старанне її виго­товлення. Знахідки таких виробів вражають вишуканістю виконання, вони ретельно полірувалися, інколи при крашал інарізками, а з боку леза- по­двійним валиком, потрійною лінією прокреслена дуга, з обох боків від обушка до медальйонів симетрично звисають рельєфні одинарні дуги. По середині медальйонів тоненьким рельєфним контуром зображено ла- бриси. Центральна, зовнішня щодо держака сторона сокири окантована гладеньким валиком. Посередині реалістично передано рельєфний колосок, який ніби виріс від леза. З обох боків від його верхівки розмі­шені змієподібні зигзаги [Шарафут- дінова, 1980, с. 64].

Подібні сокири знайдені біля с. Горожинс, за 20 км від с. Бара- нівка, у катакомбному похованні. В ньому між скелетами, вище лік­тів, знайдено орнаментовану соки­ру. Третя кам’яна сокира відкрита в кургані біля с. Широке поблизу Кривого Рогу над р. Інгул. Вона червоного кольору, прикрашена ялинкою з гілочками. Вище ялинки містяться овали. Четверта сокира походить із с. Рахманівка біля Кри­вого Рогу. Ще одна чудово орна­ментована сокира знайдена поблизу с. Михайлівна Дніпропетровської області, виготовлена з діабазового порфериту. Уламок подібного ви­робу виявлено біля с. Полівки на Черкащині, а ще інший - в Чечено- Інгушетії f∕>uc. 3.Λ6> [Шарафутді- нова, 1980, с. 66-67].

Центральне місце в орнамен­тальній композиції належить ялин­ці чи колоску - символам дерева життя та змієподібним зигзагам, які ототожнюються зі зміями, весел­кою, дощем, блискавкою, вогнем.

Рис. 3.85. Уламки орнаментованих кам'яних сокир молотоподібного типу: І - Жуків Бережанського р-ну (за М. Б їли ко м та ін.), 2 - Воля Теребовлянського р-ну Тернопільської обл. (за О. Ситником).

Рис. 3.86. Орнаментовані бойові сокири інгульської катакомбної культури (та Н. Шарафутдіновою)

Ці мотиви дуже поширені в пер­вісному мистецтві, особливо серед землеробських племен епохи енео­літу та бронзи. Вони пов’язуються з ідеями відродження, родючості, давніми релігійно-космологічни­ми уявленнями [Даниленко. 1969, с. 219-223; Рыбаков, 1965, с. 24].

1. Шарафутдінова вважає, що такі сокири використовувалися під час особливих церемоній і а ритуа­лів, були “символами відзнаки, вла­ди воєначальників, вождів, жерців” (Шарафутдінова, 1980, с. 66-67], тобто виконували функцію жезлів, булав, сакральних предметів.

У різні періоди, в тому числі в енеоліті та в епоху бронзи, ймовір­но, існував культ сокири. Цей пред­мет міг асоціюватися з громом та блискавкою (це помітно на згаданій сокирі з с. Горожане Миколаївської області).

Зображення сокир бачимо на стелах з Наталівки, Керносівки, Бахчі-Елі, Добруджі. В. Данилен­ко вважав, що на антропоморф­них стелах зображали божества з атрибутами (рис. 3.87) [Данилен­ко, 1969, с. 219-223]. Як аналогію їм можна навести вавилонського бога грозових явищ, природи, ві­тру, бурі, дощу Адара (Бір. Бір- кус, Блискавка), його атрибутами с блискавка та молоток (Тураев, 1935, т. І.с. 121].

Puc. 3.87. Керносівська стела (за Л.Криловою, Л.Косько)

У згаданій Геродотом легенді про чотири золоті дари, що впали з неба, були чаша і сокира. Ці свя­щенні золоті дари скіфські царі дбайливо оберігали, поклонялися і приносили їм жертви [Геродот, 1972, с. 188]. У фінікійців існувало уявлення про бога Туама (“бога- молотка”) [Тураев, 1935, т. 2, с. 6]. Цікаві думки висловлює М. Mcp- перт стосовно моделей сокирок* молотків з поселення ранньої брон­зи Єзеро в Болгарії, які, на його думку, лише імітували військові, парадні, ритуальні [Мерперт. 1975, с. 163-172].

Сокири були зручною та поши­реною зброєю. Як відомо, люди обожнювали тс, що мало вели­ке значення в їхньому житті. Про це свідчать і тогочасні похован­ня чоловіків-воїнів (с. Баїв Луць­кого району Волинської обл. - найвища могила на кладовищі, в Локачинському районі й інші), де сокири були важливими складови­ми озброєння,

На сакральність цих виробів вказують моделі сокир з обпаленої глини. І. Михальчишиним знайде­но, зокрема, модель бойової сокири в с. Малі Грибовичі Львівської об­ласті на поселенні культури лійчас- того посуду. Таю вироби відомі із Зимного Володимир-Волинського району (рис. 1.56:3), Голишева Луцького району, Тадані Кам'янко- Буського району [Археология При­карпатья..., 1990, с. 40, рис. 10]. Поховання із сокирами належали виключно чоловікам.

Сокири, на противагу наконеч­никам списів, були міцніші й ефек­тивніші в близькому бою. Загалом же ці артефакти потребують більш докладного дослідження.

Література

1. Артёменко И. И. Племена Верх­него и Среднего Поднепровья в эпоху бронзы / МИЛ. - Вып. 148. - M., 1967. - 135 с.

2. Артеменко И. И. Средне­днепровская культура // Археология Украинской ССР. Т. I. Первобытная археология. - К., 1976. - С. 69-96.

3. Археология Прикарпатья. Волы­ни и Закарпатья (энеолит, бронза и раннее железо). К.: Наук, думка. 1990.- 189 с.

4. Бадер О. Н. Бассейн Оки в эпоху бронзы. - M., 1970. - 176 с.

5. Бандрівський М. С. Скринькові поховання BiiCOUbKOi культури в межиріччі Збруча і Стрнпи. - Львів: Логос. 1994. 163 с.

6. Бандрівський М. С. Вплив Сходу на розвиток спільнот раннього почат­ку середнього періодів епохи бронзи на заході Українського Лісостепу // Запис­ки Наукового товариства імені Шев­ченка. - Т. CCLIll. Праці Археологіч­ної комісії. Львів, 2007.-С. 53-205.

7. Бандрівський М. C.. Коно­пля В. М. Нові знахідки навершя булав і бойового.молота доби ене­оліту ранньої бронзи з Верхньою Подністров'я U МДАПВ. - 2006. - Вин. 10.-С. 211-214.

8. Березанская С. С. Северная Укра­ина в эпоху бронзы. - K.: Наук, думка, 1982. -207 с.

9. Бибиков С. Н. Поселение Лука- Врублевецкая / MHA. - Вып. 38. - M.- Л, 1953.-4)0 с.

10. Білик M., Пелешишин M., Чай­ка Р. Археологічні матеріали з с. Жуків на Бережанщині (3 історії населення висопької культури) U Археологічні дослідження Львівського університету. - Вин. 4. - Львів. 2000. - С. 87-104.

11. Богаевский Б. А. Техника первобытного коммунистическою об­щества // Очерки истории техники до­капиталистических формаций / Под общ. рсд. В. Ф. Мнтксвича. - М.-Л.: Изд-во АН СССР. 1936. - С. 5-65.

12. Брюсов А. Я. Об экспансии «культур с боевыми топорами» в конце Ill тысячолетия до н. э. // CA. - 1961. - №3.-С. 14-33.

13. Брюсов А. Я., Зимина М. П. Каменные сверленные топоры на тер­ритории Европейской части СССР / САИ. - Вып. В4-40, - M.. 1966. 99 с.

14. Винокур I. С. Історія Лісостеповою Подністров’я та Південною Побужжя: від кам'яного віку до середньовіччя. - К.-Одеса: Вища школа. 1985. - 124 с.

15. Волкова Е. В. Топоры из фатьяновских могильников у д. Новинки (Калининский р-н. Тверская обл.)//РА. 2010. №2. С. 18 24.

16. Гадзяцкая О. С. Фатьяновские памятники Владимирской области // КСИА. - Вып. 93. - M., 1963. - С.49-54.

17. Гадзяцкая О. С. Фатьяновский могильник у дер. Крнвцово // КСИА. - Вып. 101. - M.. 1964. - С. 126-134.

18. Гадзяцкая О. С. Памятники фатьяновскон культуры. Ивапооско- горьковская группа / САИ. - Вып. Bl- 21.-M.. 1976,- 134 с.

19. Герасимов М. М. Внешний облик человека из Незвиско // Материалы и исследования по ар- хеологиии Юго-Запада СССР и Румынской Народной Республики. - Кишинев, 1960.-С. 83-90.

20. Геродот. История / Пер. и прим. Г. А. Стратановского. - Л.: Наука, 1972. -600 с.

21. Городцов В. А. Описание холодного оружия. Топор // Отчет Российского Исторического Музея за 1906 гад. - M.. 19О7.-С. 95-135.

22. Гурина H. Н. Древняя история северо-запада Европейской части СССР/МИА-Вып. 87.-М.-Л.. 1961. -588 с.

23. Давня історія України. - K.: Наук, думка, 1997. - Т. I. - 559 с.

24. Даниленко В. H. Hciuiht Укра­ины. - K.: Наук, думка, 1969. - 259 с.

25. Екимов Ю. Г. Фатьяновские топоры на правобережье Верхней Оки // Вопросы археологии, истории, культуры и природы Верхнею Пиочья. -Калуга, 1998.-С. 16-18.

26. Ефимов А. Н. Сверленные молоты И КСИИМК. - Выл. 36. - M.. 1951.-С. 170-172.

27. Збснович В. Г. Ранний этап грипольской культуры на территории Украины.-К., 1989.-220 с.

28. Кирьянова Н. А. Наумовский фатьяновкнй MoriLibHHK // KCHA - Выл. 134. - M.. 1973. - С. 72-76.

29. Кислый А., Калрицын И. Палео-демография: Теория и методи­ка, проблемы и решения. - Запорожье.

1994. - 161 с.

30. Клочко В. 1. Озброєння та вій­ськова справа давнього населення України. - К.: АртЕк, 2006. - 336 с.

31. Конопля В. М. Рідкісний тип кам'яної булави з фондів Львівського історичного музею // МДАПВ. - 2006. -Вип. 10.-C. 209-210.

32. Конча С. «Степова» концепція походження індоєвропейців на сучас­ному етапі // Археологія. - 2004. - № І. -С. 87-98.

33. Коробкова T.. Шапошникова О. Поселение Михайловка - эталонный пам’ятник древнсямной культуры. СПб: Европейский дом. 2005. - 315 с.

34. Крайнов Д. А. Памятники фатьяновской культуры. Московская группа / САИ. - Вып. В1-19. - M.. 1963.-52 с.

35. Крайнов Д. А. Памятники фатьяновской культуры Ярославско- калининская группа / САИ. - Вып. BI- 20.-M.. 1964а.-79 с.

36. Крайнов Д. А. Волосово-дани- ловский могильник фатьяновской культуры // CA. - 19646. № 4. - С. 68-83.

37. Крайнов Д. А. Древнейшая история Волго-Окского междуречья. Фатьяновская культура 2-го тыся­челетия до и. э. - M., 1972. - 271 с.

38. Крайнов Д. А. Фатьяновская культура U Эпоха бронзы лесной полосы СССР. Археология СССР. M., 1987.-С. 58-76.

39. Крайнов Д. А., Гадзяцкая О. С. Фатьяновская культура: Я рік лаве кое Поволжье / САИ. - Вып. В1-22. - M., 1987,- 144 с.

40. Кривнова-Гракова О. А. Хроно­логия памятников фатьяновской культуры // КСИ А. - Вып. 16. - M.. 1947. - С. 22-33.

41. Крушельницька Л. І. Північне Прикарпаття і Західна Волинь за доби раннього заліза. - K.: Наук, думка, 1976.- 145 с.

42. Лагодовська О. Ф.. ИІаиошні- кова О. Г., Макаревич М. Л. Михайлів­ське поселення. - K.: AH УPCP. 1962.

215 с.

43. Лакіза В. Л. Старажы тнасці позняга неалігу і ранняга перыяду брозавага веку Беларускага Панямон- ня. - Мінск: Беларуская навука, 2008. - 344 с.

44. Левашова В. П. К вопросу о ме­ханических свойствах древних орудий // КСИИМК. - Вып. 75. - M., 1959. - С. 46-56.

45. Литвиненко Р. До проблеми псаліїв, бойових колісниць і воїнів- колісничих у бабинській культурі // Археологія. - 2005. - № 4. - С. 37-52.

46. Маркус І. Я., Охріменко Г. В. Кам’яні вироби енеоліту - бронзового віку Волині // Нариси культури давньої Волині. - Луцьк: Волинська обл. друк..

2006. - С.344-353.

47. Махиік Я., Павлів Д.„ Петеги- рич В., Принада І. Кургани крайнього заходу Подільської височини // Запис­ки Паукового товариства імені Т. Шев­ченка. - Т. CCXXL1V. - С. 482-505.

48. Mepnepr Н. Ритуальные модели топоров из Езеро H Памятники древ­ней истории Евразии. - M., 1975. - С. 163-172.

49. Мнхальчишин I. Р. Гипи кам'яних бойових сокир Прикарпаття і Волині // Наукові записки ЛІМ. - Вип. IV.-Ч. !.-Львів. 1995.-С. 88-93.

50. Мнхальчишин I. P., Смішко Р. М. Виготовлення бойових кам'яних сокир на території Прикарпаття і Во­лині U МДАПВ. - Львів: Вид-во Ін-ту українознавства ім. І. Крип’якевича,

1995. -С. 259-264.

51. Мнхальчишин 1. Я., Охріменко Г. В., Маркус І. Я. Бойові кам'яні со­кири Північного Прикарпаття і Волині

// Археологічна спадщина Яка Фітцке.

- Луцьк: Волин, обл. друк.. 2005. - С. 364-385.

52. Пелещишин М. А. Деякі питан­ня історії племен культури шнурової кераміки у межиріччі Горині і Стиру // Волино-Подільські археологічні студії. -Львів. 1998.-С. 16» 172.

53. ПозіховськийО. Розваж-Кошара // Археологічна спадщина Яна Фітцке.

- Луцьк: Волинська обл. друк., 2005. - С. 206-215.

54. Риер Я. Г. Каменные топоры эпохи бронзы из могилевского По- днспровья // CA. - 1975. - № 3. - С. 141-148.

55. Розенфельд Р. Новлянский фа- тьяновский могильник //СА. - 1971. - №2.-С. 213-216.

56. Рыбаков Б. А. Космогония и ми­фология земледельцев энеолита H CA.

- 1965.-№ 1.-С. 24-47.

57. Санжаров С. Каменные сверленые іυιюры-молотки Донбасса //PA.- 1992.-№3.-С. 160-176.

58. Свєшніков I. К. Історія населен­ня Персдкарпаття. Поділля і Волині в кінці Ill - на початку H тисячоліття до нашої ери. - K.: Наук, думка, 1974. - 208 с.

59. Седов В. Древнеевропейцы // PA.- 1993. -№ 3.- С. 18-35.

60. Семенив С. А. Первобытная техника / МПА. - № 54. - М.-Л., 1957.

- 240 с.

61. Семенов С. А. Производство и функции каменных орудий / МИА. -№ 166.-M.. 1970.-С.7-18.

62. Семенов С. А.. Коробкова Г. Ф. Технология древнейших производств.

- JI.: Наука, 1983. - 253 с.

63. Семенов С. А. Эксперименталь­ные исследования первобытной техни­ки // CA. - 1959. - № 2. - С. 35-46.

64. Ситник О. С. Звіт про дослі­дження поселень пізньобронзового

- ранньозалізного віку в околицях с. Воля Теребовлянського району Терно­пільської області в 1990 р. / Науковий архів Інститут}' археології HAH Укра­їни. -.Ns 24170.-Львів. 1991.

65. Смирнов В. И. Говядиновский могильник // CA. - 1947. - С. 211-220.

66. Смирнова Г. И. Стоянка кома- ровской культуры у с. Незвиско на Днестре // Археологический сборник Государственного Эрмитажа. -№ 16. - Л.: Аврора. 1974.-С. 50-61.

67. Телегин Д. Я. Неолитические могильники мариупольскою тина. - К., 1991.-96 с.

68. Телегин Д., Kpyu В. Останки мо­гильника среднеднепровской культуры в с. Любека на Днепре U CA. - 1970. - №4.-С. 178 180.

69. Тураев Б. А. История древнего Востока: В 2-х т. - Л., 1935. - Т. 1. - 308 c.; Т. 2. - 267 с.

70. Фосс М. Е. Древнейшая история севера Европейской части СССР / МИА. - Вып. 29. - M., 1952. - 280 с.

71. Халиков А. X. Древняя история

Среднего Поволжья. - M.: Наука, 1969. -395 с.

72. Цыб С. В. Каменные «боевые» топоры Западной Сибири // Военное дело древних племен Сибири и Цен­тральной Азии. - Новосибирск: Наука.

1981. -С. 6-13.

73. Чайлд Г. Прогресс и археоло­гия. - M.. 1949. - 196 с.

74. Чарня^скі М. M., Лакіза В. Л. Знаходкі каменных свыдраваных сякер на Панямонні // Пстарычна- археалагічньї зборнік.-Мн., 1995.-Ks 7.-С.46-59.

75. Черныш Е. К. Вновь открытое трипольское погребение у Незвиско на Днестре // Материалы и исследования по археологиии Юго-Запада СССР и Румынской Народной Республики. - Кишинев, I960.-С. 77-81.

76. Шарафутдінова I. М. Орнамен­товані сокири-молотки з катакомбних поховань на Інгулі H Археологія. - №33,- 1980.-С. 60-70.

77. Энеолит СССР. - M.: Наука,

1982. -360 с.

78. Bronicki A. Poznoneolityczne і wczesnobr¾zowe toporki kamienne z obszaru wojewodztwa Chehnskiego U Schylek neolitu і wczesna epoka brqzu w Polsce Srodkowowschodniej. Lubelskie material archeologiczne. - Lublin. 1991. -T. VI.-S. 297-340.

79. Bronicki A.. Kadiow S. Schyl- kowoneolityczne topory kamienne z terenow wojew'∂dzwa Chehnskiego. Metrologia. Zagadnienie Utylizacji

egzemplarzy Uszkodzonych і destruktow U Archeologia Polski Srodkowo- Wschodniej. - Т. III. - Lublin-Chehn- Zamosc. 1998. - S. 260-275.

80. Bunyatyan K., SamoIyuk V. Manifestations of Middle Dnieper Culture in the Volyn territory and the issue of ancient routes // Routes between the Seas: from the 3rd to the middle of the I st Millennium BC / BPS. - Vol. 14. - Poznan, 2009. - P. 252-268.

81. Gazda L. Analiza zabytkδw kamiennych z grobδw podkurhanowych na Grzςdzie Sokalskiej H Machnik J., Bagiiiska J., Koman W. Neolityczne kurhany na Grztjdzie Sokalskiej w Swietle badaιi archeol Ogicznych w Iatach 1988- 2006. - Krakow, 2009. - S. 309-314.

82. GimbutasM. BronzeAgeCuItures in Central and Eastem Europe. - Paris- London. 1965.-681 p.

83. Gimbutas M. Die Balten. - Frankfurt/M, 1991. - 267 p.

84. Glob P. V. Studier over den jyske Enkcltgravskultur / Aarborgei 1944. — Kobenhavn, 1945. - 283 s.

85. Guminski W. Grodek Nadbuzny, osada ku Itury pucharow Iejkowatych. - Wroclaw-Warszawa-Krakdw-Gdarisk- L6dz, 1989,- 189 s.

86. Jakimowicz R. Zabytki przedh- istoryezne z obszaru Rzeczypospolitei Polskiej w zbiorach rosyjskich U WA. - 1924. -№ 9/1-2. - S. IB-119

87. Kadrow S.,MachnikJ. KuIturaMierza- nowieka. (Prace Komisji Archeologicznej 29).-Krakow, 1997.-197s.

88. Klochko V., Kosko A. The societies of Corded Ware Cultures and those ofBlack Sea Steppes (Yamnaya and Catacomb Grave Cultures) in the route network between the Baltic and Black Seas H Routes between the Seas: from the 3rd to the middle of the 1st Millennium BC / BPS. - Vol. 14. - Poznari. 2009. - P. 269-301.

89. KokowskiA., Stasiak M., Strocen’ B. Osady z mlodszego okresιι rzymskiego w tniejscowosciach Ivankivci і MaIaSivci na Zachodnim Podolu (Ukraina) // Studia Gothica. T. II. - Lublin: Wydawnictwo UMCS. 1998.-S. 133-162.

90. KoskoA. Fluted maces in cultural systems of the borderland of eastern and western Europe: 2350-800 BC. Taxonomy, genesis, function // Fluted maces in the system of long-distance exchange trails of the bronze age: 2350- 800 BC Z BPS. - 2002. - Vol. IL - S. 31-81.

91. Kosko A. Zagadnienie wczesno- brСаме тут, у Балкано- Карпатській металургійній про­вінції [Черных, 1974, с.382]. у цей час експлуатувалися й широко но­

Рис. 4.1. Картосхема територіально-хронологічного поширення металів в

Євразії (за С, Черних)

390

ширювали свою продукцію такі ко­пальні. як Рудна Глава (на 140 км на схід Белграда). Аї-Бунар, Меден Рід, Прохорове (Болгарія), Майда- нск (Сербія) та інші. Радіокарбон- на дата відкладень на дні шахти в Рудній Главі вказус на 5320-5060 рр. до P. X.. тобто дуже давню ді­яльність цього родовища [Перниц- ка, 2002, с. 50-51].

Перша фаза розвитку Баїкано- KapnamcbKOt металургійної провін­ції (Б К МП) за Є. Черних [Черных, 1978а, с. 56-59] включає матеріали культур Гумельниця, Варна, Селку- ца 1-ІЙ, Вінча-Плочник II, Tnca- полгар, Лендсль III, Кукутсні А - Трипілля А (кінець), Bl. У тисо- трансільванському,ссрсдньодунай- ському, фракійськонижньодунай- ському, карпато-подніпровському, причорноморському і середньо- волзькому виробничих регіонах функціонують по одному й більше центрів мсгаловиробннціва.

Друга фаза БКМП включає ма­теріали культур Бодрогксрестур, Лендсль IV, Кукутсні В, Трипіл­ля Bl-Bll, СІ, Селкуца IV, Черна- вода 1 - Певец, Галан гін, комплекси "шайбснхснксль горизонту” і ран­ні поховання постмаріупольської культури (рис. 4.2: рис. 4.3).

Головна роль у металургії нале­жить тисо-трансіліванському регіо­ну. Мідь, добута в трансільванських та угорських копальнях, забезпечує потреби карпато-подніпровського

й причорноморського регіонів [Рындина, 1998, с. 190-192].

Металургія міді в західній час­тині України фіксується дослід­никами одночасно з появою ран- ньозсмлсробських трипільських племен, що поширювалися лісо­степовою смутою від Наддністрян­щини до Правобережжя Дніпра. Найдавнішою мідною знахідкою на пам’ятках раннього періоду Трипілля А на території України є коротке, гостре з двох сторін, шило з поселення Окопи на Середньо­му Дністрі [Збенович, Рындина, 1981, с. 249]. До наступного етапу Трипілля А належить уламок чо- тирьохгранного шила з поселення Гайворон у Побужжі та мідна плас­тинка з Луки Устинської у Над­дністрянщині [Рындина, 1998, с. 37-38]. Спектральними аналізами встановлено, що шило з Окопів ви­готовлено із самородка, збагаченого сріблом. Такі самородки характерні для Трансільванії, звідки вони мо­гли надходити в Подністров'я. Це знаряддя ілюструє “перші кроки в освоєнні ковальського формування металу”, що на наступних етапах Трипілля А переростає в “доскона­лий комплекс ковальських знань" [Рындина, 1998, с. 37-38].

Наприкінці Трипілля А починає формуватися місцевий трипіль­ський центр металообробки на базі трансільванських і північнофракій- ських рудних джерел. Проте зали-

/*ис. 4.2. Геиірафічниіі розподіл знахідок Il фази БКМП (за Н. Риндіною, з дон. авт.): І -сграіифіковані знахідки; II - випадкові знахідки; Iil - висока концентрація знахідок; IV - Західна Волинь і Волинське Полісся, А - 1 знахідка;

Б - 2-10 знахідок; В - 11-20 знахідок; Г - 21 -50 знахідок; Д - 51 -100 знахідок

Рис. 4.3. Виробничі регіони 11 фази БКМП (за Н. Риндіною. з доп авт

А - кордони виробничих регіонів, окреслені сучасним станом знахідок;

Б - зімкнення кордонів регіонів; В - напрямки руху сировинною металу;

Г - напрямок руху технічних досягнень; Д давні рудники, в тому числі вірогідні; E - Західна Волинь і Волинське Полісся; І - тисо-трансільванський регіон; Il - середньодунайський регіон; IH - фракійсько-нижньодунайський регіон; IV - кариаго-подніпровський регіон; V - причорноморський регіон

■лається відкритим питання родо­вищ мідних руд, які були джерелами сировини для давніх виробництв на території України. Є.Чер'них і Н. Ринді на вважають, що мідь у зливках і виробах надходила дотри пільців від їхніх південних сусідів, і на цьому грунтують твердження, що трипільська культура не знала металургії, а освоїла лише метало­обробку - виготовлення виробів з імпортної сировини [Черных, 1966, 1978, 1989; Рындина, 1971, 1998]. В. Клочко стверджує, що трипіль­ці знали металургію й розробляли родовища руд у Прикарпатті й на Волині [Клочко. 1994, с. IOlJ.

Дослідження складу металевих виробів, виявлених в нижньому шарі трипільського поселення біля с. Глибочок Боршівського району Тернопільської області, показали, що вони неоднорідні [Сохапький, 1993, с. 10, 17, мал. 5; 3-5]. Гео­хімічний склад металу двох мід­них кілець, знайдених біля житла № 1 на цьому поселенні, виявився близьких до мідних самородків, локалізованим у базальтових по­родах кар’єру в с. Рафалівка на Волинському Поліссі. А пластин­частий браслет і підвіска серпопо­дібної форми, виявлені тут же, ви­готовлені з металу, для якого могла бути використана мідна сировина осадового типу, найімовірніше з рудопроявів Наддністрянщини, які від Глибочка розташовані досить близько (20—25 км). Отже, на одній пам'ятці, яка датується початком середнього Трипілля, етап Bl, були речі, виготовлені із сировини різно­го походження та з різних джерел: волинського й придністровського [Klochko, Manichev..., 2000, s. 168- 186].

Необхідно відзначити, що ран- ньотрипільські племена на терито­рії України успадкували потужний культурно-економ ічний потенціал пізньонсолітичних культур Карпато- Дуиайського басейну, носії якого вже в неоліті були знайомі з мета­лом [Нечитайло, 2003, с. 28]. Крім того, населення Трипілля підтри­мувало постійні контакти із пра­батьківщиною [Бурдо, 2002, С.49- 51], що створювало нові стимули для інтенсивного розвитку не тіль­ки землеробського господарства на зайнятих просторах, а й для різних спеціалізованих виробництв, зо­крема металургії, важливість якої вони зрозуміли.

Ранньотрипільський центр ме­талообробки пов’язаний з першою фазою в історії БКМП. Його про­дукція датується періодом Три­пілля A. Bl. У каліброваних датах це приблизно 4650 - 4200 рр. до P. X. [Бурдо. Ковалюх, 1998, с. 60- 61; Бурдо. Відейко. 1998, с. 17-29; Бурдо, Ковалюх, 1999, с. 25-26]. В асортименті центру є: дрібні шила й рибальські гачки (Лука Bpy- блівецька, Берново-Лука); вузь­кі клинн-долога (Олександрівна і Кальмснці); сокира-молоток типу Відра (Бсрсзівська ГЕС). Серед різноманітних прикрас відзначимо такі різновиди, як: трубчасті про- ннзки (Гребснюків Яр, Лука Rpy- блівсцька. Поливанів Яр); цилін­дричні намистини (Бсрнова-Лука, Поливанів Яр III); кругла бляшка з тонкої пластинки (ранньотрипіль- ське поселення Олсксандрівка); пластинчастий браслет (Ленківці); кілечко (Поливанів Яр III); шпиль­ка з петлеподібною голівкою (Бсре- зівська ГЕС) тошо. Подібні вироби добре відомі в середовищі культур Балкано-Карпаття, особливо в куль­турах Гумельниця й Варна. Зв’язки ранньотрипільського осередку ме­таловироби ицтва з гумельницьким і варнснським центрами підтвер­джуються як морфологією зна­хідок, так і зіставленням геохімії мідної сировини. Всі осередки пра­цювали в основному на сировині з копалень Болгарії й Трансильванії [Рындина, 1998, с. 127-128].

За технологічними досліджен­нями, місцеве трипільське вироб­ництво мало власну специфіку, що проявлялася не тільки в створенні нових типів знарядь (наприклад, пробійник з Березі вської ГЕС) і прикрас (шпилька з Олсксандрів- ки, трубчасті пронизки із Гребен го­тового Яру), айв іншій технічній обробці навіть запозичених форм виробів. Тобто основну масу речей трипільці одержували за рахунок місцевого виробництва [Нсчитай- ло, 2003, с. 29].

Встановлено також, що майстри ранньотрипільського центру воло­діли навичками лиття й плавлення міді, що ще зовсім недавно запере­чувалося. Тепер цс підтверджують відкрита кам’яна ливарна форма, виявлена на поселенні Олсксан­дрівка (Есипенко. 1957, с. 19], а також чітко зафіксовані сліди ли­варних швів і затьоків на самих предметах. Н. Риндіна нарахувала у центрі 11 литих і дороблених ку­ванням речей, 6 з яких - з і ери IO- рії України. Її дослідженнями до­ведено “високий професіоналізм трипільських ковалів”, які досягли досконалості у витяжці, обрізці, плющенні й зварюванні металу; крім того, показано автохтонний шлях освоения металу ранньогри- пільськими племенами [Рындина. 1998. с. 128-130].

Відзначимо, що ранньоземле- робські громади Трипілля, а також Гумельниці й Варни не були ізольо­вані від степових скот арських пле­мен, які займали причорноморські регіони. Контакти у формі різного обміну в таких суспільствах - нео­дмінне явище [Мовша, 1998, с.111- 153; Бурдо, 2002, с. 49-51]. У сфері обміну перебував і мсіал, що міг надходити в степову зону вже на ранніх етапах його освоения. При­кладом цього можуть слугувати знахідки Нікольского могильника в Надпоріжжі, де серед матеріалів розвиненого періоду надпорізької культури дніпро-донеиької області (кінець етапу А - початок Bl Три­пілля) виявлена мідна округла під­віска зі сплющеного дроту з кін­цями, що заходяїь один за одним, кілька намистин округлої форми й золота підвіска з тонкої пластини [Нсчитайло, 2003, с. 31 ].

На думку Є. Чсрних [Черных, 1966, с. 66-68], склад металу мідних прикрас Нікольською могильника подібний до ранньотрипільського, зокрема до виробів Карбунського скарбу й, найімовірніше, мас за­хідне походження [Телегін, 1968, с. 156-157; Телегин,1991, с. 52-53, мал. 13; Телегин, Титова, 1998, с.20-21].

Схожість форм металевих виро­бів розглядуваного періоду від Бал­кан до Уралу свідчить не тільки про інтенсивний обмін між.мешканця­ми цих областей. Вона на значних просторах обумовлена тісними зв’язками вказаних регіонів і рівнем соціально-економічного розвитку середовища, в якому створювалася подібна продукція. Степові спіль­ноти за своїм потенціалом не по­ступалися ранньозсмлеробським, з якими здавна взаємодіяли. Вони не тільки опанували передові традиції в освоєнні металу, а й сприяли їх­ньому поширенню.

Мідні вироби мали високу ма­теріальну й престижну цінність і вдосліджуваний період в основно­му належали верхівці суспільства. Обмін досвідом майстрів-мідників різних племен призвів до інтеграції форм виробленої продукції, техно­логії її виготовлення, що фіксуєть­ся існуванням єдиної інформації про металообробну справу в період кінця Трипілля А, BI. Саме в цей час працювали гумельницький ме­талургійний, варнснський. ранньо- трипільський, новоданилівський осередки, кожен з них відзначався ознаками, характерними дня всієї Балкано-Карпатської металургій­ної провінції епохи енеоліту [Нечи- тайло, 2003, с. 33].

В останні роки археологи й гео­хіміки HAH України почали прово­дити спільні дослідження археоло­гічних знахідок мідних виробів для визначення джерел їхньої сирови­ни. Важливе місце у вказаних до­слідженнях займають перегляд та уточнення геологічних і геохіміч­них даних про родовища самород­ної міді й мідних руд на території України.

Перші дослідження з геології міднорудних проявів на заході Укра­їни проведені польськими геолога­ми; вони дали загальну характерис­тику руд Волині, Наддністрянщини й Персдкарпаття. Надалі вітчиз­няними геологами було здійснене уточнення мінерало-гсохімічних та інших ознак рудопроявів, що дозволило дати оцінку можливос­ті використання їх як сировинної бази трипільської та більш ранніх історичних епох.

Очевидним фактом є відсутність знань про мінеральний склад мід­них руд у давніх рудокопів, отже оцінка запасів сировини визначала­ся візуально. Основним критерієм для неї могло бути характерне для зон окислення зелене забарвлення руди різних відтінків, обумовлене наявністю малахіту, рідше азуриту. Порівняння результатів спектраль­ного аналізу окислених і нсокис- лених мідевмісних порід різної лі­тологічної будови свідчить про те. що окислені породи € природним збагаченим концентратом. Саме ці породи з більшим вмістом малахіту були для давніх майстрів важливою сировиною, особливо - осадові міднорудні формації.

Нові гсолою-геохімічні дослі­дження та їхні результати, з враху­ванням раніших напрацювань, дають можливість В. Клочку подати основні характеристики рудопроявів Західної України [Klocliko, Manichcv..., 2000, s. 168-186,173-176].

Самородна мідь, як можлива си­ровина кольорової металургії три­пільського періоду, досить добре відома на території Волині, де вона трапляються в базальтах та їхніх туфах, що простягаються широ­кою смугою в північно-західному напрямку. Довжина цієї смуги ста­новить близько 125 км, при ширині від 14 до 22 км. Вона охоплює час­тину південного схилу Брестської западини й північної частини Во­линського палеозойського підняття, розділених Луківсько-Ратнівською карстовою зоною [Рурський.... 1995]. У цій смузі з північного за­ходу на південний схід відомі такі рудопрояви міді: Рафалівка, Довге Поле, Великий Мідськ, Гутвин, Бсрсстовсць, Олександрія, Горинь- град, Ваппиця, Рудавці, Стидні, Янова Долина. Маюннчі тощо (рис. 4.4). Базальти розміщені в меж­ах тектонічного розлому на тій же території. Особливістю їхнього розташування є утворення невели­ких ділянок, де вони залягають у вигляді покривів, що чергуються з туфітами. Максимальна потуж­ність базальтового покриву стано­вить більше 40 метрів. Зараз відомі кар’єри, які розкривають базальто­вий покрив: села Рафалівка, Янова Долина, Довге Поле, Берсстовспь, старий кар’єр у Великому Мідську й невеликі розробки в інших насе­лених пунктах.

Базальти Волині прийнято вва­жати платформними утвореннями типової трапової формації. Зверху вони перекриваються осадовим чохлом, що представлений поро­дами туронського ярусу палеогену і займає найбільшу площу. Невели­кими плямами на півдні території проступають відкладення сеноман-

Рис. 4.4. Карга родовищ міді на Волині (за В. Клочком). І - територія поширення, 2 - виходи базальту з мідними самородками

ського ярусу [Klochko, Manichev..., 2003, s. 71].

Палеогенові відкладення відзна­чені в північній частині зони й пред­ставлені Київською свитою. Зокре­ма, на Рафалівському кар’єрі вони залягають на базальтах і складені вапняками невеликої потужності. Неогенові відкладення утворені породами сарматського ярусу. Вони виходять, в основному, в районі Ве­ликого Мідська, південніше с. Бе- рестовець. Показовим щодо цього є кар’єр у с. Рафалівка. Тут, нижче рівня сучасного ґрунту, залягають невеликої потужності (до 1,5-2 м) палеогенові вапняки із кремінни­ми утвореннями. Незначна глибина залягання кременів могла сприяти їхньому використанню в ранні іс­торичні епохи для потреб давньої людини. Палеогенові вапняки, аб­солютний вік яких близько 600 млн років, залягають безпосередньо на базальтах, що загалом належать до рифсйського дайково-ефузивного комплексу.

У верхній частині базальти ма­ють типові ознаки зони окислення, утворюючи кору вивітрювання. У різних кар’єрах потужність кори неоднакова. Тип кори вивітрюван­ня можна віднести до відкритого, оскільки цей пронес характерний тільки для верхніх частин базаль­тового покриву, а потужність ста­новить від 1,5 до 5 метрів. Іноді базальти виходять на поверхню. Мінералогічною ознакою зони окислення базальтів є наявність селадоніту, що надає базальтам помітного зеленого забарвлення [Klochko, Manichcv..., 2003, s. 71].

Родовища самородної міді Во­лині локалізовані на базальто­вих породах і становлять інтерес, оскільки їм властиві значні масш­таби мідної мінералізації.

Перші відомості про відкриття на території Західної України самород­ної міді з’явилися в польській гео­логічній літературі наприкінці 20-х років XX століття. Хоча в деяких публікаціях вказано, що знахідки во­линської самородної міді описані ще в 1887 році. У 1927 році самородну мідь було знайдено на околицях села Великий Мідськ. Про це відкриття писав польський геолог С. Малков- ський [Malkowski, 1929]. Він виявив заглиблення у вигляді вузьких кори­дорних траншей, що залишилися, напевно, від первісних розробок. Там знайдено кам’яні просвердле­ні сокири, які могли вироблятися на місці й використовуватися під час гірничих робіт. У траншеях був також посуд культур постшнурової кераміки. Виявлений матеріал віді­слано у Варшаву. Найбільші, піді­брані тут самородки міді мали вагу 807-892 г, а гнізда окислених мід­них мінералів знаходилися на площі 0,5 гектара. С. Молдовський оцінив запаси міді у Великому Мідську в 2500 кг [Malkowski, 1931].

Самородну мідь знайдено та­кож в інших місцях Волині: Ikpec- товеиь, Олександрія. Гориньград, Полиці. Маюничі тощо. Деякі із вказаних проявів за своїми параме­трами можуть бути великими родо­вищами міді. Значні запаси міді ви­явлено нещодавно в Ратнівському районі Волинської області. Вони оцінюються в 28 млн тонн металу (трете місце в світі), проте заляга­ють дуже глибоко.

Великі зразки самородної міді знаходили в різний час у кар'єрах сіл Рафалівка, Довге Поле, Жиричі, Янова Долина, Гутнин. Вага улам ків металевої міді коливається від IOO до 800-900 г ∕^,puc. 4.5). Дрібні­ші зразки міді можна спостерігати практично по всій території розви­тку базальті в. Самородна мідь іно­ді вкрита тонкою плівкою малахіту або куприту, зрідка - азуриту. В 1935 р. польський геолог Р. Краєв- ський встановив наявність само­родної міді в базальтах Якової До­лини [Krajewski, 1935]. Наступне важливе відкриття польських гео­логів - віднайдення її. Войцехов- CbKiiM в 1939 р. самородної міді у вулканічному склі базальт і в і туфів Волині [Wojciechowski, 1939].

Деякі історичні дані свідчать про тс, що самородна мідь на Воли­ні була відома ще давнім слов’янам. На це вказують назви місцевості (Мідськ, Мсдище тощо), які похо­дять від старослов’янського слова “мідь - мідь”. З літературних дже­рел також відомо, що тут виявлено стародавні розробки міді. Цс може свідчити про вихід самородного металу близько до земної поверхні. Економічна доцільність його видо­бування визначалася значною ва­гою окремих самородків міді - 1 кг і більше.

У 1960 р. розвідки в районі с.Великий Мідськ та опитуван­ня місцевих жителів проводив І. Свєшніков. Ним встановлено, що місце колишніх розробок мідних родовищ знаходиться в урочищі “Дубняк" на південно-східній око­лиці села (рис. 4.6). Поверхня уро­чища вкрита ямами, з яких одні є слідами стародавніх розробок руди, інші - місцем добування місцевими жителями каменю для власних по­треб. Можливо, цс сліди розвідок польських геологів. У цьому місці, під тонким шаром задернованого чорнозему, залягає шар дрібного каміння (базальту), нижче - суціль­на базальтова скала, місцями - з червоним забарвленням. І. Свєш­ніков зауважив, що поверхня окре­мих кусків каменю після тривалого перебування на повітрі набирає зе­леного кольору.

У школі с. Великий Мідськ збе­рігається кам’яна просвердлена со­кира, знайдена в окалині урочища “Дубняк" [Свєшніков, 1961, с.14-15].

Виходи міді на поверхню про­стежуються ще в одному місці - за

Рис. 4.5. Самородки волинської міді (за В. Клочком)

Рис. 4.6. Великий Мідськ Костопільського р-ну Рівненської обл. Місце колишніх розробок міді (за І. Свсшніковим)

4 км на захід від села, в покинуто­му кар’єрі.

Дослідження Великомідського, Полицького, Яноводолинського ро­довищ проводилися в останні роки

В. Клочком. П. Хахліковським. Г. Охрімснком, І. Маркусом.

Г. Охріменко обстежив регіон навколо с. Великий Мідськ з метою виявлення пам’яток бронзового та залізного віків, а також місць можли­вої обробки самородної міді. Велика концентрація поселень городоцько- здовбицької, стжижовської та ехгд- нотшинецької культур навколо села Великий Мідськ (в радіусі ЗО км їх нараховуються більше 400) маже свідчити про велике значення цього регіону для добування міді та вироб­ництва сокир з місцевого базальту, в товщах якого і знаходиться самород­на мідь. Однією з таких пам’яток є виявлене у 2004 р. багатошарове поселення східнотшинсцької та ін­ших культур біля с. Майдан-Липно (урочище Кругле Поле), на якому знайдено скарб з дев’яти метале­вих прикрас (приблизно за IO км від великомідського родовища), а також гостродоина посудина (мож­ливо, ллячка) [Шкоропад. Маркус, Охріменко. 2005, с. 61]. Хоча про­ведене Т. Гошко дослідження скла­ду металу вказало на нсволинську сировину для цих знахідок (див. Додаток Bf. До металевих знахідок з цього регіону належать сокирки- ксльти, які походять із с. Великий

Мідськ та м. Костопіль. Близько с.

♦

Рудня Дубровииького району Рів­ненщини, на великій піщаній дюні в басейні Горині, відкрито грунто­вий могильник східнотшинецької культури, під час дослідження яко­го експедицією Л. Залізняка. В. Пя- ссцького. Г. Охріменка разом із ке­рамікою зібрано чимало металевих прикрас [Маркус, Охріменко. 2006, с.373].

У різних кар’єрах самородна мідь має свої морфологічні особли­вості. У районі с. Великий Мідськ цс неправильно-круглі утворення. Самородні метали в кар’єрах C. Pa- фалівка знаходяться в базальтах в зоні окислення і мають форму по­довжених пластин товщиною 4-6 мм. У породах с. Довге Поле мідь заповнює тріщини, часто має фор­му пластин і дендритоподібних утворень, іноді - плівок і кірок, дрібних включень або густих тон­козернистих вкраплень в основну масу базальту. Самородна мідь у невеликій кількості наявне у вул­канічному склі базальтів і туфів [Klochko. Manichcv..., 2003, s. 72].

Крім самородної міді, у базаль­товому комплексі є мінерали суль­фідів, які не мають значного поши­рення. Із сульфідів параісистично пов’язаний із самородною міддю передусім халькозин. Мінерал тра­пляється у вигляді невеликих лінз або прожилків. Халькопірит утво­рює скупчення дрібних кристалів або жилок, які можна спостеріга­ти в базальтах Янової Долини й Гутвина. Куприт як мінерал зони окислення утворює тонкі кірки й пластинки на самородній міді. У деяких випадках відзначено замі­щення куприту малахітом. Малахіт й азурит можна спостерігати у ви­гляді нальотів або оболонок на по­верхні самородної міді. Мінерали трапляються в базальтах Велико­го Мідська та Янової Долини. Ко­льори неокислсних виділень міді Волині - мідно-червоний, мідно- жовтуватий [Klochko, Manichev..., 2003, s. 72].

Таким чином, основною мідно­рудною сировиною Волині можна вважати самородну мідь, знахідки якої приурочені до верхньої окис­леної частини базальтових товщ.

У 2000 р. дослідники В. Клочко, В. Манічев, В. Квасниця, С. Козак, Л. Демченко, М. Сохацький прове­ли дослідження зразків самородної міді Волині, отриманих у геоло­гічному музеї Інституту геохімії, мінералогії й рудоутворення HAH України.

Вивчення хімічного складу зраз­ків міді з трьох ділянок (Рафалівка. Довге Поле, Жиричі) показує під­вищений вміст заліза, срібла й хро­му [Klochko, Manichev..., 2000, s. 176; Klochko, Manichev..., 2003, s. 73]. Ці елементи входять до міді як структурна домішка й можуть бути надійними кореляційними ознаками при ідентифікації хіміч­ного складу самородної міді й мід­них виробів трипільської культури в межах Західної України.

Вміст макроелементів, за винят­ком заліза, може змінюватися і не € показовим, оскільки в міді вони присутні як механічна домішка, за­хоплена з порід у процесі руху пер­винного гідротермального розчину. У міді наявний незначний вміст свинцю, але можлива і його повна відсутність. Спектральне порівнян­ня складу зразків самородної міді Волині дало можливість дослід­никам виокремити як геохімічну особливість відсутність таких еле­ментів як нікель, цинк, олово, сур­ма. Стійко відсутні миш'як і вісмут [Klochko, Manichev..., 2003, s. 73].

Мідь із ділянки Довге Поле за вмістом основних мікро- й макро­елементів відповідає складу міді з району Рафалівка. тоді як на ді­лянці Жиричі вмісі домішок в міді менший, що свідчить про її велику' хімічну чистоту. За даними дослі­джень, мідь із ділянки Великого Мідська є найбільш чистою само­родною міддю у світі (до 99,98 %) [Лазаренко..., 1960, с. 86; Археоло­гия Прикарпатья..., 1990. с. 68].

Самородна мідь Волині вико­ристовувалася у ранні історичні епохи як сировина для виробни­цтва мідних виробів. Цьому сприяє поверхневе залягання міді в корі вивітрення базальтів і значна вага уламків. Однак говорити про масш­таби використання даної рудної си­ровини поки передчасно, оскільки майже невивчений метал археоло­гічних пам’яток, розташованих у межах зони розвитку мідноносних базальнії і за її межами.

У попередніх дослідженнях, під час вивчення металевих виробів з археологічних пам’яток, осно­вна увага приділялася хімічному складові металу, зараз завдання ставляться ширше й включають ви­значення зворотного зв’язку в лан­цюжку: виріб - метал - самородна мідь.

У рамках можливостей, які до­зволяють на даний момент зістави­ти речовинний склад вже наявних зразків самородної міді й метале­вих виробів, був проведений по­рівняльний аналіз їхнього елемент­ного складу, зокрема визначення вмісту хімічних елементів і їхніх сполук.

Дослідження В. Клочком, В. Манічсвим та іншими вченими мідних виробів з пам’яток трипіль­ської культури - поселення Гли- бочок у Тернопільській області, Софіївського могильника на Київ­щині - показали значну близькість хімічного складу частини знахідок до волинської самородної міді (рис. 4.7; 5, 13) [Klochko, Maniclicv..., 2000, с. 168-186].

Серед найдавніших металевих виробів з території Волині - чоти­ригранне долотце (92x10x6 мм), виявлене у 1974 р. під час розко­пок поселення маліцької культури (4200-4000 рр. до P. X.) в с. Острів Дубнівського району Рівненської області (рис. 4.7: 4) [Свешников, Конопля, 1975, с. 351]. Проведен- ним Н. Риндіною спектральним аналізом встановлено, що долот­це виготовлене з луже чистої міді (99,97 %) [Конопля, 1990, с. 11].

Під час досліджень трипільсько­го поселення в с. Коржова Монас­тирського району Тернопільської області знайдено сокиру-тссло (у профілі дугоподібна, із симетрично розмішеним отвором діаметром 27 мм; її довжина - 231 мм) [Малеев, Конопля, 1985, с. 311] (рис. 4.7: 1). Вона належить до типу Ясладані, що датується 11 фазою Ьалкано- Карпатської металургійної провін­ції [Рындина, 1998, с. 111]. За ре­зультатами спектрального аналізу, проведеного в Інституті геології і геохімії горючих копалин HAH України, основний компонент со­кири - мідь 99,98 % [Конопля, Коч- кін, 2000, с. 57]. Тобто, метал цих виробів близький до мідних само­родків з Великого Мідська.

Н. Риндіною в лабораторії МДУ ім. М. Ломоносова проведено спектральний та металографічний аналізи серій металевих виробів різних культур ранньобронзово- го віку з території Волині та При­карпаття. За даними дослідниці.

Рис. 4.7. Знаряддя праці, озброєння та типи прикрас, які. ймовірно, виготовлені з волинської міді

(за Т. Гошко, В. Клочком. В. Коноплею, Н. Риндіною. І. Свспзніковим)

проаналізовані знахідки підкар­патської культури виготовлені в основному з міді Велнкомідською та Карпато-Трансильванських ро­довищ. Метал для виготовлення предметів городоцько адопбицької (межановицької) культури похо­дить з Великого Мідська, Кавка­зу та Карпато-Трансильванської гірничо-металургійної області.

Металеві знахідки почапської групи виготовлялися з волинської та кавказької міді. Окремі артефакти цих культур зроблені зі сплаву во­линської та карпатської міді, можли­во з переплавлених старих виробів. Знахідки з такого металу становлять більшість у стжижовській культурі [Рындина, 1980, с. 35].

Серед предметів, виготовлених з волинської міді, переважають прикраси - скроневі кільця у вигля­ді вербового листка з гладенькою або ребристою платівкою та інших типів, пронизки. кільця-ссрсжки, спіральні сережки, круглодротя- ні браслети, круглі бляшки, пер­стень. гривна, окуляроподібна під­віска; також деякі знаряддя праці та озброєння - рибальський гачок і ланцетоподібний наконечник стрі­ли [Рындина, 1980, табл. 2].

Результати аналізів серій мета­левих виробів культур шнурової і постшнурової кераміки Волині та Прикарпаття дозволили Н. Ринді- ній стверджувати про “особливу роль” волинської міді у місцевому виробництві цього часу. Па її част­ку припадає близько двох третин знахідок з колекцій підкарпатської культури та пам’яток типу Почали і половина досліджених виробів городоцько-здовбицької (межано­вицької) культури. Тільки для матеріалів найпізнішої за часом стжижовської культури спостері­гається зміна співвідношення ви­ділених груп металевої сировини на користь вторинної, отриманої внаслідок переплавлення різнорід­ного металу [Рындина, 1980, с. 35]. Нові дослідження підтверджують висновки Н. Риндіної. Проведені Т. Гошко спектральний і металогра­фічний аналізи чотирьох прикрас із поховання постшнурових культур в с. Хрінники Дсмидівського району Рівненської обл. вказали на поді­бність металу до волинської міді та місцеву технологію їх виготовлен­ня (див. Додаток. В).

Біля Великого Мідська слідів металургійної плавки руди не ви­явлено. Мабуть, сировина достав­лялася на віддалені від джерел міді поселення, на яких здійснювала­ся її наступна обробка. Можливо, свідченням цього є знахідка двох металургійних сопел в кургані 39 біля с. Комарів Івано-Франківської обл. [Sulimirski, 1968, fig. 12: 8]. І. Свєшніков зв’язує їх з середнім етапом підкарпатської культури [Свєшніков, 1974. с. 43].

Дані технологічного вивчення знарядь і прикрас, пов’язаних з діяльністю місцевих центрів ме­талообробки, переконують у тому, що схожі їх типи, як правило, ви­готовлені за единою технологічною схемою, яка складається зі стійкого набору операцій, що незмінно по­вторюються. Постійність техно­логічних схем виявляється харак­терною навіть для різночасових і різнокультурних речей одного типу [Рындина, 1980, с. 39].

Спостереження над елементами технологічної тотожності однотип­них виробів дозволяють Н. Ринді- ній говорити про існування єдиних традицій металообробки в насе­лення шнурових та постшнурових культур бронзового віку Західної України. Вироблення цих традицій було обумовлено, насамперед, тіс­ними контактами між місцевими племенами. У синхронних культур ці контакти мали характер безпосе­реднього обміну сировинним мета­лом і виробничими навичками його обробки. У різночасних культур вони виражалися в успадкуванні освоєних джерел одержання металу і технології виконання традиційних форм інвентарю. Уніфікація вироб­ництва, використання набору визна­чених операцій було обумовлено і загальними джерелами металургій­них знань [Рындина, 1980, с. 40].

Н. Риндіна відзначає повну по­дібність деяких прийомів місцевої техніки виготовлення металевих виробів з прийомами трипільської металообробки. Крім того, вико­ристання в металообробці карпато- трансильванської сировини вказує на важливий напрямок зв’язків, що сформувався під впливом західних центрів металургії. Кавказький ме­талургійний імпульс відігравав не­значну роль в розвитку місцевого виробництва [Рындина, 1980, с. 41].

Всі наведені дані щодо прив’язки металевих виробів до джерел сиро­вини не обов'язково правильні, так як було використано метод зістав­лення показників складу металу в готовому артефакті та в руді. Такі дослідження приблизні, оскільки елементні співвідношення або кон­центрації елемента можуть зміню­ватися (часто не за фізичними зако­нами, а в непередбачуваній формі) під час вторинних процесів (плав­лення металу, корозії, окислен­ня, взаємодії з грунтами). Також в стартовій руді елементні показники розподілені неоднорідно. Тому на­багато надійнішим для цих цілей є сучасний ізотопний метод, який пе­редбачає визначення в досліджува­ному металевому об’єкті радіоген­ного та сталого ізотопного складу (найчастіше Плюмбуму або інших ізотопів). Залежно від віку, типу і геохімічного складу материнської породи, різні рудні родовища бу­дуть відрізнятися цим показником. Цей показник однорідний в руді і повністю передасться готовому виробу [Pemicka, 1999; Villa, 2009 та ін.]. Тому використання дано­го методу в наших дослідженнях с обов'язковим завданням на май­бутнє.

Дослідження давніх металур­гійних центрів і металу з археоло­гічних пам’яток в Україні свідчать, що в кольоровій металургії частіше застосовувалася мідна руда осадо­вою типу, тоді як із чистої (мож­ливо. самородної") міді виплавля­лося близько 4-11 % усіх виробів [Барцева. 1981]. На території За­хідної України геологами вивчено мідепрояви осадового генезису в двох регіонах - Наддністрянщині н Передкарпатті, на Сході України - на Донбасі. У самородній міді з осадових .мідних руд Бахмутської улоговини Донбасу часто спосте­рігається значна домішка сурми й свинцю, що помітно відрізняє її від самородної міді Волині, у якій під­вищений вміст цинку й мало або повністю відсутні миш'як, кобальт і вісмут. У самородній міді Уралу, близькій за генезисом до волин­ської міді, відсутні миш’як і сурма. а відносно високий вміст нікелю й свинцю [Klochko, Manichcv..., 2000. с. 172-173].

Матеріали, описані вище (зо­крема, результати аналізів виробів із сіл Глибочок, Острів, Коржова), дають підстави припустити важли­вість волинської мідної сировини, що використовувалася в середовищі тутешнього населення в епоху ене­оліту та в наступному періоді. Нові знахідки (сокири-тесла і сокири- молоти з Луцького, Дубнівського, Млинівського районів), які нале­жать до 11 фази БКМП, можуть свід­чити про те, що Волинь входила до її карпато-подніпровського регіону і про зв’язки нашої території з тисо- трансільванським регіоном, звідки відбувався рух сировини та готових виробів. Крім того, звідти до нас доходили імпульси технічних до­сягнень, які, можливо, були засвоєні місцевими майстрами. Про цс свід­чать вироби, виготовлені з волин­ської міді (сокира-тссло з Коржови), тапові для тисо-трансильванського виробничого регіону (території Ру­мунії. Угорщини).

4.2.