Кам’яні сокири: застосування і технології виготовлення

Бойові сокири як зброя з’явилися в період кризи і розкладу первісно­общинного суспільства. В час. коли почастішали бойові сутички між первісними общинами, збільшува­лася кількість людей, які брали в них участь, ускладнювалися при­йоми збройної боротьби.

Отож необхідна була зброя удар­ної та рубаючої дії, придатна для використання людьми з різними фізичними можливостями. Нею стала бойова сокира. Цей вид зброї не був знаряддям мисливським, як лук, стріли чи спис, в його основі - досвід виготовлення господарських сокир з використанням операцій свердлення та шліфування. Бо­йова сокира як якісно нова зброя відповідала потребам ближнього бою впродовж енеоліту [Збенович, 1989, с. 64, рис. 39: 1 -6], бронзово­го і ранньозалізного віків.

Існує думка, що сокири були зброєю переважно кінноти. Саме кочовики-вершники ямної, ката­комбної та зрубної культур озброю­валися бойовими сокирами. Зафік­совано використання сокир цими племенами у більш ранньому пері­оді, ніж їхніми сусідами.

Кам’яні просвердлені сокири становлять значну частину знайде­них кам'яних виробів IV - II тис. до P. X. Використовуються й інші назви цих артефактів: просвердлені молоти [Ефимов, 1951, С. 170-172], молотки, сокири-молоти [Край­нов, 1967, с. 38], сокири-молотки [Шарафутдінова, 1980, с. 60-69; Чарняускі, Лакіза, 1995, с. 46-59]. На думку І. Михальчишина, ці тер­міни не зовсім відповідають формі та функціональному призначен­ню даних виробів [Михальчишин, 2005, с. 364]. У молотів та молотків клиноподібна частина розташова­на перпендикулярно до осі отвору, в сокирах - паралельно.

Кам’яні просвердлені сокири з гострим клиноподібним лезом, роз­ташованим паралельно осі отвору, призначені для рубання і нагадують за формою крем’яні та палеомета- леві сокири. Отже, назва “сокири” більше відповідає їхній формі та функціональному призначенню.

Найбільш ефективно сокири використовувалися при нанесенні ударів по верхній частині тіла (го­лові, грудній клітці, руках). За до­помогою бойової сокири розрубу­вали тканини тіла, ламали кістки противнику [Кислый, Каприцын, 1994, с. 56-57]. Про дію цієї зброї можна судити за слідами на черепі людини, захоронения якоївиявлено в с. Незвисько Івано-Франківської області [Черныш, 1960, с. 77-81]. Людина була три рази поранена під час битви. Ймовірно, в момент ураження рот був широко відкри­тий. оскільки виявилися вибитими зуби лише верхньої щелепи. Дру­гий удар в лоб був ковзним і трохи сколов поверхню кості лоба. Тре­тій удар, також в лоб, імовірно, за­вданий обухом сокири [Герасимов, 1960, с. 83-90; Бандрівський, 2007, C. 169-171].

Сила удару сокири залежала від її ваги, кута заточки леза, шліфов- ки, довжини руків’я і фізичної сили воїна. Безперечно, чим важчий бо­йок відносно руків'я і чим ближче до центру ваги припадає напрямок удару, тим вищий коефіцієнт ко­рисної дії зброї. Найбільш ефек­тивними виявилися кам’яна бойова клиноподібна (η = 0,90), а також ло­патева та хордова (η = 0.78) сокири [Левашова. 1959, с. 47].

Численні випадкові знахідки бойових сокир поза поселення­ми, захоронениями свідчать про їх можливу втрату під час бою. На­приклад, в музеї школи с. Вербень Миколаївського району Львівської області зберігаються сокири, зна­йдені на пагорбі (узвишші). При його обстеженні І. Михальчицін­ним не виявлено ознак поселення чи захоронения. Очевидно, сокири загубили на полі битви.

Звичайно, таку зброю можна ви­користовувати на полюванні при зустрічі з великим звіром або для того, щоб добити поранену твари­ну.

Про непридатність кам’яних просвердлених сокир для госпо­дарського застосування свідчить ряд факторів. По-перше, більшість з них невеликі за розмірами і при спробі рубання дерева ламаються біля отвору. По-друге, сокира мас круглий отвір, тому при косому ударі під час рубання буде повер­татися навколо своєї осі. По-третє, у кам’яних сокир, виявлених на те­риторії Волині, діаметр отвору ста­новить пересічно 18-21 міліметр. Руків’я такого діаметра зламається при рубанні дерева [Михальчишин, 2005, с. 364].

Досліджуючи кам’яні сокири трасологічним методом, С. Семе­нов не виявив характерних слідів, які залишаються на камені під час обробки ними деревини [Семенов, 1970, с. 7]. Багато сокир виготовле­ні з таких кам’яних порід, як вап­няк, пісковик, і для обробки дере­вини непридатні. Крім того, бойові сокири відрізняються тим. шо вони часто ретельно оброблені та від­шліфовані, мають гарно висвердле­ні отвори для насадки на руків’я і є зброєю цілеспрямованої дії [Бога­евский, 1936, с. 255].

Проте є й інші думки щодо ви­користання кам’яних сокир (для рубання дерев) [напр., Malinova, Malina, 1982, s. 151].

Крім того, розміри деяких ви­робів вказують на непридатність їх для будь-якого бойового засто­сування: маленька довжина соки­ри (наприклад. 5 см); великий (до ЗО см) розмір при малому діаметрі отвору (1 см). Цс може свідчити про ритуальне призначення поді­бних артефактів, зокрема, не ви­ключено, шо вони клалися до мо­гили померлого як моделі бойових сокир (знаки влади або прижиттє­вого статусу).

Для виготовлення кам’яних бо­йових сокир місцеві племена ви­користовували наявні на території Західної України мінерали і гірські породи. Це, переважно, діабази, га- бродіабази, базальти, граніти. Саме ці породи каменю мають необхідну твердість і піддаються свердлінню. На Волино-Полільській височи­ні (Волинська, Рівненська, Жито­мирська області) вони виходять на поверхню землі у вигляді дайок. На території Східної Польщі на­явні виходи зсилікованих туфітів (рис.

Геологічні аналізи показують, шо більшість сокир Волині, а також Прикарпаття виготовлені з діабазу волинського походження. Це чор­на на вигляд порода з сірими вкра­пленнями в більшій чи меншій мірі. Наприклад, клиноподібна сокира з поховання культури шнурової кераміки в с. Озліїв Млинівського р-ну Рівненської обл. виготовлена з крупнозернистого габродіабазу (визначення Ю. Дорошенка). Улам­ки сокир з Підлісного та з Куяви (аналіз Jl. Смішко) виготовлені та­кож з діабазу (дані зібрані І. Ми- хальчишиннм).

З Волині діабазові сокири по­ширювались і на сусідні території. Але, напевно, їх було недостатньо, тому при виготовленні бойових сокир населення користувалось й іншими породами місцевого похо­дження. Так, клиноподібна і три­кутна сокири із с. Словіта Золочів- ського району Львівської області виготовлені з пісковику (рис. 3.2: 2, 8), клиноподібна сокира із м. Жида- чів Львівської області - теж з піско-

Рис. 3.1. Райони виходів сировини давніх кам’яних виробів на території Західної України та Східної Польщі (за даними Л. Газди, 2009).

І - базальти; П - гранітоїдн, діорити, діабази, III - зсиліковані туфіти

вику, клиноподібна сокира з м. Бро­ди Львівської обл. - з вапняку.

Міцність матеріалу сокири впли­вала і на її форму'. Якщо з діабазу можна було виготовити невелику со­киру з вузьким лезом, обушком, то м’який вапняк придатний для масив­них сокир. Трикутна сокира зі Слові- ти з білого вапняку мас широке лезо. Сокира з Бродів також масивна, але більш досконалих пропорцій. Вона виготовлена з міцнішого, злегка окреміненого вапняку. З такого ж ма­теріалу зроблена масивна клинопо­дібна сокира з с. Довгалівка Білогір- ського району Хмельницької області; дископодібна сокира з пісковику по­ходить з Луцька (рис.

Виробництво сокир населенням Волині, ймовірно, не відрізнялося від їх виробництва на сусідніх те­риторіях.

При виборі гірської породи, конфігурації каменю майстер по­винен був мати досвід. Експе­рименти щодо відколювання від брили каменю заготівок проводив

І. Михальчишин [Михальчиши, 2005, с. 373J. На його думку, не маючи уявлення про структурну решітку гірської породи, майстер мусив експериментальним шляхом

Рис. 1.2. Підтрикутні та клиноподібні кам'яні сокири з Прикарпаття та Волині: 1 - Волочнський р-н, 2 - Версии Кам’яно-Бузькою р-ну, 3 - Словіта

Золочівського р-ну, 4 - Добромиль Старосамбірського р-ну, 5 - Пере.мисловичі, 6 - Великі Мости Сокольського р-ну, 7 - Липівці Перемишлянського р-ну Львівської обл., 8 - Любомль Волинської обл. (за 1. Михал ьчишиним)

встановлювати напрямок розколю­вання каменю.

Необхідно також розрахува­ти силу удару каменсм-кувалдою, інакше камінь розвалювався на безформні шматки, непридатні для заготівки. Майстер прагнув отри­мати напівфабрикат, максимально близький за формою до задуманого знаряддя праці чи іншою предмета [Смирнов. 1982, с. 32]. Після ряду тривалих спроб вдавалося відколо­ти шматки каменю необхідних роз­мірів і форми, які могли б бути за­готівкою.

У лабораторії відомих археоло­гів С. Семенова і Г Коробкової екс­периментальним шляхом дослідже­но виготовлення сокир [Семенов, Коробкова, 1983]. Але сучасний експеримент не може точно відтво­рити весь процес формування со­кир. Деякі прийоми обробки каме­ню, які застосовувалися в енеоліті, в епоху бронзи, ранньому залізно­му віці, нам, на жаль, невідомі.

Загалом, процес виготовлення бойових сокир включав оббивку за­готівки, обробку методом пікетажу, шліфування, свердління отворів. Оббивання заготівки здійснювала­ся відбійннками з більш твердого матеріалу. У процесі оббивки каме­ню надавалася форма сокири, яка часто залежала від величини й об­рисів вихідного матеріалу, напри­клад: нерівний обушок у сокири з м.

Усунення нерівностей на поверх­ні заготівки проводилося методом пікетажу. Інструмент пікетажу - відбійник - повинен бути з тверді­шої породи каменю, ніж та, з якої виготовлялася сокира. Напевно, на нашій території для цього викорис­товувалися крем’яні кулясті відбій- ники. Пікетаж застосовувався при обробці базальту, діабазу, сланцю, пісковиків. Такі породи, як граніт, кварцит, пікетажу не піддавалися.

Внаслідок оббивання усували­ся не лише нерівності на поверх­ні виробу, а й надавалася форма особливо в обушкових сокир (за­готівка ромбічно-лопатевої соки­ри з Хорова (рис. 3.5:1); заготівка клиноподібної сокири зі звуженим обушком з Любомльського музею, інв. № 319 (рис. 3.6:1)). На сокирах з Винників видно нерівності на по­верхні - заглиблення на камені не­можливо було згладити (рис. 3.3:4). Обушково-лопагева сокира із с. За­болотні Іваничівського району мас “пляму” на бічній поверхні (рис. 3.36). Сліди пікетажу збереглися на сокирі з с. Добровляни Івано- Франківської області.

Наступним етапом виготовлен­ня бойових сокир було шліфування

Рис. 3.3. Кам'яні сокири з виділеним обушком: 1 - Ростань (ур. Стрільбище) Любомльського р-ну (за Д. Остаиюком); 2 - Кам'янецькин повіт (фонди BKM) (за Г. Охріменком); 3 - Трояни Симбірського р-ну;

4 - Винники Львівської обл. (за 1. Михальчишиним)

Рис. 3.4. Кам’яні сокири з виділеним обушком: 1 - Несвіч Луцького р-ну;

2 - Бубнів Володимир-Волинського р-ну; 3 - Полани Любомльського р-ну Волинської обл. (за 1. Михальчишиним, Г. Охріменком)

Рис. 3.5. Кам’яні сокири та заготівка (1): І - Хорів Локачинського р-ну;

2 - Маркостав Володимир-Во.чинського р-ну; 3 - Литовеж Іваничіськоіо р-ну;

4 - Торчин Луцького р-ну Волинської обл. (за І. Мнхальчншиним)

Рис. 3.6. Клиноподібні кам'яні сокири: 1-2 — Любомльський р-н Волинської обл. (за Д. Остапюком)

[Семенов, 1959, с. 37]. Для цього застосовували різні гірські породи, найчастіше пісковики - крупно- і дрібнозернисті. Практично всі зна­йдені сокири шліфовані в більшій або меншій мірі. В одного зламано­го виробу (з фондів BIM) шліфова­на лише одна бічна і частина другої бічної поверхні. У деяких сокир м’які вкраплення вивітрені, тому поверхня нерівна (шерехата). Шлі- фовка сокири проводилася тертям об валун, змочений водою.

Завершальним у процесі виготов­лення бойової сокири було сверд­ління. А. Сфімов вважає, що шліфу­вання відбувалося після свердління [Ефимов. 1951, с. 174]. Можливо, такі випадки й зафіксовані, але всі знайдені на нашій території недо- свердлсні або взагалі нспросверд- лені сокири - вже шліфовані, що доводить протилежне (с. Коритии- ця Володимир-Волинського райо­ну (рис. 3.23:2: 3.51:3), Любомль- ський район Волинської області (рис. 3.6:1; 3.7:3-4) тощо (рис. 3.8). Хоча тут потрібно враховувати факт, шо заготівкою для сокири міг слугу­вати зламаний готовий виріб.

Свердління каменю - значне технічне досягнення енеоліту і на­ступних епох. Воно відоме з верх­нього палеоліту, але застосовувало­ся, н основному, при виготовленні прикрас з черепашок, кісток, голок і виконувалося вістрям з кременю.

Свердління каменю було більш складним процесом, ніж свердлін­ня черепашок та кісток, і освоєне в неоліті. Воно здійснювалося за допомогою піску, який приводив­ся в рух дерев’яним чи кістяним стержнем. Спочатку огвір намічав­ся пікетажем, потім уже свердлився. Про тс, що свердлили трубчастими предметами, свідчать знахідки со­кир зі слідами початкового сверд­ління (Липівці (рис. 3.2:7), Корит - ниця (рис. 3.23:2; 3.51:3), Мшанець (рис. 3.7:3-4) та інші).Важко встано­вити, кістки яких тварин використо­вували для цього процесу. Діаметр огворів у більшості сокир і булав (18-21 мм) дозволяє зробити висно­вок, що цс не могли бути кістки ве­ликих тварин (корів, оленів, лосів, коней), які водилися на нашій те­риторії. Діаметр трубчастих кісток кінцівок коня, оленя, лося - 30-34 мм, у корови - ще більший. Кістки свині за своїми обрисами не могли застосовуватися (аналіз проводив доц. Московського ветеринарно­го інституту Я. Климків). Для цієї мети більше підходили трубчасті кістки задніх кінцівок домашньої кози (13-22 мм), вівці (13-18 мм), дикої кози (13-18 мм). Кістки пе­редніх кінцівок цих тварин тонші і з поздовжніми жолобками [Ми- хальчишин, 2005, с. 375]. Можемо припустити, що для свердління мо­гли використовувати частини рогів оленів. Цей матеріал більш твердий (міцніший, ніж кістки), а діаметр рогів відповідає діаметрові отворів у сокирах.

Сферичне заглиблення в місці отвору сокири свідчить про тс, що в деяких випадках свердління про­водилося дерев’яними стержнями або роговим пристроєм (сокири з фондів JlKM (рис. 3.7:5: 3.9:2), • BIM, с. Бедриківці Хмельницької області (рис. 3.29:1)).

Свердління у південних країнах трубчастою кісткою чи бамбуком було більш ефективним, оскільки камінь стирався не по всьому діа­метру отвору, а тільки по краях тов­щиною 3-5 міліметрів. Швидкість свердління була більшою, витрача­лося менше енергії, а стінки отво­ру - рівніші. При цьому залишався корок (виверт) у формі конуса.

Починаючи з неоліту, стає відо­мим лучковий спосіб свердління, при якому швидкість прокручуван­ня хоча і не збільшувалася в порів­нянні з ручним методом, але ви­трачалося менше енергії й точність операції була вищою. На поселенні Лука-Врублівсцька С. Бібіков ви­явив частину станка для лучково­го свердління - кам’яну плиту, яка клалася поверх кістяною стержня як тягар і мала концентричні сліди стирання трубчастою кісткою [Би­биков, 1953, табл. 19(e)J.

Якщо свердління велося лише в одному напрямку, то діаметр вхід­ного отвору був більшим від вихід­ного внаслідок “биття” і стирання стержня, за допомогою якого воно здійснювалося. Конусоподібність отвору мала свою практичну пере­вагу - сокира міцніше закріплюва­лася на руків’ї шляхом заклиню­вання

У деяких сокирах спостері­гаються сліди свердління з двох протилежних сторін назустріч. У зв’язку з цим отвір в середній час­тині звужений або ж центри отворів не співпадають. Свердління з двох протилежних напрямків видно на сокирах із сіл Михнів, Бедриківці, Великі Мости, Липівці (рис. 3.2:7), з фондів JlKM (рис. 3.10:2).

Обушкова сокира з Винників біля Львова (рис. 3.3:4) свердли­лась, очевидно, за допомогою де­кількох прийомів. Спочатку отвір робився стержнем. Від нього зали­шилася заглибина діаметром 33 мм і глибиною біля 6 мм. Подальше свердління велося стержнем діа­метром приблизно 19 мм. “Ніша” у стінці середньої частини отвору свідчить, що свердління здійсню­валося ще одним стержнем. Ана­логічно виготовлені сокири з с. Бе­дриківці Хмельницької області; с. Великі Мости (урочище Заготки) Сокальського району Львівської області.

Сокири найчастіше ламалися біля отвору. C багато фактів по­вторного використання таких ви­робів після їхнього відновлення. Якщо розміри збереженої клинопо-

Рис. 3.7. Сокири краплеподібної форми: 1 - Ольшанка. 2 - III іунь, 3 - Мшанець. 4 - Любомль, 5 - Миловань, 6 Ясне Любомльсмсого р-ну Волинської обл. (фонди ЛКМ) (за Д. Останюком)

Рис. 3.8. Заготівки кам’яних сокир: 1 - Бубнів Володнмир-Волинського р-ну (фонди BIM, А-191), 2-4 - Волинська обл. (фонди BKM, 2 - А-8892, 3 - А-1910, 4 - А-8891); 5 - Бистровище Горохівського р-ну Волинської обл. (фонди BKM, A-11160) (фото 1. Маркуса)

дібної частини сокири дозволяли, то власник сокири висвердлював новин отвір, а нерівності зламу за­рівнював або надавав йому форму обушка (сокири з фондів JlKM (рис. 3.9:2), BlM (рис. 3.12:8), AM ЛНУ).

Зламана сокира з с. Бубнів Bo- лодимир-Волинського району мас сліди початкового свердління (рис. 3.8:1). На поверхні залишився не­глибокий слід від трубчатої кістки. Отож, можна зробити висновок, що виготовлення сокири було не такою простою справою і легше було ви­свердлити новий отвір в уламку, ніж виютовиїи заново цілу сокиру.

Бойова сокира - зброя складна. В ній розрізняють лезо, обух, на­скрізний отвір і закріплене в ньому руків’я.

Вражаючою (бойовою) части­ною кам’яної сокири є лезо у фор­мі клина в анфасі. Робочій частині перших кам’яних чи дерев’яних знарядь людина намагалася нада­ти форму клина. Клин як основна форма робочої частини всіх руба­ючих, колючих і ріжучих знарядь вироблений емпірично протягом сотень тисячоліть (чопери, чопін- ги, ашельськс рубило). Гострий кут клина створює великий питомий тиск на одиницю площі й порівняно легко проникає в тканини, ріжучи і розсовуючи їх боковими поверхня­ми [Богаевский, 1936, рис. 115].

Одночасно досягалася достатня міцність знаряддя. Чим менший кут заіострення леза бойової сокири, тим глибше і швидше воно прони­кає в тіло (тканини). Але при дуже малому куті заточки (загострен­ня) ефективність і міцність соки­ри зменшується [Семенов. 1957, с. 64]. Найбільш оптимальна ве­личина кута заточки леза - 65-70°, майже така, як і крем’яних сокир (70-80°). Як показали експеримен­ти, це знижувало продуктивність, але збільшувало час використання [Семенов, Коробкова, 1983, с. 55]. Що стосується бойових сокир, то такий кут загострення практично не впливав на їх вражаючу дію.

Тверді матеріали дозволяли ви­готовляти сокири з вузьким і до­вгим лезом із мінімальним кутом загострення. Найменший кут заточ­ки леза у виробів човноподібного типу, а найбільший - у сокир із вап­няку, пісковику, оскільки міцність цих матеріалів невелика. Сторони трикутника, що утворюють лезо сокири, рідко бувають прямими, вони-дугоподібні. В молотоподіб­них сокир лезо не заточене, а лише звужене до низу, овальне.

Довжина леза залежала від роз­міру і якості каменю і становила приблизно 1/2 або 2/3 довжини со­кири. Такі пропорції витримані в більшості клиноподібних і ромбо­подібних сокир. У деяких човнопо­дібних довжина леза більша - 2/3 довжини сокири.

Зазвичай, леза бойових сокир в профілі мають форму прямокутни­ка чи подібну до нього із дещо зао­кругленими кутами (клиноподібні, ромбоподібні, трикутні). Частина сокир маг дугоподібну форму леза.

Різко відрізняються за формою леза лопатевих і човноподібних со­кир. Це яскраво виражена дуга у формі букви “Ь” (рис. 3.32-3.48). У човноподібних, обушкових, лопате­вих сокир клин леза мас форму хор­ди. Напевно, така форма леза була ефективною при діях на коні, коли доводилося завдавати удар зверху і збоку.

Відомо тільки декілька сокир, в яких лезо у профілі мас форму дис­ка. Це новий, знаний лише на на­шій території, тип сокир.

Майстер, який виготовляв со­кири, намагався завжди розмістити лезо на одній осі з отвором і обу­хом. Від дотримання цієї умови за­лежала точність удару (попадання) в намічену ціль. Але інколи виро­би мають лезо, зміщене відносно осі сокири, наприклад, трикутні із с. Качин Камінь-Каширського райо­ну Волинської області (рис. 3.11:2) та с. Довгалівка Білогірського ра­йону Хмельницької області; обуш­кові з с. Ростань Любомльського району Волинської області (фонди ЛКМ, Ks 110) (рис. 3.10:1) та с. Ку­ти ця Тлумацького району Івано- Франківської області; ромбічна з с. Лобна Любешівського району Волинської області. Точність удару таких сокир значно знижена. Най­імовірніше, не залежало від форми заготівки й уміння майстра.

Більш старанно виготовлені со­кири мають кут загострення у два рази менший - 35-55°. Це, пере­важно, лопатеві й з довгим витяг­нутим лезом сокири культур шну­рової кераміки (Зозів II (уламок) - 35° [Свєшніков, 1974, рис. 45:2], Листвин (уламок) - 45° (знахідка М.Пелещишина), Любель - 50°, Посників - 55°, Усиновичі - 55° [Свєшніков, 1974, рис. 49:41], Галич - 55° [Свсшніков, 1974, рис. 18:7], Малі Яловичі (булаво- подібна) - 55° [Свєшніков, 1974, рис. 13:6], Торчин - 55°, Крилос (ромбічна) - 40° [Свсшніков, 1974, рис. 9:20; Михальчишин, 2005. с. 369].

Обух слугував противагою лезу сокири і збільшував її інерцію при ударі. Удар міг наноситися й безпо­середньо обухом, тому він виготов­лявся звуженим доверху, у формі циліндра чи гриба, оскільки сила удару на одиницю площі в цьому випадку збільшувалася. Особливо показові сокири культури війчас­того посуду і так званого фатья- нівського типу: обушкові, маточ- коподібні. У простих за формою клиноподібних, булавополібних або трикутних сокир обух невиді- лений, овальний, але широкий чи злегка намічений звуженням. Такі сокири призначалися тільки для на­несення рубаючого удару.

Рис. 3.9. Усічсно-ромбічні та клиноподібні кам’яні сокири:

1 - Забужжя. 2 - Головно, 2-5 - фонди JlKM

(за О. Остапюком, Г. Охріменком)

Рис. 3.10. Клиноподібні кам’яні сокири: 1-2 - Ростань Любомльського р-ну Волинської обл. (фонди ЛКМ) (за Д. Остапюком)

Рис. 3.11. Клиноподібні кам’яні сокири: 1 - Старий Загорів Локачинського р-ну, 2 - Качин Камінь-Каширського р-ну, 3 - Любешів Волинської обл., 4 Садове Гошанського р-иу Рівненської обл.

(за В. Петегиричем, М. Пелешишиним, І. Михальчишиним)

У деяких ромбоподібних сокир обух замінюється другим лезом. Це своєрідний лабрис. У такому ви­падку збільшувалась ефективність удару обухом, при цьому його роль як противаги знижувалась. У свою чергу, деякі молотоподібні сокири мають два обухи, чим вони подібні до булав.

В інших сокир обух підкресле­ний, його добре видно, вершина грибоподібна, що дозволило ви­окремити їх в окремий обушковий тип: довгий циліндричний обух у сокир з Гораймівки Мансвицького району Волинської області (рис. 3.J2:6) (знахідка Г. Охріменка); широкий, злегка звужений, але довгий обух у сокири із с. Ко.іо- колин Рогатинського району Івано- Франківської області [Свєшніков, 1974, рис. 8:6].

Отвір сокири призначався для її кріплення на руків’ї. Він завжди має форму циліндра або зрізаного конуса і розміщений в найширшій частині сокири з метою збереження її міцності [Семенов, 1957, с. 164]. Як правило, центр отвору співпадає з вертикальною віссю сокири. Від йою розташування отвору залежа­ла точність удару, яка збільшувала­ся, коли отвір розміщений на вер­тикальній осі сокири посередині, трохи нижче або вище середини (на 2/3 довжини). І навпаки - точність зменшувалася, якщо отвір роз­міщений в обушкові й частині або збоку від вертикальної осі сокири, оскільки в таких випадках він від­далений від центру ваги зброї.

Руків’я дозволяло збільшувати силу удару сокири шляхом подо­вження плеча руки і збільшення кута падіння, інерції. Вони, як правило, не збереглися, оскільки виготовлялися з органічних ма­теріалів (дерево, кістка, ріг). Що­правда, І. Свєшніковим на Дубен- щині (Рівненська область) в лссові виявлено сокиру, від дерев’яного руків'я якої (60 см) в ґрунті зали­шилася порожнина Етнографічні джерела також дають мало даних для реконструкції руків'їв бойо­вих сокир.

Рис. 3.12. Кам’яні сокири різних типів:

І - Торчин Пуцького р-ну RonMHChKoi' обп., 2-3 Сокаль. 4 - Симбірський р-н Львівської обл. (фонди Л1М), 5-6 - Маневицький р-н Волинської обл., 7 - Великі Мости Сокальського р-ну Львівської обл.. 8 - Бужанка Іваничівського р-ну Волинської обл. (за І. Михальчишиним)

3.2.