РОЗДІЛ IX ПРА- Й PAHHbOICTOPMMHI ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ АНТСЬКОГО СОЮЗУ

У зв’язку з дослідами над антською проблематикою насувається важливе питання: де знаходився осередок антів? У працях тодішніх греко- візантійських письменників не зустрічаємо про це ніякої згадки.

Анти й їхнє культурне та соціо-політично-державне життя є пов’язані органічно з давнішими етапами процесу племінно-етногенетичного, культурного й соціо-попітичного житгя пра-русько-українських авто- хтонів-хліборобів.

Людина з’явилась на землях України в добі, до якої не доходить навіть найбільш проникливий зір історичного дослідника, неспроможний при модерних засобах методології наукових дослідів прослідити сіру безодню віків. Первісна людина прибула на територію України з півдня, десь із теренів Егейського моря, а можливо зі Закарпаття. Археологічні нахідки промовляють радше за Півднем.

Ці первісні поселенці на українських землях уже в часі свого приходу мали власні деякі культурні досягнення. Вони користувалися вогнем та знали примітивне виробництво предметів щоденного вжитку. Жили вони в природних печерах, а що тих природних печер на українських землях було мало, перебували також у куренях під голим небом. Згодом копали землянки й жили в них. Вони жили над морем, річками й озерами, оминаючи степ, бо там не було води, потрібної для життя. Степ зароївся людьми далеко пізніше, коли окремі племена почали займатися скотарством. Але в початкових часах цього не було, бо не було й при­ручених тварин.

Велике значення для первісних жителів території України мали річки й озера, які забезпечували населення водою й рибою, важливим засобом харчування. Крім цього, річки були для людини дороговказом і згодом комунікаційним засобом. Населення посувалося у глибину країни долинами річок. Тому в релігійних віруваннях первісної людини річки займали особливе становище, ставали предметом обожнювання, культу. Головним зайняттям людини було полювання й рибальство. Матеріалом виробництва служив камінь. Вироби домашнього вжитку були з кременя і кісток. Техніка виробництва з часом поступала вперед і виявляла певні вдосконалення. Кам’яні предмети були початково грубі, незручні в корис­туванні.

Під кінець мезоліту, а можливо вже на початку неоліту була поширена в басейнах річок Десни, Дінця, Долішнього Дніпра, Дністра, на Поділлі та в Кам’янеччині, на Волині й Поліссі так звана кампінська культура. Вона різниться від попередньої мезолітичної культури розмірами кремінних виробів. Коли попередні були малі, дрібні, то нові були великого розміру. Кампінська культура — це культура макролітичного мезоліту. Ця нова культура витворилася на українських землях, але існує погляд, що кампін­ська культура прийшла з Балкану (Л. Козловський). В часах кампінської культури почали виробляти перші овальні сокири. Витворився також кремінний промисел із грубовідлупковою технікою. По суті кампінська культура творила міст між мезолітом і неолітом. Тодішнє населення території України знало вже примітивні початки мотичного хліборобства, хоча взагалі воно жило ще давнім мезолітичним життям.

Соціальний устрій спирався на матріархат: жінка займала передове, панівне становище в суспільстві, а також у господарстві. Основною суспільною клітиною матріархату був материнський рід. Він охоплював не тільки найближчу родину в сучасному розумінні, але й дальших родичів- кревняків, об’єднаних зв’язком крови й спільним походженням від якоїсь родоначальниці.

Матріархат зберігся і в часах неоліту, останнього періоду кам’яної епохи. Неоліт почався з часу виробництва кераміки, глиняного посуду, а закінчився з виникненням металюрґії. У цьому періоді помітний великий поступ. Він позначився ростом продукційних сил і, порівнюючи, високою технікою виробництва. Людина неоліту не обмежувалася самими при­родними печерами, полюванням, рибальством та збиранням м’якунів і їстивних рослин. Вона будувала собі землянки, а то й хати з курними печами, займалася хліборобством, мала свійську домашню худобу та знала ткацтво й ганчарство. Не знаючи ще плуга, людина неоліту копала землю мотикою, сіяла збіжжя, пшеницю і ячмінь, на що вказують збережені до наших часів зерна пшениці й ячменю, а також пшенична й ячмінна полова. Достигле збіжжя жали серпами, а зерно мололи зерно­терками. Знаряддя вироблялися і дальше з кременя й кісток, але в техніці виробництва вживали шліфування, пиляння і свердління. З поширенням зайняття, тобто обсягу праці, збільшився і асортимент виробів: сокири, пилки, молотки, клини, долота, ножі, серпи, мотики, зернотерки-жорна і взагалі речі домашнього вжитку. Глиняний посуд виробляли руками, бо тоді не знали ще ганчарського кружка, тільки ліпили руками, а потім випалювали.

Дуже важливий винахід зробила неолітична людина в ділянці транспорту. Це були човни — колоди з видовбаними серединами, де могла поміститися не тільки сама людина, але й деякі, потрібні їй речі.

Соціяльний устрій залишився і в неоліті той самий, тобто матріар­хальний. Але вже за часів неоліту почали формуватися етнічні групи. Основною етнічною одиницею було плем’я, до складу якого входили роди. Повільний перехід до хліборобства й скотарства був причиною, що племена, розшукуючи кращі терени для хліборобства й скотарства, почали пересуватися з одного місця на друге. Особливо цей переселенчий рух розгорнувся у IV і Ill тисячоліттях до нашої ери, коли то поглиблювалося і поширювалося хліборобство й скотарство.

Більш стабільні умовини осілого життя при переході хліборобства від мотичного до плугового й від плекання домашньої худоби до скотарства викликали зміни соціяльного устрою. Довгий період матріярхату заступив згодом патріархат, який прийшов йому на зміну. Нові умовини життя й праці вимагали енергії, рішучости, сприту, а часто й відваги. Жінка силою обставин була примушена поступитись місцем мужчині, чоловікові.

Переселення племен часто доводило до зударів з іншими племенами. Часто виникали конфлікти поміж племенами, чи навіть дрібніші етнічні катаклізми в формі переселень етнічних груп на велетенських євра­зійських просторах у пошукуванні родючих теренів і добірних пасовиськ. Племена не були однорідні, ані не стояли на однаковому рівні культурного розвитку. Вони були різного походження і різного куль­турного рівня та різнилися між собою побутом, звичаями, технікою виробництва та релігійними віруваннями.

Між племенами, які жили на території України в часах неоліту, найбільше визначалися ті, котрі були творцями й носіями так званої трипільської культури, тобто неолітичної культури (пізній неоліт) — мальованої кераміки. Це були автохтони-хлібороби, предки далеко пізніших, південно-східніх, слов’янських (тобто прото-русько-україн- ських) племен, які виникли з індо-европейської спільноти, осіли на землях України, головно в лісостеповій полосі. Від назви села Трипілля (Київщина) названо вперше виявлену й досліджену там культуру трипіль­ською, а її творців — трипільцями. Згідно з поглядом Пассек, трипільська культура в основному є автохтонною щодо свого походження і зв’язана з ранньонеолітичною лінійно-стрічковою керамікою. Одначе не можна зрозуміти шляху її розвитку в Подніпров’ї,не звернувши уваги на зв’язки Трипілля зі старинними культурами східньої частини середземно­морського басейну й Малої Азії, в переходовий період від неоліту до доби раннього металю (палеометалева доба). Звичайно, трипільську культуру попередили старші, епіпалеолітичні та ранньо- й середньонеолітичні культури. Сама трипільська культура не була хвилевим, скороминучим явищем. Вона проіснувала від кінця неоліту, до раннього періоду енеоліту, тобто доби палеометалевих виробів (доба міді-бронзи), отже від кінця IV до початків Il тисячоліття до нашої ери.

Носії трипільської культури жили окремими громадами в більше або менше просторих оселях — селищах, розташованих на підвищеннях серед урожайних піль або на підвищених берегах річок. Ці селища мали звичайно овальну, кругло-довгасту форму й мабуть були огороджені. В деяких оселях відкрито рови, отже існує здогад, що оселі були укріплені. Середина оселі була вільна, незабудована, очевидно призначена для згону худоби. Населення жило в наземних хатах або в землянках. Наземні житла були побудовані з дерева й глини на стовп з прямокутною формою. Стіни поміж стовпами були плетені з пруття і обмазані глиною. На стовпах спочивав чотирисхильний дах, критий соломою або очеретом. Долівка в хаті була мащена кількома верствами з глини, змішаної з половою, часто на дерев’яному підкладі. Валки, якими обмащувано стіни, виробляли з глини, змішаної з половою або соломою. В кімнатах були печі,а коли хата складалася з кількох кімнат, то в кожній кімнаті стояла й піч. У хатах з окремими житловими кімнатами були й сіни із входом до будівлі. У окремих будівлях — коморах — не було печей, там переховувалися харчі й речі. Біля землянок викопували ями, тобто господарські сховки, в яких зберігалися різні речі. Стіни в кімнатах і печі подекуди прикрашені малюн­ками.

Трипільці займалися хліборобством, що було найважливішим джерелом їхнього прожитку. Не знаючи плуга, трипільське населення копало землю під засів роговими або кам’яними мотиками. Отже це було мотичне хліборобство. Сіяли пшеницю, ячмінь, просо, а можливо й жито. Але поруч хліборобства займалися домашнім скотарством. Плекали рогату худобу, а також вівці, кози й свині. Домашнім, освоєним звірем була собака, яка, разом із пастухами, пильнувала худобу й вівці. Менше важливим джерелом прожитку було полювання і рибальство, що були підсобним зайняттям.

Потрібне знаряддя для рільництва, як і для домашнього вжитку, трипільці виробляли з каменя і кісток, головно з оленя. Поміж виробами з кістки помітні шила, проколки, гачки для риболовлі, гребені, мотики, кинджали, а з каменя — зернотерки, кремінні вставки до серпів, ножі, шкребла, свердли, долота, сокири, клини й теслиці. В оселях трипільців знайдено також і старі робітні з виготовленим знаряддям з кременя. Кремінь, з якого виготовляли предмети, був звичайно волинського похо­дження. Трипільці вже знали й металеве виробництво (пізній неоліт і ранній енеоліт, тобто палеометалева доба), однак воно практикувалося тоді дуже мало. Заліза тоді ще взагалі не знали, а мідь, з якої виробляли предмети, приходилося спроваджувати шляхом торгового обміну зі Закарпаття. Зрозуміло, що металеве знаряддя було дороге.

Трипільці одначе, здобули собі славу не своїми кам’яними й кістяними виробами, а глиняними, що їх виробляли з місцевої глини. Ганчарське виробництво стояло у трипільців дуже високо, тобто воно знаходилося на високому рівні виробницької, ганчарської техніки. Трипільці ще не знали ганчарського кола (круга), але глиняний посуд, ліплений руками, мав усі познаки справжнього мистецтва на тодішню добу. Форми виробів глиняного посуду були різноманітні, при тім усі вони визначалися назагал симетричністю. Особливо визначався посуд, вироблений із тонкої маси, гарно випалений і помальований однією, а то й кількома фарбами. Саме той глиняний, мальований посуд одержав назву мальованої кераміки. Тому, що глиняний посуд часто був прикрашений ритим спірально-стрічковим орнаментом, пішла й назва тієї ганчарської техніки, окресленої спірально-стрічковою культурою.

Крім посуду, трипільці виробляли також статуетки й фігурки звірят. Статуетки представляли жінок, матерів-родоначальниць. Знали тоді й ткацтво, доказом чого є праслиці, а також відтиски тканин на днах глиня­ного посуду. Тканин вживали трипільці при ліпленні посуду для зміцне­ння — підтримки.

Трипільці стояли на, порівнюючи, високому рівні культурного розвит­ку. Вони вірили в потойбічне життя, покійників або палили, що було прита­манне прото- й ранньослов’янсь^им племенам, або хоронили скорче­ними чи й випростованими в могилах з курганами й без курганів. Тілопа- лення практиковано на Середньому Подніпров’ї, а хоронення більш на півдні, в Причорномор’ї й на Подністров’ї.

Простір поширення трипільської культури охоплював басейни Дніпра, Бога, Дністра, Серета й Прута. Трипільська культура охоплювала також Дунай і Балканський півострів. Одначе головний центр життя трипільців і їхньої культури знаходився на Середньому Подніпров’ї. Воно було найгустіше заселене і там залишилося по трипільцях найбільше пам’яток їхньої матеріяльної культури, на підставі яких археологи відтворюють образ їхнього життя, стан їхньої культури, знайомляться бодай частково з їхнім світоглядом, релігійними ритуалами й похоронними обрядами. Зо­крема вирізнялася територія сучасного Києва, де з давніх-давен, з часів неоліту, а можливо й ще скоріше, існувала оселя. Там кипіло життя, чого доказом є численні знахідки, а навіть цілі робітні з виробами, при­значеними на обмін. Але той центр не обмежувався самим Київським тереном і його околицями. Він простягався на ширшу територію на захід від Дніпра, між Россю на півдні й Ірпенем на півночі, отже охоплював територію, яка з бігом часу стала називатися Полянською Землею. Ця територія була лісостепом, який своїм чорноземом надавався найбільше для хліборобства. Крім цього, лісостеп давав певну охорону від нападів різних орд, що кочували степами. Водна система, яку творить Дніпро зі своїми притоками, мала безумовно великий вплив на постання і соціо- економічно-політичне оформлення центру українських земель на Середньому Подніпров’ї. Дніпро зі своїми притоками став головною водяною комунікаційною артерією, яка в великій мірі причинилася до виникнення і розгорнення торгівлі. Він силою факту й геополітичних умовин перетворився у торговельний шлях та центр економічно-племінно- політичного життя.

Соціальний устрій трипільців був матріярхально-родовий. Роди жили окремо один від другого й не були зі собою стисліше пов’язані. Кожний рід творив окрему соціяльну й економічну цілість. Він мав свою власну родову територію, на якій стояла родова, більша або менша, оселя. Члени роду жили в родовій оселі й спільно вели господарство. На чолі роду стояла мати або баба. Рід сам мусів дбати про свою безпеку.. Оселі закладали на підвищеннях, при чому вони були часто укріплені.

На увагу заслуговує питання, хто були трипільці в етнічному аспекті? Згідно з висновками В. В. Хвойка, який перший відкрив сліди трипільської культури, жителі як Середнього Подніпров’я, починаючи від річки Десни й через терени Києва, так і місцевості Волинської області й дальше на пів­нічний захід, були тим сім’ям, з якого виріс слов’янський етнічний елемент, південно-східню галузь якого находимо в області Середнього Подніпров’я уже на світанку слов’янської доби. Хвойко вважає трипільські племена, які жили на Середньому Подніпров’ї, на Волині й на теренах Галичини, прото­слов’янськими племенами. В загальному існує погляд серед польських чеських, підсовєтських дослідників, що хліборобські й скотарські племена мали бути тією етногенетичною базою найстарших пра- й прото­історичних етапів, з якої виникли й розвинулися слов’янські племена. Але Хвойко пішов ще дальше. Він вважає трипільців, зокрема зі Середнього Подніпров'я, тією південно-східньою слов’янською гілкою, що дала початок українським племенам, тобто в дальшій консеквенції— україн­ському народові. Немає ніякого сумніву, що трипільські племена були індоєвропейцями 'й найстаршим (якщо не числити людини палеоліту й епіпалеоліту на території України) етногенетичним етапом розвитку півдонно-східнього слов'янства. Трипільці ані не вимерли, ані не виеміґрували зі зомоль України, навпаки: вони залишилися, хоча їхні пізніші покоління й згодом нащадки виступали під іншими назвами. Тому є історично-логічні підстави вважати південно-східні, ранньослов’янські (прото-русько-українські) племена нащадками первісних трипільців. Отже трипільці, жителі території України в Ill тисячолітті до нашої ери, це по прямій лінії предки сучасного українського народу.

Але трипільці не були єдиною-племінно етнічною групою на землях України. Побіч них жили племена різного племінно-етнічного складу, різної культури й способу життя. Одні з тих племен емігрували, інші залишилися і, підлягаючи впливам вищої трипільської культури, асимілювалися та зливалися з трипільцями в одну племінно-етнічну масу. Зливаючися з трипільцями в одну етнічну масу, вони часто збагачували трипільську культуру новими культурними складниками, а навіть залишали сліди своєї відрубности. Археологи, історики, антропологи й мовознавці виділюють ці різні складники, які в історичному процесі зложилися на пізнішу і в кінці сучасну українську культуру. В тому аспек­ті можна без пересади сказати, що трипільці заклали фундаменти під культуру ранніх південно-східніх слов’янських, отже прото-русько-україн- ських племен, а те стало згодом зав’язком пізнішої русько-української матеріальної культури. Доба трипільської культури охоплює пізній неоліт і ранній енеоліт, але її впливи залишилися і на пізніші часи, включно із залізною добою з її гальштатським і лятенським періодами, хоча сама трипільська культура, як така, заникла. То була епоха великих перемін на тлі розвитку матеріальної культури, коли взяти до уваги, що енеоліт був кінцевою стадією неоліту, перехідним періодом від неолітичної до бронзової, отже палеометалевої доби, з мішаними кам’яними й металевими виробами.

Після неоліту наступив металевий вік, тобто палеометалева доба, початок якої дала м’яка мідь, непридатна без домішок інших металів до виробу предметів домашнього вжитку. Мідь, змішана з циною, давала тверду бронзу, відповідний матеріал до виробу різних предметів і при­крас. Від бронзи названо цю металеву добу бронзовою добою. Винахід і застосування в виробництві заліза дало початок залізній добі. За скитської доби залізо взяло перевагу над іншими металями, хоча і не усунуло їх ціл­ковито.

В енеоліті життя й культура трипільців розвивалися, згідно з даними археологічних знахідок. Територія України, тобто на тих теренах, де жили трипільці, була покрита селищами, хоча їхній вигляд не всюди був однаковий. В будівництві помітні деякі типи, що відрізняють одні житла від других. На півдні, в Бесарабії, збереглися півземлянки з випаленою долівкою, що стверджено в Петренах. На західньому Поділлі існували однокімнатні хати з глиняною долівкою (Бучач). В Коломийщині біля Халеп’я хати родової оселі були розташовані колом. Посередині кола знаходилися два громадські будинки. Без сумніву, ця форма була зв’язана з обороною оселі. Найкраще представлялася хата в оселі в Володимирівці. Тут хати були двокімнатні. Оселя у Володимирівці була, видко, багата, на що вказує багатий, гарний посуд. В кераміці замітні грушковидні амфори, покришки з формою шолома та ’’біноклі” — подвійний посуд без дна. Не менше замітні реалістичні жіночі статуетки і тваринні фігурки, пов’язані з релігійними віруваннями. Деякі жіночі фігурки зображують матерів із дітьми при грудях.

На Лівобережжі населення було культурно відсталішим, замість хлібо­робства головним зайняттям було полювання, рибальство та збирання м'якунів. Воно мало релігійні вірування, пов’язані з культом тотемів. У басейнах Десни й Сейму та в сумежній частині Полтавщини жили племена, споріднені з прафінськими. їхня гребінцева кераміка прикрашена ямочками, відтисками гребінця та патичка, обмотаного шнурком.

Полісся, північну Волинь і частину Холмщини займали племена, спо­ріднені з лівобережніми. Вони жили над річками та займалися полюванням і рибальством. Влітку жили в шатрах зі шкір, а зимою в землянках. В житлах не мали столів. їхня гребінцева кераміка мала круглясте дно. Крім кремінних стріл та списів, знайдено кістяні гарпуни та гачки на рибу. Отже їхній спосіб життя був більш примітивний.

На західньоукраїнських землях, а саме в Галичині й на Волині, жили в неоліті, а також і в енеоліті племена, які займалися хліборобством, плеканням худоби, мисливством, знали ганчарство, ткацтво та виробляли гарне знаряддя з волинського кременю, зокрема виробляли двостінні, згодом і чотиристінні кремінні сокирки. Вони жили в землянках. За енеоліту ці племена виробляли кинджали, списи, серпи й пилки. Ці їхні вироби були гарно оброблені, ошліфовані й являлися для них важливими предметами обмінної торгівлі з теренами Київщини, прибалтицьких країн та території Польщі. Своїх покійників вони хоронили в скорченому стані, а над ними насипали могилки. У могили клали кремінне знаряддя. Ці племена витворили окрему культуру, яка одержала назву надбузької культури.

На Закарпатті жили тоді також хліборобські племена. Вони жили селищами, розташованими на горбах. По тих племенах залишилися майстерні кремінних виробів.

У південній Україні, між Дніпром і Озівським морем, жило плем’я, яке відрізнялося і від трипільців, і від лівобережних племен. По цьому племені залишився у Маріюполі могильник, досліджений М. Макаренком, Покійники лежали на спині трьома шарами, одні над одними, посилані охрою і рясно посилані, чи властиво прикрашені кістяними платівками. Населення стояло низько своєю культурою, не знало керамічних виробів. Знайдено в могильнику кремінні топірці й булави, але не було в ньому ні одного горщика.

В енеоліті витворилася в причорноморських степах та існувала протягом Ill тисячоліття до нашої ери так звана ямна культура. Назва тієї культури пішла від могил-ям, в яких хоронено покійників, кладучи їх початково на спинах із зігнутими в колінах ногами, а пізніше скорченими на боці, з головою,, зверненою на північ або схід. Над могилами робили насипи. Дно могили й кістки були притрушені червоною охрою. При жіночих похованнях зустрічається дітей до 10 років. Носії ямної культури жили над річками, займаючися рибальством і полюванням. Вони користу­валися при ловлі риб самоловами з лози, гарпунами й стрілами. Знали й човни, що їх виробляли з цілої колоди, видовбуючи середину. Полювання відбувалося за допомогою лука і стріли. Жінки й діти збирали мушлі, черепахи, яйця диких птахів, овочі й їстивне коріння. Під впливом трипільців вони почали займатися у другій половині Ill тисячоліття хлібо­робством і скотарством. Одначе, хліборобство їхнє було примітивне, мотичне. Вони сіяли просо. З тварин спочатку розводили овець, а пізніше також і велику, рогату худобу. Знаряддя виробляли звичайно з каменя, але появилися в них перші бронзові вироби, північнокавказького типу, себто імпортовані, не власного виробу. Керамічні вироби були дуже при­мітивні, грубо ліплені руками й звичайно обмежувалися до малих горняток. Соціальний устрій носіїв ямної культури був матріярхальний.

В другій половині Ill тисячоліття прибула зі Пінезька на західньо- українські землі людність нордійської раси, репрезентована культурою лійкуватих пугарів, горщиків з лійкуватими шиями. Південна група тієї людности скупчилася головно на краківських і сандомірських теренах, а звідти пересунулася на люблинські терени й дальше на схід, на Волинь, доходячи до Рівного й до Галичини, до околиць Львова й Жидачева, де залишилися сліди їхніх осель.

Крім лійкуватого посуду, згадані нордійські племена виробляли також камінні бойові сокири з круглим, розширеним обухом. Люди займалися скотарством і мисливством, а також і хліборобством, хоча й меншою мірою. Покійників в основному хоронили, але існують сліди й тіло- палення. Трохи пізніше з’явилися на території України нові нордійські племена, носії культури скринькових могил. Назва культури походить від могил, що їх роблено з великих кам’яних плит. Були це скринькові могили. Покійників хоронено в скорченому стані, даючи їм у могили, страву на той світ в орнаментованих горщиках або в кулястих амфорах. Крім їжі, клали в могилу кам’яну зброю, кістяні пряжки до ременів і т. д. Трапляються і тілопальні поховання в кам’яних скринях. Ці тілопальні поховання виявлено в східній частині Волині,

Згадані племена займалися хліборобством, а також скотарством і мисливством. Вони зайняли були Південну Волинь, Поділля, Буковину, і навіть дійшли, хоч тільки зрідка, і до Київщини, як це твердить Я. Пастернак.

Під самий кінець неоліту,тобто наприкінці Ill тисячоліття, з’явилася на території Европи нова культура, яку від відтисків шнурка, що ними при­крашувано керамічні вироби, названо культурою шнурової кераміки. Звідки з’явилася ця культура, хто були її творці й носії, невідомо, бо ще й досі її не вияснено. Одні вважають батьківщиною цієї культури Середню Німеччину, Саксонію і Тюринґію, інші — терени над Одрою, Прибалтику, а ще інші — українські, причорноморські степи, куди ця культура мала прийти з Азії або з Балканського півострова. Ця різнородність поглядів корениться в тому, що шнуровий орнамент не обмежувався одним місцем свого походження, а навпаки, він мав кілька таких своїх центрів. Одним із тих центрів була територія України. Твердження, що Середня Европа є колискою культури шнурової кераміки, не знаходить достатніх доказів. Творці й носії культури шнурової кераміки, котрих багато дослідників вважають індоєвропейцями, були кочовиками, Вони займалися скотар­ством, мисливством і рибальством. Навіть осідаючи на лесових землях, вони жили в землянках і провадили примітивний спосіб життя, тобто займалися примітивним хліборобством, а головно скотарством, мисливством і рибальством. Найбільше плекали коней. Користуючися конем, ці шнуровики мали за короткий час зайняти значну частину Европи, підкорюючи собі місцеве, осіле хліборобсько-скотарське населення та впливаючи на його культуру. Змішавшися з місцевим хліборобсько- скотарським населенням, шнуровики не тільки впливали на його культуру, але й самі підлягали впливам місцевої культури, переймаючи елементи культури місцевого населення. Це змішання шнуровиків з місцевим населенням спричинило, на думку прихильників такої теорії виникнення нових культурних формацій, нових племен. Ці нові культурні формації, нові племена творилися в різних країнах, де існували окремі культури й окремі мовні підґрунття, а це все мало вплив як на дальший розвиток культури, так і на виникнення окремих діялектів, що витворювалися з мішанини мови згаданих індоєвропейців і мови місцевого населення. Згодом із тих різних діялектів виникли окремі індоєвропейські мови.

Спільними прикметами тих різних новоутворених племен залишилися: шнурова кераміка, тобто прикрашування керамічних виробів відтисками шнурка, та хоронення покійників у скорченій позиції,звичайно на поверхні землі під могилами, а на Сході в курганах. Покійникам давали їжу на той світ у горщиках або в кулястих амфорах, а також кремінне знаряддя, зокрема серцеві клюги й гарні кремінні бойові сокири. На західньоукраїн- ських землях, тобто на Волині й у Галичині, розвинулася окрема група шнурової кераміки. Саме ця група культури шнурової кераміки виявила, як каже Костшевскі, поруч виразного споріднення зі Заходом, певні зв’язки зі східньоукраїнськими землями, як на те вказує постійне вживання курганів, досить поширене прикрашування покійників, а також певне споріднення щодо кремінного знаряддя. Культура шнурової кераміки сягала, як твердить Пастернак, до. Дніпра, а окремі знахідки виявлено й за Дніпром. Але ці знахідки могли бути імпортовані в зв’язку з товарообміном.

На переломі Ill і Il тисячоліття та на початку Il тисячоліття настали важливі зміни вжитті тодішнього населення Европи. Змінився характер культури, змінилися соціяпьні і економічні відносини. Настали зміни в житті хліборобсько-скотарських племен Середньої Европи. Настали також зміни й на’ території України, де до того часу населення було небагато. Тут розгорнулося вже на початку Il тисячоліття до нашої ери скотарське господарство. Степи зароїлися скотарськими племенами, по яких залишилися на степах кургани. Взагалі, до речі буде сказати, що давня Европа вступила тоді в скотарський період. Новопосталі племена прибрали інше обличчя. Ці нові племена робили на перший погляд враження, немов би то вони не мали нічого спільного з попереднім населенням, з якого вони витворилися. Треба відмітити, що в цьому саме часі доживала свого віку кам’яна епоха, а її місце займала бронзова доба. Тільки на північних, лісових просторах ще зберігалися старі форми життя, побуту й господарства.

В такому стані була Европа на початку Il тисячоліття до нашої ери. Звичайно приймається, що всі ці зміни були спричинені великим роз­селенням європейських племен, внаслідок чого силою факту настали племінні зміни на окремих територіях. Ці племінні зміни захопили також більше чи менше й українські землі. Коссіна твердить, що наприкінці кам’яної доби на Подніпров’ї з’явилися північні пришельці, індоєвропей­ські племена, які тут поселилися, а принесену зі собою культуру розвивали далі в своєму дусі. Також і фінський археолог Арне Европее (А. Европеус)твердить,що на українські землі прибули зі Саксоніїй Тюринґії індоєвропейські племена зі своїми бойовими сокирами й шнуровою керамікою і тут осіли. Також німецький дослідник Ґрімм, спираючися на матеріали шнурової кераміки Причорномор’я, доказує, що в неолітичну добу відбувалася масова еміґрація на Подніпров’я північних войовничих племен, озброєних просвердленими сокирами північного типу. Осівши на Подніпров’ї, ці нові пришельці виготовили кераміку, прикрашену шнуровим орнаментом. В заключенні Ґрімм твердить, що в своїй масі східньо- европейська шнурова кераміка походить із старої батьківщини — Пів­нічної й Середньої Европи, та що межі поширення кулястих амфор середньодніпровського типу доходили до теренів Харківщини. Отже, за твердженням Коссіни й Ґрімма, середньодніпровська культура того часу була північного, тобто в їхньому розумінні — германського походження.

Але це їхнє твердження не покривається з історичною дійсністю тодішньої доби. Правда, шнурова кераміка була поширена й на території України, однак ця культура шнурової кераміки була витвором місцевого автохтонного населення, а не північних номадів. Номади в основному культури не творять, а на території України існувала своя висока культура вже передше, а також і в цьому часі. Фактично, висока культура на території України могла впливати на культуру номадів, а не навпаки. Про якусь високу культуру германських племен у тих часах нічого невідомо, а Коссіна й Ґрімм під індоєвропейськими племенами розуміли германців. Камінні сокири, якими так чваняться, не були ніякою новиною, бо їх уже виробляли й носії культури лійкуватого посуду.

Теорія про розселення і зміну племен прийнята також і автором статті в "Енциклопедії Українознавства”. Я. Пастернак, автор дотичної статті, каже, що за бронзової доби на території України помітний сильний розвиток скотарства. У хліборобів є перші вози, дерев’яні плуги й бронзові серпи. Водночас відбувається зміна різних племен, що приходять із сходу, заходу й півдня. Краще озброєні, вони здобувають нові терени. Впливи, які йдуть з різних осередків бронзової культури, з Кавказу, Передньої Азії, Шлезьку тощо, перехрещуються і на території України, створюється складний комплекс культур. Пріцак у своїй статті в "Енциклопедії Україно­знавства” каже знову, що, залишивши на боці нерозв’язану досі пробле­му походження (етногенезу) індоєвропейців, знаємо за даними археології про появу в Україні войовничих індоєвропейців на швидких воєнних возах, із воєнними сокирами (староруське бради) і шнуровою керамікою десь в Il тисячолітті до Христа, отже вже в епосі бронзи. Вони, тоді ще кочовики, накинули, очевидно, свою владу трипільському осілому хліборобському населенню і становили, мабуть, чималий час провідну верству, поки, злившися з місцевим населенням в одно, створили один із типів високої культури.

Одначе, є дослідники, які не поділяють погляду про велике європей­ське розселення племен на початку Il тисячоліття до нашої ери. Нові племена, каже Третьяков, не треба розглядати як одну групу, що мала б вийти з одного центру. Вони появилися відразу на значній території у висліді того, що в цей період давне хліборобсько-скотарське населення Середньої й Східньої Европи досягнуло вищого степеня своєї первісної історії. Матеріяльною основою цього процесу, згідно з поглядом Третьякова, послужили: І) дальше поширення скотарського господарства — тепер первісна Европа вступила в скотарський період, і 2) в той час на межі Il тисячоліття до нашої ери в Европі з’явилися і почали поширюва­тися перші металі. Закінчилася камінна епоха і розпочалась доба міді й бронзи. Разом із тим сталися зміни і в суспільних відносинах. Старі форми родово-племінного устрою з пануванням матріярхальних порядків поступилися місцем для патріярхального устрою сім’ї й роду. Висновки Третьякова видаються слушними. Зміни були, але вони були місцевого характеру, пов’язані зі зміною соціальних і економічних відносин. Що на початку Il тисячоліття наступив перехід до скотарства, це незаперечний факт. Навіть з-поміж трипільського, в основному хліборобського, насе­лення формувалися на початку Il тисячоліття до нашої ери нові скотар­сько-племінні групи.

Перехід племен до скотарського способу життя викликав зміну в соціальних відносинах. Таку саму зміну викликали також переміни в хлібо­робстві, бо не все населення переходило на скотарський спосіб життя, лише певна частина, так би мовити, надвишка населення, яка витворилася при тодішніх обставинах. Перехід від мотичного господарства до плугового при дерев'яних плугах вимагав сили й енерґії, а перехід до скотарства — рішучости чи то при зустрічі з іншими скотарськими племенами, чи навіть з дикою звіриною. Жінка силою обставин відступила свою першість чоловікові. Отже умови життя й умови праці довели до заміни матріархату патріархатом. При хліборобстві й скотарстві чоловік зайнав домінуюче становище, залишаючи жінці домашнє господарство. Теоретично беручи, наступило обмеженна праці жінки, але її праца в домашньому господарстві була важка. Отже, причини переміни матріархату на патріархат були внутрішнього порадку, пов’азані з формою господарюванна, а не накинені ззовні новими пришельцами.

Т. С. Пассек доводить переконливо, що на землах України не було ніаких північних номадів-шнуровиків, тобто що вони сюди не приходили. Вона в цьому питанні каже, що вивченна давніших хліборобських племен Подніпров'а й Подністров’а дало змогу визначити періодизацію пам’аток трипільської культури й означити основні етапи її розвитку. Трипільські селища в с. Городську над Тетеревом і в с. Усатовім біла Одеси (там знайдено велику кількість мальованого керамічного посуду, при­крашеного відтисками шнурка, тобто шнуровим орнаментом) дозволили встановити, що на початку Il тисачолітта до нашої ери із трипільського, в основному хліборобського, населенна формувалиса тут нові скотарсько- хліборобські племінні групи. Але всі ці культурно-племінні твори залишалиса на своїх місцах, при зростаючій ролі скотарства, при чому населенна освоювало незаселені ще терени. Одним із таких культурно- племінних надбань, акі частково існували в період Трипілпа, а частково розвинулись у післатрипільських часах, в добі ранньої бронзи на Подні­пров’ї, була так звана середньодніпровська культура. Городцов у своїх дослідах бронзової доби висловив поглад, що середньодніпровська культура є немов би колонією однієї з європейських культур.

Середньодніпровська культура була поширена в київському, біло­церківському, липовецькому й канівському районах. Пам’атки цієї культури збереглиса в могильниках. На основі зібраного матеріалу Пассек розрізнеє три групи пам’аток: першу типу Стретівки, другу типу Гатного й третю дніпровсько-десницьку, ака відноситьса до Лівобережжа. Групи пам’аток типу Стретівки й типу Гатного пов’азані тісно зі собою, хоч хронологічно, можливо, відноситьса до двох періодів — стретівська група до ранішого, а гатницька до пізнішого. В курганах гатницької групи покійники поховані в скорченій позиції, а в групі Стретівки практикували тілопаленнн. На Лівобережжі зустрічаютьсн кургани, часто обведені в своїй основі кромлехами, при* чому існують дві форми поховань (біритуалізм), з тілопаленннм і тілопокладеннам в скорченій позиції. Пам’атки середньодніпровської культури подивуються в курганах, в яких хоронено покійників, а також у стоянках дніпровсько-десницького басейну. Стоянки знаходилися переважно на горбах, піскових дюнах, а рідко на низинних місцях і заливних річкових долинах. До пам’яток, які належать до середньодніпровської культури і які найдено в курганах та на стоянках, належать кремінне знаряддя, камінні, просвердлені сокири, ромбовидне клиння з вигладженими лезами й в кінці керамічні вироби, прикрашені шнуровим орнаментом. Поміж керамічними виробами знаходяться кулястого типу амфори. Але ані камінні, просвердлені

сокири, ані кулясті амфори й взагалі шнурова кераміка не були занесені на Середнє Подніпров'я новими пришельцями, як це твердять прихильники теорії про велике розселення індоєвропейців, а навпаки, їх виробляли пізньотрипільські, хліборобсько-скотарські племена. Кераміка кулястих амфор і зв’язана з нею шнурова кераміка з’явилися, каже Пассек, законо­мірно в висліді дальшого розвитку ганчарського мистецтва примітивно- хліборобських племен на етапі нижчого культурного рівня. Та й сама середньодніпровська культура виникла, каже Пассек, на Подніпров'ї не в результаті приходу войовничої північної раси, тобто людей, озброєних камінними сокирами, а склалася в процесі складних історично-куль­турних схрещувань, на базі старої культури хліборобсько-скотарських племен пізнього Трипілля.

Так отже середньодніпровська культура є тільки вислідом попереднього розвитку культури трипільських племен у Подніпров'ї й хронологічно відповідає городському етапові на півночі та усатовському на півдні. Середньодніпровська культура, таким чином, стадіяльно є наступним етапом розвитку хліборобсько-скотарських племен на Подніпров’ї після пізньотрипільського етапу. Носії середньодніпровської культури займалися переважно скотарством.

БРОНЗОВА ДОБА (1800-800)

Бронзова доба, що прийшла на зміну кам’яної епохи, не дала тодішнім жителям території України тих користей, на що логічно можна було роз­раховувати. Причиною було те, що територія України не мала власної міді й тому металева промисловість не могла розвинутися на ширшу скалю. Мідь імпортовано, і тому вона була дорогим матеріялом. Імпортували переважно готові мідяні, а то й срібні предмети. Найбільший попит мала зброя: мечі, кинджали, кінцівки для стріл, а також прикраси, як браслети, дармовиси, спиначки тощо. З предметів щоденного вжитку найбільший попит мали сокири, серпи, долота, пили, цвяхи, сокирки з ушком. Тому, що бронзових виробів було мало, залишився камінь — кремінь, як матеріял виробництва. Але й кремінні вироби були вже дбайливо викінчені, вишлі- фувані так гладко, що набирали полиску. Часто при кремінних виробах наслідувано взори металевих виробів. Мистецьке викінчення й імітація взорів мали заступити якість і вищість металевих виробів. Так отже кремінь був і в часах бронзової доби домінуючим матеріялом виробни­цтва.

Бронзові вироби доходили на територію України двома шляхами: з Північного Кавказу, де знаходився центр кавказьких металевих виробів, і з Закарпаття. Перші бронзові вироби, й то північнокавказького типу, з’яви­лися на теренах Південної України вже наприкінці Ill тисячоліття й поширилися по всій степовій смузі. Бронзові вироби закарпатського типу з'явилися далеко пізніше, в середині бронзової доби. Ці закарпатські бронзові вироби поширилися далеко на схід аж до басейну річки Десни, а також і до басейну, річки Дінця.

Настали зміни й у хліборобстві. Давнє мотичне хліборобство заступлено плуговим, хоча плуги були дерев'яні й то навіть без лемеша, який появився значно пізніше. З’явилися також перші вози. Високо було розвинене за бронзової доби скотарство на території України. Розви­нулася також плоскодонна кераміка, збільшився асортимент керамічних виробів, набувши різних форм, розмірів і багатої орнаментації. З-поміж населення, яке жило за бронзової доби на українських землях, треба згадати на першому місці старе автохтонне населення, яким були трипільці. Вони дальше жили на своїх давніх місцях, займаючися хлібо­робством і скотарством, жили в хатах на стовп, а на дюнах у пів- землянках. Матеріялом для виробництва далі служив кремінь, про що свідчить багато кремінного знаряддя, кремінних топірців. Але зустрі­чаються і мідяні вироби (шила, кинджали, намистини тощо), а навіть срібло. Бронзова доба Південної України починається, за даними М. Міллера, зі заселення північнокавказьких і причорноморських степів новими племенами, що надходять через Кавказ із східньосередземно- морського басейну. Разом з культурою бронзи, вони приносять зі собою ткацтво, високо розвинене скотарство, плугове хліборобство й культ сонця. Подекуди допоміжними господарськими формами є рибальство й полювання. Живуть вони патріярхальними родами в селищах із землянок або куренів понад річками. Якщо так, то зовсім можливо, що ці племена, ці нові пришельці, дали поштовх місцевим племенам до переходу від ловецько-рибальського, чи навіть хліборобського господарства до скотарського, до якого у місцевого населення існували необхідні стада.

А тепер прийдеться дещо сказати про цей складний комплекс культур, про який говорить Я. Пастернак. Основою, на якій базується поділ культур, є головно похоронні обряди, про які довідуємося з досліджених могил. По скотарських племенах залишилися численні кургани. Пам’ятками зв'язків степового населення території України з пів- нічнокавказьким осередком бронзового виробництва є великі кобанські могили. З пізньобронзової доби збереглися могили з кромлехами й менґірами. Кромлехи — це кола навкруги могил, зроблені зі стоячого каміння. В центрі того кола, в камінній скрині, був похоронений покійник. Менгіри — це високі камінні стовпи, поставлені вертикально на могилах або курганах. В могилах знаходиться звичайно різні предмети, знаряддя, прикраси, які свідчать про рід і стан культури даного племени. Культури творили на землях України й їх розвивали автохтонні племена, які постійно жили на тих землях. Пришельці, звичайно номади, стояли в аспекті своїх культур низько, отже вони не могли творити культур на вищому рівні й приносити їх на нові місця поселення. Звичайно приписується дуже важливу ролю носіям культури шнурової кераміки. Але й тут треба зробити певні застереження. Шнуровики мали зайняти величезну територію від Райну на заході аж по Горішню Волгу на північному сході й Дніпро на південному сході та від Карпат на півдні по Балтику на півночі. Для опанування такої величезної території потрібні принайменше сотні тисяч, або й далеко більше, а про таку велику їх кількість не могло бути й мови. Отже, треба виключити, щоби ці шнуровики, які були номадами й не мали постійного місця поселення, були спроможні підкорити своїй владі місцеве, осіле, хліборобське населення на таких велетенських просторах. Звертають на це увагу деякі дослідники й, не відмовляючи шнуровикам домінуючої ролі, твердять, що вони творили тільки тонесеньку панівну верству. Безумовно, що могли траплятися й такі випадки на окремих теренах, де шнуровики могли стати тонкою панівною верствою місцевого, осілого населення, але не можна прийняти такої засади для всього колосального простору й приписувати шнуровикам таку ролю, якої вони не виконували й фізично не були в стані виконувати. Треба мати на увазі ще й те, що шнуровики не виступали всі разом і в один час, а з’являлися групами в різний час і в різних напрямках, шукаючи пасовиськ для своїх овець і коней. Таке розпорошення їхніх виступів і сил в хронологічному й географічному аспекті не дозволяє приписувати їм аж такої великої ролі, як це роблять деякі дослідники.

Маючи все те на увазі, важко погодитися з Я. Пастернаком, що шнуровики дійшли до Дніпра й зайняли тут домінуючу ролю. А вже тим більше не може бути мови про якесь змайоризування шнуровиками трипільців. Погляд про тоненьку панівну верству шнуровиків серед осілого, хліборобського населення якоїсь частини території України не виходить поза межі гіпотез. Тому в загальному треба радше погодитися з Пассек, що культура шнурової кераміки не була занесена й що на землях України не було пришельців-шнуровиків та в кінці, що шнурова кераміка на території України була місцевим витвором. Культура розвивалася і набирала нових варіянтів не завдяки чужинецьким номадам, а звичайно старанням і заходам місцевого автохтонного населення. Безумовно, впливи чужих культур існували й існують до нині. Це відноситься, перш за все, до території України, яка від пра-й ранньоісторичних часів була тереном схрещування різних культур і впливів — з однієї сторони, з Півдня — високих культур чорноморсько-середземноморського басейну, зі Заходу й в кінці зі Сходу, — тобто зі сторони деструктивного, євразій­ського номадизму. Правда, хтось може поставити питання: а яка була причина занепаду трипільської культури, коли виключити ролю носіїв культури шнурової кераміки в процесі занику культури мальованої кераміки трипільців? На це питання нелегко відповісти. Не виключено, що зміни соціо-економічного життя у зв’язку з розвитком скотарського госпо­дарства могли мати певний вплив і на переміни в культурному аспекті, а в парі з тим могли діяти впливи культури шнурової кераміки. В кожному разі, погляд, що його висловлює Пассек, заслуговує на увагу в порівнанні з тодішніми пра- й ранньоісторичними відносинами та не перечить реаль­ним можливостя"м тодішньої доби.

До культур, що існували за бронзової доби, треба зарахувати право­бережну, пізньотрипіпьську з її варіянтами, усатовським на півдні й городським на півночі, а дальше ямну в кінцевій стадії її розвитку и ліво­бережну катакомбну, яка була продовженням ямної й існувала одночасно зі середньодніпровською. Назва катакомбної культури пов’язана з формою поховань. Покійників хоронили в катакомбах, печерах, що їх споруджувано в бічній стіні входової ями, в скорченій позиції. Із входової, глибокої ями прорізувано в стіні невеликий отвір, який дальше в стіну поширювано в комору, що й творило катакомбу. В цій катакомбі-коморі хоронено покійника, кладучи його на землі. Туди клали також горщики з їжею для покійника на той світ, а деколи й кремінне та металеве знаряддя. Зустрічаються в могилах також і кремінні булави, хоч дуже рідко. Дослідники догадуються, що в таких могилах-курганах похоронені старшини. В чоловічих похованнях зустрічаються й жіночі кістяки, а це показує, що похорон був пов’язаний з убивством жінки або рабині. В жіночих похованнях знаходяться прикраси кавказького типу.

Суспільний устрій населення катакомбної культури був племінно- родовий і патріархальний. Населення жило родовими оселями й займалося скотарством. Існувало також і мотичне хліборобство, тільки як додаткове зайняття, що мало допоміжний характер у господарстві.

На часи бронзової доби припадає також так звана зрубна культура, що існувала від половини Il тисячоліття до початку І тисячоліття Ця культура була поширена на Лівобережжі. Назва й цієї культури походить від форми поховань. Покійників хоронено в дерев’яних зрубах, у курганах або й звичайних, простих ямах, прикритих дерев'яними колодами або хворостом, у лежачій, скорченій позиції, з піднесеними до лиця руками. Населення зрубної культури жило в землянках, споруджених з дерев’яних колод або плетениці, розтягненої поміж двома стовпами, вбитими в землю. Люди займалися хліборобством і скотарством, про що свідчать знайдені бронзові серпи й кремінні зернотерки, а на стоянках і в могилах — кістки домашніх звірят: корови, вівці, коня й свині. Знаряддя, що ним користувалося населення зрубної культури, було переважно бронзове. Камінне знаряддя обмежувалося до зернотерок, кремінних клюг, кулястих булав і камінних товчків.

На переломі Ilil тисячоліття та в перших сторіччях І тисячоліття до нашої ери треба відмітити дві нові культури: кіммерійську й кобанську. Обидві ці культури творять перехід від бронзи до заліза. Одначе, кіммерійська культура пов’язана більше з бронзовою, а кобанська зі залізною добою. Залізна доба розпочалася на українських землях в Vll столітті до нашої ери. Назва кіммерійської культури взята від народу кіммерійців, котрі були носіями тієї культури. Кіммерійці, як про це була вже мова, жили у чорноморських степах між Доном і Дунаєм та були витиснені скитами не пізніше Vll століття до нашої ери. Вони мали свою культуру, але ця їхня культура ще мало досліджена й небагато можна про неї сказати. В. А. Городцов зібрав, щоправда, матеріяли з переходової доби від бронзи до заліза й назвав це пам’ятками кіммерійської культури, але ці матеріяли, як і інші нахідки, ще не є належно вивчені. Тому ще не можна твердити з цілою певністю, що це справді пам'ятки кіммерійської культури. Та все ж таки з окремих знахідок і скарбів удалося виділити такі бронзові предмети, які відносяться до часів, коли в північних, причорно­морських степах жили кіммерійці, тобто до перших сторіч І тисячоліття до нашої ери. До таких предметів належать клюги, кинджали й сокири. Виявлено бронзові ножі, серпи й інші вироби. Покійників хоронили на боці, в скорченій позиції. В могилі кіммерійського начальника або князя знайдено два гарні кинджали, з яких один був виготовлений з бронзи, а другий мав залізне лезо й бронзову рукоятку-держак. У кераміці відомі з того часу глиняні горщики, прикрашені в горішній частині ліпленими й натятими валками або натискувані пальцями, а також посудини дзбанкової форми, відносно яких існує здогад, що вони належать до кіммерійців. Про могили останніх кіммерійських царів згадує Геродот.

Назва — кобанська культура — походить від місцевості Кобань, де 1869 року знайдено в могильнику перші пам’ятки тієї культури. Кобанська культура — це культура Передкавказзя, де витворився згодом центр залізної культури й звідти прийшли на землі України перші залізні вироби. Час існування кобанської культури визначають дослідники на першу половину І тисячоліття до нашої ери. Населення кобанської культури займалося скотарством, і це було його головне зайняття. Але, крім скотар­ства, воно займалося ловецтвом і хліборобством, хоч ця ділянка їхнього господарства, не мала більшого значення. Та й сам гористий терен не надавався для ведення рільництва на більшу скалю. Зате важливу ролю відігравала металюрґія. Існували спеціяльні майстерні для обрібки руди (мідь, залізо). Техніка обрібки осягнула високого рівня. Оброблювано бронзові сокири, кинджали, списи, клюги, браслети, пряжки, фібули, спіральні наручники, тобто кольчуги на руки й лікті для охорони перед ударами, звані налокітниками. Бронзові вироби прикрашували тваринними орнаментами й залізними інкрустаціями. Керамічних виробів було багато й різних форм, але всі вони були ліплені руками, бо ще не знали ганчарського круга. Прикрасою глиняних виробів був ритий геоме­тричний орнамент, при чому вироби були дбайливо вигладжені. Соціальний устрій носіїв кобанської культури був патріярхально-родовий. Покійників хоронено в скорченій позиції. Могили, в яких хоронили покійників, представляли собою прямокутні, камінні скрині; їхній багатий інвентар складався з бронзових сокир, кинджалів, кінських вудил і т. д.

З короткого перегляду культур як з часів кам’яної епохи, так і бронзової доби на східньоукраїнських землях приходимо до такого висновку: центр життя, центр культур існував на Середньому Подніпров’ї, тобто на теренах Київщини, а вужчим його центром був терен Києва з околицями. Тут, на Середньому Подніпров’ї, ще з часів неоліту постійно жило трипільське населення, яке творило й плекало свою культуру, хоч не без впливів чужих культур, підносячися на щораз, то вищий рівень свого культурного розвитку Трипільська культура — це справжня праукраїн- ська культура, і то як у географічному, так і Історично-етнічному аспекті. Згодом елементи культурних надбань трипільців І їхніх епігонів ввійшли в південно-східню слов’янську культуру антських племен, бо анти в істо- рично-культурно-етногенетичному аспекті були нащадками трипільців. Тому генезу української культури треба шукати в елементах трипільської культури, бо вона є її праісторичним фундаментом.

З культур на західньоукраїнських землях слід згадати комарівську, білопотоцьку й лужицьку. Назва комарівської культури походить від могильника в селі Комарові, Станиславівщина. Поховальний обряд був тілопальний і тілопокладний. У могили клали їжу для покійника на тому світі і предмети, між якими трапляються й бронзові, хоча дуже рідко. Кераміка прикрашена шнуровим орнаментом. Між керамічними виробами знаходяться і двовухі вази. Люди — носії комарівської культури — були нащадками трипільців. Білопотоцька культура існувала на західньому, галицькому Поділлі в басейнах річок Серету й Стрипи. Вона була наближена своїм могильним вирядом до комарівської. Покійників хоронили у скринькових могилах, хоч існували поховання і без згаданих могил. Лужицька культура, яка зі Заходу просунулась на західньоукраїн- ські землі, була культурою західніх слов’ян. Але німецькі дослідники твердять, що це германська культура, творцями й носіями якої мали б бути східньогерманські племена.

ЗАЛІЗНА ДОБА

Приступаючи до обговорення залізної доби, треба на самому початку зазначити, що початків заліза, цього такого важливого й досі неза- ступного в промисловості й техніці металю, треба шукати не в Европі, а в Азії, бо там його прабатьківщина. На переломі Ilil тисячоліття до нашої ери залізо дісталося над Середземне море й до Середньої Европи. На українські землі, зокрема південні, залізо прийшло з Азії, хоч і не без­посередньо. Десь біля X сторіччя до нашої ери воно прийшло через Кавказ на північне Передкавказзя, де витворився центр залізних виробів, а звідти ці залізні вироби прийшли на землі Південної України.

В археології залізна доба ділиться на два періоди: старший, гальштат- ський (800-500) і молодший, лятенський (500-0). Згідно з цим поділом культуру першого періоду названо гальштатською, а культуру другого періоду, молодшу — лятенською* Гальштатська культура — це культура південних племен Центральної Европи. Назва тієї культури походить від археологічних розкопок у Гальштатті, Австрія. Австрія була основною територією поширення гальштатської культури, зокрема в альпійській зоні, південна Німеччина, частково Чехія і східні провінції Франції, наближені до альпійської зони. Носіями гальштатської культури були іллірійці. їхні культурні впливи поширювалися майже по всій Европі. Гальштатський період позначився не тільки повільним поширюванням заліза й залізних виробів та поширюванням іллірійських культурних впливів, але також сильним розвитком хліборобства й скотарства, що знову було пов’язане зі скріпленням патріярхапьно-родового устрою. На територію України приходили залізні вироби двома шляхами: з Перед- кавказзя і з Закарпаття, тобто з Центральної Европи. На українських землях у гальштатський період продовжували жити нащадки трипіль­ського населення. їхню культуру, каже Я. Пастернак, репрезентують пам’ятки типу Білогрудівка, Борисівка, Немирів, Новосілка Костюкова. Населення зі сильно розвиненим скотарством будує перші городища (Більське, Немирівське, Крилоське), що стають основою родово-адмі- ністраційної організації. Люди жили в землянках або в хатах на стовп, користуючися у щоденному вжитку кам’яними, кістяними й бронзовими виробами. Переходу від бронзи до заліза, тут немає. Прикметна чорна, лискуча кераміка з рівчакуватим, кружковим та ґудзовим орнаментом, датована бронзовими фібулами (Новосілка Костюкова) на роки 1000 — 700 до нашої ери. В кістякових похованнях кераміка з високими вухами. Посуд бронзовий. Видно, що це ще передскитська культура.

Залізо поширилося на землях України в часах перебування скитів на українській території. Протягом Vll-Vl століття до нашої ери скити зорга­нізували тут свою державу напівномадно-евразійського стилю й налагодили певні відносини зі своїми сусідами, включно з грецькими колоніями на північному побережжі Чорного моря. Скити іранського походження були пов’язані під культурним оглядом зі Сходом, що мало своє значення й для української території, яка з часу приходу скитів стала ще більше відкритою брамою для іранських і взагалі східніх культурних впливів. Зі зростом процесу колонізації греками Північного Причорномор’я поширилися на землях України й грецькі культурні впливи. Але не можна поминути також і того факту, що ще перед приходом скитів і греків існували своєрідні, і то навіть високі культури, в основу яких ввійшли льокальні впливи й вироби автохтонних мистців. І саме з елементів цих різних культур витворилася на землях України окрема культура й окремий стиль, названий не зовсім вірно скитським стилем, головно зі старшої доби панування скитів на українських землях. Такий культурний стан надавав довший час населенню території України своєрідного характеру. На південних землях України ця культура підпадала щораз, то більше культурним впливам грецьких колоній,що мало значення, між іншим, і для розвитку мистецтва. Одним із проявів цього мистецтва було вживання на виробах тваринних орнаментів. Цей звіринний стиль у мистецтві на території України, що був характерною рисою так званого скитського мистецтва, витворився, як каже Пастернак, під впливом середньоазійських релігійних уявлень. Можливо, що ці релігійні уявлення були ближчі хлібо­робам, чим номадам. В кожному разі треба вважати, що в саму концепцію звіринного стилю ввійшли релігійні уявлення тотемного характеру.

Між панівною скитською верхівкою і, з другої сторони, автохтонним, хліборобським населенням — нащадками колишніх трипільських племен, була велика різниця у загально-культурному аспекті. Скит-номад жив фактично на коні, озброєний луком і до того стрілами. Справжні скити (у відрізненні під тих, які носили панівну назву скитів, але ними властиво не були) не займалися хліборобством, лише скотарством. Щойно в другій половині IV століття до нашої ери деякі племінні групи скитів почали осідати компактними масами й поступово займатися хліборобством. Цій особливості скитів, тобто їхньому плеканню скотарства, каже Геродот, сприяла сама земля, а допомагали річки. Земля — рівнина, покрита травою і щедро зрошена. По ній пливуть річки, які своєю кількістю не на багато поступаються каналам у Єгипті. Особливу увагу присвячує Геродот ріці Борістенові (Дніпру) і його околицям вздовж берегів, де простягається чудова орна земля і росте висока трава.

Скити жили зі своїх стад, кочували зі своїми стадами, і мешкали в житлах, збудованих на возах. Вони не мали ні міст, ні фортець, особливо в старшій добі свого побуту в Північному Причорномор’ї. Досить докладно й реалістично описує спосіб життя скитів також і Гіппократ,грецький лікар, який жив у другій половині V і першій половині IV століття до нашої ери. Головним зайняттям скитів були війни й грабунки, і їхні звичаї, згідно з оповіданням Геродота, мали бути жорстокі. На могилах царів скити сипали високі кургани, а в часі похорону вбивано жінок і рабів, а також і коней. Могили скитських царів були багато устатковані. Скитська панівна верхівка в загальному толерувала автохтонне, хліборобське населення для власної користи й вдоволялася даниною та особливо сільсько-госпо­дарськими продуктами, бо самі скити не займалися хліборобством, особливо в старшій добі свого панування на землях України. Вони толерували назагал також і грецькі колонії, одержуючи від грецьких колоністів імпортовані з метрополії різні продукти й предмети (вино, грецькі вази, прикраси й інші вироби, допасовані до вищого стилю грецького життя й побуту). З часом скитська знать почала ґравітувати культурно до способу життя автохтонного, хліборобського населення території України та до культури причорноморських, грецьких колоній, ступнево визбуваючися жорстокостей і рудиментаризмів номадного й згодом напівномадного скитського життя й побуту. Хоча, як виходить з Геродотового оповідання, скити мали відразу до чужих звичаїв і неохоче приймали спосіб життя інших народів, то все ж таки час і геополітично- культурні умовини та в кінці довговіковий процес соціо-економічних перемін з номадного до осілого життя, а дальше від скотарства до ріль­ництва, промисловости й початків’урбаністичного способу колективного життя, — все те разом творило могутній соціо-економічно-культурний, психологічний і згодом племінно-етнічно-політичний фактор, якому піддавалися також і номади на велетенських просторах євразійських степів. Після скитів прийшли на землі України савромати — сармати, але й вони силою історичних обставин піддалися вищезгаданому процесові, втрачаючи з часом гостроту номадного способу життя та всякаючи в етнічний субстрат автохтонного, хліборобського населення, яке з діда- прадіда — з покоління в покоління ще від епохи трипільських племен, через добу кіммерійців, скитів, сарматів аж до доби переселення народів і в кінці до часів антського союзу, як першої відомої нам політично- державної організації льокального походження, вдержалося на своїй території, без огляду на історичні негоди і племінно-етно-політичні катаклізми. У зв'язку з нашою темою заходить суттєве питання, а саме: чи фаховий дослідник може лучити в аспекті історичного прагматизму добу антського союзу зі старшими, ранньоісторичними, а то й праісторичними кільцями-етапами загальноісторичного процесу, не захитуючи тим самим наукової поваги своїх дослідів і не спихаючи їх зі шляху наукового об’єктивізму на непевні стежки псевдонауки й легкої публіцистики? Бо в історичних дослідах зобов’язує респект до фактологічного матеріалу й фахово-об’єктивних критерій мікроаналізи, оцінки й інтерпретації історичного процесу в цілому контексті його виявів.

Сучасний стан розвитку історичних наук, з допоміжними дисципліна­ми історії включно, й при застосовуванні модерних засобів методології наукових дослідів дозволяє дослідникові на те, про що не могла мріяти людина початків минулого століття. Коли йдеться конкретно про з’ясування відносин пра-й ранньоісторичного населення території України в цілому контексті історичного процесу, тобто при пов'язуванні окремих етапів того ж процесу соціо-економічно-культурного, етногенетичного й племінно-етно-політичного розвитку на протязі довгих століть, то сучасна наука робить доступними того роду можливості. Правда, євразійські простори в ранньоісторичній добі, до яких належала й територія України, творили собою іноді дуже неспокійну історичну сцену, на якій відбувалися різні пересунення декорацій етно-політичного характеру з певними змінами соціо-економічно-культурних відносин, чи навіть загрозою для стабільности племінно-етнографічного обличчя української території. Але, з другої сторони, існували й фактори, які нейтралізували негативну специфіку євразійських відносин. Туди належав, перш за все, антро- погеографічний і економічний фактори. Родюча земля зі своїми при­родними багатствами запрошувала від непам’ятних часів людину до осілого й хліборобського життя, що було генезою автохтонізму. Abto- хтон-хлібороб, прив'язаний з діда-прадіда до своєї землі-кормительки, не залишає її навіть в умовах історичних негод. Він кориться наїздникові- номадові й залишається на місці. До того ж для номадизму були відкритими терени степової полоси, а далеко менше лісостеп, куди в разі необхідности переходили автохтони-хлібороби для захисту. Там, у лісо­степовій полосі, вони чисельно розросталися й згодом колонізували південь, коли відносини ставали спокійнішими. З номадів, які перекочу­валися через землі України, частина залишала ті терени, витиснена іншими номадами зі Сходу, а частина всякала в праукраїнський субстрат, додаючи йому свіжої крови. Отже в тих контроверсійних умовинах україн­ської території між нищівним євразійським номадизмом і високо­культурним, чорноморсько-середземноморським Півднем та куль­турними центрами Малої Азії, при природньому багатстві земній можли­востях охорони під номадів, — у тих умовинах напівпримітивного, політичного життя з його соціо-економічно-культурними нерівностями й більше чи менше загрозливими історичними катаклізмами ранньої бувальщини все таки існувала принайменше релятивна стабільність племінно-етно-автохтонічного характеру, що дозволяло в загальному на безперервний етногенетичний процес. В тому аспекті можна говорити про певну тяглість історичної традиції від епохи трипільських племен до доби племен антської політично-державної організації й в кінці до часів згадуваних у літописі русько-українських племен, які ввійшли в організоване суспільство Київської Руси. Покоління пра-й ранньо- історичного, автохтонного населення українських земель від Трипілля аж до доби політично-державної організації антів переходили різні етапи свого соціо-економічно-культурного й племінно-етно-політичного розвитку в процесі свого етногенетичного поставання й дозрівання, виступали під різними назвами, вбирали в себе домішку свіжої крови головно іранських племен, з певними перемінами антропологічного типу, та були під впливом різних культур, які перехрещувалися на території України. Але вони творили той непорушний, племінно-етнічний пень пра- українського автохтонізму, вкорінений в українську землю. Вони держалися своєї землі безпереривно з покоління в покоління, немов вросли в родючий ґрунт тієї ж землі фізично й духово, розростаючися від розрізнених племен до зрілого етносу з ментальністю прив’язання до рідної землі й територіяльного патріотизму, який з часом оформлювався в національне обличчя. Такі є ранньоісторично-культурно-етно- психологічні підстави русько-українського національного самопочуття. Можна сподіватися, що на дальших етапах розвитку історичної науки й при можливо новіших знахідках археологів-дослідників, упарі з досяг­неннями інших допоміжних дисциплін історії, вдасться докладніше зреконструювати ще не одно кільце ранньоісторичного процесу на користь концепції безпереривної ранньоісторичної традиції праукраїн- ської етногенези — від Трипілля до доби антів і часів Київської Руси.

Такі були пра-й ранньоісторичні, посередні причини — передумови виникнення першої історично відомої нам політично-державної орга­нізації місцевого характеру в IV - Vl столітті нашої ери на землях України, тобто антського союзу, в якому основним племінно-етнічним ядром були південно-східні, слов’янські, отже прото-русько-українські, племена. У світлі протоісторичного прагматизму фактори, які відіграли провідну ролю у процесі пра-русько-української етногенези та розвитку організо­ваних форм колективного життя у соціо-економічно-культурно-полі- тичному аспекті, були зі собою пов’язані в органічній залежності як ланка з ланкою, розвоєвий етап з черговим етапом у ланцюговому порядку явищ, подій і фактів пра-й ранньоісторичного процесу на землях України. Якби не надзвичайно пригожий антропогеографічний фактор, тобто благо­словенно родюча й багата українська земля, то, можливо, що пра­слов’янські родово-племінні елементи були б не вдержалися над Дніпром і тим самим Подніпров'я не було б місцем прабатьківщини слов’ян, а в дальшій консеквенції на теренах Подніпров’я і Подністров’я не витворилася б культура трипільських ратаїв, які ступнево розросталися і своїми дальшими поколіннями-нащадками заселювали ширші простори земель України. Якби не той процес поступового племінно-етнічного розросту й щораз, то більшого заселювання компактними масами праслов'янського елементу українських земель, то не було б згадуваних батьком історії праслов’янських племен в добі Геродотової Скитії, які в свою чергу дальше розросталися й дійшли до перших століть нашої ери, стаючи ядром антського союзу та Гравітуючи економічно, культурно й політично до ранньоісторичного Києва. А Київ у процесі свого розвитку від протокиївського поселення до городу-держави дедалі, то більше поширював круг свого володіння, стаючи основою державної організації Київської Руси. Це й є в приближенні реконструйована науково досвідченим дослідником картина реального, ранньоісторичного процесу розвитку соціо-економічного, племінно-етно-культурного й полі­тичного життя від пізнього неоліту й початкових фаз енеоліту (палео- металевої доби) до порогу доби Київської Руси, з особливим наголо­шенням доби політично-державної організації антського союзу як полі­тично-державного прототипу Київської Держави. Можна здогадуватися, що найстарші, праісторичні корені етногенетичного процесу русько- українського етносу сягають старшої кам’яної епохи, але через відсутність евідентних даних немає наукових підстав для такого абсолютного твердження.