ВІРУСНІ ЗАХВОРЮВАННЯ

Останнім часом значно зросла кількість захворювань статевих органів, викликаних вірусами, особливо серед молоді. Вірусні інфекції можуть проходити у латентній, малосимптомній та клінічно вираженій формі, тому їх нелегко діагностувати.

Герпетична інфекція

Герпетичні захворювання статевих органів викликаються вірусом простого герпесу, головним чином другого типу — ВПГ-2. Джерелом.інфекції є хворі та носії. Збудник частіше трапляється у молодих жінок, які живуть статевим життям, можливе інфікування вірусом простого герпесу при орогені-тальних контактах. Вірус локалізується переважно у слизових оболонках сечостатевого тракту — в чоловіків, та каналу шийки матки — у жінок, а також у нервових гангліях поперекового і сакрального відділів симпатичної нервової системи. Генітальний герпес передається статевим шляхом. Під час вагітності ВПГ-2 може викликати її невиношування та вади розвитку плода. Генітальний вірус відносять до пожиттєво персистуючих інфекцій, тому захворювання має схильність до рецидивів.

Клініка. За клінікою виділяють типовий, атиповий та безсимптомний перебіг інфекції (вірусоносійство).

Для типового перебігу захворювання характерні генітальні та екстра-генітальні ознаки. Екстрагенітальні симптоми: підвищення температури тіла, міалгія, головний біль, нудота, герпетичні висипання на обличчі, порушення сну.

Клінічні прояви перебігають у трьох формах:

I — гостра первинна;

II — хронічна рецидивна;

III — атипова.

Залежно від локалізації, розрізняють три стадіїгерпетичного процесу:

І стадія — ураження герпесом зовнішніх статевих органів;

П стадія — ураження піхви, шийки матки, уретри;

III стадія — ураження матки, придатків, сечового міхура.

Діагностика грунтується на даних анамнезу, скарг, об'єктивного дослідження, виявленні ВПГ-2 чи його антитіл у сироватці крові хворої. Найбільш достовірним вважається метод знаходження збудника у виділеннях з піхви, шийки чи порожнини матки та уретри. Для експрес-діагностики застосовують метод флюоресціюючих антитіл та імунопероксидазний метод. Існує електронно-мікроскопічний шлях розпізнавання ВПГ-2 та метод вирощування вірусів у культурі тканин з наступним вивченням його властивостей.

Лікування складає труднощі у зв'язку з частими рецидивами захворювання та можливістю реінфекції. Противірусні препарати за механізмом дії належать до трьох основних груп:

• інгібітори реплікації вірусної нуклеїнової кислоти;

• інтерферон і сполуки, що мають інтерфероніндукуючу активність;

• сполуки з іншим механізмом противірусної дії.

Складність лікування зумовлена специфікою вірусів як класу облігат-них внутрішньоклітинних паразитів. У результаті розкриття природи вірусів на молекулярному рівні, що дозволило цілеспрямовано втручатися у цикл репродукції вірусів, створено нові препарати, що мають вплив на ріст і розвиток вірусів, зокрема зовіракс (ацикловір, віролекс).

Місцева терапія: сидячі ванни, спринцювання розчинами перманганату калію, відвару ромашки тощо. Місцеве застосовують мазі: мегасин-3 %, бо-нафтон-3 %, алпізарин-3 %.

Для лікування рецидивів використовуються противірусні хіміопрепарати, герпетичні вакцини, протирецидивну імунотерапію.

Гострокінцеві кондиломи

Етіологія. Збудником гострокінцевих кондилом (condylomata acumi-nata) (рис. 97) є папіломавіруси XVI і XVIII типів, які передаються статевим шляхом. Ці надзвичайно стійкі до дезінфекційних речовин віруси вби­

ває висока температура при автоклавуванні. Інкубаційний період гострокінцевих кондилом триває від 1 до 9 місяців. Захворювання часто трапляються в осіб, які ведуть активне статеве життя з багатьма сексуальними партнерами. Папіломавіруси є причиною генітального раку. Ці пацієнтки мають у 1-2 тисячі разів більше шансів захворіти на рак, ніж здорові. Гострокінцеві кондиломи можуть перероджуватись у рак у 6-26 %.

Клініка. На початку захворювання над поверхнею шкіри великих статевих губ, пахових та міжсідничних складок, періанальної ділянки та слизової оболонки уретри, ануса, піхви, шийки матки з'являються поодинокі, рожеві, іноді з сірим відтінком утвори, які мають тонку ніжку, рідше — широку основу. Гострокінцеві кондиломи можуть розростатися, зливатися між собою (рис. 99). Ці утворення нагадують цвітну капусту з дрібночас-точковою поверхнею, характеризуються тривалим перебігом. У хворих із задавненим процесом кондиломи можуть бути настільки великими, що нагадують пухлину. Вони можуть ускладнюватися приєднанням вторинної бактеріальної інфекції, при цьому з'являються значні виділення з неприємним запахом, біль, свербіння. Кондиломи зумовлюють труднощі при ходінні, статевих зносинах. При вагітності й під час пологів кондиломи можуть спричинювати кровотечу. У 15­17% хворих спостерігається регрес кондилом, особливо тих, які виникли під час вагітності.

Діагностика клінічна. Враховують часточкову поверхню, м'яку консистенцію, розміщення на вузькій ніжці. Диференційний діагноз в основному проводять із широкими сифілітичними кондиломами (рис. 98), які щільно розміщуються на широкій основі, бурого, іноді мідно-червоного кольору, немає часточкової структури, є прояви сифілісу.

Лікування. При великих кондиломах проводять лазерокоагуляцію. Вона набагато ефективніша, ніж кріодеструкція і діатермокоагуляція. Для лікування невеликих кондилом можна застосовувати резорцин (їх присипають порошком резорцину або зрошують його розчином в 70 % етиловому спирті), ЗО % спиртовий розчин подофіліну та кондилін. Ефективним сучасним препаратом є солкодерм.

Контагіозний молюск

Етіологія. Збудником захворювання (molluscum contagiosum) є вірус, який передається при безпосередньому контакті із хворим або при користуванні предметами, що були у хворих. У дорослих основний шлях зараження статевий. Діти хворіють частіше. Інкубаційний період — від 2 тижнів до 1-9 місяців.

Клініка. На шкірі утворюються маленькі-напівсферичні, щільні вузлики діаметром 5-7 мм, які можуть зливатися, утворюючи конгломерати діа­

метром 1-3 см. Поверхня вузликів може бути напівпрозора або тілесного кольору з восковим відтінком (рис. 100). Місця локалізації: зовнішні статеві органи, промежина, лобок, стегна, обличчя. Контагіозний молюск може існувати тривалий час.

Діагностика клінічна. При стискуванні пінцетом з вузлика виділяється біла сироподібна маса. Лікування. Елементи видавлюють пінцетом, змащують розчином йоду, 10 % бетадином, соком часнику, використовують кріотерапію.

Цитомегаловірусна інфекція

Збудником є цитомегаловірус. Відсоток інфікування жінок, за даними світової літератури, дуже високий. У Західній Європі він становить від 50 до 85 %. Серед вагітних із звичним невиношуванням інфікованих 70 %.

Цитомегаловірус, який проник в організм, персистує в ньому тривалий час, виділяючись при цьому зі слиною, передається при статевих контактах.

Клініка. Основними ознаками інфікування є екстрагенітальні симптоми: ураження ЦНС, тромбоцитопенія, ураження печінки, часті пневмонії. Інфікування плода під час вагітності призводить до вроджених вад розвитку плода (мікроцефалія, глухота), захворювань, що проявляються в новонарод­жених та в дитячому віці (церебральний параліч, м'язова слабкість).

Проявляється у вигляді цервіциту й ерозій шийки матки, кольпіту, вуль-віту й інших запальних захворювань, які перебігають у субклінічній формі.

Діагностика: проводять вірусологічне дослідження крові, сечі. Ци-тоскопічний аналіз осаду слини, сечі ґрунтується на властивості цитомега-ловірусу проникати в клітину і утворювати великі внутрішньоядерні включення. Розміри інфікованої клітини значно збільшуються, утворюється так звана цитомегалічна клітина, яку образно називають «совине око».

Серологічні методи: дослідження компонентів зв'язуючих антитіл до ЦМВ (позитивним вважається титр 1:8 і вище). Використовують метод непрямої імунофлюоресценції, ДНК-діагностики (полімеразна ланцюгова реакція).

Лікування. Основною метою є корекція порушень імунного статусу організму. Застосовують препарати для стимуляції імунітету (левамізол, Т-ак-тивін, імуноглобулін, настойка женьшеню). Можна проводити мазеві аплікації та ін'єкції в шийку матки лейкоцитарного інтерферону, імуноглобулі-ну з підвищеним титром антицитомегаловірусних антитіл — препарат «Ци-тотект». Специфічні противірусні препарати широкого спектра дії (вальт-рекс, ацикловір, рибавірин, ганцикловір, бонафтон) малоефективні.

Профілактичні заходи: уникнення випадкових дошлюбних і позашлюбних статевих зв'язків, використання презервативів, дотримання правил особистої та загальної гігієни.

Туберкульоз статевих органів

Туберкульоз статевих органів є захворюванням вторинним. Первинне вогнище локалізується найчастіше в легенях. Захворювання викликають мікобактерії туберкульозу, які заносяться у статеві органи з легень або кишечника переважно гематогенним шляхом.

Туберкульоз уражає насамперед маткові труби (85-90 %), рідше — матку та яєчники (рис. 101, 102), іще рідше — шийку матки, вагіну, зовнішні статеві органи.

Згідно із класифікацією Е. Абуреля, В. Петреску (1975) виділяють 4 основні форми специфічного процесу в статевих органах жінки:

• туберкульоз статевих органів з мікроураженнями, переважно продуктивного характеру, що мають латентний перебіг;

• туберкульоз статевих органів з макроураженнями, переважно ексуда-тивно-проліферативного або казеозного характеру, що проходять у вигляді ендосальпінгіту та ендометриту, супроводжуються асцитом або спайковим перитонітом;

• поєднаний туберкульоз статевих органів та туберкульозний процес у інших органах (легенях, нирках) або поєднання туберкульозу статевих органів з іншими гінекологічними захворюваннями (ендометріозом, склерополікістозом яєчників, міомою матки тощо);

• клінічно вилікуваний туберкульоз статевих органів з формуванням післятуберкульозних змін (петрифікатів, спайок, дегенеративних змін).

При патоморфологічних дослідженнях виявляють запальні зміни, морфологічна специфічність яких проявляється утворенням туберкульозної гранульоми в продуктивній фазі запалення або вогнищ казеозного розпаду, пов'язаного з ексудативною фазою процесу. При застосуванні протитуберкульозних засобів у фазі ексудативного запалення відбуваються розсмоктування ексудату з повним або майже повним відновленням структури тка­нини органа. У фазі продуктивного процесу відбувається заміщення деструкції тканини рубцем. При казеозному ураженні відбувається розсмоктування перифокальних інфільтратів та фіброзне перетворення зони розпаду з утворенням капсули та відмежуванням вогнищ від здорових тканин. У таких вогнищах мікобактерії можуть знаходитися тривалий час і при несприятливих умовах викликати рецидив захворювання.

Клініка. При «малих» формах туберкульозу больовий синдром спершу відсутній. Домінуючою ознакою бувають розлади менструального циклу у вигляді гіпоменструального синдрому та альгодисменореї. При макро-ураженнях виникає біль. Майже усі хворі на туберкульоз статевих органів страждають на розлади репродуктивної функції, серед яких переважають первинна та вторинна безплідність, невиношування вагітності, позаматкова вагітність. При виражених змінах в ендометрії у хворих розвивається аменорея (маткова форма).

Загальні зміни в організмі хворих проявляються ознаками туберкульозної інтоксикації: порушенням загального стану, швидкою втомлюваністю, підвищеною пітливістю, субфебрилітетом.

Діагностика. Діагноз встановлюють на підставі даних анамнезу (контакт із хворими на туберкульоз, перенесені раніше туберкульоз кісток, легень, часті бронхіти, пневмонії, тривалий субфебрилітет), об'єктивного обстеження (туберкульозні зміни в органах або їх наслідки), бактеріологічного дослідження, додаткових методів дослідження, включаючи гістологічні.

Для уточнення туберкульозної природи захворювання використовують туберкулінові проби (Манту і Коха). Проба Манту свідчить лише про специфічну сенсибілізацію хворої і самостійного діагностичного значення не має. Діагностичне значення має проба Коха, що полягає у введенні під шкіру 20 ТО туберкуліну. У відповідь на це у хворих на туберкульоз виникає загальна, місцева та вогнищева реакція. Загальна виявляється підвищенням температури, головним болем, нездужанням. Вогнищева реакція проявляється через 48-72 год у вигляді збільшення інфільтратів у ділянці придатків, підвищенням болючості тощо. Об'єктивно пробу Коха можна підтвердити характерними змінами гемограми (підвищення кількості лейкоцитів за рахунок моноцитів та еозинофілів, зниження кількості лімфоцитів), протеїнограми (зменшення кількості альбумінів та підвищення кількості глобулінів), імунограми. У крові з'являється С-реактивний білок, збільшується вміст сіалових кислот.

Надзвичайно важливим є бактеріологічний метод, що полягає у виявленні мікобактерій туберкульозу в тканинах матки і придатків. Матеріалом для посіву є виділення з матки та піхви, вміст, отриманий при пункції пухлин яєчників чи при лапароскопії, тканина видалених органів.

Цінним методом є лапароскопія, яка дозволяє провести візуальний огляд органів черевної порожнини та взяти для бактеріологічного та гістологічного дослідження частинки патологічне зміненої тканини. Обов'язковим для хворих на туберкульоз є рентгенологічне дослідження як статевих органів, так і органів грудної порожнини, особливо у хворих, у яких клінічно першим маніфестує вогнище у матці чи придатках (рис. 104). Гістеросальпінгографія дозволяє оцінити стан порожнини матки, стан маткових труб, їх прохідність та інші зміни, притаманні туберкульозному процесу.

Важливе також гістологічне дослідження ендометрія, отриманого при вишкрібанні порожнини матки. Використовують ультразвукову ехографію, що дозволяє неінвазивним шляхом оцінити ступінь морфологічних змін у матці та придатках.

Лікування туберкульозу статевих органів повинно бути комплексним і включати відповідний режим, повноцінне харчування, вітаміни, симптоматичне та санаторно-курортне лікування. Лікування проводять у спеціалізованих стаціонарах.

Основним є проведення антибактеріальної терапії. Призначають протитуберкульозні засоби (рифампіцин, ПАСК, етамбутол, препарати ізонікотинової кислоти). Для запобігання виникненню стійкості мікобактерій до препаратів використовують їх комбінації (ізоніазид + рифампіцин). Якщо процес уперше виявлено, або він має гострий чи підгострий перебіг, призначають три препарати — антибіотик, один із похідних ізонікотинової кислоти (ізоніазид, салюзид) і ПАСК. Останній середник не лише має виражену бактеріостатичну дію, але і попереджує виникнення стійкості мікро-бактерій до антибіотиків та похідних ізонікотинової кислоти, за рахунок чого їх можна вживати протягом більш тривалого часу. Лікування проводять протягом 1,5-2 років — спочатку 3-6 місяців застосовують комбінації трьох, потім 6-8 місяців — двох середників. Після цього підтримується терапія до двох років.

Внутрішньом'язове та пероральне введення препаратів поєднують із введенням певної дози безпосередньо у вогнище ураження. З цією метою можна використовувати лідазу у поєднанні з антибіотиками та гідрокортизоном. Їх вводять через заднє склепіння, підводячи безпосередньо до вогнища. Ці ж ліки можна вводити шляхом гідротубацій. Застосовують також 1% розчин хімотрипсину — як у заднє склепіння так і у вигляді електрофорезу. У деяких випадках вдаються до хірургічного лікування. Щороку навесні і восени проводять протирецидивне лікування.

Реабілітацію хворих проводять у спеціалізованих санаторіях (Одеса, Алупка). Для розсмоктування залишкових явищ після перенесеного туберкульозу застосовують фізіотерапевтичні методи та пелоїдотерапію.

Площиці.

Площиці (лобкова вошивість). Лобкові воші паразитують на волоссі лобкової ділянки нижньої частини живота, стегон, можуть переповзати на волосся під пахвами, брови. Зараження відбувається переважно при статевих контактах. У дітей вони можуть розміщуватись на бровах, потилиці, в ділянці вух. Площиці прикріплюються до коренів волосків і заглиблюються у вічка фолікулів. Основним симптомом є помірна сверблячка. На місці укусів площиць з'являються голубі або сірі плями діаметром до 1 см. Діагностика лобкової вошивості базується на результатах паразитологічного обстеження та оцінці клінічної картини захворювання.

Лікування. Ефективним методом лікування є одноразове використання аерозолю СПРЕЙ-ПАКСА, який наносять на 30 хв і змивають теплою водою з милом. Для лікування застосовують також шампунь «СІД», аерозоль «Пара-плюс», 20 % водно-мильну емульсію бензилбензоату, нітифор, дезоцид,педилін. Профілактика передбачає проведення дезінфекції одягу, білизни, приміщень, огляду контактних осіб, санітарно-протиепідемічних заходів, профоглядів в організованих колективах.