Спільна політика у галузі оборони, безпеки і зовнішніх відносин
Як вже зазначалося, на початку 50-х років мали місце спроби заохотити європейську інтеграцію у галузі оборони і зовнішньої політики, проте вони зазнали невдачі у 1954 p.,
Договір про злиття, ст.
1. 2 Відмінена згідно ст.Р.1. (ДЄС).Спільна політика у галузі безпеки і міжнародних відносин та співробітництво у сфері юстиції і внутрішніх справ. Європейський Союз і три Співтовариства охоплюють ці сфери ст.Л (ДЄС).
Декларація про створення Європейського Союзу, ст.2.1.3, EC Bull 6-1983, с.25.
31
коли Національні збори Франції відхилили Договір про Європейську оборону. Тільки через 15 років була зроблена нова спроба1, при підготовці якої свідомо уникали будь-якого елементу наддержавності, натомість увага концентрувалася на створенні міждержавної структури політичного співробітництва, переважно у галузі міжнародної політики. Країни-члени погодились проводити регулярні консультації і обмінюватись інформацією, сподіваючись, що це сприятиме координації спільних зусиль у вирішенні міжнародних справ.
Характерною особливістю такого підходу на початковому етапі було те, що інститути Співтовариства майже повністю були усунені від участі у цій діяльності. Європейське співтовариство і Європейське політичне співробітництво (ЄПС) були чітко відокремлені одне від одного: Комісія не допускалася на зустрічі ЄПС, що проходили у столицях держав, які керували ЄС, а не у Брюсселі. Це аргументувалось тим, що діяльність ЄПС знаходилася поза межами Договорів, отже поза юрисдикцією інститутів Співтовариства. Незабаром стало очевидним, що повністю зберегти такий статус неможливо, наприклад, коли йшлося про торгову політику або запровадження економічних санкцій проти третьої країни, тобто питань, які регулюються ст. 110—116 (ЄС). Коли розпочалася війна за Фолклендські острови, Співтовариство "після дискусій у контексті Європейського політичного співробітництва" схвалило санкції проти Аргентини, але "згідно відповідних положень Договорів про Співтовариства"2.
Таким чином для одержання бажаного результату дві системи об'єднали зусилля.З часом фактичний поділ між Співтовариством і ЄПС перестав бути чітким, а Розділ III Єдиного Європейського Акта, яким ЄПС отримало юридичне визнання, передбачав, що Комісія "бере активну участь у заходах, що проводяться в рамках політичного співробітництва"3, а Європарламент "співпрацює безпосередньо в ЄПС"4. У Розділі НІ (ЄЄА) та-
Початком Європейського політичного співробітництва вважається Га-агський саміт у грудні 1969 р. і Люксембурзька доповідь у жовтні 1970 р.
2 Див. преамбулу Регламента 877/82 (ЄС), OJ 1982 L 102/1.
3 Ст.30(3)(в) (ЄЄА). Див. ct.J.9 (ДЄС).
4 Ст.30(4) (ЄЄА). Див. ctJ.7 (ДЄС).
32
кож передбачено створення політичної і адміністративної структури ЄПС.
Розділ III (ЄЄА) був скасований Маастрихтською угодою1 і замінений Розділом V (ДЄС), в якому закладались основи політики у галузі оборони, безпеки і закордонних справ (СПОБЗ), яку країни ЄС повинні підтримувати "активно і беззастережно у дусі лояльності і взаємної солідарності"2. СПОБЗ має здійснюватися шляхом систематичного співробітництва і спільних дій3. В основі першого — консультації, спільна позиція (корегована з політикою кожної з країн Співтовариства) і узгоджені дії4. Остання позиція уможливлюється, коли Рада приймає рішення (на основі директив Європейської Ради), що питання є об'єктом спільних дій. Подібне рішення встановлює рамки, цілі і тривалість спільних акцій разом із засобами, процедурами і умовами їхнього впровадження. В межах СПОБЗ Рада завжди повинна діяти одностайно, крім випадків, коли, схваливши спільну акцію, її члени вважають, що рішення з певних питань ухвалюються кваліфікованою більшістю5.
Проблеми безпеки не підпадають під положення щодо спільних дій. Вони містяться у ct.J.4 (ДЄС), яка передбачає формування спільної оборонної політики, що "з часом може привести до спільної оборони"6. Західноєвропейський союз (ЗЄС) проголошується складовою частиною Європейського Союзу, завданням якого є впровадження рішень останнього щодо проблем оборони.
Оборонна політика ЄС повинна бути сумісною зі спільною політикою у галузі безпеки і оборони в рамках НАТО7. Дозволяється двостороннє співробітництво двох і більше країн ЄС за умови, що воно відбувається у рамках ЗЄС та Атлантичного Союзу і не суперечить спільній оборонній політиці, зафіксованій у Маастрихтській угоді.1 Ст.Р. (2) (ДЄС).
2Ст,І. 1(4) (ДЄС).
Ct.J. 1(3). Перший розглядається у ct.J.2 (ДЄС), а другий — у ст. 1.3 (ДЄС).
4 Ct.J. 2 (ДЄС).
5 Ct.J. 3(2) (ДЄС).
6 Ct.J. 4(1) (ДЄС).
7 Ct.J. 4(4) (ДЄС).
33
Значною мірою зберігається інституційна структура, запроваджена Єдиним Європейським Актом1. Здійснення спільних заходів належить до компетенції країни, що головує (у разі необхідності при підтримці країн ЄС, одна з яких головувала, а друга — робитиме це згодом). Країни Співтовариства, які є постійними членами Ради Безпеки ООН, повинні "захищати позиції й інтереси Союзу, не зашкоджуючи своїм зобов'язанням відповідно до положень Хартії ООН"2. Дипломатичні та консульські місії країн ЄС та їхні представники у міжнародних організаціях повинні співпрацювати між собою для забезпечення спільної позиції та вживання спільних заходів.
Головуючий повинен консультуватися з Європарламен-том з основних аспектів і альтернатив СПОБЗ і гарантувати, що позиція Парламенту враховуватиметься належним чином3. Парламент може ставити запитання Раді і давати рекомендації щодо цього.
Європейська Рада здійснює загальний контроль за СПОБЗ. Вона визначає принципи й основні напрями. Рада Європейських Співтовариств приймає рішення щодо їхнього впровадження4. Діяльність комісії скоординовано з діяльністю в рамках СПОБЗ5. Адміністративні витрати на проведення СПОБЗ інститутами Співтовариства покладаються на бюджет Європейських Співтовариств6. Рада приймає рішення (одностайно), що оперативні витрати здійснюються також з бюджету Європейських Співтовариств або з бюджету країн ЄС7.
Найбільш вражаючою особливістю СПОБЗ є майже повністю відсутній федеративний аспект. Усі повноваження сконцентровані у Раді, яка не зобов'язана діяти за пропозицією Комісії: насправді ж точиться дискусія стосовно спроможності Комісії вносити пропозиції. Усі рішення повинні бути одностайними (якщо країни ЄС не дійдуть згоди в інший спосіб);
1 Див. ctJ. 5 - J.9 (ДЄС).
2 CtJ. 5(4) (ДЄС).
3 CtJ. 7 (ДЄС).
4 CtJ. 8 (ДЄС).
5 CtJ. 9 (ДЄС).
6 CtJ. 11 (ДЄС).
7 CtJ. і і (ДЄС). Вона може розподіляти витрати серед різних країн ЄС
відповідно до встановленої шкали.
34
не існує жодного положення щодо законодавства1, і майже повністю відсутня юрисдикція Суду2.