ПЕРЕДМОВА

Вячеслав Липинський і його ’’Україна на переломі”

Пропонований том включає третє наукове видання історичної праці Вячеслава Липинського ’’Україна на переломі” (перше видання з’явилося у 1920 p., друге — у 1954 p.), польський текст її прототипу п.з.

Вячеслав Казимирович Липинський — один із провідних українських істориків, мабуть, найоригінальніший український політичний теоретик, соціолог та ідеолог XX століття — народився 17 квітня 1882 року у селі Затурцях на Волині, в родині польського шляхтича-землевласника Казімєжа Ліпінського: до речі, рід Ліпін- ських оселився на Україні вже в XVIII столітті. Середню освіту (гімназію) майбутній вчений закінчив у Києві, де, ставши членом української студентської громади, усвідомив себе українцем. Від 1903 року до 1913 жив у Кракові, студіюючи у 1903-1906 та 1908 роках, у відповідності з поширеними на той час зацікавленнями серед частини землевласницької шляхти, сільське господарство, а також слухаючи лекцій з історії на Ягейлонському університеті: тут же у 1906 році одружився з Казімєрою Шумінською (згодом подружжя, по якому залишилася дочка Ева, яка тепер живе в Лондоні, розлучилося через політичні погляди Липинського).

3 Кракова впродовж 1906-1907 років Липинський виїжджав до Женеви, де вивчав в університеті соціологію та історію, а у 1907- 1908 роках — до Закопаного на лікування легенів. Короткими наїздами бував він і у Києві, де під його опікою виходив суспільно- політичний журнал "Przeg^d krajowy” (1909-1910) і куди Липинський прагнув переїхати на постійне мешкання для завершення своєї історичної освіти. Траплялося йому відвідувати також Львів, де з 1911 року він стає провідним діячем політичної групи ”Вільна Україна” і, зрозуміло, батьківську садибу в селі Затурцях. У Кракові вийшло друком більшість довоєнних творів Липинського: ^wSzlachta na Ukrainie” (1909), ’’Nasze stanowisko na Rusi-Ukrainie” (1909), ”Z dziejow Ukrainy” (1912), монографія ’’StanisIaw Michal Krzyczewski” (1912).

У 1913-1914 роках Липинський жив на власному хуторі Py- салівські Чагари на Уманщині, де згодом пропали його книги і рукописи, серед інших — незавершена ’’Історія України”. 3 1914 року його обрано дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка.

Під час Першої світової війни (1914-1917) Липинський служив офіцером у російській армії і брав участь в українізації свого полку у Полтаві. У 1917 році він допомагав організувати Українську демократичну хліборобську партію і був автором її програми, що передбачала проголошення незалежності України та збереження прав приватної власності на землю. За гетьманату Павла Скоропадського і за Директорії Української Народної Республіки Липинський виконував обов’язки посла Української держави в Австрії (1918 — липень 1919).

Ha еміґрації вчений жив у Австрії (Райхенау, Бадеґґ) та почасти у Берліні (1926-1927). У 1920 році, коли з’явилася його ’’Україна на переломі”, він був співзасновником політичної організації ’’Український Союз хліборобів-державників”, раду присяжних якого очолював. Як провідний ідеолог консервативно-монархічного руху, Липинський став головним редактором неперіодичного збірника ’’Хліборобська Україна” (1920-1925), у якому друкувався його політичний трактат ”Листи до братів-хліборобів” (окремим виданням вийшов у 1926 p.).

Відійшовши від гетьманського монархічного руху внаслідок політичного конфлікту з Павлом Скоропадським, Липинський у 1930 році з невеликою групою прихильників створив окрему організацію ’’Братство українських класократів-монархістів, гетьманців”, органом якої став "Збірник хліборобської України”.

Помер Липинський на туберкульоз 14 червня 1931 року в санаторії Вінервальд біля Відня; був похований на родинному кладовищі у селі Затурцях.

Якщо йдеться про суспільно-політичні та історичні погляди, то Липинський починав свою діяльність як консервативний демократ, опісля став корпоративним консерватором і гетьманцем-монархі- стом, а закінчив як незалежний конституційний консерватор. Відповідно до розвитку цих поглядів, він спершу займався питанням повернення на українство полонізованої шляхти, що віддзеркалене у його ранніх творах. Згодом, на підставі власного прикладу, він розвинув концепцію територіально-політичного громадянства. Згідно з його теорією державності, яка слідувала, людина, яка живе і працює на території України, платить українській державі податки, служить у її армії чи адміністрації та виконує суспільнокорисні функції, є громадянином України і політичним українцем незалежно від етнонаціональної, релігійної чи расової приналежності (до речі, сам Липинський зберіг римо-католицьке віровизнання до кінця свого життя).

Хоч Липинського не можна вважати вченим у вузькому академічному сенсі, скоріше — незалежним ученим у значенні ’’gentleman scholar” або ’’Privatgelehrter”, а також незважаючи на передчасну смерть — на 49-му році життя, він залишив велику теоретичну спадщину, а його внесок у розвиток української історіографії та політичної думки надзвичайно вагомий.

Вячеслава Липинського по праву вважають головним засновником державницької школи в українській історіографії, хоч важливе місце у розвитку цієї концепції належить і Степану Томашів- ському (1875-1930).

Xl

плебейські, зокрема селянські низи за рушійний чинник історії, вони ставилися з упередженням до держави, в першу чергу чужої, а й навіть своєї, ототожнюючи державу та її установи з насильством і визиском.

Липинський, а за ним і Томашівський та інші, на відміну від представників народницької школи, вважали, що держава, особливо національна, відіграє творчу роль в організації, скеруванні та обороні суспільства. Тобто, йшлося про ту концепцію держави, яка розвинулася в Англії, Німеччині, Росії, а також у польській історичній науці (пор. краківську державно-консервативну школу). Таку ж концепцію держави підтримувало більшість талановитих учнів Грушев- ського на чолі з Іваном Крип’якевичем (1886-1975): Мирон Кордуба (1886-1948), Микола Чубатий (1889-1975), Іван Джирджора (1880- 1919), Василь Герасимчук (1880-1944). Крім того, істориками-держав- никами були Дмитро Дорошенко (1882-1951), Борис Крупницький (1894-1958), Василь Кучабський (1895-1945?), Наталія Полонська- Василенко (1884-1977), Павло Чижевський (1860-1925), Лев Окіншевич (1898-1980), Андрій Яковлів (1872-1955), Олександер Шульгин (1889- 1960).

Ще до Першої світової війни Липинський утвердився в думці, що українська держава повинна бути національною і незалежною. Зокрема, уже в своєму неопублікованому трактаті ’’Меморіял до Українського Комітету про наше становище супроти напруженої ситуації в Европі” (грудень 1912 p.) він сформулював концепцію самостійної української держави, спертої на демократичні засади, незалежно від її конституційної форми (конституційна монархія, республіка тощо). Згодом, удосконалюючи цю тезу, він аргументував, підносячи рівень українського політичного мислення до західного, зокрема англосакського, що без держави немає нації, є лише народ в етнічному сенсі.

Позитивна оцінка ролі держави помітна уже в ранніх опублікованих історичних творах Липинського, наприклад, в уже згаданих монографії ’’StanisIaw Michal Krzyczewski” та праці ”Dwie chwile z dziejow porewolucyjnej Ukrainy. I. U szczytu pot?gi; II. Na przelomie”, вміщеної у збірному творі ”Z dziejow Ukrainy”. У завершеній формі погляди Липинського на державу викладені в його останній історичній праці ’’Україна на переломі” та політичному трактаті ’’Листи до братів-хліборобів”.

’’Україна на переломі, 1657-1659: Замітки до історії українського державного будівництва в ХѴП-ім столітті” з’явилася у 1920 році після провалу українського державного будівництва в Революції 1917-1920 років. Як вказує заголовок, праця стосується переломної доби в історії України XVII століття, коли спроба створити власну державу за гетьманства Богдана Хмельницького не завершилася повним успіхом. Згадана книга Липинського (як вже зазначено) — це розширена версія його давнішої праці, опублікованої у 1912 році під назвою ”Dwie chwile z dziejow porewolucyjnej Ukrainy. I. U szczytu pot?gi”. Нову версію вчений писав під впливом досвіду Визвольних змагань 1917-1920 років, намагаючись на прикладі давноминулих і в переносному сенсі —сучасних історичних невдач показати своїм землякам правильний шлях до успішного втілення ідеї української державності.

B ’’Україні на переломі” Липинський розглядає три головні проблеми в історії України XVII століття, тобто побудову української козацької держави (центральна тема книжки), яка розвивалася від автономізму до майже повного унезалежнення, роль еліти (аристократії) і роль видатної особи (Гетьмана Богдана Хмельницького) в історії України і застосовує аналітично-концепційний метод дослідження та драматично сугестивну манеру писання. Інтерпретуючи по-новому питання форми державного устрою за часів Богдана Хмельницького і беручи до уваги монархічні і абсолютистські плани гетьмана, Липинський розвиває власну теорію Гетьманату, базованого на династично-дідичних засадах із становою репрезентацією. Він доходить висновку, що на тогочасному етапі історичного розвитку найперспективнішою формою державного правління на Україні була б гетьманська монархія, бо вона змогла б легітимізувати державну владу. А, згідно з Липинським, тільки гетьманське правління послужило б і регулюючим чинником, і виразником інтересів різних груп тогочасного українського суспільства.

Ha підставі аналізу співвідношення між верховною гетьманською владою і різними групами тогочасного українського суспільства, тобто Військом Запорізьким, духівництвом, міщанством, селянством і непокозаченою шляхтою, Липинський конструює модель нової української аристократії або еліти, відводячи їй головну державотворчу роль. Тут же вперше вчений застосовує структурний підхід для окреслення окремих прошарків Війська Запорізького. Пізніше це було розвинуте в теорію структурованого суспільства, рушійним мотором якого Липинський вважав еліти в плюралістичному сенсі. Як відомо, всебічну теорію еліт і їх кругообігу (циркуляції) Липинський виклав у своєму творі ’’Листи до братів-хліборобів”.

Прославляючи Гетьмана Богдана Хмельницького як чи не найбільшого державного діяча в історії України з огляду на його непересічні політичні, військові та організаційні здібності, Липинський вибудовує культ-міф великої людини і легендарного героя довкола особистості Хмельницького, як, до речі, він це робив ще раніше стосовно військового діяча, козацького полковника Станислава Михайла Кричевського у присвяченій йому книзі 1912 року. Хоч застосування культу героя до визначних, наділених небувалими прикметами історичних постатей і творення легенд і міфів довкола їх особистостей, що під впливом неоромантичної історіографії набуло поширення в тогочасній Європі, сьогодні видається анахронізмом, однак у певних періодах історії воно мало свій сенс як засіб розбудити національну й історичну свідомість суспільства. У своїх пізніших творах, зокрема у ’’Листах до братів-хліборобів”, Липин- ський відійшов від неоромантичного підходу до історії, зокрема, від підкреслення ролі великої людини в історичному процесі, замінивши його на соціологічний та теоретично-політичний аналіз співвідношення між державою, елітами і суспільством.

Незважаючи на те, що ’’Україна на переломі” вперше побачила світ ще у 1920 році і взагалі стосується історії України понад трьохсотлітньої давності, вона не втратила актуальності по сьогоднішній день. Гостро злободенно звучить ця праця і тепер, коли Україна вже вкотре за свою новітню історію опинилася на переломному етапі державного будівництва.

Приємно відзначити, що пропоноване третє видання ’’України на переломі” побачить світ у шістдесяті роковини з дня смерті його автора Вячеслава Липинського (1931-1991).

Ярослав Пеленський

This volume contains the third critical edition of Viacheslav Ly- pynsky’s historical work Ukraine at the Turning Point in Ukrainian (the first appeared in 1920 and the second in 1954), its Polish prototype “Two Moments from the History of the Postrevolutionary Ukraine. I. At the Peak of Power”, first published in 1912 in the collective work From Ukraine’s Past (see the Appendix, pp. 275-317), this author’s preface (in both Ukrainian and English) in his capacity as president of the W. K. Ly- pynsky East European Research Institute (hereafter EERI), an “Archeo- graphic Note” by Natalia M. Iakovenko (Institute of Ukrainian Archeo- graphy, Ukrainian Academy of Sciences) and Christina Pelenski (EERI), and an introductory essay “Viacheslav Lypynsky, a Historian of the Age of Crisis” by Lev R. Bilas (EERI). Published under the joint auspices of the W. K. Lypynsky East European Research Institute of Philadelphia and the Institute of Ukrainian Archeography, Ukrainian Academy of Sciences in Kiev, it constitutes the third volume of Lypynsky’s historical works which comprise a part of the full edition of his writings the publication of which has been in progress since 1980. The purpose of this preface is to briefly inform the English-language reader about Lypynsky’s life and ideas and about the content of his work Ukraine at the Turning Point.

Viacheslav Kazymyrovych Lypynsky — one of the leading Ukrainian historians and probably the most original twentieth-century Ukrainian political theorist, sociologist, and ideologue — was born on 17 April 1882 in Zaturtsi (Volhynia — a province of Ukraine) into the family of Kazimierz Lipmski, a Polish nobleman and landowner (the Lipihski family had settled in Ukraine in the eighteenth century). The future scholar graduated from a gymnasium (high school) in Kiev where, after joining a Ukrainian student society, he came to perceive himself as a Ukrainian. From 1903 to 1913 he lived in Cracow, where in 1903-1906 and 1908, in accordance with the prevailing interests among certain groups of the landowning nobility, he studied agriculture and audited history courses at the Jagiellonian University. In Cracow he married Kazimiera Szumihska. The couple had a daughter Ewa (who now resides in London), but later divorced due to irreconcilable differences stemming from Lypynsky’s political views.

While living in Cracow he traveled to Geneva where in 1906-1907 he

studied sociology and history at the University of Geneva and to Zakopane for the treatment of a lung disease. He made visits to Kiev, as well, where under his sponsorship Przeglqd krajowy (The National Review), a sociopoliticaljournal, was published in 1909-1910, and where he wished to settle in order to complete his historical education. From Cracow he also made brief trips to Lviv, where he became the leading figure of the political group “ѴіГпа Ukraina” (Free Ukraine), and to his parental estate in Zaturtsi. It was in Cracow that the majority of his pre-World War I works was published in Polish: Szlachta na Ukrainie (Nobility in Ukraine) in 1909, Nasze stanowisko na Rusi-Ukrainie (Our Position in Rus’-Ukraine) in 1909, Z dziej6w Ukrainy (From Ukraine’s Past) in 1912, and a monograph Stanislaw MichalKrzyczewski in 1912.

In 1913-1914 Lypynsky settled at his own estate Rusalivski Chahary in the Uman region of Ukraine, where subsequently his books and manuscripts were destroyed, among others, his unfinished “History of Ukraine.” He was elected a full member of the Shevchenko Scholarly Society in 1914.

During World War I (1914-1917) Lypynsky served as an officer in the Russian army and participated in the ukrainization of his regiment in Poltava. In 1917, he helped to organize the Ukrainian Democratic Farmers’ Party and authored its political program which postulated the proclamation of Ukraine’s independence and the retention of the right to private ownership of land. During the Hetmanate of Pavlo Skoropadsky and the Directorate of the Ukrainian National Republic, Lypynsky served as Ukrainian ambassador to Austria in 1918-July 1919.

As an emigre Lypynsky lived in Austria (Reichenau, Badegg) and temporarily in Berlin (1926-1927). In 1920, when his work Ukraina na perelomi (Ukraine at the Turning Point) was first published, he became a cofounder of the political organization “Ukrains’kyi soiuz khliborobiv- derzhavnykiv” (Ukrainian Union of Farmer-Statists) and the chairman of its council of sworn members. As the leading ideologue of the conservative monarchical movement, he was the chief editor of the nonperiodical almanach Khliborobska Ukraina (The Farmers’ Ukraine) from 1920 to 1925 in which his main political treatise Lysty do brativ- khliborobiv (Letters to Fellow Farmers) was first published (separate edition in 1926). During that period, the following of his works were published in Ukrainian: Religiia i tserkva v istorii Ukrainy (Religion and Church in the History of Ukraine) in 1925, Poklykannia Variahiv chy orhanizatsiia khliborobiv (Invitation of the Varangians or the Organization of Farmers) in 1926, and others. The whereabouts of his manuscript “Teoriia pravlinnia” (The Theory of Government), written in Berlin, while he was associated with the Ukrainian Scholarly Institute, remain unknown to the present day.

This volume contains the third critical edition of Viacheslav Lypynsky’s historical work Ukraine at the Turning Point in Ukrainian (the first appeared in 1920 and the second in 1954), its Polish prototype“Two Moments from the History of the Postrevolutionary Ukraine. I. At the Peak of Power”, first published in 1912 in the collective work From Ukraine’s Past (see the Appendix, pp. 275-317), this author’s preface (in both Ukrainian and English) in his capacity as president of the W. K. Ly- pynsky East European Research Institute (hereafter EERI), an “Archeo- graphic Note” by Natalia M. Iakovenko (Institute of Ukrainian Archeo- graphy, Ukrainian Academy of Sciences) and Christina Pelenski (EERI), and an introductory essay “Viacheslav Lypynsky, a Historian of the Age of Crisis” by Lev R. Bilas (EERI). Published under the joint auspices of the W. K. Lypynsky East European Research Institute of Philadelphia and the Institute of Ukrainian Archeography, Ukrainian Academy of Sciences in Kiev, it constitutes the third volume of Lypynsky’s historical works which comprise a part of the full edition of his writings the publication of which has been in progress since 1980. The purpose of this preface is to briefly inform the English-language reader about Lypynsky’s life and ideas and about the content of his work Ukraine at the Turning Point.

Viacheslav Kazymyrovych Lypynsky — one of the leading Ukrainian historians and probably the most original twentieth-century Ukrainian political theorist, sociologist, and ideologue — was born on 17 April 1882 in Zaturtsi (Volhynia — a province of Ukraine) into the family of Kazimierz Lipinski, a Polish nobleman and landowner (the Lipihski family had settled in Ukraine in the eighteenth century). The future scholar graduated from a gymnasium (high school) in Kiev where, after joining a Ukrainian student society, he came to perceive himself as a Ukrainian. From 1903 to 1913 he lived in Cracow, where in 1903-1906 and 1908, in accordance with the prevailing interests among certain groups of the landowning nobility, he studied agriculture and audited history courses at the Jagiellonian University. In Cracow he married Kazimiera Szuminska. The couple had a daughter Ewa (who now resides in London), but later divorced due to irreconcilable differences stemming from Lypynsky’s political views.

While living in Cracow he traveled to Geneva where in 1906-1907 he

studied sociology and history at the University of Geneva and to Zakopane for the treatment of a lung disease. He made visits to Kiev, as well, where under his sponsorship Przeglqd krajowy (The National Review), a sociopoliticaljournal, was published in 1909-1910, and where he wished to settle in order to complete his historical education. From Cracow he also made brief trips to Lviv, where he became the leading figure of the political group “Vil’na Ukraina” (Free Ukraine), and to his parental estate in Zaturtsi. It was in Cracow that the majority of his pre-World War I works was published in Polish: Szlachta na Ukrainie (Nobility in Ukraine) in 1909, Nasze stanowisko na Rusi-Ukrainie (Our Position in Rus’-Ukraine) in 1909, Z dziejow Ukrainy (From Ukraine’s Past) in 1912, and a monograph Stanislaw Michal Krzyczewski in 1912.

In 1913-1914 Lypynsky settled at his own estate Rusalivski Chahary in the Uman region of Ukraine, where subsequently his books and manuscripts were destroyed, among others, his unfinished “History of Ukraine.” He was elected a full member of the Shevchenko Scholarly Society in 1914.

During World War I (1914-1917) Lypynsky served as an officer in the Russian army and participated in the ukrainization of his regiment in Poltava. In 1917, he helped to organize the Ukrainian Democratic Farmers’ Party and authored its political program which postulated the proclamation of Ukraine’s independence and the retention of the right to private ownership of land. During the Hetmanate of Pavlo Skoropadsky and the Directorate of the Ukrainian National Republic, Lypynsky served as Ukrainian ambassador to Austria in 1918-July 1919.

As an emigre Lypynsky lived in Austria (Reichenau, Badegg) and temporarily in Berlin (1926-1927). In 1920, when his work Ukraina na perelomi (Ukraine at the Turning Point) was first published, he became a cofounder of the political organization “Ukrains’kyi soiuz khliborobiv- derzhavnykiv” (Ukrainian Union of Farmer-Statists) and the chairman of its council of sworn members. As the leading ideologue of the conservative monarchical movement, he was the chief editor of the nonperiodical almanach Khliborobs’ka Ukraina (The Farmers’ Ukraine) from 1920 to 1925 in which his main political treatise Lysty do brativ- khliborobiv (Letters to Fellow Farmers) was first published (separate edition in 1926). During that period, the following of his works were published in Ukrainian: Religiia i tserkva v istorii Ukrainy (Religion and Church in the History of Ukraine) in 1925, Poklykannia Variahiv chy orhanizatsiia khliborobiv (Invitation of the Varangians or the Organization of Farmers) in 1926, and others. The whereabouts of his manuscript “Teoriia pravlinnia” (The Theory of Government), written in Berlin, while he was associated with the Ukrainian Scholarly Institute, remain unknown to the present day.

After leaving the hetmanite monarchical movement because of a political conflict with Pavlo Skoropadsky in 1930, Lypynsky, together with several followers, founded a separate organization “Bratstvo ukra- ins’kykh klasokrativ-monarkhistiv, hetmantsiv” (Brotherhood of Ukrainian Classocrat-Monarchist Hetmanites). The official publication of the organization was Zbirnyk khliborobs'koi Ukrainy (Almanach of the Farmers’ Ukraine).

Lypynsky died of tuberculosis at the Wienerwald sanatorium near Vienna on 14 June 1931; he was buried at the family cemetery in Zaturtsi.

As Lypynsky’s sociopolitical and historical views evolved, he started out as a conservative democrat, then became a corporative conservative and a hetmanite monarchist, and ended up as an independent constitutional conservative. In accordance with the development of his views, he at first dealt with the problem of the ukrainization of the polonized nobility which is reflected in his early works. Later, on the basis of his experience, he developed his own conception of citizenship, which rested on territorial and political foundations. According to his theory of statehood, which followed, a person who lives and works in Ukraine, pays taxes to the Ukrainian state, serves in its army or administration, and performs socially useful functions is a citizen of Ukraine and a political Ukrainian, regardless of that person’s ethnic, national, religious, or racial origins (in fact, Lypynsky remained a Roman Catholic to the end of his life).

Although Lypynsky cannot be regarded as a scholar in the narrow academic sense, but rather as an independent scholar in the tradition of “gentleman scholar” or “Privatgelehrter” and in spite of his premature death at the age of forty-nine, he left an impressive theoretical legacy; his contribution to the development of Ukrainian historiography and political thought is immense.

Viacheslav Lypynsky is rightly regarded as the principal founder of the state school in Ukrainian historiography, although an important role in the development of this conception also belongs to Stepan Toma- shivsky (1875-1930). (Incidentally, it should be noted that such historico- ideological treatises as, for example, Istoriia Rusiv [History of the Russes], as well as historical works like Istoriia Maloi Rossii [History of Little Russia] of 1822 by Dmytro Bantysh-Kamensky [1788-1850] and Istoriia Malorossii [History of Little Russia] of 1842-1843 by Mykola Markevych [1804-1860] can be regarded as antecedents of the state school in Ukrainian historiography). Until the appearance of Lypynsky’s works, Ukrainian historiography was under the dominating influence of the populist conception of history, the chief representatives of which were Mykola Kostomarov (1817-1885), Volodymyr Antonovych (1835- 1908), Oleksander Lazarevsky (1834-1902), and Mykhailo Hrushevsky (1866-1934). The representatives of the populist conception emphasized the role of the “people,” by which they understood mainly the peasant masses. They were of the opinion that the revival of the ’’people” and their liberation from subjugation can be achieved only by subordinating the interests of all social groups to that of the ’’people.” While regarding the plebeian social strata of the people (primarily the peasantry) as the decisive moving force of history, their attitude toward the state, first of all foreign but also their own, was marred by prejudice, because they identified the state and its institutions with repression and exploitation.

Lypynsky, as well as Tomashivsky and others, in contrast to the representatives of the populist school, maintained that the state and in particular the national state plays a creative role in the organization, direction, and defense of society. In other words, they advocated that conception of the state which was developed in Great Britain, Germany, and Russia, as well as in Polish historical scholarship (compare the Cracow conservative state school). Such a conception of the state was adopted by the majority of the talented students of Hrushevsky, first of all by Ivan Krypiakevych (1886-1975), as well as Myron Korduba (1886- 1948), Mykola Chubaty (1889-1975), Ivan Dzhyrdzhora (1880-1919), and Vasyl Herasymchuk (1880-1944). Among other prominent representatives of the state school in Ukrainian historiography were: Dmytro Doroshenko (1882-1951), Borys Krupnytsky (1894-1958), Vasyl Ku- chabsky (1895-1945?), Natalia Polonska-Vasylenko (1884-1977), Pavlo Chyzhevsky (1860-1925), Andrii Iakovliv (1872-1955), Lev Okinshevych (1898-1980), and Oleksander Shulhyn (1889-1960). All the above-mentioned scholars, as well as the majority of contemporary influential Ukrainian historians in the diaspora can be regarded to various extents as successors of the state school in Ukrainian historiography.

Already before World War I Lypynsky was convinced that the Ukrainian state should be national and independent. Particularly in his still unpublished treatise ’’Memorial do Ukrains’koho Komitetu pro nashe stanovyshche suproty napruzhenoi sytuatsii v Evropi” (Memorandum to the Ukrainian Committee Concerning Our Position with Regard to the Tense Political Situation in Europe) of December 1912 he formulated the concept of an independent Ukrainian state based upon democratic principles irrespective of its constitutional form (constitutional monarchy, republic, etc.). Subsequently, while perfecting this thesis, he argued that without a state there is no nation, only a people in the ethnic sense, thus elevating the status of the Ukrainian political thought to that of Western, particularly Anglo-Saxon, thought.

A positive assessment of the state’s role is to be found in Lypynsky’s already mentioned early works, like the monograph Stanistaw Michal

Krzyczewski and the study “Dwie chwile z dziejow porewolucyjnej Ukrainy. I. U szczytu pot?gi; II. Na przelomie” (Two Moments from the History of the Postrevolutionary Ukraine. I. At the Peak of Power; II. At the Turning Point) published in the collective work From Ukraine’s Past. Lypynsky’s views about the nature of the state were presented in their fmal form in his last historical work Ukraine at the Turning Point and in his political treatise Letters to Fellow Farmers.

Ukraine at the Turning Point, 1657-1659, subtitled Notes on the History of Ukrainian State Building in the XVIIth Century first appeared in 1920, following the failure of the Ukrainian state-buildingefforts inthe Revolution of 1917-1920. As its title indicates, the work deals with a crucial period in the history of the seventeenth^entury Ukraine, when attempts to create an independent state during the Hetmanate of Bohdan Khmelnytsky had not been fully successful. As already stated, the book is an expanded version of the author’s earlier, 1912 study “Two Moments from the History of the Postrevolutionary Ukraine. I. At the Peak of Power”. Lypynsky wrote the new, 1920 version under the influence of the fresh experience of the struggle for Ukrainian independence in 1917-1920 with the aim to show his compatriots, on the basis of examples from unsuccessful experiences of the past (and by implication also present), the correct approach to a successful realization of Ukrainian statehood.

Applying a conceptual method of analysis and a dramatic-suggestive style of writing in his book, Lypynsky discussed three major problems in the history of the seventeenth-century Ukraine: the building of the Ukrainian cossack state (the central theme of the book) which had evolved from autonomy to almost full independence, the role of the elite (aristocracy), and the role of the great personality (Hetman Bohdan Khmelnytsky) in the history of Ukraine. By interpreting anew the problem of the form of the state system in the period of Bohdan Khmelnytsky and by taking into consideration the monarchical and absolutistic plans of the hetman, Lypynsky developed his own theory of the Hetmanate, based on the dynastic-hereditary foundations with the representation of the estates. He concluded that at that stage of historical development the most promising form of government in Ukraine would be the hetmanite monarchy because it could legitimize the state authority and because, according to Lypynsky, only the hetmanite government could serve as a regulating factor and a representative of the interests of various groups in seventeenth-century Ukrainian society.

Lypynsky’s analysis of the relationships between the supreme hetmanite authority and the various groups of Ukrainian society, that is, the Zaporozhian Army, the clergy, the burgher stratum, the peasantry, and the non-cossack nobility, led him to construe in this book a model of a new Ukrainian aristrocracy or elite, to which he attributed the principle

XlX

state-building role. In this context he applied a structural approach to the definition of the separate strata of the Zaporozhian Army. Subsequently he developed his own theory of a structured society, in which he regarded the elites in a pluralistic sense to be the driving forces. Lypynsky’s all-encompassing theory of the elites and their circulation is expounded in his work Letters to Fellow Farmers.

By glorifying Hetman Bohdan Khmelnytsky as possibly the greatest statesman in the history of Ukraine because of his extraordinary political, military, and organizational abilities, Lypynsky made Khmelnytsky a “great man” personality and a legendary hero, just as he had previously done with the cossack colonel Stanyslav Mykhailo Krychevsky in a work dedicated to him in 1912. This hero-worship approach to prominent historical figures endowed with special qualities, and the creation of legends and myths around their personalities gained considerable acceptance under the influence of neo-romantic historiography in early twentieth-century Europe and although today it may be regarded as anachronistic, it made sense in certain periods of history when it was used in an effort to awaken the national and historical consciousness of society. In his later works, particularly in Letters to Fellow Farmers Lypynsky departed from the neo-romantic and ideological approach to history by replacing it with a sociological and theoretical-political analysis of the relationship between the state, the elites, and society.

In spite of the fact that Ukraine at the Turning Point first appeared in 1920, and although it deals with the history of the seventeenth-century Ukraine, the work has not lost its contemporary relevance. Particularly now, when Ukraine once again has found itself at the turning point in its state-building efforts, this book’s applicability to the present-day situation in Ukraine is more than evident.

The appearance of this third edition of Ukraine at the Turning Point coincides with the sixtieth anniversary of the death of its author — Viacheslav Lypynsky (1931-1991).

Jaroslaw Pelenski