2. Державні інститути (інституції)

Ознайомлення із системою державних інститутів найбільший інтерес являє у контексті загальних питань правотворчості та впливу згаданих інститутів на формування засад і положень Римського права.

В період Республіки такими інституціями є:

— народні збори;

— сенат;

— ординарні патриціанські магістратури;

— екстраординарні патриціанські магістратури;

— плебейські магістратури.

Розглядаючи систему державних органів періоду Республіки, варто звернути увагу на розмаїття, яке існує у цій галузі.

82

Так, народні збори існують у вигляді коміцій, під якими маються на увазі збори патриціїїв та плебеїв, які виконують законодавчі, управлінські та судові функції.

Вони поділяються на:

— куріатні коміції (розглядають насамперед пи

тання сімейного та спадкового права);

— центуріатні коміції (вважалися найголовніши

ми зборами римського народу і вирішували усі важ

ливі питання. їх рішення мав ратифікувати сенат).

— трибутні коміції (вирішували ті питання, які

полишили для них центуріатні коміції);

— сопсіііа ріеЬіз ігіЬиіа (збори плебеїв, що склика

лися для виборів плебейських трибунів та едилів і

вирішення законодавчих питань. їхні рішення нази

валися плебесцитами);

Крім того, скликалися неформальні збори (сопііопез), які могли обговорювати поточні питання, але не мали права приймати обов'язкові рішення.

Сенат — складався з 300 найвідоміших патриціїв. Пізніше до його складу могли входити й плебеї. Списки сенаторів з числа колишніх магістратів складалися цензорами. Цей орган визначав головні напрямки зовнішньої політики, а у галузі внутрішніх справ був дорадчим органом магістратів, визначаючи основні напрямки їхньої діяльності. Ратифікував рішення народних

зборів.

Ординарні патриціанські магістратури (з часом стали патриціансько-плебейськими) включали такі види вищих магістратів:

— консули (виконували адміністративні і судові

функції.

кості двох осіб: 1 — патрицій, 1 — плебей);

— претори (їх було двоє — ргаеіог игЬапиз та ргаеіог

реге?гіпиз — управляли містом за відсутності кон

сула, мали універсальну юрисдикцію у «спірних спра

вах» на відміну від консула який мав юрисдикцію у

«безспірних справах».

Крім того існували нижчі магістрати, яким доручалося виконання спеціальних функцій:

— цензори (складали цензи — податкові і військові

списки, а також списки сенаторів);

— курульні едили (наглядали за порядком і роз

глядали суперечки на ринках);

83

— квестори (спочатку виконували роль помічників

консулів. З часом на них було покладено функції

скарбіїв, хранителів держархіву та інтендантів у про

вінціях);

— колегії жерців (крім відправлення культу, зай

малися відправленням судочинства у справах, що мали

сакральний характер);

— допоміжні колегії (обиралися для виконання

окремих адміністративних робіт — організація кар

бування грошей, забезпечення стану доріг тощо).

Екстраординарні патриціанські (з часом стали патриціансько-плебейськими) магістратури:

— диктатор (призначався з числа консулів, на час

існування загрози державним інтересам, але не дов

ше, ніж на 6 місяців. Мав сукупну владу усіх орди

нарних магістратур);

— та?І8Іег едиіішп (начальник кінноти, підпоряд

кований лише диктатору);

— ргае?есіиз игЬі («правитель міста» — консул, що

мав останнім покидати місто у небезпеці. Відповідав

за забезпечення функціонування міських служб).

Плебейські магістратури.

Сюди входили:

— трибуни (обиралися зборами плебеїв на 1 рік у

кількості спочатку 2, потім — 10 душ. Захищали

інтереси плебсу, для чого були наділені правом вето);

— плебейські едили (допоміжні органи трибунів.

Обиралися зборами плебеїв і виконували функції,

аналогічні функціям курульних едилів).

Слід звернути увагу на те, що в період принципату система державних органів практично не зазнала зовнішніх змін. Разом з тим, представницькі законодавчі та управлінські органи поступово втрачають реальне значення, оскільки влада акумулюється в руках прин-цепса, котрий управляє країною за допомогою низки допоміжних органів та служб — Сопзіііига ргіпсіріз, Рівсиз саезагіз, Ргае?есіив ргаеіогіо та спеціалізованих канцелярій принцепса.

Проте тривалий час зберігає свою життєздатність інститут преторів: останні виступають як суб'єкти правотворчості аж до створення «постійного едикту».

Істотних змін зазнають державні інституції у період домінату.

84

Вищим органом влади і управління стає імператор.

— сопзівіогіит засгиіп (священа рада) — ПОСТІЙНИЙ

дорадчий орган при імператорі;

— вищі бюрократи: (іиаезіог засгі раіаіі — секре

тар імператора або ж міністр юстиції, сотез засгагит

1аг?іііопит — управляючий державною скарбницею

або ж міністр фінансів, сотев гегит ргіуаііогит —

управляючий імператорським майном, та&івіег

оШсіогит — управляючий центральними імператорсь

кими установами (імператорською адміністрацією);

— військовоначальники — та^ізігі тііііит (їх

очолював сам імператор).

3. Специфіка римської правосвідомості

Визначення специфіки римської правосвідомості не може бути повним, якщо не врахувати вплив грецької культури.

При тих особливостях, що мали римський характер, зокрема, і римське суспільство і держава, в цілому, можна було очікувати цікавих результатів зіткнення грецької і римської культур, подібних і відмінних (різних) одночасно.

Передусім, слід звернути увагу на те, що попри усю несхожість національного характеру греків і римлян, ці культури об'єднувало те, що вони формувалися на однаковому підґрунті — на базі античного громадянського суспільства.

Весь лад такого суспільства визначав шкалу основних цінностей. До них, зокрема, належали: ідея значимості громадянського суспільства при нерозривному зв'язку блага окремої особи з благом усього колективу, служити якому — обов'язок кожного громадянина; ідея верховної влади народу, що підійма античне місто на недосяжну висоту у порівнянні з тими державами, де володарює один, а решта — його раби; ідея свободи і незалежності як для міста, так і для громадян (попри усі розбіжності в тлумаченні свободи, дисципліни тощо, про які згадувалося вище, вона завжди протиставлялася

85

рабству); ідея тісного зв'язку громадянського суспільства з його богами і героями.

Крім того, політичне життя грецьких полісів і Риму, змагання лідерів різноманітних напрямків, що прагнули заручитися підтримкою народного зібрання, відкриті судові процеси, що привертали масу слухачів, сприяли розвитку ораторської майстерності, мистецтва переконувати, логічного мислення, вміння чітко формулювати тощо.

Разом з тим, відмінності між цими культурами уберігали Рим від простого епігонства. Римляни були занадто сильним, занадто своєрідним народом, щоб беззаперечно і шанобливо перейняти досягнення греків.

Багато в чому між ними існували розбіжності.

Грецька родина не мала характеру того напіввійськового, напівгосподарського об'єднання, що було характерним для римської сім'ї; римський плебс витратив більше зусиль для завоювання політичних прав, ніж грецький демос, а в процесі протистояння вироблялися різноманітні форми організації як патриціїв, так і плебеїв, що потягло вдосконалення різноманітних державних інституцій та установ; особливий, складний характер взаємовідносин патриціїв і плебеїв зумовлював також особливе значення права в житті суспільства, оскільки існувала потреба детальної регламентації публічних і приватних відносин.

Специфічним був у Римі зв'язок права з релігією, що практично не мало місця в грецьких містах.

Це пояснюється тим, що у Римі тісний зв'язок релігії з правом, з політичною боротьбою, з одного боку, підвищував її значення в житті суспільства, з іншого — сприяв її формалізації, деталізації різноманітних засобів спілкування з божеством, пізнання його волі, виключав політ фантазії в релігійній сфері.

Грецька і римські культури впритул зійшлися у III ст. до н. є., коли еллінська культура стала вже елліністичною. Вона все ще випереджала в розвитку римську

86

культуру, але занепад її наближався; У Римі ж класична антична цивілізація ще тільки розквітала.

Але було б неправильно розглядати цей процес спрощено — лише як сприймання відносно відсталим, позбавленим уяви Римом досягнень блискучої грецької

культури.

Безумовно, філософія стоїків, що прийшла з Греції, набула в Римі значну кількість прихильників, особливо серед найбільш розвиненої частини суспільства. Але в той же час її положення відносно помірності і вміння володіти собою не мали б такого швидкого і широкого розповсюдження у Римі, якщо б не відповідали моральним ідеалам римлян, що сформувалися ще в ранній республіканський період.

Крім того, необхідно враховувати ту обставину, що еллінська культура була не єдиним чинником, що впливав на створення римської цивілізації.

В цей же період відбувається складний процес романізації римських провінцій, розповсюдження в них античної культури і зустрічний, не менш складний процес впливу провінцій на Рим.

На базі взаємодії цих сил поступово формується своєрідна культура пізнього, імператорського Риму, в структуру якої входять релігія, право, філософія, наука тощо. Але тут слід звернути увагу на те, що коли у І—II ст. н. є. перше місце займає наука, філософія, що продовжує грецькі традиції стоїцизму, епікурейства, то вже у III ст. все більше переважають ірраціональні витоки. В релігії на перший план виступають не ритуали, а віра, чистота душі. Аналогічні метаморфози відбуваються і з правом: тепер все більше уваги приділяється не літері, а з'ясуванню дійсної сутності закону, волі людини.

Трансформація римської культури продовжується до того часу, поки її не змінює культура християнська, що супроводжується в зв'язку з кризою, а потім і розпадом Римської імперії, заміною єдиної римської культури місцевою моральністю і звичаями провінцій, що віщує настання «варварського» періоду.

87

Таким чином, можна зробити загальний висновок про існування самостійної, особливої римської давньої цивілізації. Спочатку вона формується на підґрунті специфічної римської моральності, соціальних і політичних інституцій, що обумовили виникнення особливого римського національного характеру, релігії, права. Потім на цей матеріал накладаються досягнення античної Греції (давньогрецької цивілізації), а також культур інших народів Сходу і Заходу, в результаті чого і виникає «Римський Світ», котрий являє собою реалізацію ідей «відкритого суспільства», але на специфічному римському підґрунті і за допомогою специфічних засобів. Набуваючи риси «універсальності», і певною мірою синкретичності, римська цивілізація породжує універсальні, ще не відомі Європі релігію, мораль, право, політичні інститути, що в свою чергу складають її серцевину, сутність і зміст.

У культурі Стародавнього Риму право спочатку було нерозривно пов'язане з релігією і лише потім почало відокремлюватись аж поки не перетворилось в один з факторів політико-філософських рефлексій.

Таким чином, римське право виникає у невід'ємному зв'язку, «взаємопереплетенні» з релігією; потім воно набирає усе більшої соціально-політичної ваги, а відтак вимагає філософського та фахового правничого осмислення і обґрунтування; і нарешті — у свої зоряні часи стає елементом суспільної та індивідуальної свідомості. Чим, власне, і визначається його значення не лише для Стародавнього Риму, але й для сучасної Європи.