ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ СТАНОВЛЕННЯ Загальноєвропейського Дому

Упродовж 1931 року проект про створення Європейського союзу вивчала спеціальна комісія на чолі з А. Бріаном. Розглядаючи переважно економічні питання, комісія так і не досягла згоди, що спричинило блокування подальшого вивчення зазначеного проекту. Новий французький уряд відмовився в 1932 році не лише від ідеї Європейського союзу, але й від “послуг” її автора. На “бріанівський” проект Європейського союзу негативно впливали також і об’єктивні процеси, які супроводжувалися в цей час економічною кризою, що охопила європейські держави, зокрема Австрію, Німеччину, Італію, Великобританію тощо. Економічна криза 30-х рр.

Не дивлячись на жахливі процеси в Європі в 30-х-40-х рр. ХХ ст., які були породжені фашизмом, європейські прогресивні державні діячі не припиняли думати про практичну реалізацію об’єднавчих ідей. Зокрема ще на початку Другої світової війни Ж. Моне^} дійшов висновку, що економічна інтеграція є єдиним засобом, який дасть змогу уникнути конфліктів у Європі. У серпні 1943 року в записці, адресованій Французькому комітету національного визволення в Алжирі, він стверджував, що в Європі не буде миру, доки державне відновлення базуватиметься на національному суверенітеті з усім, що з цього випливає з позиції політичного престижу та економічного протекціонізму. Натомість М. Моне вважав, що держави Європи мають сформувати федерацію або “Європейський організм”, що призведе їх до перетворення на єдине економічне ціле^{[635] [636].}

Рух за європейську єдність у Західній Європі, в основу якого був покладений історичний ідеал європейської інтеграції, активізувався досить швидко, одразу ж після розгрому гітлерівської Німеччини. Його мета полягала в усуненні першопричини минулих міжнародних конфліктів, зокрема стихії ультранаціоналістичних поглядів, та запровадження в практику співпраці європейських народів ідеї сучасної національної самобутності і спільного минулого. Тому перегляд і переоцінка історії були цілком закономірним. Цей процес здійснювався з метою очищення від історичної дезінформації, що породжувала непорозуміння, та з метою подолання стереотипів, які міцно вкоренилися в суспільній свідомості європейських народів, а також задля досягнення згоди щодо справжнього змісту нової європейської історії.

У перші роки після Другої світової війни європейські політики й урядовці не наважувалися розглядати питання про ті чи інші форми міждержавних утворень типу федерації чи конфедерації народів Західної Європи. Основною причиною такої обережної позиції були побоювання викликати занепокоєння з боку СРСР та зашкодити колективній безпеці на світовому рівні. Уособленням європейської єдності на той час став найвідоміший і найповажніший державний діяч В. Черчілль, який прославився у важкі дні 1940-1941 рр. завдяки своїм яскравим промовам, що піднімали патріотичний дух британців. Він воскресив ідеали європейської єдності і закликав до створення Сполучених Штатів Європи у своїй промові в м. Цюріху, яку виголосив у вересні 1946 року. В. Черчілль обстоював значно обмеженішу та обережнішу форму європейської інтеграції, ніж багато хто з його колег. Однак, вже після 1947 року виникло багато громадських рухів, які висловлювали відверту прихильність до ідеї створення нової західноєвропейської моделі міждержавних стосунків, схожої на федерацію. До таких моделей, зокрема, можна віднести “Тимчасовий комітет Об’єднаної Європи”, заснований В. Черчіллем у січні 1947 року, з якого виник “Європейський рух”, заснований у жовтні 1948 року, “Європейський парламентський союз”, “Європейський союз федералістів” тощо.

Рух за об’єднану Європу ґрунтувався на так званих “уніоністських” ідеях, які суттєво відрізнялися від радикальніших “федералістських” ідей Е. Спінеллі, який очолював Союз європейських федералістів. Відмінності між уніоністами та федералістами, що ґрунтувалися на політичних, географічних і культурних міркуваннях, виявилися у травні 1948 року на з’їзді в Гаазі, де зібралося понад 600 впливових європейців з шістнадцяти країн. Спільним, що об’єднувало обидві сторони, були заклики до створення Європейського союзу, які базувалися на прагненні до європейської єдності та її інституціоналізації через створення міжнародної організації з парламентським органом. Уніоністи уявляли цей орган як такий, що мав бути лише консультативною асамблеєю з обмеженими повноваженнями, підпорядкованою комітетові урядових міністрів.

Розкол у таборі союзників і початок холодної війни на фоні безпрецедентного розміру матеріальних втрат у Другій світовій війні відіграли свою роль у повоєнному піднесенні руху за європейську інтеграцію, ставши стримуючим фактором євроінтеграційних процесів. Неоднозначно сприймалася у Європі і допомога з боку США, яка спочатку ґрунтувалася на проголошеній 12 березня 1947 року Доктрині Трумена. На основі цієї доктрини, якою було закладено принцип підтримки європейських країн і прокладено шлях до надання програми американської допомоги післявоєнній Європі, державним секретарем США Джорджем Маршаллом був розроблений план, який отримав офіційну назву “Програма відбудови Європи”. У період з 1946 до 1952 років американською допомогою у вигляді кредитів скористалося 18 європейських держав на загальну суму близько 14 мільярдів американських доларів. Уже на початку 1950 року у багатьох країнах було зупинено інфляцію, а обсяги європейської внутрішньої та зовнішньої торгівлі значно перевищили показники, яких очікували на початку реалізації “плану Маршалла”.

“План Маршалла” мав значний вплив на відбудову європейської економіки, особливо на відбудову ФРН. Він посідає особливе місце в історіографії холодної війни, оскільки “план Маршалла” став доповненням політики стримування комунізму, яку проводили на той час США, проте деякі історики-ревізіоністи оцінюють його неоднозначно: одні вбачають у ньому зусилля США, спрямовані на завоювання панівної позиції в Європі, інші вважають, що діяти у такий спосіб американців спонукала слабкість європейської економіки. Багато європейців, чітко усвідомлюючи небезпеку, яку приховувала у собі економічна щедрість та військовий захист США, сприймали європейську інтеграцію як спосіб збереження незалежності континенту.

Наукові дискусії щодо значення “плану Маршалла” у відбудові повоєнної Європи тісно пов'язані з питанням про те, наскільки “план Маршалла” сприяв європейській інтеграції. Найпоширенішою є думка, що він не зміг зламати міжнаціональних бар'єрів. Справді, ані суворі умови “плану Маршалла”, що зобов'язували країн-реципієнтів допомоги діяти разом і розробити спільну програму відновлення, ані величезний вплив і багатство США так і не змогли подолати небажання національних урядів європейських країн співпрацювати тісніше, а тим більше поступитися суверенітетом. Досягнутий рівень інтеграції, на думку багатьох європейських вчених, не виправдав планів і сподівань американців. Причиною цього була певна поведінка національних урядів у межах Європейської Організації Економічної Співпраці^[637], яка була надто великою та неоднорідною (складалася з 18 членів, різних за кількістю населення та економічним добробутом), щоб слугувати інституційним інструментом інтеграції, а тому не змогла виконати покладені на неї завдання.

Висловлена у вересні 1946 року прем'єр-міністром Великобританії В.Черчіллем у Цюріху ідея створення Сполучених Штатів Європи зумовила створення 5 травня 1949 року Ради Європи - першої європейської організації співпраці. Країнами- засновниками Ради Європи були Бельгія, Великобританія, Голландія, Італія, Люксембург, Франція та скандинавські країни. Головне завдання Ради Європи полягало в зміцненні демократії, охороні прав людини та підтримці європейської культурної ідентичності. Ця міжнародна організація була ніби компромісом між вищезгаданими уніоністами й федералістами, хоча насправді це була поразка федералістів. Новостворена Рада Європи фактично не переймалася тим, чого спочатку хотіли федералісти. Прагнучи досягти тіснішого союзу між своїми членами, щоб захищати й поширювати ідеали та принципи, які становили їхнє спільне надбання, та сприяти їх економічному й соціальному поступу, Рада Європи насправді обмежувалася обміном ідеями та інформацією з соціальних, культурних, законодавчих та інших питань. Починаючи з 1950 року її роль в євроінтеграційних процесах почала зменшуватися з огляду на інтереси країн-членів, які часто не співпадали.

Початок “холодної війни” та слабкість Ради Європи спричинили появу пропозицій щодо звуження економічної та політичної співпраці між європейськими країнами, насамперед між Францією та Німеччиною, що гарантувало б мир і безпеку у Європі. Ці основні причини започаткували процеси, в яких зусилля, спрямовані на створення єдиної Європи без Великобританії, почали здійснюватися на іншому підґрунті, зокрема відповідно до планів Р. Шумана та Р. Плевена, про що йтиметься нижче. З часом Рада Європи знайшла свою “нішу” - сферу прав людини, в якій завдяки Суду з прав людини (часто плутають з Судом Європейського Союзу) вона стала оплотом захисту громадянських прав та свобод в усій Європі. Інтеграція набирала швидкості, але над Європою нависла тінь “холодної війни”. За таких умов зрозумілою стала необхідність вжити заходів, аби уникнути помилок минулого і створити запоруку тривалого миру між недавніми ворогами.

Одночасно зі створенням європейськими країнами Ради Європи в Німеччині відбувались складні події за участю Радянського Союзу, який провадив політику блокади Берліна. У західній і східній частинах Німеччини проходили процеси, пов'язані з конституюванням системи влади, територіально- адміністративного устрою, політичної системи тощо. З прийняттям конституції та утворенням уряду в Західній Німеччині ця держава знову повернулася в політичне життя Європи як самостійний суб'єкт міжнародного права. З цього часу проблемні “німецькі питання” більше не турбували західноєвропейські держави, політика яких, спрямована на відродження Західної Німеччини, була досить послідовною й ефективною. Натомість мова йшла про появу нового самостійного повноцінного партнера, який прагнув, у порівнянні зі Східною Німеччиною, відігравати все більшу роль у вирішенні своєї власної долі. У свою чергу, уряд Східної Німеччини був обмежений у власних діях і задовольнявся тим, що вірно служив Радянському Союзу, використовуючи традиційно німецькі авторитарні методи управління для досягнення цілей, які ставив СРСР.

9 травня 1950 року французький міністр закордонних справ Робер Шуман оприлюднив Декларацію, яка офіційно започаткувала процес європейської інтеграції. Р. Шуман закликав Францію, Німеччину та інші європейські країни передати управління виробництвом вугілля та сталі єдиному національному органу. Внаслідок такого об'єднання ключові ділянки військової промисловості мали перейти під спільний контроль, що унеможливлювало підготовку окремої країни до нової війни. План Р. Шумана був зумовлений зростанням напруженості між Францією та Німеччиною, причиною якої залишався проблемний регіон Саару, та зменшенням ролі Ради Європи у євроінтеграційному процесі.

Під впливом ідей Ж. Монне Р. Шуман запропонував новий підхід до вирішення європейських проблем. В опублікованому ним 9 травня 1950 року меморандумі було запропоновано здійснювати “конкретні заходи, які передбачали спочатку досягнення фактичної солідарності” і у решті решт призвели б до ліквідації вікових суперечок між Францією та Німеччиною. Ця пропозиція принципово відрізнялася від багатьох попередніх, суть яких зводилася до так званої інституційної інтеграції Європи шляхом запровадження комплексної політики. План Р. Шумана, як зазначає Ж.-Б. Дюрозель¹, полягав у тому, щоб віддати спільному найвищому органу управління, відкритому для участі в ньому інших країн Європи, все виробництво сталі та видобуток вугілля у Франції та Німеччині. Солідарність, яка виникне в процесі спільного виробництва, і зробить війну між Францією та Німеччиною не можливою фізично. Щоб цього досягти, за планом Р. Шумана необхідно створити найвищий наднаціональний орган управління, покликаний модернізувати виробництво, створити однакові умови для реалізації вугілля і сталі на спільному ринку, розвивати спільний експорт, зрівняти в процесі розвитку умови життя робітників. За таких умов, на думку Р. Шумана, на статус Німеччини не буде вчинено жодного замаху.

Переслідуючи, насамперед, політичну мету, суть якої полягала в політичній інтеграції шляхом злиття суттєвих економічних інтересів європейських держав, поетапного створення Європейської федерації, план Р. Шумана піднімав цілий комплекс економічних проблем. Проте, цієї мети можна було досягти поступово через конкретні здобутки, які базувалися б на проведенні спільної політики. Це підтверджується змістом історичного меморандуму Р. Шумана, в якому він, як зауважує Н. Мусис^{[638] [639], наголосив, що “Європу неможливо побудувати враз або за певним планом, її будуватимуть поступово через конкретні досягнення, що закладуть підвалини солідарності де- факто”.}

Така позиція Р. Шумана засвідчує, що він запропонував функціональний підхід (принцип) щодо вироблення й реалізації політики європейської інтеграції, відмовившись від конституційного підходу, який передбачав би прийняття передусім конституції федерації. Практична реалізація такої пропозиції означала, що європейські держави, які після Другої світової війни відновили свій національний суверенітет, мали поступово відмовитися від догми його неподільності. В обмін на готовність поділитися в майбутньому певною частиною національного суверенітету в окремих чітко визначених сферах на користь об’єднаного європейського міждержавного утворення держави здобули б право перевіряти ті справи своїх партнерів, на які поширюється спільне управління, що свідчило б про розширення їх власного суверенітету. Таким чином, було запропоновано хоч і нетрадиційний, проте цілком ефективний спосіб розв’язання довготривалої проблеми шляхом поступового зменшення суперечностей між ідеями європейської інтеграції та національної незалежності.

Варто зауважити, що вибір Р. Шуманом саме вугільної та металургійної галузей економіки, на основі яких він запропонував створити спільний ринок, був не випадковим. Адже, на цих двох галузях базувалася військова промисловість, оскільки вугілля було в той час основним енергоносієм, а сталь - головним компонентом у виробництві військової техніки. Крім економічних переваг, які планували здобути, спільна діяльність Франції і Німеччини щодо освоєння ресурсів вугілля і сталі мала ознаменувати французько-німецьке примирення й забезпечити мир і стабільність у Європі. Вугільна й металургійна галузі економіки стали, таким чином, своєрідним матеріальним підґрунтям європейської інтеграції з економічних та політичних міркувань.

Галузевий підхід до організації спільного ринку пропонувалося юридично оформити створенням Європейської Спільноти з вугілля та сталі (ЄСВС). Йшлося про економічне й політичне інтегрування Німеччини і Франції та інших європейських держав, які цього бажали. При цьому передбачалося утворення незалежного вищого органу з повноваженнями, які раніше мали держави у вказаних галузях економіки. Такому новоствореному органу держави-члени спільноти мали передати частину свого суверенітету у визначених сферах, а його рішення повинні були бути обов’язковими для усіх держав-членів. Саме ці умови вирізняли ЄСВС від традиційних міжнародних організацій.

Пропозиція Р. Шумана відкрити ЄСВС для участі інших країн Європи насправді була не настільки щирою й прозорою. Через “холодну війну” з цього процесу автоматично “випадали” країни Східної Європи. Скандинавські країни під час Конгресу Європи, а потім і у Раді Європи продемонстрували своє скептичне ставлення до ідеї наддержавних утворень. Для Р. Шумана і Ж. Моне європейська інтеграція означала передусім довгоочікувану франко-німецьку інтеграцію, завдяки якій було б покладено кінець традиційній ворожнечі з Німеччиною, яка була економічним генератором Європи та країною, що становила для Франції найбільшу загрозу. Франко-німецьке примирення через європейську інтеграцію дозволяло уникнути проявів повторних жорстоких конфліктів, якими ознаменувалися перші п’ять десятиліть двадцятого століття. Під “іншими країнами Європи” Р. Шуман насправді розумів сусідні Бельгію, Нідерланди і Люксембург та Італію. Крім Європейської Спільноти вугілля і сталі, Р. Шуман вважав за потрібне створити спільний ринок для інших товарів (як у США), на якому завдяки досконалішому розподілові праці та активному використанню нових технологій у виробництві будуть створені умови для швидкого й постійного економічного зростання.

Конкретні пропозиції Р. Шумана щодо врегулювання давніх проблем між двома з найбільших європейських держав були сприйняті по-різному. США, наприклад, відреагували на них надзвичайно позитивно, в той час як СРСР різко розкритикував їх. Великобританія відмовилася від участі у підготовчій роботі з тієї причини, що Р. Шуман наполягав на прийнятті проекту “загалом”, ще до його обговорення (при цьому французький міністр не бажав, щоб його проект внаслідок всіляких доопрацювань було знівельовано). Крім того, лейбористська партія Великобританії видала у червні 1950 року брошуру “Європейська єдність”, в якій вона категорично відмовлялась поступитися хоча б найменшою частиною національного суверенітету. Ж. Моне одним з найпотужніших аргументів на користь європейського об’єднання вважав тезу про те, що у разі, коли принцип наддержавності брати під сумнів, то запропонована організація з вугілля і сталі швидко піде тим же шляхом, що й аморфна Організація європейської економічної співпраці, про яку йшлося вище.

У французькому баченні “нової” Європи цілком очевидною була відсутність у ній Великобританії, не зважаючи на те, що, як традиційний союзник Франції, Велика Британія вважалася першою країною, до якої Франція могла б звернутися за підтримкою у вигляді міжнародної ініціативи щодо примирення з Німеччиною. Про це свідчить той факт, що перший план європейської інтеграції Ж. Моне, а саме пропозиція про англо- французьке об’єднання з метою протистояння нацистам (червень 1940 року), був орієнтований саме на Великобританію. Інші європейські та американські політичні й державні діячі також висловлювали глибоке переконання, що ключ до політико- економічної реорганізації континентальної Європи варто шукати не лише у франко-німецьких, але й у франко-британських відносинах.

Вищезгадана позиція французів була зумовлена явним небажанням британців долучитися до європейської інтеграції. Надто обережне ставлення Великобританії, яка понад усе цінувала національну незалежність і не сприймала різного роду наддержавні утворення, переконало США і Францію в тому, що в цьому процесі доведеться рухатися до об’єднаної Європи без її участі й допомоги. Певний внесок в таку тактику поведінки Великобританії зробили довга історія її відносин з континентальною Європою, які не позначалися особливою активністю, та унікальний досвід часів війни, коли країні пощастило уникнути гітлерівського вторгнення. Крім того, Британія бачила себе в ролі посередника між США та континентальною Європою, і, попри втішні запевнення Вашингтона, боялася поставити під загрозу цей аспект традиційно тісних англо-американських стосунків. Британські політики й урядовці також вважали, що надто активна участь в процесі європейської інтеграції може зашкодити неухильному політичному й економічному курсу Великобританії на трансформацію колишньої імперії у співдружність. Не дивлячись на всю складність поведінки Великобританії, за нею зберігалася можливість участі у переговорах стосовно приєднання до спільноти вугілля й сталі. Однак, для набуття повноцінного членства в спільноті всі претенденти мусили визнати принцип обмеження державного суверенітету, незалежно від того, що саме це означатиме на практиці.

Паралельно з інтеграцією окремих галузей економіки країни- засновниці ЄСВС виявили бажання підтримати ідею Франції, висловлену ще в 1950 році, про об’єднання армій. Був розроблений “план Плевена”, а у травні 1952 року шість країн- членів ЄСВС підписали в Парижі угоду про створення Європейської оборонної спільноти (ЄОС). За цією угодою передбачалося створити єдину наднаціональну армію, загалом підпорядковану вищому командуванню НАТО, окрім випадків, коли країни-засновниці одностайно проти. Членами нової Спільноти мали стати держави-члени ЄСВС, а її структура мала бути схожою на структуру організації-попередниці. Згідно Договору, солдати ЄОС мали повинні були мати єдину військову форму, а військові частини були б змішаними з огляду на національність. Передбачено було також одноосібне керівництво над 40 військовими частинами Спільноти. Проте, після підписання Договору про ЄОС парламент Франції його не ратифікував, аргументуючи відмову побоюваннями щодо обмеження національного суверенітету.

Через два роки зі схожою ініціативою виступив міністр закордонних справ Великобританії Ентоні Еден, результатом якої було підписання 23 жовтня 1954 року Договору про утворення Західноєвропейського Союзу (ЗЄС). Планувалося, що ця міжнародна організація займатиметься військовими справами, водночас не будучи пов’язаною з ЄСВС та з утвореним згодом Європейським Економічним Союзом.

Підсумовуючи деякі розглянуті вище історичні аспекти становлення Загальноєвропейського дому, можна зробити наступні висновки:

- сучасний Європейський Союз є результатом майже столітніх інтеграційних процесів у Європі. Його основою виступають Європейські Спільноти, створені ще в 50-тих роках минулого сторіччя. У свою чергу, появі Спільнот у Європі сприяли історичні, культурні, соціальні, економічні та політичні чинники, які були тісно пов’язані з Першою і Другою світовими війнами та ситуаціями, що складалися після їх закінчення;

- до передумов виникнення євроінтеграційних процесів, що спричинили утворення в другій половині ХХ ст. Європейських Спільнот і Європейського Союзу, можна віднести тенденції до зміцнення миру та безпеки, потреби взаєморозуміння між європейськими країнами, передусім між Німеччиною та Францією, сподівання на економічний розвиток та добробут, прагнення реанімувати провідну економічну й політичну роль на міжнародній арені.

7.2.