Інші житія святого Володимира, студійовані у цій книзі
Інші студійовані нами житія становлять дещо відмінну групу, близьку за змістом до вищезгаданого, але суттєво коротшу. До цієї групи входять тексти, написані як українською книжною, так і “простою” мовою.
Зокрема нами студіювалися:1. Житіє, умовно назване Печерським. Опубліковане В. Перетцом[31] за списком зібрання Києво-Печерської лаври № 370 (155), XVII ст.
2. Житіє, опубліковане О. Соболевським[32].
3. Житіє, умовно назване “Унівським” за місцем видання, хоча, найвірогідніше, походить воно з Києва. Опубліковане В. Перетцом[33] за книгою “Выклад о церкви и церковных речах” визначного українського друкаря Симеона Ставницького (Унів, 1670 р.) За мовою викладу В. Перетц відносив час його створення до XVI ст.[34] і називав “другою редакцією житія”.
4. Житіє, умовно назване “Софійським”. Було віднайдене П. Влади- мировим у рукописному зібранні Києво-Софійського собору № 279 (130), XVII ст. № 275 (129) з того самого зібрання[35]. Пізніше перевидане В. Пе- ретцом[36].
5. Дещо окремо стоїть житіє, написане свт. Димитрієм (Тупталом). Генеалогічно воно пов’язане з вищенаведеними скороченими житіями, проте, більш поширене за рахунок як авторської правки, так і повторного звертання святителя до першоджерел - літописних та інших агіографічних текстів, а також робіт польських істориків.
Слід зазначити, що публіковані тексти навряд чи можуть бути названими повністю презентабельними відносно загальної маси володимирів- ської агіографії України. На жаль, як зазначав свого часу В. Перетц: “До цього часу не вдалося виявити все, що залишилося нам від минулого; необхідні розшуки матеріалу, щоб врешті оперувати ними при своїх побудовах історії давньої української літератури”[37].
До сьогодні ситуація мало змінилась. І хоча всім зрозумілі сумні обставини, які сталися, та стан справ не стає менш неприпустимим.В. Перетц пояснював повернення української автури до чисельних і значних переробок давнього агіографічного матеріалу (зокрема житій свв. Ольги і Володимира) необхідністю нових форм, які диктувалися читачем. На його думку, “в Україні, як і в Польщі зразком агіографії, що задовольняла ці вимоги, були у XVII ст. “Zywoty swi^tych” Петра Скарги”[38]. З останнім твердженням можна погоджуватися, а можна його і заперечувати. Дійсно, для української агіографії ранньомодер- нового часу характерний чіткий і зрозумілий виклад, відсутність загальності, притаманних, приміром, аналогічній московській традиції. Такі особливості ми знаходимо і у творах Петра Скарги. Тут слід виступати з огляду не протиставлення, а узагальнення. Православні й католики Речі Посполитої належали до тих самих прошарків суспільства, і незважаючи на національні й релігійні відмінності, естетичні й інформаційні потреби мали доволі схожі. Ця доба не була пов’язана в Речі Посполитій із критикою традиційної церковної літератури, засиллям протестантизму, антиклирикалізму, а, почасти й атеїзму, що ми зустрічаємо в інших частинах Європи. Однак естетично-інформаційні потреби того часу - змістовність, науковість (в рамках тогочасного розуміння), чіткість викладу вповні вплинули й на літератури народів, які входили до Речі Посполитої. Щоб зрозуміти різницю підходу до агіографічного матеріалу, характерного для української і московської літератур, досить порівняти особливості формування житій у писаннях свт. Димитрія (Туптала) і Макаріївських Четіях-Мінеях чи Сте- пенній книзі. У свт. Димитрія ми бачимо притаманний усій тогочасній українській агіографії потяг до інформативності. Відкинувши розвиток у “плетінні словес”, українські автори надавали величезного значення фактам, іменам і хронології. Пізніші російські автори неодноразово закидали українській історіографії та агіографії XVI-XVIII ст.
особливий інтерес до західних історичних писань, і користування ними іноді в більшій мірі, ніж літописами. Ці закиди виглядають досить дивно. Адже і сучасні дослідники, викладаючи певне дослідження, поєднують першоджерела із залученням висновків інших вчених. Такими на той час були писання західних вчених, навіть і католиків. Однак, майже ніколи ці останні не заміняли собою автентичні першоджерела. До всього згадаємо, що повне сполучення агіографічної та літописної інформації якраз характерне саме для української писемної традиції, тоді як у московській вони занадто часто розвиваються паралельно, і перевага при формуванні житійної літератури надавалася усним переказам і введенню у текст загальників і тих самих “плетінь словес”.Вищезгадані уваги, характерні для усієї пізньої української агіографічної традиції, вповні відносяться й до студійованих нами житій, які є досить різноманітними за формою і змістом. Можна було б чекати, що у культурному середовищі Києва побутуватиме один спільний текст, наявний в одному або двох-трьох дуже близьких варіантах. Проте, навіть досліджувані у цій роботі пам’ятки свідчать про значно більшу варіабельність, причому їхню появу не можна, як у Московії, пояснити потребою ідеологічного обґрунтування “законності” царської влади[39]. Так, В. Перетц, котрий обстоював походження всіх опублікованих і відомих йому пізніх українських житій св. Володимира від одного спільного ар- хетипу[40], попри спробу його виділити, так і не зумів вибудувати однозначне генеалогічне древо редакцій та списків. І недаремно. Позірно житія ніби й відображають якийсь один відредагований різними авторами документ, проте побудова чіткої залежності видається наразі неможливою, особливо якщо брати до уваги переважно тільки житія, які дійшли до нашого часу в адаптації до “простої мови”. Навіть ті спроби, які ніби, на думку В. Перетца, увінчалися успіхом, розбиваються об появу житія з Патерика Йосифа Тризни.
З одного боку, ми могли б пояснити його відмінність більш раннім походженням, проте воно побутувало у Києві XVII ст. Мабуть, простіше припустити інше: у Києві (а можливо, і не тільки у Києві) побутувала певна кількість давніх житій, житій ранньомодернового часу, на зразок того самого житія з Патерика, літописних текстів - від великих зведень до короткого, як Густинського літопису чи ще коротших виписок, наприклад, короткого літописця Богдана Балики, який дійшов до нашого часу у львівському зібранні Оссо- линських. Додамо до цього “Палінодію”, ще низку полемічних друкованих і рукописних робіт, серед яких, цілком вірогідно, існували як окремі твори “етапи хрещення слов’ян і Русі”, а також “оповідь про ідолів” та ін. І ось із цієї багатющої скарбниці кожен бажаючий освічений чернець, священик чи й благочесний городянин (згадаймо Богдана Балику) брав те, що йому подобалося, компонував його книжною чи розмовною мовою й записував. Крім того, (і це відмічав ще В. Перетц[41]) дані тексти суттєво впливали на інші пам’ятки, зокрема Синопсис, та й щодо Густинського літопису, як ми вже зазначали, не завжди однозначно можемо стверджувати - походять житія від його тексту, чи його текст використаний у житії.За таких обставин виявити якусь досить доказову генеалогію студійованих у цій монографії текстів можна буде тільки після того, як у науковий обіг буде введено хоча б кілька десятків різних житій того часу. Зважаючи на популярність цієї теми й інтерес до української історіографії у Московії, яка значно краще зберегла свої книжкові скарби, зважаючи на систематичне вивезення до імперських центрів українських пам’яток у XIX-XX ст., ми ще маємо надію знайти їх там, можливо, й у більшій кількості, ніж у власних книгозбірнях. Тепер же свідомо відмовляємося від побудови будь-яких структурних схем, оскільки головне завдання цієї роботи полягає у визначенні впливу літописної інформації на формування житій.
Ж\рЛЄНКО І. В.
Сторінка з літопису Богдана Балики