1. ГЕНЕЗИС ТА УТВОРЕННЯ ДЕРЖАВИ СХІДНИХ СЛОВ’ЯН З ЦЕНТРОМ У КИЄВІ

Теорії походження слов’янської державності У науковій істо­ричній та історико-юридичній літературі й до сьогодні проблема визначення східнослов’янського державотворення є дискусійною, головним чином між прихильниками норманської теорії та ан- тинорманістами*.

Норманська теорія створена у XVIII ст. російськими академіками німецького походження Г. Байером, Г. Міллером та А. Шльоцером на підставі легенди Нестора-літописця про запрошення новгородцями

¹ Портнов А. Володимир Пархоменко — дослідник ранньої історії Русі. — Львів, 2003. - С. 24—57.

на княжіння варязького конунга Рюрика з братами. Вони ствер­джували, що Київську Русь створили варяги (нормани, вікінги), оскільки слов’яни не здатні були зробити це самостійно.

Антинорманісти (М. Ломоносов, М. Костомаров, М. Грушевсь- кий) заперечували їхню версію і доводили, що утворення держави у слов’ян відбулося завдяки глибинним економічним, соціальним та політичним процесам у середовищі слов’янського суспільства.

Перші спроби подати систематичне, аргументоване обґрунту­вання юридичної, державно-правової теорії походження Київської Русі належать російським вченим Г. Еверсу та С. Соловйову. Обидва розуміли державу згідно з вченням Г. Гегеля як надкласову організацію суспільства, як найвищий прояв Духу, досконалого втілення вищого розуму у житті суспільства.

Густав Eeepc у 1826 р. видав працю «Найдавніше право русів в його історичному висвітленні». За його версією суспільні відносини розвиваються з тих основ, які закладені у самому суспільстві. Але в тому самому суспільстві, що розвивається, закладені й елементи його руйнування: «Новоутворені держави, як і все, створюване натурою, мали в надрах своїх, вже на початку появи своєї, зародок руйнування»^{[1] [2]. Г. Еверс вважав найдавнішою формою суспільних відносин всіх народів, у тому числі й тих, що утворили Київську державу, родовий лад.}

Сергій Соловйов вихідну точку історич­ного розвитку русів бачив у родовому ладі і основною лінією руського історичного про­цесу вважав поступовий перехід від роду до держави. «Причина, яка примусила новгород­ських слов’ян «закликати» варягів, — «родові усобиці». Завдання «усуспільнення» полягало в тому, щоб з’єднати «усі роди... під одним спільним старійшиною,... який до всіх родів був би однаковий». Цього, на думку вчено­го, можна було досягти лише за умови, що «старійшина, князь... був з чужого роду».

С. Соловйов

Отже, закликання варягів дало початок історії Русі. Варязьку владу С. Соловйов вважав початковим явищем у заснуванні держави².

Коли кількість князів дуже зросла, між ними почалася боротьба за престолонаслідування. Згідно з принципом старшинства стар­ший брат одержував Київ; після його смерті Київ переходив до другого за віком брата. У зв’язку з цим відбувалася зміна князів і у всій решті князівств. Кожен з князів шляхом «лествичного

В. Ключевський

восхождения» (вислів Никонівського літопису) прагнув досягти Києва, але не всім це вдавалося. Коли посилились князівські усобиці, одному з князів, Андрієві Боголюбському, вдалося ут­вердитися на північному сході, у Володимирі-на-Клязьмі. Тут, на нових вотчинних засадах, які руйнували старі родові відносини між князями, Андрій створив власне володіння, яке мало переда­ватися у спадщину лише в одній князівській лінії. Це поворотний момент в історії Русі — родові відносини змінюються державними. Так утворилася «держава».

Василь Ключевський вніс до теорії С. Солов­йова істотні доповнення. Він надавав великого значення не лише юридичному, а й економіч­ному аспекту. Визнаючи, що первісною формою суспільного побуту слов’ян був родовий лад, вчений, проте, вважав, що під впливом колоні­зації рід у східних слов’ян розпався, і їхнє життя в нових умовах розвивалося на інших основах. Переселившись у східноєвропейську рівнину, у «країну не насаджену і незайману», «слов’яни змушені були довго усідатися на величезній території, не розселюючись, а переселюючись,

переноситися пташиними перельотами з краю в край, кидаючи насиджені місця і сідаючи на нові»¹.

На нових місцях організуючою силою була зовнішня торгівля, яка, на думку В. Ключевського, визначила всю господарську осно­ву Стародавньої Русі. Дніпровська Русь згідно з його поглядами — не землеробська країна, а промислово-торгова, «городова».

Первинним політичним фактом цього періоду історик вважав панування шести великих торгово-міських областей, вторинним — наявність у деяких місцях варязьких князівств. Із поєднання цих двох елементів у В. Ключевського і виходить «Велике князівство Київське», яке зуміло підкорити собі сусідні народи й незабаром набуло значення Руської держави. В. Ключевський називає цю державу військово-промисловою.

Напівабстрактна схема В. Ключевського зазнала переконливої критики з боку М. Рожкова та О. Преснякова — вони довели безперечне перебільшення В. Ключевським ролі зовнішньої тор­гівлі. Відкинувши торгівлю як основний фактор староруського суспільства і політичного життя, вони вказали на надуманість і довільність теорії слов’янських переселень.

Олександр Пресняков та його дослідження займають помітне місце в історіографії Київської Русі. У своїй праці «Княже право в стародавній Русі»^[3] він докорінно переглянув теорії, що панували у літературі, і наблизився до визнання феодальної бази суспільного устрою Київської Русі. Пізніше О. Пресняков у статті «Завдання синтезу протоісторичної долі Східної Європи» порушив питання про автохтонне походження Русі.

Михайло Покровський — основоположник радянської історичної науки — визнавав, що держава є продуктом розвитку самого сус­пільства, тому вона народжується лише у класовому суспільстві. Але він був переконаний, що ні в X, ні в XI ст. східні слов’яни ще не мали класів, отже, у них в цей час не могло бути і держави^[4]. Засвоївши думку В. Ключевського про міську торгову Русь, вчений зобразив Київську Русь як суму областей, на чолі яких були міста- паразити, здатні лише грабувати навколишні області. Для дальшого прогресу, на думку М. Покровського, вимагалося скасувати ці міста. Це й вчинили татари. Після їхнього завоювання міська Русь перетворилася на Русь сільську, тобто феодальну. Отож татарські хани ніби вивели Київську Русь з безнадійного становища.

Радянські історики 40—50-х рр. XX ст. (Б. Греков, М. Тихо­миров, В. Мавродін, Л. Черепній, О. Зимін, Б. Рибаков та ін.^{[5] [6]) відкидали норманські гени у творенні східнослов’янської держав­ності, вважаючи Київську Русь продуктом виключно місцевого суспільного розвитку. їхньою новацією у вивченні цієї держави були концепції входження Київської Русі у Московську держа­ву, «єдиної древньоруської народності», заперечення прав на київську спадщину українського народу та класовий детермінізм у відтворенні основних суспільно-політичних, соціально-правових та культурно-духовних явищ руської цивілізації.}

Протилежні позиції має українська націо­нальна історіографія. Ще Микола Костомаров* обґрунтував теорію про федеративний устрій Русі та дві східнослов’янські народності, які є спадкоємицями Київської держави, — ук­раїнську та великоруську (московську).

Михайло Грушевський у праці «Історія Украї- ни-Руси» та в статті «Звичайна схема «руської» історії і справа раціонального укладу історії східнослов’янства»⁵ висвітлив Русь як продукт наддніпрянського українсько-полянського

М. Костомаров

М. Грушевський

державотворення і довів перетворення київсь­кої державно-правової традиції не на Мос­ковську, а на Галицько-Волинську Русь. Тра­диції національної історичної думки продов­жили сучасні українські історики, дослідники Київської Русі: М. Брайчевський, П. Толочко, М. Котляр, В. Ричка тощо'.

Проте в українській історіографії має міс­це і стійка традиція норманістської школи. Яскравим її репрезентантом є академік HAH України О. Пріцак^{[7] [8]. А вчені В. Пархоменко[9] та А. Кримський[10] обґрунтували східну, або хозарську чи степову, теорію походження руської держави від хозарів та степових кочовиків українського півдня. Хоча їхню версію мало хто підтримав, а в науці й донині продовжують домінувати норманісти та антинорманісти.}

Щодо норманської теорії варто зазначити такі принципові положення:

1) легенда про закликання варягів була політичним замовленням Мономаховичів для обґрунтування своїх прав на київський, а потім і на московський престоли. Тому версія зазнала двох редакцій — київських і московських княжників. Першої — за Мстислава, який був сином Володимира Мономаха і Гіти, англійської (норманської) принцеси, онуки герцога Нормандії, Вільгельма Завойовника, та чоловіком шведської королівни Христини. Другої — за Івана III Великого з його претензіями на Москву як третій Рим. Політичній владі великих князів чорноризці-книжники надавали сакрального, містичного характеру, її походження вели від божого провидіння;

2) наукове вплетіння до канви історії Російської імперії цієї легенди зробили німецькі вчені Г.

3) якщо ж сприймати прихід варягів як історичний факт, то по-перше, вони утворили державу лише в Новгороді, бо в Києві уже була держава зі своєю династією, а Олег лише завоював його і здійснив державний переворот, а не створив тут нову державу; по-друге, прихід до влади чужої династії не є ганебним — уся середньовічна Європа зазнала безліч таких прикладів: Англія завойована норманами у 1066 р., Сицилійське (Неаполітанське) королівство створене у XI ст. вікінгами тощо.

Водночас укладач «Повісті временних літ» не аналізував глибини суспільного життя східного слов’янства, його завдання полягало в іншому — довести законність тієї князівської дина­стії, яка зміцніла у Києві у XI ст., тобто династії Ярослава, яка походила від Рюрика. Сама ж легенда про закликання трьох братів-князів у той час була дуже поширена у північній Європі — Ірландії, Британії, Данії. Зокрема, згідно із західноєвропейською хронікою бритти звернулися до Гангіста і Горзи з такими самими словами, які «Повість временних літ» приписує слов’янам, що закликали Рюрика з братами. Вона була застосована нашими вченими-книжниками до руських умов, щоб довести, що династію закликали нібито з волі народу, що ця дія була доцільною і навіть необхідною для припинення усобиць серед слов’ян. Рання смерть Синеуса і Трувора зробила Рюрика єдиним представником влади у Новгороді, отже, усунула суперництво і політичні претензії будь-яких інших династій.

Дуже можливо, що вождь варязької дружини Рюрик і справді був запрошений зі своїм загоном допоміжною найманою си­лою, як це робилося не один раз і пізніше, однією з ворогуючих сторін, коли в Новгороді загострювалися усобиці. Рюрику вдалося узурпувати владу і можливо започаткувати нову династію. Проте Рюрик зміг би утримати владу лише за умови злиття з руським народом, що, як нам відомо, і сталося.

У свою чергу, більшість сучасних істориків — Б. Рибаков, М. Брайчевський, М. Котляр, П. Толочко, В. Ричка — вважають, що процес державотворення у східних слов’ян пройшов такі етапи:

1) родоплемінний устрій I-Vcm. н. е. — роди, племена, старій­шини, народні збори та інші елементи самоорганізації суспільства. Апогею ці процеси сягнули в антів;

2) військова демократія VI— VII ст. — союзи племен (поляни, дуліби, сіверяни) на чолі з військовими вождями: каганами, ко­нунгами, найвідомішим з яких є Кий;

3) протодержави (союзи союзів) VII-IXст. — Славія, Артанія, Куявія, Полунія, Валіняна, Русь на чолі з князями з місцевих династій (Дір, Чорний, Аскольд, Рюрик);

4) ранньофеодальна монархічна держава Руська Земля IX ст. — виникла внаслідок об’єднання Олегом у 882 р. північної Славії з цен­тром у Новгороді та південної Полянїї — Русі з центром у Києві.

Джерелами наших знань про утворення східнослов’янської державності є твори візантійських істориків та письменників — Прокопія Кесарійського, Маврикія Стратега, Костянтина Багря­нородного та нотатки арабських купців — Ібн Фадлана, Абу Зайда, Абу Ісхака, Абуль Касима, готського історика Йордана, а також місцеві літописи, які увійшли до «Повісті временних літ».

Антський племінний союз. Найпершим слов’янським прото- державним утворенням на території сучасної України є антський племінний союз. Видатний український історик М. Грушевський вважав антів безпосередніми предками сучасних українців. Ант­ський союз, що охопив у IV-VI ст. значні лісостепові території сучасної України від Середньої Наддніпрянщини до Дністра, став грізною силою у боротьбі за політичну незалежність слов’янства. Археологічним підтвердженням існування Антії є пам’ятки чер- няхівської культури (III—V cτ.), знайдені археологами на території України. Антам, на думку окремих дослідників, належали так звані городища роменського типу, названі так через городище поблизу міста Ромни.

Державницька сутність антського союзу підтверджується дже­релами. Прокопій Кесарійський писав: «Анти не підлягають одній людині, а з давніх-давен живуть у демократії. Тому про все, що для них корисне чи шкідливе, вони міркують спільно. Єдиного бога-громовержця визнають вони владикою світу і в жертву йому приносять священних тварин. Живуть в убогих хатинах, далеко роз­ташованих одна від одної, і часто міняють місце проживання».

Область антів згідно зі свідченнями візантійських авторів та Йордана (VI cτ.), а також археологічними даними доходила на півдні до Чорного моря (від гирла Дунаю до гирла Д ніпра і району Таманського півострова), на заході — до низів Дунаю, на сході — до Північного Дінця. Антам часто доводилося воювати з різними кочовими племенами, які рухалися через їхні землі з півночі на південь як готи або зі сходу на захід як авари, булгари, хозари.

Сучасники стверджують, що антські вожді могли виставити військо у 100 тис. воїнів. Вони розбили полчища готів Германарі- ха. Згодом анти завдали поразки і його наступнику, готському рексу Вінітарію, який прагнув підкорити їх своїй владі. Лише захопивши шляхом підступної омани царя антів Божа, його синів та 70 старійшин і скаравши їх на розп’яттях, Вінітарій тимчасово підкорив антів, але їх підтримали гуни — цар Баламбер покарав Вінітарія. Під владою готів анти не згубили своєї національної самобутності — залишилися слов’янами. Про це говорять їхні імена (Ардагаст, Пирогаст) і те, що Дніпрові пороги вони нази­вали «Вільний», «Ненаситець», а їх самих сирійський історик тих часів Захарія іменує народом рос.

Під час навали гунів предки українців не лише змогли співіс­нувати із завойовниками, але й своєю вищою культурою почали впливати на диких кочовиків. Гунська знать знала місцеву мову. У 448 р. візантієць, який побував у гунів з посольством, відзначив, що послів частували їжею, яку господарі називали «стравою», по­давали напої — «квасос», «медос». Спільно з царем гунів Атгілою анти і склавини ходили в походи проти Римської імперії.

У 559 р. на Антію напав аварський хан Боян. Для переговорів анти відрядили послів на чолі з князем Мезамиром. За горду і незалежну поведінку Боян наказав його стратити. Ослаблена у боях з аварами, а також від втрати великої частини населення, яка пішла з готами та Гунами, Антська держава занепадає. Востаннє анти згадані у джерелах 602 р.

Становлення східнослов’янської держави. Тривалий час східні слов’яни жили родовими общинами. Община жила в укріплених селищах чи городищах, найчастіше над крутим схилом берега річки. Усі справи вирішувала рада племені — віче (від «віщати», «говорити»). Але поступово, з удосконаленням знарядь праці, з підвищенням її продуктивності, родову общину — миру змінила сусідська — верв, тому що окрема сім’я вже могла вести господарство. Кожна родина володіла землею, що стала її приватною власністю. Разом з при­ватною власністю посилилася майнова нерівність, бо кращі землі захопили старійшини і військові вожді. Вони ж забирали й більшу частину воєнної здобичі. Родовий лад у східних слов’ян розкладався, з’являлися земельна аристократія й зародки державності, особливо швидко у племен лісостепу і степу, де було орне землеробство і де продуктивність праці була вищою.

Племінна знать — бояри (від «больє» — великий) — накопичувала великі багатства. Про це свідчать поховання, розкопані на Київщині (с. Ромашки), Полтавщині (с. Мала Перещепина — близько 25 кг виробів із золота та 50 кг — зі срібла), Кіровоградщині (с. Глодоси). Знать захопила і владу. На чолі союзів племен були багаті й знатні князі (від «конязь» — кінний воїн, витязь), які мали озброєні загони воїнів — дружини. Щороку взимку князі з дружиною ходили по своїх «людях», які їм підлягали (підлеглі), і збирали данину (звідси — піддані, під данню). Це називалося полюддя. Коли князі зміцнили свою владу, підлеглі племена самі привозили данину — вирушали в повіз. Піддані везли мед, віск, сир, хутро, сало, збіжжя.

З розвитком господарських зв’язків відбувалося утворення міжплемінних об’єднань на основі підкорення слабких племен сильними. Князівські дружини не лише воювали з сусідніми племенами, але й супроводжували торгові каравани князів, знаті, своїх та іноземних купців. Охоронна функція дружини посилюва­лася із розвитком внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Згуртуванню праукраїнських племен сприяло і господарське піднесення краю, розвиток землеробства, ремесел, обміну із сусідніми європейсь­кими та азіатськими державами. Міста, які вже виникли на той час, з їхнім ремеслом і торгівлею, стали центрами економічного і політичного об’єднання, хоча ще й дуже слабкого.

Отже, розпад родоплемінного устрою у слов’ян у перші століт­тя нашої ери набирав сили. Посилення майнової нерівності та зосередження багатств у племінної знаті ставали все більшими. У групи східних слов’ян, які мешкали на території теперішньої Ук­раїни, розпочався процес утворення великих племінних об’єднань державного типу. Спочатку такі племінні союзи-держави мали нестійкий характер і часто розпадалися.

Писемні джерела засвідчують, що наприкінці VIII — на початку IX ст. східнослов’янські племена вже досить густо заселяли Україну і згуртувалися у невеликі об’єднання по 6—10 племен у кожному. Такий союз називався іменем найсильнішого й найчисельнішого племені. У середньому Подніпров’ї навколо Києва жили поляни, на нижній Прип’яті — древляни, на верхній Прип’яті — волиняни (дулі- би), верхів’я Південного Бугу заселяли бужани, нижнє Побужжя і Подністров’я — уличі та тиверці, басейн Десни — сіверяни, При­карпаття і Закарпаття — білі хорвати, споріднені з племенами Над­дніпрянщини. Сусідами праукраїнських племен були: на заході — предки словаків, чехів, поляків, литовців; на півночі — білорусів і росіян (кривичі, радимичі, в’ятичі, словени, полочани); на пів­денному сході — волзькі булгари, хозари, авари.

Процес консолідації праукраїнських племен у єдину народність і в одну державу був складним, важким і тривалим. Адже в різних племен був різний побут, різні звичаї, кожне мало свою правлячу верхівку, зрештою віру. Навіть близькі територіально поляни й древляни, які, за словами Нестора, «були з роду слов’янського», мали багато власних особливостей.

Становлення державності у східних слов’ян пов’язують із засну­ванням ще в антські часи міста Києва. Про давність його побудови свідчить і те, що для київського літописця XII ст. монаха Нестора розповідь про заснування міста була спогадом про стародавню ле­генду, яку літописець описує із задоволенням і з переконаністю в її правдивості. Нестор детально оповідає як три брати — слов’янські князі Кий, Щек і Xopue разом із сестрою Либіддю побудували місто та назвали його на честь старшого брата Києвом. Сталося це у VI ст. У літописі також із захопленням оповідається як князя Кия з почестями приймав у Царгороді (Константинополі) візантійський імператор.

Розкопки «града Кия» на Старокиївській горі засвідчили, що він був добре укріплений ровом, валом і частоколом. На майдані було капище. Археологічні дані підтверджуються писемними. Припускають, що у 530—540-ті рр. Кий з антськими володарями ходив у походи на Візантію, був з посольством у Константинополі. Під час походу у Подунав’ї заснував місто-фортецю Києвець. Повернувшись до Дніпра, утвердив у ньому свою владу і засну­вав династію місцевих князів Києвичів. їхню державу вірменські літописці називають Полунією (Полянією).

Отже, після занепаду Антії східні слов’яни кілька разів об’єдну­валися в державно-племінні союзи. За свідченнями арабських купців у VIII ст. на Волині існувала держава Валініана, а на Се­редньому Подніпров’ї — об’єднана слов’янська держава Куявія, напевно, з центром у ранньому Києві. Арабські автори згадують і про іншу східнослов’янську державу — Артанію, що сягала кор­донами від Десни до Азовського моря і Тмутаракані (Таманського півострова). Проте вірогідних свідчень про характер цих об’єднань та їхню історію не залишилося.

Утворення Руської держави. Писемні джерела стверджують, що нащадки Кия, Щека та Хорива тривалий час панували над полянами-русами, передаючи владу у спадщину безпосередньо синам і небожам. У середині IX ст. влада в Києві належала князю (кагану) Діру. Він вів жваву торгівлю з Візантією, зі Сходом. Йому підкорялися сусідні з полянами племена. Згодом влада перейшла до його молодшого брата Аскольда. Про цього «прегордого кагана скіфів» багато писали східні та візантійські хроністи. За його прав­ління Київська держава стає врівень з Візантією і Хозарією. Його човни панують на Чорному морі, що відтепер називають Руським морем. Його дружини досягають південних берегів Каспійського моря в Персії. У червні 860 р. Аскольд з військом здійснив похід на Візантію й 7 днів тримав в облозі Константинополь. Візантійський патріарх Фотій писав: «Дикий народ прийшов з північної країни, і піднялися племена з чужих країв, тримаючи лук і спис. Вони жорстокі й немилосердні, голоси їхні шумлять, як море. Місто ледве не підняли на списи». Імперію змусили укласти угоду. Вона виплачувала данину, а слов’яни надавали їй військову допомогу. Протягом наступних 14 років Асколвд ще тричі воював з Візантією. Наслідком цих війн стало хрещення князя і його дружини.

Отже, від початку Русь розвивалася як слов’янська держава, але велику роль у її зміцненні відіграли наймані дружини київських князів, головним чином варяги. За переказами літописців варяги-нормани ходили як охоронці караванів по шляху «із варяг у греки» і брали данину з навколишніх північних слов’янських ільменських племен, які об’єдналися у державне утворення Славію. Зібравшись з силами, ільменські слов’яни вигнали варягів і перестали давати данину.

Коли між слов’янами розпочалися сварки й усобиці, частина їх звернулася по допомогу до варязької дружини. У 862 р. до варягів прибули посли Славії і сказали: «Земля наша велика і багата, а по­рядку в ній нема; прийдіть княжити і володіти нами». На цей заклик нібито відгукнулися три брати, конунги (військові вожді) варязького племені. Найстарший з них — Рюрик оселився на Ільмені в Новгороді, Синеус — на Білоозері, а Трувор — в Ізборську (біля теперішнього Пскова). Після смерті братів Рюрик зосередив у своїх руках владу над усією Славією. Посилення влади викликало протест і повстання, яке було придушене. Чимало учасників повстання втекло до Києва, де існувала полянська державність Полунія і де князював Аскольд.

У 879 р. Рюрик помер, і владу передали його малолітньому сину Ігореві. Опікуном над ним і фактичним князем став близький родич Олег. Сильний вождь дружини, варяг, конунг Олег одразу ж пішов підкоряти східнослов’янські племена, які жили на тор­говому шляху «із варяг у греки». Досягнувши у 882 р. Києва, він згідно з легендою заманив у пастку князя Аскольда і після його вбивства став київським князем. Це була важлива державно-полі­тична подія — східнослов’янська Північ об’єдналася з Півднем.

Нестор-літописець у «Повісті временних літ» описує: «Олег пішов у похід, взявши з собою багато воїнів: варягів, чудь, слов’ян, мерь, весь, кривичів. Прийшовши до Смоленська, взяв його і поса­див там свого намісника — посадника. Звідти пішов далі і захопив Любеч. Підійшовши до київських гір, Олег довідався, що княжить у Києві Аскольд, і, сховавши частину воїнів у човнах, а частину в засідці, сам підійшов до воріт міста, несучи маленького Ігоря і ка­жучи: «Я купець, і йдемо ми в Грецію від Олега і від княжича Ігоря. Прийдіть до нас, родичів своїх». Коли Асколвд прийшов, з човнів повискакували приховані воїни. Сказав тоді Олег Аскольдові: «Ти не князь і не княжого роду, а я княжого роду». Аскольда вбили і поховали на горі, що називалася Угорською (а тепер її називають Аскольдова могила). Олег осів князювати в Києві й сказав: «Не­хай Київ буде матір’ю городам руським». І були в нього варяги, і слов’яни, й інші, й усі вони прозвалися руссю».

Терміни «Русь» і «Руська земля». Походження слів «русь», «руси» довгі роки викликає суперечки вчених. Більшість дослідників стверд­жують, що термін «русь» виник у VI—VII ст. у Середньому Подніпров’ї' як назва могутнього слов’янського племені, яке жило на ріці Рось і межувало з полянами, а потім увійшло до полянського племінного союзу, що принесло полянам паралельну назву — «русь».

Перша згадка про русів (росів, русь, росоманів) у середині VI ст. належить Йордану. Сирійські історики росами називали антів. В інших джерелах руси згадуються як найсильніше слов’янське плем’я гунського об’єднання, яке очолило боротьбу слов’ян проти аварів. Вони характеризуються ж відважні воїни. «Руси мужні й хоробрі, — читаємо ми у свідченнях сучасників. — На зріст високі, гарні й сміливі в нападах». Мабуть, це піднесло їх у союзі полян. Бо, як засвідчує літописець, «полян тепер називають руссю». Поступово назва «русь» розповсюдилася на всі східнослов’янські племена, коли вони об’єдналися в єдину державу.

Варяги, які захопили Київ і державне управління, утворили панівну верхівку. Проте вони піддалися швидкій слов’янізації й за кілька десятків років розчинилися серед місцевого населення.

Наукова полеміка навколо цієї термінології у зв’язку з нормансь­кою теорією має тривалу історію. Ще у першій половині XVIII ст. В. Татищев, виходячи з досліджень академіка Г. Байєра, вперше виклав теорію норманістів про норманське походження цього термі­на, жа зберегла багато прихильників (Соловйов, Кунік, Шахматов, Пресняков, Браун, Томсен). Зокрема, датський історик Томсен вважає, що Північна Русь була пов’язана зі Скандинавією, власне з частиною Швеції проти Фінської затоки — Уплавдом, на північ від озера Мелар. З іншого боку, теорія норманістів має багато заперечень (Ломоносов, Костомаров, Грушевський, Гедеонов, Ламанський, Іловайський). Сьогодні наші вчені все більш приходять до переко­нання, що етнічний термін «русь» південного, наддніпрянського, місцевого походження (Толочко, Котляр, Ричка).

Сирійський ритор Захарія у 555 р. писав, що на захід від Дону живе народ «рос» могутньої будови тіла. Назви цілої низки півден­них рік, пов’язані з терміном «рос» (Оскол-Рось, Рось — притока Дніпра, друга Рось — притока Нерева, Роска на Волині і багато інших), підтверджують повідомлення Захарії.

Особливо важлива наявність терміна «русь» у Карпатськім регіоні, навіть у Закарпатті, ніколи з варягами не пов’язаному. Про південний народ «рос» говорив і константинопольський патріарх Фотій у своїх проповідях 860 р. і в своєму окружному посланні 866 р. (про навалу цього народу на Візантію). Він називав цей народ то «рос» (так цей народ називав сам себе), то скіфами (назва класична, освячена літературною традицією). Народ «рос» Фотій зображає великим, усім відомим народом, який посилився за його часу завдяки завоюванню сусідніх народів.

ВЕЛИКІ КНЯЗІ КИЇВСЬКІ - РЮРИКОВИЧІ

* Князі, згадані «Руською правдою» або причетні до її упорядкування.

Висловлено також думку, що термін «русь» — одна з назв східних слов’ян — антів. У науці дуже поширена й думка про те, що «руссю» називали у середньовіччі не яке-небудь варязьке плем’я, а варязькі дружини взагалі.

Костянтин Багрянородний, розповідаючи як руські князі їз­дили у полюддя, говорить, що князі вирушають «з усією руссю», тобто з усією дружиною. Цією термінологією користувався автор «Повісті временних літ», говорячи про Рюрика та його братів: «И избрашася 3 братья с роды своими, и пояши по себе всю русь».

Державотворчі заходи перших князів. Заволодівши Києвом, Олег (882—912 рр.) проголосив його «матір’ю міст руських», тобто сто­лицею Русі, а себе — великим князем київським. Князь відновив язичницький культ, за що волхви прозвали його Віщим.

Протягом 20 років водив Олег дружини, щоб підкорити спо­чатку древлян, сіверян, радимичів, а потім дулібів, уличів, тивер- ців і білих хорватів. Волею войовничих дружин князя київського східнослов’янські племена поступово збиралися в єдину державу, яка називалася Руська Земля. Назва головного племені Київщини поши­рювалася на всю завойовану територію, давши ім’я новій державі. Термін «Руська Земля» вживався для визначення середньовічної держави династії Рюрика — Рюриковичів з центром у Києві.

Підкоряючи племена, дружинники князя звільняли їх від сплати данини сусідам, насамперед кагану великої і сильної у IX ст. держави — Хозарського каганату, володіння якого охоп­лювали безкраї простори на Волзі, Дону, Північному Кавказі, на Подніпров’ї й у Криму. Це посилювало й зміцнювало владу великого князя київського, який встановлював підкореним пле­менам щорічну данину.

Руська Земля була державою у стадії формування, бо у слов’ян ще існувало багато пережитків родового суспільства: народне ополчення, віче, кровна помста. Та все ж це була держава на чолі з князем, якому допомагали урядовці, дружина і рада бояр — державний апарат Русі.

Влада князя спиралася на велику дружину, яка поділялася на старшу й молодшу. Старшу дружину утворювали представники княжих і боярських родин підкорених племен. Вони як тисяцькі очолювали великі військові підрозділи — тисячі, призначалися посадниками в племенах, а також радниками боярської думи при князі — боярами.

Молодша дружина — це споряджені зброєю воїни-гридні, які становили ядро війська князя. У мирний час вони несли службу у Києві та містах-фортецях, що спішно споруджувалися на кор­донах. Як винагороду вони одержували підвищення на посаді, земельні володіння.

Під час захисту Русі від навали ворога військо князя поповню­валося озброєними ремісниками та селянами. Називали їх просто вої, а призначених керувати ними дружинників — воєводами. Піз­ніше воєводами стали називати також тисяцьких і посадників. Так утворювався державний апарат, необхідний землевласникам для того, щоб тримати у покорі підлеглих, захищати країну від зов­нішніх ворогів і вести активну наступальну зовнішню політику.

Зі зростанням масштабів внутрішньої і зовнішньої торгівлі князівсько-боярська верхівка збільшувала й урізноманітнювала данину, що поступово перетворювалась на повинність. Чітко встановлених норм її не було. Діяв закон сили, за яким князь брав усе, що йому заманеться. Через це виникали податкові суперечки, які призвели 945 р. до повстання племені древлян проти князя Ігоря. Повстання придушила дружина убитого древлянами Ігоря Ольга. Разом з сином Святославом і військом вона об’їхала знач­ну частину Русі, зрозумівши ненадійність спарадичних походів за полюддям. Щоб запобігти новим повстанням, Ольга наказала встановити уроки — норми данини та повинностей з усіх пле­мен, порядок і час їх виконання. Визначено і місця збирання — погости, що слугували і місцем суду. Це був важливий крок до юридичного оформлення й унормування державних повинностей і князівського судочинства.

Наступні значні державні кроки пов’язані з Володимиром. У багатьох племенах він замінив місцевих князів намісниками- посадниками із числа своїх дванадцятьох синів, родичів і дру­жинників. Родоплемінний поділ замінив територіальний, що є ознакою справжньої держави.

Велике значення для розвитку торгівлі й піднесення престижу Русі мало поширення перших карбованих українських грошей — гривн, а також монет — срібників та платників Володимира Святос­лавовича з державним гербом Руської Землі — тризубом. Князь Ярослав карбував лише срібники. Назва гривна (грива) походить з тих часів, коли роль грошей відігравала худоба. Гривна важила 450 г срібла і ділилася на дрібніші шматочки — гривну кун (200 г), ногату, резану, виверицю. На срібнику був портрет князя з написом: «Воло­димир на столі а се його срібло». На звороті тризуб — герб Русі.

Прийняття Володимиром християнства у 988 р. як державної релігії було переворотом у житті східного слов’янства, що позна­чився на його соціально-політичному й культурному розвитку. За Володимира Святославовича Русь досягла високого рівня могут­ності. їй потрібна була сильна й авторитетна центральна влада. А християнська церква зміцнювала владу великого князя, обожнюючи її та стверджуючи, що «всяка влада від бога». А коли так, то князь є не хто інший, як божий слуга, і непокора йому — великий гріх. До кінця правління князя Русь уже мала шість церковних округ — єпархій на чолі з єпископами. При ньому ж виник і Києво-Пе­черський монастир (згодом Лавра). Велике значення у політично­му і релігійному житті Руської держави також мало оформлення константинопольським патріархом у 1039 р. самостійної київської церковної митрополії. Підвищенню її авторитета сприяло призна­чення у 1051 р. першого митрополита-русича Іларіона.

З формуванням нових суспільних відносин, за князя Ярослава Мудрого (1015—1054 рр.) почали збирати і записувати поширені у народі правила взаємостосунків між різними верствами насе­лення країни — з’явилися писані закони. Юридичне оформлення законодавства започатковано збіркою норм звичаєвого права під назвою «Руська правда». До нас дійшло понад 100 списків цього історичного документа, переписаних протягом XIII-XVI ст.

Отже, як бачимо, єдина держава — Руська Земля утворилася в результаті тривалих внутрішніх державотворних процесів. Для її зміцнення перші князі провели такі заходи:

а) розширення території і зміцнення кордонів (Олег — Ігор — Святослав);

б) адміністративну та фінансову реформу (Ольга) з поділом на погости та нормуванням данини;

в) релігійну реформу 988 р. (Володимир) запровадженням християнства;

г) реформу системи права (Ярослав) і кодифікацію норм в «Руській правді». Це остаточно утвердило Київську Русь як слов’янську, а не скандинавську державу.

2. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД УКРАЇНИ-РУСИ

Організація влади. Князь і панівна знать. Держава Рюри- ковичів — територіально найбільша в середньовічній Європі країна — об’єднала східнослов’янське населення Прикарпаття, Подніпров’я, Поільмення, Верхнього Поволжя, а також багато неслов’янських народів. За формою правління вона була ранньо­феодальною монархією, що трималася на системі військово- і державнослужилого землеволодіння. За формою устрою це була федерація земель, а за політичним режимом — автократія. Вона об’єднувала 20 народностей, тобто була багатонаціональною.

Вища законодавча, судова, військова та адміністративна влада в державі належала великому князю київському з династії Рюриковичів. Його законодавча влада полягала у виданні уставів, судних грамот, укладанні міжнародних угод, в кодифікації норм права. Князь очо­лював судову систему, і його суд був вищою судовою та апеляційною інстанцією. Як адміністратор він установлював адміністративний поділ, призначав адміністраторів (посадників, воєвод, удільних князів). У розпорядженні князь мав численний апарат урядовців як у центрі (він називався княж-двір — тіуни, мечники, ябедники, огнищани, під’їзні тощо), так і на місцях. Місцевими адміністраторами висту­пали призначені князем десяцькі, соцькі, тисяцькі, тіуни, мечники, воєводи, вирники, ябедники та посадники.

Князь — юридична категорія, яка бере свій початок ще з до- державних часів, тобто має місцеве, слов’янське походження. Вели­кий князь був представником правлячої династії, роду, тому земля в державі теж належала династії. Дорадчим органом виконавчої влади при князі була Рада бояр (боярська рада) з найближчого арис­тократичного оточення князя та місцевої знаті. Державні функції виконувала також християнська церква з її поділом на єпархії на

Схема 2

ОРГАНИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ ТА МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ РУСІ

чолі з єпископами та парафії, які очолювали священики. На зламі XI та XII ст. скликалися снеми — з’їзди князів (1097 p., 1100 р., 1103 р.): Любецький, Витичівський, Долобський, Берестівський, які ухвалювали закони. У 1054—1068 рр. Русь мала і таку форму правління, як тріумвірат — спільне правління трьох синів Ярослава Мудрого — Ізяслава, Святослава і Всеволода.

Київський князь ще від часів Олега титулував себе «великим князем руським». «Під рукою» великого князя руського перебу­вали численні «светлые и великие князья и великие его бояре» (термінологія договору Олега з Візантією), які виступали нерідко як поставлені київським князем правителі областей. Вони брали участь в укладанні договорів 911 і 944 рр. з Візантією: у договорі 944 р. уповноважені від них посли перелічені поіменно. Літопис­не оповідання про мужа (васала) Ігоря Свенельда свідчить, що останній мав власну дружину, отримав від Ігоря право збирати на свою користь данину з підкорених ним племен і витрачав п на утримання своїх дружинників. Серед цих князів і бояр були й потомки варязьких дружинників.

У X ст. у Древлянській землі ще існували місцеві князі, про яких у «Повісті временних літ» описано, що вони «распасли суть землю Деревскую»; серед них окремо згадується князь Мал. Ар­хеологічні розкопки поблизу Чернігова відкрили багаті поховання місцевої слов’янської знаті кінця X ст. — князя Чорного. У «Повісті временних літ» йдеться про те, що Ольга освоювала у Деревській землі і в Новгородській, крім угідь для полювання, і населені місця. «Повість» згадує село, яке належало за переказом Ользі, — Ольжичі. Крім села Ольжичі, літопис називає князівські села і міста-замки X ст. — Берестове, Будятине, Вишгород тощо.

Поступово влада у Київській державі остаточно стала спадко­вою. Старі народні збори занепали, а князівська влада помітно посилилась. Князь вже управляв країною за допомогою мужів, посаджених як посадники в окремих містах. Князівський двір став не лише житлом князя з господарськими будівлями навколо, але насамперед центром державного управління.

Державну владу, як вже йшлося, репрезентували також віче і боярська рада. Віче — це історично старший від князівської влади інститут, який вирішував всі публічні справи шляхом зібрання старших громадян міста. Раніше це була племінна чи територіаль­на рада, і її рішення були обов’язкові для навколишньої округи. Віче скликалося в сільських общинах — вервях та у містах. Най­меншою адміністративною одиницею держави була община — верв на чолі з вервним старостою. В адміністративному сенсі верві об’єднувалися в повіти, волості та погости на чолі з тіуном, уділи та землі — з князями з династії Рюрика.

Всі органи виконавчої влади можна поділити на центральні, які керують державою в цілому, і місцеві, які здійснюють владу в провінціях. Земські органи обиралися народом, отже, від нього і залежали. Пізніше земських урядовців почав призначати князь, але за погодженням з громадою. Вони називалися, як і в гли­боку старовину, — тисяцький, соцький, десяцький, вказуючи на кількість військових людей, яких виставляла громада. У мирний час тисяцький виконував адміністративно-поліцейські і судові функції, а в воєнний — очолював ополчення.

Важливо зазначити, що державний устрій Київської Русі прой­шов тривалу еволюцію, не був незмінним і залежав від конкретних історичних, економічних та політичних умов. Державність протя­гом усього періоду її існування перебувала у процесі становлення і зміни питомої ваги в державному житті окремих інститутів влади. Київська Русь як ранньофеодальна монархія ґрунтува­лася на принципі васалітету на чолі з великим князем. Йому підпорядковувалося місцеве правління — його васали. Київська монархія мала свої особливості, які полягали в тому, що великий князь не був єдиним представником вищої влади в державі. Він ділив її у найважливіших політичних справах з народним вічем або боярською радою, а окрім того, ще й з церквою, бо її піддані були вилучені з-під князівської юрисдикції. В окремі періоди і на окремо взятих землях одна з цих влад переважала. Наприклад, в Галичині, на Волині переважали політично сильні бояри, в Нов­городі та Пскові — віче, а в Києві, Суздалі — влада князя. Отже, мало місце постійне змагання монархічної, аристократичної і демократичної тенденцій в політичному устрої держави.

Збройні сили. Силову потугу держави утворювали дружина, ополчення (війська) і наймані загони. Постійним військом була лише кінна дружина, на чолі якої був княжий тисяцький. У мирний час дружинники виконували функції княжих намісників у провінціях. Ополчення скликалося в екстремальних ситуаціях із вільних селян і міщан, їхнім начальником теж був тисяцький. Дружини мали не лише князі, але й їхні мужі. Вони жили кош­том свого вождя, а з розвитком землеволодіння дружинники почали одержувати у володіння і землі, спочатку у тій формі, яка в Західній Європі називалася бенефіцієм (довічне володіння з умовою служби), потім у формі, що відповідала лену — спад­ковому володінню, з умовою служби або ж просто у власність (західноєвропейський алод). У середовищі дружинників були значні відмінності щодо становища. Старша дружина князя, багаті і знатні люди, мала назву «бояри», молодша — «отроки», або «дітські». Старша дружина брала участь у нарадах з князем, вона ж разом з молодшою дружиною ходила з князем у похід, у війську займала командні місця.

Військо набиралося з населення у разі потреби. Збиралося воно з усіх частин Київської держави. Дружинники зазвичай були кінні, військо — піше. Зброю мав постачати князь. Київські князі виставляли значні військові сили. За даними Льва Диякона, Свя­тослав привів у Болгарію 60 тис. чоловік. Як начальники військових підрозділів згадуються воєводи і тисяцькі. У розпорядженні київсь­кого князя був також і флот, не лише річковий, а й морський.

Утримання державного апарату. На потреби держави і на утримання князівського двору йшли данина і судові штрафи (вири — за вбивство людини і продаж — за інші види злочинів). Збирання данини — так зване полюддя — описав Костянтин Багрянородний. Полюддям називався об’їзд князем підвладних йому володінь для збирання данини. Якщо засобів у князя не вистачало, населення оподатковувалося екстремальним збором. Так, новгородці у 1018 р. для спорядження походу Ярослава проти Святополка «начаша скот [гроші] събирати от мужа по 4 куны, а от старост по 10 гривен, а от бояр по 18 гривен».

Поступово данина набирала в усій державі характеру постійної податкової повинності. Для більш-менш регулярного збирання податей були встановлені погости і становища, тобто місця, куди з’їжджалися збирачі і платники. Для стягнення данини встановлено одиниці оподаткування — дим, рало або плуг, в основі яких було землеробське господарство. Данину збирали, головним чином, хутром, а з XI ст. уже переважали гроші. Літописець відносить за­провадження уставів і уроків, які визначали розміри оподаткування і встановлювали місця збирання данини в Древлянській землі і в частині Новгородської землі, до правління Ольги. У Полянській землі і в центрі Новгородської, економічний розвиток яких був вищий, ці порядки мали існувати і раніше. «Правда Ярослава» на­зиває спеціальних службових осіб, які збирали князівські прибутки (наприклад, вирники, які збирали вири, або штрафи за вбивство, митники — торгові збори); їм мали допомагати общини.

Крім данини, населення виконувало низку натуральних повин­ностей, наприклад військову і підводну. Населення брало участь в будівництві та ремонті укріплень. У князівську казну потрапляли в XI ст. також і торгові мита.

Отже, важливою функцією урядовців було забезпечення дер­жави чи окремого князівства доходами (фінансами). Зауважимо, що розподілу на приватні і державні фінанси князя не існувало. Бюджет складався з податків, які збиралися з усього населення, митних зборів з перевозів, ринків, мостів, шинків, а також судових сплат і штрафів (вир, продажів).

3. СУСПІЛЬНИЙ ЛАД ТА СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ НАСЕЛЕННЯ

Київська держава, або держава Рюриковичів, утворилася внаслідок злиття двох східнослов’янських держав — власне Київської і Новгородської. Як виникнення цих двох держав, так і їх злиття у величезну Київську державу було можливим лише завдяки досягненню певного рівня суспільного розвитку східними слов’янами.

Пережитки первіснообщинного ладу. 1. Кровна помста. Розпад родових відносин у східних слов’ян розпочався приблизно у IV—V ст., але і в класовому суспільстві X-XI ст. збереглися їхні сліди у вигляді окремих пережитків. Писемні пам’ятки містять лише поодинокі натяки на це минуле. Зокрема, «Руська правда» пам’ятає кровну помсту — безперечний залишок родового ладу. Хоча це лише пережиток родової помсти, і старий звичай вже регулюється державною владою: допускається можливість відмо­витися від помсти і замінити її грошовим штрафом. Володимир Святославович згідно з літописним записом зробив спробу ска­сувати цей пережиток, але остаточно його скасували лише діти Ярослава Мудрого.

Отже, «Правда Ярослава», як випливає зі ст. 1, зберігала кровну помсту, яку пізніше скасували Ярославичі. Але вона вже обме­жується колом найближчих родичів і застосовується виключно за вбивство, а за родового ладу месником міг бути і рід в цілому, і кожен співродич за різні правопорушення: як проти всього роду, так і кожного його члена. Збереження кровної помсти в умовах держави певний час було неминучим, позаяк корінний злам низки устійнених звичаїв і традицій викликав би бурхливий спротив мас, як сталося, наприклад, в роки хрещення Русі. Та й для створення норм врегулювання нових суспільних відносин потрібен був час й досвід, яких тодішня політична еліта, сама ще молода і недосвідчена, не мала.

У науці існує переконання, що норма про кровну помсту у тако­му вигляді як вона репрезентується законодавцем, склалася значно раніше XI ст. При Ярославі її лише формалізували (записали), сан­кціонували та забезпечили державним авторитетом. За інші право­порушення закон допускав помсту лише з боку потерпілого. Поряд з обмеженою кровною помстою допускається можливість сплати грошового штрафу — вири, тобто фактично відкупу за вчинене вбивство. І хоча штрафна санкція ще не диференціює розмір суми залежно від соціального статусу вбитого, поза сумнівами, в реаль­ному житті ця норма була вигідна насамперед багатим людям.

Звертає на себе увагу така деталь. У статті 1 «Руської правди» вже змінено коло месників: «сестрину сынови» на «братни сы- нови», що означало усунення архаїзму, пов’язаного з існуванням материнського роду. Фактично, ця стаття в «Руській правді» вже не була чинною, проте її залишили як свідчення про звичаї, визнані Ярославом і скасовані його синами¹.

2. Община. Наявні писемні джерела дають нам змогу рестав­рувати суспільний лад цього періоду лише частково. В цілому ж тогочасні суспільні відносини не можна чітко віднести до будь-якої однієї з основних типологій, відомих науці. Мабуть, це перехідний період від первісно-общинного ладу до феодального, інакше — пе­ріод дозрівання феодальних відносин, власне дофеодальний період. Писемні пам’ятки, зокрема і «Руська правда», родової общини вже зовсім не знають. Для епохи Русі характерним об’єднанням сіль­ського населення була сусідська громада, яка з’явилася у процесі

^, Швидько Г.К. Історія держави і права України: Хрестоматія. — Дніпропет­ровськ: НГУ, 2003. розпаду родової общини. Отож основою суспільного ладу виступала сусідська община, яка була добре відома найдавнішій «Руській правді» і безперечно утворилася з патріархальної общини^[11].

Община досить добре відображена у найдавнішій «Руській правді» під північним терміном «мир», у розумінні суспільно-територіаль­ної одиниці, що має чітко окреслені межі. «Правда Ярославичів», складена, вочевидь, на півдні, називає общину південним терміном «верв». Проте обидві назви — і «мир», і «верв» — означають не родову общину, а вищий щабель її розвитку — сусідську общину.

Якщо на території верві виявляли мертве тіло, то члени громади — люди — відповідали перед судом. У верві жили сусіди, які пам’ятали, що колись весь їхній колектив відповідав за вчинений на їхній тери­торії злочин. Закон роз’яснює, що є ситуації, коли злочинець повинен відповідати сам за себе. Якщо, наприклад, уб’ють умисно управителя князівського маєтку, то вбивця (а не люди) повинен платити 80 гри­вен штрафу. Люди платять лише тоді, коли вони не виявили вбивці. Члени верві мусили шукати злочинця не лише у разі вбивства, а й у випадках інших правопорушень — крадіжки, псування межових знаків, посягання на угіддя для полювання тощо.

За звичаєвим правом община була захисником прав своїх громадян у відносинах із сусідніми общинами, боярами-земле- власниками, монастирями або представниками державної влади. Громада перерозподіляла землю. А коли її захопили князі та їхні слуги, громада контролювала порядок користування землею, сіно­косами, риболовецькими та мисливськими угіддями. У суспільстві того часу панувало засноване на звичаях право. Община виявилася надзвичайно стійкою структурою: поступово втрачаючи домінуючу роль у соціумі, вона проіснувала фактично до XX ст., особливо в північних, великоруських землях. Такі її елементи, як кругова порука, спільна відповідальність за повинності на користь пана або держави, поліційні функції, виявилися напрочуд живучими.

Отже, соціальною базою Київської держави залишалася община, яка виконувала судові, адміністративні, фінансові, політичні фун­кції і яка вже встигла зазнати значного впливу суспільних верхів, змінюючись під впливом зростання продуктивних сил. Наприклад, у верві вже існує приватна власність на землю, але угіддя (сервіту­ти), очевидно, залишаються ще у спільному володінні. Нерівність почала розвиватися з виникненням приватного землеволодіння окремих сімей. Поступово формувався клас землевласників, якому в слов’ян присвоюється назва «бояри». У процесі його утворення велику роль відіграло патріархальне рабство.

Формування вотчини. Основою суспільного виробництва була праця вільних членів селянської общини, яких поступово закабаляли багаті односельці. Князівські, боярські та монастирські вотчини мали основними галузями господарства землеробство і пов’язане з сіль-

Схема З

СИСТЕМА ЗЕМЛЕКОРИСТУВАННЯ НА РУСІ

ським господарством скотарство, а також промисли — мисливство, бортництво тощо. «Правда» дає характерний матеріал, щоб судити про устрій князівського господарства. Крім князівського двору, у ній згадуються комори, стодоли, повітки, хижі, конюшні, коров’ячий двір, хлів, князівська нива, луки, на яких пасуться князівські і се­лянські коні, бортні угіддя, знаряддя праці та полювання, мисливські собаки, яструби й соколи, а також свійська птиця.

У «Правді Ярославичів» найбільше йдеться про крупну князівську і боярську вотчину і насамперед оберігається життя та безпека управителя князівського маєтку — огнищанина, й інших князівських службових осіб — збирачів князівських податків — під’їзного, наглядача за князівським господарством — тіуна, коню­шого. За убивство цих княжих мужів встановлено штраф у 80 гривен, тобто подвійний порівняно зі штрафом за вбивство простої вільної людини. Далі штрафом у 12 гривен захищається життя князівських старост — сільського і ролейного чи ратайного, що наглядає за князівською нивою, а вже на останнє місце поставлено життя без­посередніх виробників, які працюють у князівському маєтку.

Цими безпосередніми виробниками у великих маєтках були почасти раби, почасти смерди, які потрапляли у залежність до багатих землевласників різними шляхами. У «Правдах» віддзер­калилося господарство, у якому залежні люди відбували на ко­ристь господаря відробітку ренту — панщину. Закуп, наприклад, працював у панському маєтку, користуючись реманентом пана, рядович «Правди Ярославичів» теж навряд чи володів своїми засобами виробництва, як і холоп. Смерд, згаданий у «Правді», мабуть все-таки мав власні знаряддя виробництва, зокрема коня. Позаяк же законом він поставлений поряд з холопом і рядовичем, можна думати, що й він був причетний до панщини.

Наступний етап у розвитку суспільних відносин характеризується посиленням і перемогою ренти продуктами. Тобто за князя Ярослава у внутрішньому житті країни уже сформувалося спадкове земельне володіння — вотчина — господарство великого землевласника, або по-західноєвропейському феодала — князя, боярина, дружинника, монастиря. Основу його становили земельні володіння, на яких жили селяни-смерди, що давали землевласнику оброк у вигляді частини виробленої продукції, а також відробляли повинності на полі чи в господарстві — боярщину (звідси російське — барщина). У центрі господарства був боярський двір зі слугами. Господарством вотчини управляв огнищанин, податки збирав під’їзний, у домі розпоряд­жався тіун. Землю поділено на боярську і селянську.

Отже, за суспільним ладом Київська Русь була ранньофеодаль­ним соціумом з стійкими пережитками родоплемінних стосунків і елементами рабовласницьких відносин. Його основою була приватна власність на землю за військову та державну службу у вигляді умовного володіння — уділу (феоду) та безумовного спадкового алоду — вотчини.

Феодальне суспільство було релігійно-статичним, не схильним до різкої еволюції. Прагнучи закріпити цю статичність, держава

консервувала відносини зі станами у законодавчому порядку. Тобто Русь розвивалася в тому самому напрямі, що і країни Єв­ропи, маючи достатній культурний потенціал і високорозвинену юридичну сферу. Політична роздробленість країни і монгольське руйнування та підкорення Русі Золотою Ордою викликали вкрай важкі наслідки, призвівши до деформації природного ходу полі- тико-правового розвитку.

Становлення феодальних відносин. Феодальні відносини фор­мувалися з моменту виникнення великого землеволодіння та експлуатації праці залежного селянства. Але необхідно мати на увазі, що феодальні відносини як закінчена форма виробничих відносин установлюються у результаті тривалого процесу, точне датування окремих етапів якого неможливе.

Якщо феодальний поділ історії Київської держави характеризуєть­ся тим, що основою виробництва тут є праця вільного селянина-об- щинника (за наявності патріархального рабства і початку закріпачення селян), то феодальний спосіб виробництва базується на праці залеж­ного селянства. «Правда Ярославичів», складена після смерті Ярослава трьома Ярославичами (Ізяславом, Святославом та Всеволодом) та їх боярами, безперечно, свідчить про наявність на Русі суспільних відносин, які ми маємо всі підстави вважати феодальними.

Про феодалізм на Русі писали дуже давно. Ще історики XVIII ст. (Шлецер і Болтін) і початку XIX ст. (Карамзін і Полевой) визнава­ли в Київській Русі наявність феодалізму, але робили це випадково і мимохідь, без усяких висновків, бо в їхніх історичних екскурсах не було теоретичної основи. Історіографія XIX ст. ґрунтувалася на уявленнях про відмінність в ході історичного процесу у Західній Європі і в Росії. Одним з основних її положень була неможливість виникнення феодалізму в руських умовах.

Першим порушив питання про феодалізм на Русі М. Павлов- Сільванський. Проте, визнаючи наявність феодалізму, він розумів його не як систему суспільних відносин, яка випливає з панівного способу виробництва (тобто формацію), а як суму юридичних ознак. М. Павлов-Сільванський здійснив велику роботу, порів­нюючи руські інститути права з інститутами західних феодальних країн, і дійшов висновку, що вони тотожні. Найважливіші праці М. Павлова-Сільванського з цього питання: «Феодалізм у стародав­ній Русі» і «Феодалізм в удільній Русі»^[12]. Праці його мали дуже велике значення для історичної науки, а висновки були визнані низкою вчених: М. Кареєвим, М. Любавським, М. Рожковим, О. Пресняковим, М. Покровським, М. Грушевським, П. Толочком.

Історики, які залишалися на старих позиціях і продовжували наполягати на самобутності руського історичного процесу, який виключає феодалізм, змушені були зробити кілька поступок. Так, В. Ключевський визнав, що в удільному порядку можна знайти немало рис, схожих на феодальні відносини.

Розуміючи під феодалізмом певний набір юридичних відносин, що відповідають феодальній роздробленості, історики, почина­ючи з М. Павлова-Сільванського, вважали, що з їх ліквідацією кінчається і феодалізм. Цю саму позицію займали М. Рожков та М. Покровський. Обидва вони вважали характерним для фео­далізму розпорошення державної влади, і в установленні цент­ралізованої держави бачили кінець феодалізму і початок нового періоду — періоду торгового капіталізму. Радянська історична наука феодалізм доводила до 19 лютого 1861 р. — дня скасування кріпосного права у Російській імперії.

Станова диференціація суспільства. Господарські зміни вели до формування нових суспільних відносин, до зародження двох основних станів — землевласників і залежних селян. З’явилися вони і в східних слов’ян. Землевласниками стали князі, княжі родини та багаті дружинники-бояри. Захопивши общинні землі і угіддя, вони поступово перетворили збіднілих общинників на залежних селян.

Населення Русі було дуже неоднорідним у правовому сенсі, але між становищем окремих суспільних прошарків часто не було чіткої межі. В цілому його можна поділити на три соціальні категорії: вільних людей, напіввільних, або тимчасово залежних, та невільників. Мали місце також проміжні і перехідні верстви.

Склад групи вільних людей теж був досить строкатим. До неї належала панівна верхівка — аристократія (князі з родинами та весь рід Рюриковичів), знать (бояри, дружинники, урядовці), люди (вільні общинники), духовенство (біле — священики, дяки, паламарі та чорне — ченці й клір), міщани, або горожани, гражда- ни (гості-іноземці, — варяги, колбяги, купці, лихварі, ремісники, робочий люд) та поземельно залежні селяни-общинники — смерди. Усі вони були юридично вільними, дієздатними і правоздатними, виступали у якості суб’єкта й об’єкта правовідносин.

«Руська правда» за необхідності завжди вказує на приналеж­ність особи до конкретної соціальної групи — дружинник, холоп тощо. У масі статей про вільних людей саме вільні і маються на увазі, про залежних мова йде лише там, де їхній статус необхідно спеціально виділити.

До категорії напіввільних належали закупи, які брали майнову позику — купу і за її несплату відповідали втратою особистої волі; рядовині — грошові боржники, що укладали кабальну угоду — ряд і відповідали майном, та люди, що втратили засоби до життя, — ізгої (гоїти — жити) — осиротілі княжата, неграмотні поповичі, звіль­нені раби, вигнані з общини за злочин, збанкрутілі купці тощо, їхня тимчасово обмежена правоздатність припинялася зі сплатою боргу. За правопорушення вони особисто відповідали в суді.

Як резюме, підкреслимо, що різні категорії феодально залеж­них людей зазначені в «Руській правді» під назвами «рядовичі», «закупи», «ізгої», «пущеники», «прощеники», які різними шля­хами потрапляли в залежність до своїх панів, але залежність не рабську, а феодальну.

Групу невільників становили холопи — посаджені на землю раби — та челядь — дворові слуги. Джерелом рабства був полон, шлюб з рабом, народження від раба, продаж при свідках за борги або злочини тощо. Невільники виступали лише об’єктом права, були неправоздатні й недієздатні, прирівнювалися до майна. Хоча холоп і міг бути умовним свідком у суді, але за його протиправні дії все-таки відповідав власник.

Землевласники. У «Руській правді» міститься низка норм, які визначають правове становище окремих категорій населення. За її текстом досить важко провести межу, яка розділяла б право­вий статус панівної верстви і решти населення. Ми знаходимо лише два юридичні критерії, якими особливо виокремлюються ці групи у складі суспільства: норми про підвищену (подвійну) санкцію — кримінальну відповідальність за вбивство представника привілейованого стану (ст. 1) і норми про особливий порядок успадкування нерухомості (землі) для представників цього стану (ст. 91). Ці юридичні привілеї розповсюджувалися на суб’єктів, названих у «Руській правді» князями, боярами, княжими мужами, княжими тіунами, огнищанами. В цьому переліку не всі названі можуть бути зараховані до категорії феодалів. Можна говорити лише про їхні привілеї, пов’язані з особливим соціальним статусом через наближеність до княжого двору і майнове становище.

Отже, на вершині суспільної піраміди був великий князь київський. Його найближчою опорою були дружина (феодальна знать), багаті землевласники. На нижчому щаблі були місцеві (удільні) князі й бояри, які також мали при собі військових слуг, яким за службу наділяли землі. Формувалася феодальна ієрархія. Зокрема, все боярство поділялося на бояр земських (місцевого походження) і княжих (переважно лицарів-варягів). Згодом цей поділ зник, а навзамін з’являються різні нерівноправні групи: а) бояри, княжі мужі, огнищани; б) отроки, тіуни, гридні, мечни­ки, дітські. Ці групи можна об’єднати терміном «землевласники», привілеї і вольності (права) яких і охороняє «Руська правда», що говорить окремо про князівське і боярське право, протиставляючи його праву іншого вільного населення.

Клас феодалів-землевласників формувався поступово. Найдавніша «Правда Ярослава», яка своїм змістом сягає аж у IX ст., знає мужів, які не поривають зв’язку з общиною, але вже володіють челяддю, тобто живуть експлуатацією чужої праці. Це — знатні люди, які вийшли з родових старійшин, бойових товаришів вождів і дали початок новій, вже не патріархальній знаті. У договорах з греками початку X ст. про цю знать йдеться як про світлих князів і бояр. Навіть у древлян, більш відсталих, ніж придніпровські слов’янські племена, у середині X ст. згадуються «лучшие» або «нарочитиє» люди, які, за висловом літопису, «держаху Деревьску землю», тобто мали владу. Там же згадуються «старійшини» міські. Так літописець називає древлянську знать, на відміну від «прочих людей», тобто общинної маси. Князь, його родичі, старша дружина, яка оточувала князя, і місцеве боярство та купецтво — ось засвідчений джерелами перелік груп найбільш багатих і політично впливових верств суспільства початку X ст.

Феодали-землевласники здійснювали цивільне керівництво і відповідали за професійну військову організацію. Вони були взаємопов’язані системою васалітету, що регулювала права й обов’язки суб’єктів правовідносин один перед іншим та перед дер­жавою. Для забезпечення функцій керування населення платило данину і судові штрафи. Матеріальні потреби військової організації забезпечувалися земельною власністю, а владні і земельні відносини феодалів, їхній зв’язок з великим князем регулювалися спеціальними угодами. У «Руській правді» розкриті лише деякі аспекти правово­го статусу цього стану. Вона встановлює подвійну виру (штраф за вбивство) у 80 гривен за убивство князівських слуг, конюхів, огни­щан. Але про самих бояр і дружинників кодекс замовчує. Швидше за все, за зазіхання на них застосовувалася смертна кара: у літописах неодноразово описуються страти під час народних рухів.

«Правда Ярославичів» спрямована на захист інтересів великих феодалів проти ворожих їм суспільних низів і насамперед селянства. Вона ставить в особливе становище огнищанина, тобто людину, яка належить до князівського огнища (двору), князівського тіуна (прикажчика) і «конюха старого» (тобто головного), встановлюю­чи за них подвійну виру — 80 гривен. «Розширена правда» фіксує ще чіткішу класову диференціацію суспільства Київської Русі. Обидві «Правди» зображають суспільство, де на одному полюсі стоять мужі — бояри, а на другому — найнижчий шар вільного населення — селяни-смерди, частина яких вже встигла поступово потрапити у реальну залежність від землевласників, що бачимо на прикладі встановлення за їхнє вбивство спеціального штрафу на користь власника у розмірі 5 гривен. Аналогічну оплату встановлено за вбивство рядовича, тобто того, хто працює за рядом (договором). За холопа (жіночий рід — рабу) належить відшкодувати збиток панові у розмірі середньої вартості раба — ті самі 5 гривен.

Статті 11—17 «Розширеної правди» визначають розміри штрафів за вбивство людей різних соціальних категорій: княжих отроків, тіуна вогнищного і тіуна конюшого, сільського тіуна і ратайного старости, який управляв господарством землевлас­ника, а також князівського чи боярського рядовича, ремісника, холопа, смерда, кормильця. Розмір штрафів якраз і свідчить про їхнє місце у суспільстві. У порівнянні зі ст. 1 «Короткої правди» в розширеній редакції в ст. 1 введено подвійну виру за вбивство управителя князівського господарства та інших княжих мужів^[13]. Охорона боярського тіуна засвідчує наявність боярського госпо­дарства — вотчини в часи створення «Розширеної правди».

Ця різка класова диференціація, яка простежується в усіх редакціях «Правди», є результатом подальшого розвитку зем­леволодіння. Отже, «княж муж», або боярин, — це насамперед великий землевласник.

Смерди. Питання про правове становище смердів в історичній та юридичній науках залишається дискусійним: їх вважають вільними селянами, феодально залежними особами, майже рабського стану, кріпаками і навіть категорією, подібною до дрібного лицарства. Але основна полеміка ведеться з приводу того, вільні вони чи залежні. Важливе місце в обґрунтуванні таких думок мають дві статті «Русь­кої правди». Перша, ст. 26 «Короткої правди», встановлює штраф за вбивство холопа і смерда «А в смерді й у холопі 5 гривен». Отже, у випадку вбивства смерда і холопа виплачується однаковий штраф. Друга, ст. 90 «Розширеної правди», зазначає: «Якщо смерд умре, та спадщина князю; якщо будуть дочки в нього, то дати їм придане...». Деякі дослідники вважають, що після смерті смерда його майно переходило цілком до князя, і він людина «мертвої руки», тобто не здатний передавати спадщину. Але подальші статті роз’яснюють ситуацію — мова йде лише про тих смердів, що вмерли, не маючи синів, а відсторонення від спадщини жінок притаманне всім на­родам Європи на певному етапі розвитку.

На жаль, труднощі визначення статусу смерда на цьому не закінчуються. За іншими джерелами смерд виступає як селянин, який володіє будинком, майном, конем. За крадіжку його коня закон встановлює штраф у 2 гривни. За борошно (продукти) смерда встановлено штраф у 3 гривни. «Руська правда» конкретно ніде не вказує на обмеження правоздатності смердів, до того ж є вказівки на те, що вони виплачують штраф (продаж), характерний для вільних громадян. Отож констатуємо, що більшість смердів була юридично вільною. їхня залежність від князів обмежувалася сплатою данини, відбуванням державних повинностей, на них поширювалися державна юрисдикція і князівський суд.

Проте варто пам’ятати, що ця група не була однорідною: поряд з вільними мали місце і залежні смерди, що перебували у кабалі або в служінні у феодалів. Вільний смерд-общинник володів певним майном, яке він міг заповідати дітям (землю — лише синам). За від­сутності спадкоємців його майно переходило общині. Закон захищав особу і власність смерда. За скоєні правопорушення і злочини, а також за зобов’язаннями і договорами він ніс особисту і майнову відпові­дальність, у судовому процесі виступав повноправним учасником і як правоуповноважений, і як правозобов’язаний. Але поступово смерди втрачають волю, їхнє життя прирівнюється до життя раба (холопа). Важко точно сказати, з якого саме часу вони почали потрапляти у залежність від великих землевласників. У «Правді Ярославичів» смерда уже згадано серед залежних від вотчинника людей поряд з рабом.

Вірогідніше за все, основним методом закріпачення смердів був позаекономічний примус: князі, бояри, церква силою своєї влади примушували селян працювати на себе. Цьому процесові сприяли процеси, які відбувалися в середині общини, і пов’язане з ними розорення смердів, яке примушувало бідноту шукати допомоги й матеріальної підтримки у багатих людей.

Рядовичі. Працювали на хазяїна й інші категорії населення. Такими є пушеники та прощеники. їхнє походження визначити досить важко, але цілком ясно, що вони перебували в залежному становищі від пана. Рядовичами називались люди, які потрапляли у тимчасову феодальну залежність внаслідок ряду — договору, на підставі якого вони теж працювали на господаря.

Вчені по-різному оцінюють становище рядовича. Б. Греков¹, наприклад, розглядав його як людину, яка потрапила у феодальну залежність на підставі укладеної угоди — ряду. С. Юшков вважав рядовича одним з дрібних судово-адміністративних урядовців князя, а згодом і бояр. Подібне тлумачення не заперечував і Б. Греков, погляд якого все-таки більше апелює до конкретних статей «Руської правди» (ст. ПО).

Закупи. Залежні люди, які за своїм становищем наближалися до рядовичів і ставали на службу на короткий термін за хліб і за «рєзи», «придаток» (за проценти). У разі залишення до строку служби, вони були зобов’язані повернути одержану «милость». Отже, «милость» була засобом вдержати на роботі, так само як і купа була таким засобом щодо закупів одного із різновидів рядо­вичів. Це були недавні смерди, які втратили засоби виробництва і змушені йти в кабалу, одержували від хазяїна невеликий клаптик землі (отарицю) і купу, тобто допомогу грішми або чимось ін­шим, що підлягало поверненню у разі, коли закуп залишав гос­подаря, а також реманент — плуг, борону і право користуватися панським конем. Такий закуп називався ролейним (ратайним). Він працював у маєтку пана, робив панське «орудіе» (діло), пас його стадо тощо. Піти без дозволу пана він не міг, а звільнитися від залежності закуп міг, лише повернувши купу. Закуп був тією юридичною фігурою, в правовому становищі якої якнайбільш яскраво відобразився процес феодалізації, закабаления і закрі­пачення колишніх вільних общинників.

«Коротка правда» не згадує про закупів, зате в розширеній ре­дакції вже міститься цілий спеціальний «Статут про закупів». Отже, закуп — це людина, яка працювала у господарстві феодала за купу, Тобто позику, яку могли становити різні цінності: земля, худоба, зерно тощо. Цей борг необхідно було від працювати. До того ж, чітко встановлених нормативів чи еквівалентів не існувало. Обсяг роботи визначався кредитором. Тому зі зростанням відсотків на позику, кабальна залежність посилювалася і могла тривати досить довго.

Перше юридичне врегулювання боргових стосунків закупів із кредиторами здійснене саме у «Статуті про закупів» Володимиром Мономахом, після повстання закупів проти лихварів у 1113 р. Князь встановив граничні розміри відсотків на борг. Закон охо­роняв особу і майно закупа, забороняючи панові безпричинно карати його і відбирати майно. Якщо ж закуп скоював правопо­рушення, відповідальність була такою: пан сплачував за нього штраф потерпілому, але сам закуп міг бути «виданий головою», тобто перетворений на повного холопа. Втеча закупа від господа-

ря автоматично перетворювала його в раба. Господар мав право піддавати закупа тілесному покаранню, він ніс відповідальність за боржника, коли той вчиняв крадіжки, а сам закуп потрапляв у рабство (статті 56—62, 64, 66 «Руської правди»).

Отже, правовий статус закупа різко змінився: за спробу втекти від пана, не розплатившись з ним, його перетворювали на хо­лопа. Як свідок у судовому процесі закуп міг виступати лише в особливих випадках: у малозначних справах («в малих позовах») або у разі відсутності інших свідків («по нуже»). Усе це ставило закупа фактично у безправне становище.

Але закуп таки не був рабом. За безпричинний продаж закупа у рабство хазяїн позбавлявся будь-яких прав на нього. Карались також свавільна, одностороння зміна виданої при укладанні дого­вору суми грошей, зменшення даної закупу ділянки землі, побої, завдані у п’яному вигляді чи не «про діло». Якщо закуп втече до князя або його суддів зі скаргою на образи з боку пана, то його не можна перетворити в холопа (за втечу), але необхідно було вчинити правосуддя. Про закупів говориться докладно в IO статтях розши­реної редакції «Руської правди», які, підкреслимо, приписуються Володимирові Мономаху (статті 56—62, 64 «Руської правди»).

Міщани. Юридично і економічно незалежними групами були посадські люди, які сплачували податки і виконували повинності виключно на користь держави. їх називали «граждани», «люди градські», «люди». Вищою верствою міщан були іноземці (варяги, колбяги), так звані гості, які торгували із закордоном (це могли бути і чужинці, і руські люди), та купці, які займалися торгівлею внутрішнього характеру. У містах також мешкало вище духовен­ство, численне лихварство, які належали до міської аристократії. В головних містах князівств чи земель проживали князь зі своїми урядовцями, в інших — його намісники.

Нижчою верствою міських жителів були «чорні люди» (чернь) — ремісники, дрібні торговці, дяки, священики, які платили податки і виконували різні повинності: ремонт доріг, укріплень, гребель тощо. Але ці категорії населення не були однорідними, оскільки поділялися, наприклад ремісники, на заможних майстрів, рядових бідних ремісників, підмайстрів, учнів.

Важко визначити, якою мірою населення міст користувалося міськими вольностями, аналогічними європейським. І все ж вільні жителі міст перебували під правовим захистом «Руської правди», на них поширювалися всі статті про захист честі, гідності і життя. Особливу роль відігравало купецтво. Воно рано почало об’єднуватися в корпорації (гільдії), які називалися сотнями. Зазвичай купецька сотня діяла при якій-небудь церкві. За підрахунками М. Тихомиро­ва, на Русі в домонгольський період існувало до 300 міст^[14]. Міське життя було настільки розвинене, що це дозволило В. Ключевському виступити з теорією «торгового капіталізму» на Русі. М. Тихомиров вважав, що і на Русі «повітря міст робило людину вільною», а в містах ховалася маса збіглих холопів.

У «Руській правді» різняться своїм становищем також й інші трупи, що певного мірою пов’язано з їхнім походженням. Окремою категорією міського населення були чужинці, які тут постійно про­живали. До вільного населення міст належало також духовенство — біле (мирське) і чорне (монастирське). Власне, це єдина категорія, час появи і походження якої відомі, позаяк вона пов’язана з вве­денням на Русі християнства як державної релігії.

ізгої. Проміжне становище між вільними людьми і невільниками займали ізгої, які могли бути і вільними, і залежними, але в обох випадках це були люди, що з різних причин не втрималися у своїй звичайній верстві. У таке становище потрапляли люди, які не мали можливості самостійно вести господарство (наприклад, розорений купець, попів син, який не знав грамоти і не міг продовжувати професію батька). Більшість ізгоїв формували раби, звільнені свої­ми панами за викуп. Згадуються цілі села «со изгои».

Історичні джерела ізгоями називають церковних людей, збанк­рутілих купців, недоуків-поповичів і навіть осиротілих (обезземеле­них) княжат. І все ж, ймовірно, що значно частіше ізгойство було результатом втрати майнової самостійності представниками сіль­ської та міської бідноти. Низка дослідників, істориків та правників вважає, що більшість ізгоїв — це вільновідпущеники — холопи, які отримали волю, але без майна і господарства. Ізгой мав один шлях — йти під захист заможних людей, які використовували його працю в господарстві. Особливо широко послугами ізгоїв користувалася церква (монастирі). «Руська правда» охороняла їх як вільних, штраф за посягання на життя — 40 гривен. Але коли ізгой ставав на службу до пана, він автоматично перетворювався на невільника.

Раби. Поза сумнівами, рабство відіграло значну роль у житті слов’янського суспільства, але слов’яни не довели його до най­вищого розвитку — античного. Це сталося внаслідок міцності общинного ладу, його традицій. У перших століттях нашої ери, за повідомленням римських авторів, рабство у слов’ян мало пат­ріархальний характер — полонених рабів відпускали за викуп, виключаючи зі складу племені. На ранніх етапах державності, у IX-X ст., раби вже є предметом продажу і збагачення. У договорах з Візантією (X ст.) фігурує спеціальна «челядинна ціна». У «Русь­кій правді» відображено процеси, аналогічні римському праву, де раб наділявся особливим майном із правом розпоряджатися ним у господарських цілях на користь пана. У «Статуті про холопів» (статті 117, 119 «Руської правди») йдеться про ведення торгових операцій холопами, у тому числі і за дорученням господарів.

Необхідно наголосити і на тому, що у IX-XI ст. уся Європа вже не мала рабовласницьких відносин. Головним виробником благ став селянин-общинник, який повільно, але неухильно перетворювався на феодально залежну і навіть кріпосну людину. Докази про рабську працю у Київській Русі є і в «Руській правді», і в літописах, і в іно­земних джерелах. Але ті самі джерела говорять про те, що рабська праця витіснялася працею вільного чи залежного (в різних формах і ступенях) селянства — смерда, закупа, рядовича, ізгоя. Згідно з «Правдою Ярославичів» у князівському господарстві XI ст. раби, або холопи, працювали разом з нерабами: «А в рядовици княже 5 гривен. А в смерде и в холопе 5 гривен» (статті 25, 26 «Короткої правди»). Челядь теж працює в домі та на землі своїх панів. До складу челяді входять, головним чином, патріархальні раби¹.

Те первісне закабаления містило в собі багато рис рабства, що підтверджується «Руською правдою». Життя залежного смерда і раба розцінюється тут однаково — у 5 гривен: це не державний штраф за вбивство, а відшкодування збитків хазяїну робочої сили. Наприкінці XI ст. князі садовлять полонених на землю вже як своїх кріпаків. До землі пани прикріплюють також і вільновідпущеників (ізгоїв, проще- ників, пущеників). «Розширена правда» згадує і монастирських рабів, але церковні господарства, найбільш прогресивні, раніше від інших перестали користуватися рабською працею, замінивши її працею залежного селянства, в основному ізгоїв. Усі залежні від вотчинника люди, включаючи і адміністрацію, підлягали судові свого пана.

У XI ст. у руському праві діє принцип, відповідно до якого раб не може бути суб’єктом правовідносин, укладати угоди. «Руська правда» вважала холопів власністю пана, самі ж вони не мали власності. За карні правопорушення (злочини) холопів і нане­сені ними майнові збитки відповідальність щодо відшкодування ніс власник. За вбивство ж чужого холопа встановлено санкцію відшкодування збитку у 5—6 гривен, як за знищення речі, або пан одержував як компенсацію іншого холопа. Власник холопа за його вбивство не притягався до відповідальності — за подібні дії призначалася церковна покута.

Тобто, холоп — це найбезправніший суб’єкт руського права. Його майнове становище особливе — все, чим він володів, було власніс­тю пана. Всі наслідки, що випливали із договорів і зобов’язань, які укладав холоп (з відома господаря), також лягали на пана. Особа холопа як суб’єкта права фактично не захищалася законом. Холопа, який вчинив злочин, слід було видати потерпілому, а у більш ранній період його можна було просто убити на місці злочину. Штрафну відповідальність за карні діяння холопа теж завжди ніс власник. У судовому процесі холоп не міг виступати як позивач, відповідач чи свідок. Посилаючись на його свідчення в суді, вільна людина мала обов’язково обмовитися, що покликається на слова холопа.

Отже, не склавшись у глобальну систему виробництва, рабство на Русі поширилося як суспільно-правовий уклад. Джерелом раб­ства був насамперед полон або народження від рабині; у рабство потрапляли за тяжкі карні злочини після санкції у потік і погра­бування; залежний закуп перетворювався на раба у випадку втечі від кредитора і крадіжки; у рабство навертався злісний банкрут

Зимин А.А. Холопы на Руси. — M., 1973.

(статті 55, 56, 64 «Руської правди»). Стаття ПО «Розширеної прав­ди» встановлює ще три випадки холопства: одруження на рабі без договору, служіння ключником-тіуном без ряду про збереження волі, самопродаж у рабство «хоча б за ногату»^[15].

Відтак, тогочасне суспільство характеризувалося соціальною, економічною, правовою нерівністю та певного корпоративною структурованістю. Усі прошарки складалися зі станів, права й Обов’язки яких були чітко визначені законом як нерівні один щодо одного та щодо держави. Іншими словами, кожен стан мав свій юридичний статус. Закони і правові звичаї Київської Русі в сукуп­ності створили основу досить розвиненої системи староруського права. Як будь-яке феодальне право, воно було правом-привілеєм, тобто закон прямо передбачав нерівність людей, що належали до різних соціальних груп. Так, холоп майже не мав жодних прав. Досить обмеженою видається правоздатність смерда, закупа, тоді Як права, вольності і привілеї верхівки суспільства охороняли­ся надто пильно. Але було б великим спрощенням розглядати руське суспільство з погляду лише визискувачів і експлуатова- йих. Представник стану феодалів, який належав до бойових сил князівської дружини, незважаючи на усі свої матеріальні вигоди, привілеї і права, міг втратити на службі найцінніше — життя, простіше й імовірніше, ніж бідний селянин, що сидів безвиїзно у своїй общині.

4. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА - ПРАВОНАСТУПНИЦЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Перехід до феодального роздроблення. Природним результатом соціально-економічного і політичного розвитку Русі, зростання економічної і політичної могутності окремих місцевих центрів було феодальне роздроблення. Формально початком цього періоду вважають 1132 р., коли київський великокняжий стіл по смерті Мстислава посів другий син Володимира Мономаха — Ярополк, і розпочалася жорстока боротьба між молодшими братами та дітьми Мстислава за право на цей престол.

Усобиці і феодальне роздроблення зумовлювали нерозвиненість політичної влади та адміністративного управління Київської держа­ви, неврегульованість процедури успадкування державної влади в столиці і в князівствах, коли принцип наслідування по прямій лінії — ЙД батька до сина — зіткнувся з принципом родового старшинства: від брата до брата, а від нього до старших племінників.

Формально вважалося, що Київська Русь як держава Рюрикови- чів продовжувала існувати й у XII ст., й у першій половині XIII ст.

СИСТЕМА ВАСАЛІТЕТУ НА РУСІ

У ній лише змінилася форма державного устрою. Спочатку вона була ранньофеодальною централізованою монархією (як держава Хлодвіга Меровінга). А з початку XII ст. перетворилася на феде­рацію кількох монархій на чолі з найсильнішим (чи найпочесні- шим) київським князем, тобто в сеньйориальну форму монархії. Єдиною залишалася територія, спільною була культура, діяли одні закони, одна церква. Загальнодержавні питання вирішували з’їзди князів-федератів — снеми.

На Русі утворилася характерна для всіх тогочасних народів «феодальна драбина». Очолював її великий князь, якому фор­мально підпорядковувалися князі окремих земель. Вони ділили землі на уділи меншим (удільним) князям. Ті призначали для управління маєтками й областями адміністрацію — посадників (намісників), тисяцьких (воєначальників), вирників (митників), тіунів тощо. Рада бояр у більшості князівств занепадає. Посту­пово перетворюється в общинні сходи й віче. Князь стає суддею, головнокомандувачем, адміністратором і навіть впливає на при­значення єпископів і священиків.

Фактично, у середині XII ст. Київська держава розпалася на 14 самостійних князівств: Муромське, Рязанське, Смоленське, Турова-Пінське, Полоцько-Мінське, Тмутороканське. На північ­ному сході зміцніло Ростово-Суздальське князівство з центром у Володимирі-на-Клязьмі, що був заснований Володимиром Мономахом. На північному заході розкинулись володіння Нов­городської республіки, на заході — Полоцька земля. Південно- західна частина Руської Землі (власне Русь) також роздробилася на окремі князівства — Київське, Переяславське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, Галицьке й Волинське.

Правонаступницею Київської Русі стала Галицько-Волинська держава, що існувала у 1199—1340 рр. Саме до неї відійшла київсь­ка спадщина: русько-полянське населення, територія, внутрішні проблеми й основні напрями зовнішньої політики. До того ж, саме ця територія у кінці XII ст. отримає назву «Україна», саме тут формується ядро української народності.

Галицька Земля відділилась від Києва після смерті Ярослава Мудрого. Тут утвердилася династія Ростиславичів, які правили близько 150 років. Особливістю Галичини було економічно сильне і Політично впливове боярство. На це було кілька причин: 1) галицькі бояри походили з місцевої земельної аристократії, а не з князівських дружинників, яким давали землю за службу; 2) вони багатіли на тор­гівлі сіллю, запаси якої були у Прикарпатті; 3) як урядники князів, бояри збирали значне мито з купців, які проїздили Галичину — тут було перехрестя торгових шляхів; 4) найбагатші бояри могли наймати власні дружини; 5) віддаленість від Києва спонукала бояр у боротьбі з князями звертатися за допомогою до Польщі та Угор­щини: вони вели власну зовнішню політику.

Галицька Земля складалася з трьох удільних князівств: Пере­мишльського, Теребовлянського і Звенигородського. У 1144 р. Звенигородський князь Володимирко об’єднав їх в одне, столицею якого зробив місто Галич на Дністрі. Як окреме князівство Гали­цька Земля досягла розквіту за сина Володимира, князя Ярослава Осмомисла (1153—1187 рр.).

Волинська Земля стала самостійною державою у середині XII ст. за правнука Володимира Мономаха — Мстислава Ізяславовича. рого син Роман Мстиславович остаточно встановив кордони князівства на заході Русі. Бояри Волинської Землі залежали від свого князя, бо отримували маєтності за службу йому. Тому вони були більш віддані сеньйору, завжди його підтримували, корили- ря. Саме волинський князь об’єднав Галичину і Волинь в одну Державу: скориставшись смертю в Галичині останнього Ростис- давича, Роман Мстиславович у 1199 р. захопив Галич і утворив єдину Галицько-Волинську державу з центром у Галичі.

Історія князівства. Роман Мстиславович (1199—1205 рр.) був могутнім українським князем і видатним політичним діячем того Масу. Його батьком був волинський князь Мстислав Ізяславович, матір’ю — польська княжна Агнеса. Його брати князювали в Чер- Ьені, Белзі та Бересті. З дитинства Роман жив у родичів в Польщі. Змужнівши, став княжити в Новгороді Великому, а після смерті батька — у Володимирі-Волинському. Приєднавши Галичину, Роман зіткнувся з місцевою боярською опозицією. Князь повів рішу- Hy боротьбу з непокірним боярством, спираючись на допомогу селян і міщан. Одних вдалося упокорити, других — вигнати з держави, Д третіх — і на горло скарати. «Не погнітивши бджіл, не їстимеш Меду», — любив повторювати князь. Або: «Не буде пахнути корін­ня, якщо його не потовчеш». Всі розуміли гіркий сарказм Романа, ®ле народ його любив. Ще й нині у Карпатах співають веснянки (гагілки), в яких є добрі згадки і про князя Романа.

Схема S

Хоч правив Роман Мстиславович лише 6 років, він зміг зміц­нити позиції центральної влади. Літописець називає його «само­держцем всієї Русі» і «царем на Русі». Цьому сприяла і зовнішня політика князя.

Роман Мстиславович воював з Литвою, а полонених примушу­вав працювати на своїх землях. Про нього навіть склали приказку: «Романе, Романе! Погано живеш — Литвою ореш». Говорили: «Литва така бідна, що платить данину віниками». Роман втручався у справи Київського князівства, половці лякали його іменем дітей. Князь двічі громив половецькі орди і визволяв полонених.

Літописець писав: «Кидався він на половецьких поганців, мов лев, сердитий був, як рись, нищив їх, як крокодил, землю їхню облітав, як орел, хоробрий був, як тур, наслідував предка свого Мономаха». Вплив Романа відчувався у політичних колах Свя­щенної Римської імперії, Угорщини, Польщі. Його посли бували навіть у Візантії. Пізніший переказ стверджує, що підлещуючись до військової слави князя, папський посланець запропонував Роману коронуватися королем, а натомість покатоличити Русь. Та Роман заявив, що спирається не на волю папи, а на свій меч, і рішуче відкинув цю пропозицію.

s⅞∙-ⁱy 1201 р. Роман Мстиславович зайняв Київ, а в 1203 р. оста­точно приєднав його до своїх володінь. Кияни самі відкрили йому !Подільські ворота. Чернігівські князі присягнули на вірність Рома­ну. Отже, у його державу ввійшла більшість українських князівств. Але це об’єднання не було тривалим. Влітку 1205 р. Роман здійснив йохід на Польщу. Переправляючись через Віслу під містечком За- ⅛hxoctom, загін потрапив у засідку до поляків. Під час бою князь загинув. Держава Романа поринула у 40-річну міжусобну війну.

¹ Данило Романович Галицький. Після смерті Романа Мстиславо- вйча його вдова Ганна, «княгиня Романова», залишилася з двома малолітніми синами: Василькові було 2 роки, Данилові — 4. Галицькі бояри вигнали їх з Галичини. Волинські бояри підтри­мали княгиню і княжичів. Згодом родина жила у Польщі, Данило Виховувався при дворі угорського короля.

- А в Галицькій землі у різні роки правили новгородські, сіверські, чернігівські, белзькі князі, угорські королевичі. На короткий час йавіть боярин Володислав Кормильчич захопив престол і проголо­сив себе князем, що було нечуваним зухвальством на той час.

„./ Досягнувши повноліття, брати спочатку утвердилися на Волині ?!почали тривалу боротьбу за батьківську спадщину в Галичині, ка разів Данило захоплював Галич, але втриматися там не Давалося. Лише у 1238 р., вигнавши звідти чернігівських князів, йій знову об’єднав два князівства в одну державу. Літописець за­значає, що жителі Галича «кинулися до нього, як діти до батька, ЯК бджоли до матки, як спраглий до джерела. Прийнявши стіл Cboro батька, відсвяткував перемогу і поставив свій прапор на Німецьких воротах».

Столицю держави князь переніс у місто Холм (тепер у складі Поль­щі)- Волинською частиною держави правив Данилів брат Василько.

Укріпившись у Галичині, Данило одразу ж починає відновлю­вати окраїнні кордони держави батька. Скориставшись внутріш­німи чварами в князівстві, німецькі лицарі-хрестоносці захопили західноруську землю Підляшшя. У 1238 р. під Дорогичином війська Данила зустрілися з хрестоносцями у кривавій січі. Ворог був розгромлений вщент, магістр лицарів взятий у полон. Залишки хрестоносців рятувалися втечею з поля бою. Воєнні й диплома­тичні успіхи піднесли авторитет Данила Галицького як визначного державного діяча, полководця та дипломата.

У 1239 р. Данило приєднав Київське князівство, посадивши там намісником воєводу Дмитра, якому довелося керувати обо­роною міста від орд Батия. Таким чином Данило підтвердив свою зверхність над більшою частиною України. Літописець з гордістю пише, що Данило «завоював Бересггій і всю Україну», тобто всю Південно-Західну Русь, яка прибрала назву «Україна».

На кінець 30-х рр. XIII ст. кордони Галицько-Волинського князівства сягали від Закарпаття до Дніпра і від Бересття до Чор­ного моря. Князь сприяв розвитку ремесла, торгівлі, засновував нові міста — Холм, Львів, названий на честь сина Лева. Всього у Галичині в цей час налічувалося кілька десятків міст.

Укріпленню та зміцненню відновленої держави завадила монголо-татарська навала. Вперше Данило Романович зіткнувся з ордами у битві на річці Калка у 1223 р. Тому, передбачаючи нове нашестя, князь будував і укріплював замки, міста і фортеці в Галичині й на Волині. І коли у 1241 р. Батий рушив на Волинь, йому не вдалося взяти деяких із цих укріплень. Данило не дав татарам зовсім знищити свою державу. Галицько-Волинська земля зазнала меншого спустошення і руйнування, ніж інші землі Русі. Після відходу орди Данило відновив зруйновані укріплення, збуду­вав нові і не визнав владу золотоординського хана. Він поповнив державну казну, запрошуючи купців і ремісників з Німеччини, Угорщини, Польщі, зі зруйнованих руських міст.

Скрутним становищем, що створило у державі нашестя Батия, вирішили скористатися західні та північні сусіди — угорці, поля­ки, литовці. Провівши військову реформу, створивши регулярну піхоту і озброєну боярську кінноту, Данило переходить у наступ. Він здійснює успішний похід проти литовців. У 1243 р. на деякий час приєднує Люблін і Люблінську землю.

17 серпня 1245 р. під містом Ярославом Данило Галицький вщент розгромив об’єднане польсько-угорське військо, яке йшло на загарбання Галичини. Ця блискуча перемога князя — відваж­ного полководця, який особисто брав участь у бою, мала велике історичне значення. Вона зупинила надовго агресивні заміри Польщі та Угорщини щодо Галичини. Угорський король вста­новив дружні взаємини з Данилом, видавши за Лева Даниловича доньку. Перемога піднесла міжнародний авторитет Галицько-Во­линської землі як могутньої східноєвропейської держави.

Та найскладнішими були стосунки із Золотою Ордою. Данило не визнавав її влади. Лише 1246 р. під загрозою воєнного вторг­нення князь поїхав у Сарай-Бату. В Орді він пробув 25 днів, і хан дав ярлик на княжіння, «доручив йому землю його». Літописець записав: «О, лихіша лиха честь татарська! Данило Романович, що був князем великим, що володів із братом своїм Руською Землею, Києвом, і Володимиром, і Галичем, й іншими краями, нині сидить на колінах, холопом себе називає. А вони данини хотять і погрози ідуть. О, лиха ти, честь татарська!».

Повернувшись, Данило Галицький почав створювати анти- монгольську коаліцію європейських держав. Він підписує союз з недавніми ворогами — Польщею, Угорщиною та Литвою. Укладає угоду з володимиро-суздальським князем. Данило веде перегово­ри з римським папою Інокентієм IV про організацію хрестового походу проти Орди. Як організатору коаліції, папа надає Данилу королівський титул. У 1253 р. в Дорогичині Данило Галицький (Іув увінчаний королівською короною.

Проте союзники не надали князю реальної допомоги, коли прийшла біда. У 1254—1257 рр. Данилу самотужки довелося вою- вати з численним військом золотоординського темника Куремси, завдаючи йому відчутних поразок. Тоді в Золотій Орді вирішили цокарати непокірного князя. У 1258 р. до Галицько-Волинського Князівства вдерлися полчища ханського намісника Бурундая. Не даючи підтримки від союзників, Данило прийняв вимоги ординців. Зруйнував найбільші фортеці у Луцьку, Львові, Володимирі та ін­ших містах, крім Холма. А також визнав себе васалом Золотої Орди і взяв зобов’язання брати участь у військових походах ханів.

Данило Романович не зміг здобути повної незалежності Галиць­ко-Волинській державі, але й Орда не змогла цілком її підкорити й убити чи усунути князя, як робили це в інших руських землях.

Решту років життя князь витратив на внутрішні державні спра­ви. Він замінив багатьох бояр, обмежив залежність від них селян і ремісників, заохочував купців, займався родинними справами. Oc- -йнні місяці він тяжко хворів, майже осліп. Помер він ще не зовсім старим у 1264 р. в місті Холмі. Оцінюючи його діяльність, сучасник- Літописець записав: «Король Данило був добрим князем, хоробрим і мудрим, який спорудив городи многі і церкви поставив, і оздобив к різними прикрасами. І братолюбством він світився, був із братом своїм, Васильком. Сей же Данило був другим по Соломоні».

У тих надзвичайно складних, темних роках XIII ст. успіхи Wm Данила були справді визначними.

Наступники Данила Романовича. Коли помер Данило, почався зане­пад Галицько-Волинського князівства як окремої держави. Згубно на того вплинули татарська навала і зростання агресії з боку Угорщини Польщі, а потім і Литви. Князь Василько не зміг замінити брата’ князівство розпалося на уділи. Головою держави вважався Василько, жив на Волині. У Володимирі княжив його син Володимир а Галичину поділили сини Данила — Мстислав, Шварн і Лев..Найсильнішим і найталановитішим серед них був Лев І Дани­лович (1264—1301 рр.). Він значно розширив батьківські володіння приєднавши частину Закарпаття з містами Ужгород та Мукачеве адновив владу над Любліном та Люблінською землею. Тісні дип­ломатичні зв’язки були у князя з Тевтонським орденом, Литвою

Чехією, Угорщиною, Польщею. Визнаючи владу Золотої Орди, Лев Данилович звів її до мінімуму: подавав лише військову допо­могу ханам. Столицю князівства у 1272 р. він переніс до Львова. Князь знову укріпив його замком і відбудував фортеці, знищені за наказом Бурундая.

У 1297 р. Лев Данилович став єдиним князем об’єднаної Гали­цько-Волинської держави після смерті бездітного брата Мстислава, якому у спадщину у свій час відійшла Волинь теж від бездітного Володимира Васильковича.

Єдина держава дісталася і сину Лева — Юрію І Львовичу (1301—1308 pp.). Столицею князівства Юрій зробив місто Володимир. Як і дід Данило, він прийняв королівський титул. Збереглася печатка з написом: «Король Руський, принцес Володимирщини». Відносини із сусідами намагався врегулювати мирним шляхом. З польським князем уклав угоду про союз і одружився з його донькою. З Тевтонським орденом підписав договір про спілку проти Литви, яка почала зазі­хати на руські землі. Скориставшись чварами в Орді, відновив владу Галицько-Волинської держави над пониззям Бугу та Дністра.

Важливим здобутком короля Юрія І було створення у 1303 р. галицької церковної митрополії. Через татарське спустошення і занепад Києва єдиний для всієї Русі київський митрополит жив спочатку в Галичі, а потім переїхав до Володимира-на-Клязьмі. Там залишилися і його наступники. На прохання Юрія І константи­нопольський патріарх висвятив для Галицько-Волинської держави окремого митрополита. Це піднесло її міжнародний престиж.

Коли Юрій І помер, його сини Андрій І та Лев II правили спіль­но і Галичиною, і Волинню у 1308—1323 рр. У документах тих часів їх називають «князями всієї Русі». Щоб протистояти Золотій Орді, що занепадала, і Литві, що, навпаки, посилювалася, брати тісно співпрацювали з Тевтонським орденом. Надавали один одному військову допомогу, вели жваву торгівлю з Прибалтикою. Особливо активні воєнні дії вели князі з татарами. Польський король навіть назвав їх «непоборним щитом проти жорстокого племені татар». Андрій та Лев майже вийшли з-під влади Золотої Орди, за що хани неодноразово направляли проти них війська. У цій боротьбі брати і загинули одночасно в одній із сутичок у 1323 р.

Оскільки Андрій І та Лев II не мали дітей, галицькі й волинські бояри запросили на престол їхнього небожа, сина сестри Марії та мазовецького князя Тройдена — Болеслава. Ставши галицько- волинським князем, Болеслав перейшов у православну віру і став іменуватися Юрієм II (1323—1340 рр.). Продовжуючи політику дядьків, він підтримував добрі стосунки з Орденом, налагодив добросусідські відносини з Литвою, одружившись з донькою ве­ликого князя Гедиміна, а свою сестру видав за його сина Любарта. Але коли Юрій у союзі з татарами захопив Люблін, загострилися стосунки з Польщею та Угорщиною. Поляки й угорці почали готуватися до походу в Галичину. Щоб уникнути навали, Юрій II підписав у Вишеграді угоду, згідно з якою після його смерті трон мав відійти польському королю Казимиру III.

Юрій II сприяв розвитку міст, ремесла і торгівлі. Саме він діершим став надавати українським містам самоврядування — маг­дебурзьке право. Він заохочував до поселення в містах німецьких колоністів, чим викликав невдоволення у бояр та багатих городян.

Схема 5-А

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА

Князь хотів законодавчо обмежити владу і вплив бояр. Ті ж підго­тували змову. Дізнавшись про Вишеградську угоду, вони розпус­тили чутки, ніби князь повертається до католицизму, і в 1340 р. отруїли його у Володимирі. Галицько-Волинська держава при­пинила існування. Волинським князем бояри проголосили зятя Юрія II Любарта, а на Галичину рушило військо Казимира ПІ, щоб виконати умови Вишеградської угоди. Українські землі на довгі століття втратили власну державність.

Державний устрій. Державний лад Галицько-Волинського князівства (королівства) зовні був схожий на устрій Київської Русі. Але в реальному житті, функціонуванні, повноваженнях та компе­тенції державні ролі князя, ради бояр, віча були дещо іншими.

Князеві (королеві) належала верховна законодавча, виконавча, судова, адміністративна та виконавча влада. Він очолював державу як суверен, керував збройними силами, зовнішньою політикою, фінансами (податки, карбування грошей). Проте абсолютної влади в державі князь не мав, вона обмежувалася впливовим боярством, особливо в Галичині, де боярський клан сформувався з місцевої земельної аристократії ще родоплемінних часів. Політично сильні князі (Данило Романович) вели з ними криваву боротьбу, а слабкі потрапляли під повний контроль. Другою особливістю державного ладу Галицько-Волинського князівства є дуумвірат — одночасне правління двох князів — одного на Волині (у Володимирі), другого у Галичині (Галичі, Львові, Холмі). Йдеться про співправління Данила та Василька Романовичів, Льва І Даниловича і Володимира Васильковича, Андрія та Лева II Юрійовичів.

Боярська рада формально існувала як дорадчий орган цент­ральної влади при князеві. Та фактично рада скликалася найбільш впливовими боярами, які прагнули обмежувати або регулювати владу князя. До її складу входили найбільші землевласники (бо- яри-аристократи), галицький єпископ, воєводи, намісники та суддя княжого двору (теж усі походженням з боярського стану). У часи занепаду влади князя бояри очолювали державу. Наприклад, Володислав Кормильчич (в роки малолітства Данила Романовича), або Дмитро Детько (після смерті Юрія II).

Віче як пряме воле- і правовиявлення населення скликалося спарадично, або стихійно, чи князем, чи боярами в часи як зов­нішньої загрози, так і внутрішньої міжусобної боротьби. Воно не мало чіткого регламенту, визначених повноважень та компетенції. Поступово його роль занепала і до ХГѴ ст. звелася нанівець.

Система управління була двірсько-вотчинною. Центральну вико­навчу владу очолював двірський (дворецький) — керував князівським двором і вотчинами, чинив суд від імені князя, супроводжував його в поїздках. Печатник (канцлер) відав канцелярією, вів діловодство держави, охороняв печатку, керував писарями, перекладачами, архіваріусами. Стольник очолював фінансову систему, збройний забезпечував необхідним військо, отроки та дітські виконували різні доручення князя.

Місцеве управління належало призначеним князем у воєводства воєводам, у волості — волостелям, у містах — тисяцьким або посадни-

кам. Найменшою адміністративною одиницею була сільська община, якою управляв виборний староста, але підпорядкований князівським урядовцям. Кожен на своєму місці був адміністратором, воєначаль­ником та суддею. Судова влада не була відділена від адміністративної і складалася з державних, церковних та домініальних судів.

Отже, за формою правління Галицько-Волинська держава була феодальною монархією з сильною олігархічною верхівкою в особі боярства.

Суспільний лад. Як і в Київській Русі, у Галицько-Волинській державі існувала певна структура суспільства, де кожній групі визначалося чітко окреслене місце. Населення поділялося на вільних, напіввільних та невільних людей. До категорії вільних належали бояри, духовенство, частина сільського та міського на­селення. Провідну роль у державному житті князівства відігравала аристократія (Рюриковичі) та знать — боярство, яке поділялося на велике, середнє та дрібне. Великі (знатні) бояри були крупними землевласниками, володіли спадковими маетностями, вотчинами, посідали найвищі посади в державі. Дрібні та середні служили князю або великому боярину, тримали землю до кінця служби, до кінця життя, довічно (з правом передачі у спадщину). Духо­венство поділялося на біле та чорне, воно володіло спадковими землями (якщо син священика переймав посаду батька) та за­лежними селянами (монастирі), не платило податків, звільнялося від обов’язків перед князем.

Селяни традиційно іменувалися смердами, які жили общи­нами. Особисто вони були вільні, але економічно (поземельно) залежали від власника землі — князя (держави), боярина, монас­тиря і платили їм татарщину (гроші державі), серебщину (грошо­вий оброк), дякло (натуральний оброк) та відбували повинності (громадські роботи).

Жителі міст — міщани, граждани — поділялися на заможну купецько-лихварську верхівку (мужі градські, містичі), яка за­хопила міське управління і підтримувала владу князя. Середній прошарок утворювали ремісники, майстри, дрібні торговці, які об’єднувалися в корпорації — цехи, вулиці, братчини, сотні, ряди зі своєю казною та на чолі зі старостою. До міських низів належали «робітні люди», «люди менші» тощо, тобто вся біднота та робоча сила, яка цілком залежала від перших двох груп.

Категорію напіввільних становили закупи — селяни-боржники, які, збіднівши, втрачали економічну самостійність і потрапляли в кабалу до бояр, беручи в борг зерно, худобу, інвентар, землю, гроші.

На нижньому суспільному щаблі були невільники, яких, як і в часи Київської Русі, називали холопами (хлопами). Проте їх експлуатація в умовах Галичини та Волині не була вигідною і їх поступово перетворювали на кріпаків, надаючи землю і мож­ливість вести власне господарство. Холопи в правовому сенсі цілком залежали від власника, були частиною його майна і при­ватною власністю.

висновки

Отже, можемо констатувати, що у VIII-IX ст. слов’янські племена заселили майже всю сучасну територію України. Із заснуванням та розвитком Києва виникають і перші державні утворення — Куявія, Артанія, Валіняна, Полунія тощо. Процес становлення великої східнослов’янської держави Київської Русі відбувався у тривалій різноманітній боротьбі за згуртування і підкорення єдиній владі Києва всіх східнослов’янських племен та їх близьких сусідів, у здійсненні київськими князями активної зовнішньої політики, у відсічі ворожих нападів та укладенні мир­них і союзницьких угод. Зміцнення Київської держави відбулося за правління князів Олега, Ігоря, Ольги та Святослава.

Визначною подією всієї східноєвропейської історії було за­провадження християнства в Київській Русі за князя Володимира Великого. Цей акт сприяв швидкому піднесенню державного устрою Русі, її міжнародного престижу, писемності та культури. ’ На XI — початок XII ст. припадає період розквіту Київської JPyci. Це період плідної діяльності видатних керівників держави — Князів Ярослава Мудрого й Володимира Мономаха, законодавчої Діяльності та державної могутності, інтенсивного формування української народності. Подальший економічний та політичний •розвиток суспільства Київської Русі призвів до п роздроблення на уділи, до міжусобних чвар, що послабили країну. Зниження значення Київського князівства як центра держави ослабило його силу. Слабкими були Переяславське, Чернігово-Сіверське, По­лоцьке, Смоленське князівства, хоча й переживали господарське ГХультурне піднесення. Сильнішими стали на північному сході Володимирське князівство, на північному заході — Новгородська {іеспубліка, на південному заході — Галицько-Волинське князів­ство. У цих обставинах створилися соціально-економічні умови для формування в майбутньому на землях Київської держави самостійних білоруської і московської народностей. Політично роздроблену, ослаблену Русь у кінці 30-х — на початку 40-х рр. XIII ст. перемогли монголо-татарські завойовники.