Додаток 5 Легендарні повідомлення про впровадження святим Володимиром ієрархії в пізній українській та московській агіографії

Одним з найзаплутаніших питань вітчизняної та й загалом, східно­слов’янської церковної історії є православна ієрархія часів св. Володи­мира. Ця наукова проблема складається з декількох напрямів, серед яких: ім’я першого київського архієрея по 988 р., кількість і місцезнаходження первісних єпископських кафедр та імена перших архієреїв.

Перш за все, звернемося до питання про ім’я київського архієрея часів св. Володимира. Зазначимо, що саме наявність у пізній, передусім українській агіографії та літописанні імені Михаїла, на противагу згада­ному в більш ранніх пам’ятках Леону^[1144], викликало певні непорозуміння, які й до сьогодні не знайшли в науковій літературі однозначної відповіді. Хоча згадка про Михаїла характерна для українських пам’яток, та зу­стрічаємо його і в пізніх московських, зокрема в Никонівському літописі. Реальність особи архієрея підтверджується як згадкою св. Михаїла у час­тині редакцій церковного Уставу Володимира^[1145], так і існуванням мощей святого у лаврських печерах, звідки їх перенесли до Великої церкви після 1718 р.^[1146]

Дане питання зродило надзвичайно велику бібліографію, тож об­межимося лише загальним її оглядом^[1147], до того ж, що вповні підтри­муємо висновок, зроблений свого часу М. Брайчевський, який відзна­чав, що київська кафедра існувала з 60-х рр. IX ст. - часу хрещення князя Аскольда, і цю кафедру знаходимо під шістдесятим номером у переліку кафедр, підлеглих Константинопольській патріархії X ст. До доволодимирівського періоду історії київської кафедри М. Брайчев- ський відносить не лише св. Михаїла, а й Леона та Іоанна (з певною ві­рогідністю), вважаючи, що насправді митрополитів було більше^[1148]. Що ж до імені митрополита київського за часів св. Володимира, то М. Брай- чевський припускає, що це був Феофілакт Севастійський, призначений у Київ не пізніше 991 р.

Однак, якою б не була ситуація, та зрозуміло, що по хрещенні 988 р. функціонування ієрархії і, зокрема митрополії, мало відновитися. А разом з тим, як слушно відзначав М. Брайчевський і що підтверджу­ється у наявних документах, св. Володимир радше спирався на Анас­таса Корсунянина і приведене із Корсуня духовенство^[1151]. Можна багато теоретизувати на тему того, чому так сталося, і чи був у Києві тоді справжній правлячий архієрей, а якщо й був, то чому не він згадується як головний соратник св. Володимира при хрещенні Русі, та це все бу­дуть голослівні побудови. Лише зазначимо, що згадуючи про дітей св. Володимира, серед багатьох тенденційних купюр в описі історії кня­зювання цього князя є інформація про Анну. Чи брала вона участь у християнізації країни, відновленні ієрархії - невідомо, можливо, так і було, але це не було вигідно дітям св. Володимира від інших дружин. Отже, цілком можливо, що нам нічого невідомо про функціонування київської кафедри того часу, особливо якщо її діяльність була пов’язана з діяльністю княгині. Комусь було вигідно надати головну роль подвій­ному зраднику, але явно не Анастасові, і це було зроблено. Потрібно визнати, що не отримавши якоїсь додаткової інформації (на що була надія), ми не можемо розв’язати поставлене питання.

Майже те саме можна сказати й щодо історії ієрархії загалом. За ос­танні сотні років ми отримали інформації набагато. І доводиться визнати: до сьогодні немає жодної певності стосовно єпископій, наявних у Київ­ській Русі за часів св. Володимира. У “найбільш канонічних” літописах, таких як Іпатіївський чи Лаврентіївський, взагалі немає повідомлень про запровадження (поновлення?) митрополії та єпископій. Знаходимо дещо про те тільки у пізніших літописних зведеннях та агіографічній літера­турі. Приклад таких текстів можемо бачити як у Патерику Йосифа Тризни, так і в житіях св. Володимира.

При всіх суттєвих відмінностях у окремих пам’ятках, цей пласт ін­формації має характер єдиного сюжету, зібраного з різних джерел, і таким чином, спільний протограф усіх варіантів є окремим твором, вставним у літописний текст. Однак явна легендарність більшості пові­домлень не дозволяє вважати те зібрання реальним історичним джере­лом. Тому дозволимо собі називати у подальшому цю інформацію “Ле­гендою про заснування єпархій св. Володимиром”. З іншого боку, маємо пам’ятати, що єпархії в той час дійсно були засновані (частина, заснова­них ще Аскольдом - поновлені). Таким чином, маємо нагоду в процесі дослідження виявити не тільки легендарну, а й можливу реальну інфор­мацію.

Як вже відзначалося, Легенда дійшла до нашого часу у величезній кількості різноманітних варіантів, та зміст і обсяг нашої книги не дозво­ляє проаналізувати їх усі. Тому, для прикладу наведемо два, так би мо­вити, визначальні тексти з пізніх українського і московського джерел - Густинського та Никонівського літописів:

^[1] Густинская летопись... - С. 258-259.

^[1] Никоновская летопись // ПСРЛ. - М., 1965.

Таким чином, з українського джерела дізнаємося про заснування шести митрополій і маємо імена трьох єпископів - Іоакима, Федора та Фоми. Никонівський літопис додає ще кілька імен, а дещо подає від­мінно, вірогідно, на основі якихось місцевих заліських переказів. Зведена інформація виглядає так:

У тексті Патерика о. Йосифа Тризни ми маємо унікальну інформацію про заснування єпархії у Турові (включаючи і низку документів, також пов’язаних із церквою в Турові)¹¹⁵⁴. Отже, в Патерику Йосифа Тризни чи­

Дослідження і спроби інтерпретування текстів про запровадження єпархій викликали значну історіографію. Переважно автори визнавали повністю чи частково наявну в Легенді інформацію, і не завжди інфор­мацію про заснування Турівської єпископії. У нашому дослідженні на­ведемо лише частину розширеної бібліографії у зведеному табличному вигляді, відзначаючи тільки перелік єпархій за часів св. Володимира, за­пропонованих різними авторами:

¹¹⁵⁴ Їхні дослідження див.: Щапов Я. Н. Туровские уставы...

¹¹⁵⁵ “Слова “третие б[о]гомол[и]е епископію постави” можна зрозуміти так, як стверджує автор грамоти, ця єпископія була відкрита третьою”: Щапов Я. Н. Ту­ровские уставы... - С. 258.

¹¹⁵⁶ У Я. Щапова не знаходимо спроби пояснення походження цієї дати. Автор тільки відзначає, що “Очевидно, ряд положень грамоти, що відноситься до засну­вання Турівської єпископії, у тому числі ім’я першого єпископа і навіть рік її за­провадження, могли бути внесені на основі місцевої письмової традиції, але сама ця грамота не належить до XI ст.”: Щапов Я. Н. Туровские уставы. - С. 258.

¹¹⁵⁷ В.

Не дивно, що епізодичність та недостовірність вихідного матеріалу дає можливість будувати більшість згаданих теорій переважно на припу­щеннях. Як відзначав свого часу М. Грушевський: “Не маємо ніякої певної основи і для розв’язання питання, які ж єпископії засновано вже за Воло­димира, і скільки їх було. Над цим питанням замислились книжники тільки в XVI ст., але не дали (бо й не могли дати) ніякого позитивного ре­зультату: на їхню думку, за Володимира поставлено єпископів у Новгород, Чернігів, Ростов, Володимир^[1158], Білгород (біля Києва)... Ці здогадки за­кладаються тепер в основу всяких комбінацій про те, скільки було єпис- копій за Володимира, і при тому, звичайно, зараховуються до вже визна­чених ще кафедри: тмутараканську, полоцьку, і турівську. Все це, зрозуміло, має тільки гіпотетичну оцінку; якась традиція про єпископії з часів Володимира є властивою лише для Новгорода (у Новгородському літописі) і ще хіба для Ростова (у житії Леонтія, можливо, з XII ст.). Імена перших єпископів чернігівського, володимирського, білгородського, що ми зустрічаємо в тих пізніх компіляціях, мають досить проблематичну оцінку; у сучасних джерелах маємо згадки про провінціальних єпископів тільки у другій половині XI ст. Що за Володимира було поставлено більшу кількість єпископів - це може бути правдоподібним, і це підтвер­джують різні джерела - Іларіонове Слово^[1159], Літописна повість, Похвала. З огляду на вищесказане про поширення християнства, можна вважати правдоподібним і те, що єпископів було поставлено у більші центри дру­жинної управи, торгівлі й культури у Володимирській державі: до цієї ка­тегорії, дійсно, належить крім Києва - Новгород, Чернігів і Переяслав; Тмутаракань мала єпископа ще й перед тим. Для Ростова є місцева тра­диція, як я згадував; нічого не можна закинути проти можливості воло- димирської і білгородської кафедр, але то вже сходить на ковзку дорогу можливостей.”^[1160] Незважаючи на те, що ми не вповні згодні з поглядом М.

Найцікавішу з теорій щодо походження і першого змісту Легенди ви­сунув М. Брайчевський, котрий припустив, що запис є інтерполяцією у текст літописного матеріалу за св. Володимира, взятого з більш раннього літопису, і, отже, ця оповідь, насправді, відноситься до часів першого хрещення України-Русі за Аскольда. Це підтверджується збереженням у тексті згадки про патріарха Фотія й сучасника Аскольдового хрещення митрополита Михаїла^[1161]. Автор запропонував таку версію реконструкції первісного тексту: “Послав Аскольд у Грецію, до преосвященного Фотія- патріарха Цісарегородського, і взяв у нього першого митрополита Ми- хаїла - для Києва і для всієї Руської землі. І прийшов Михаїл до Києва з єпископами Фотія-патріарха, дав-бо йому патріарх шість єпископів на поміч. Був же той митрополит добре освічений, родом Сирин, тихий і лагідний, і смиренний, і милостивий дуже; а часом - страшний і лютий, коли того вимагали обставини. Дуже поважав його Аскольд і жив у ве­ликій злагоді і любові з ним... Пішов Михаїл-митрополит по Руській землі з чотирма єпископами Фотія-патріарха, а решта єпископів Фотієвих залишилися у Києві. І навчав митрополит з єпископами всіх вірити в єди­ного Бога, Трійцею уславленого. І навчаючи, багатьох схилив до усві­домлення Бога і благочестя. І сокрушив ідолів, і багатьох людей хрестив, і церкви заснував, і пресвітерів та дияконів поставив у містах і селах. І була радість велика в людях, і множилися віруючі, і всюди славили ім’я Христа”^[1162].

Пізніше, як припускав М. Брайчевський, цей текст був використаний для описання аналогічного запровадження (відновлення?) св. Володими­ром церковної ієрархії. Втім, незалежно від того, поновлення це було чи запровадження, св. Володимиру довелося займатися ієрархією від самого її витоку. Це було зрозуміло і літописцю XI ст. Отже, використання для опису цієї діяльності князя з тексту літопису Аскольда є цілком вірогід­ним.

Можна було б сказати: яке має значення, про поновлення чи про за­провадження єпархій йдеться? Адже навряд чи ці єпархії мали архієреїв, а міста їхньої кафедри мали, можливо, лиш дещицю християн. Але це має для нас важливе значення як для істориків. Немає суттєвого зна­чення, чи взятий перелік єпархій з літопису Аскольда, гіпотетично від­твореного, і до сьогодні ще невизнаного значною кількістю дослідників. Має значення, якщо єпархії вже існували хоча б гіпотетично, то св. Во­лодимир таки мусив передусім зайнятися їхнім відродженням, а не ство­рювати свій перелік. Отже, перелік таки мав лишитися давнім. Зрозуміло, що до нього у X ст. не міг не увійти Новгород, який за часів Аскольда не входив до Русі-України^[1163]. Так само до Аскольдової держави не входили землі Залісся. Чи були ці порубіжні, не вельми асимільовані на той час слов’янством колоніальні землі настільки вагомими, аби там були засно­вані нові єпархії, коли треба було поновлювати (засновувати) їх у більш вагомих центрах? З погляду будь-якої державної логіки, незалежно від історичних обставин, доводиться відповісти заперечно.

Та повернемося до тексту Легенди. Теорія М. Брайчевського не ви­рішує всіх проблем її подальших метаморфоз. Посилання на окремі вставки з проновгородськими тенденціями чи ідеологічними заходами Андрія Боголюбського^[1164], не пояснюють усіх прошарків її побутування, зокрема моменту між адаптацією тексту до діяльності св. Володимира і додатковими вставками окремих, явно невірних топонімів, як місць роз­міщення перших єпархій за св. Володимира, що власне і сформувало Ле­генду. Первісний перелік єпархій (якщо він взагалі був) у оповіді, при­свяченій вже діяльності св. Володимира, при подальшому редагуванні ставав все більш віддаленим як від оригіналу, так і від реальності за часів св. Володимира, набуваючи вигляду пізнішої церковно-політичної дек­ларації. Це пояснюється важливістю даного питання для всіх східно­слов’янських народів, оскільки запровадження єпископії автоматично пов’язувалося з однозначним підтвердженням раннього хрещення тієї чи іншої території^[1165].

Таким чином, хоч Легенда, цілком ймовірно, й існувала у вигляді ок­ремого твору чи, точніше, у вигляді окремої вставної літописної оповіді, та окремі її частини не можна розглядати разом, оскільки вони явно були окремими сюжетами, які потрапляли до добірки вже після свого офор­млення у місцевості побутування. Саме так, як окремі повідомлення, ми розглянемо їх нижче.

Перша названа у тексті Легенди єпархія - Новгородська. Зазначимо, що як би ми не оцінювали повідомлення, цитованого В. Татищевим Іоа- кимівського літопису, де знаходимо найширші подробиці хрещення Нов­города, а також більш скупі повідомлення інших зведень, та не підлягає сумніву, що св. Володимир і його намісник у Новгороді Добриня доклали рук до християнізації міста і, бодай, найближчої округи, і що їм це, зага­лом, вдалося. Сумнів у тому могла б викликати тільки відсутність такої інформації у “найбільш канонічних” Лаврентіївському та Іпатіївському літописах, що, звичайно, не можна вважати доказовим^[1166]. За Іоакимів- ським літописом прерогатива хрещення відноситься до діяльності не єпископа, а саме княжих воєвод. Проте й це не є визначальним, оскільки хрещення викликало серйозний заколот у місті і єпископ навряд чи міг взяти участь у реальних бойових діях, якими супроводжувалося плюн­дрування ідолів. Втім, дослідження таких подробиць виходить за рамки наших студій. Для нас важливо однозначно підтвердити існування Нов­городської кафедри і наявність у місті єпископа ще до преставлення св. Володимира. А це можна вважати однозначним.

Значно більше питань виникає у зв’язку з хрещенням і запроваджен­ням єпархій у Заліссі, пізнішої Ростово-Суздальської Русі. Легенда від­носить до часу св. Володимира заснування тут єпархій у Ростові і Воло- димирі-на-Клязьмі. Йдеться про край, який за св. Володимира тільки недавно колонізований Україною-Руссю, і на той час ще заселений пе­реважно неслов’янським населенням - адже еміграція сюди слов’ян у X ст. ще тільки розпочиналася, і на сьогодні в історичній науці немає певності навіть в існуванні на той час головних міст цього регіону. З пев- ною вірогідністю можна говорити тільки про протоміські утворення^[1167]. Не виключено, що, наприклад, т. зв. Сарське городище, яке передувало заснуванню нинішнього Ростова, могло мати ту саму назву^[1168]. Ця тери- торія є радше виключенням в історії, та й сам корінь “Ріст/Рост”, від якого походить назва міста, є вповні слов’янським. Свого часу Д. Корсаков від­носив до похідних від того ж кореня назви: Росток у Німеччині, Ростовець недалеко від Києва, село Ростовка у Київській губ., і Ростовці - волость у Московській обл.^[1169] Ми можемо суттєво збільшити цей перелік, зга­давши населені пункти Роставиця (Житомирська обл.), Ростань (Волин­ська обл.), Ростов (Сумська обл.), Ростов’ятиця (Закарпатська обл.).

Та навіть якщо ми визнаємо, що Сарське городище вже отримало за часів св. Володимира слов’янську назву, це ще не означає, що в такому напівмісті серед переважно запеклого у поганстві населення могла іс­нувати дійсна єпископія. Адже пізніше, ще у XII ст., вся ця територія окормлялась Переяславською єпископією (сучасний Переяслав-Хмель- ницький). Загалом, існування мало християнізованих і взагалі нехрис- тиянізованих територій у Київській Русі, зокрема на її сході видається дуже ймовірним^[1170]. Навіть О. М. Рапов, один із тих небагатьох дослід­ників, котрі до останнього відстоювали вірогідність заснування єпархій у Заліссі, відзначав спеціальні вказівки Уставів Володимира і Ярослава, де зазначається, що надається він там, де наявні християни™^[1171].

Зазвичай, обстоюючи можливість існування в Ростові єпископії, від­значають, що цю землю отримав у наділ від св. Володимира св. Борис. Постає питання, чи титул св. Бориса не був суто номінальним. За більш вірогідними джерелами, ми 1015 р. знаходимо і св. Бориса, і його брата св. Гліба - муромського князя - у Києві при батькові^[1172]. Таким чином, здається дуже маловірогідним, щоб Ростов дійсно міг отримати за часів св. Володимира як єпископію, так і по-справжньому впливовий адмініс­тративний осередок, здатний, як і Новгород, забезпечити бодай позірне хрещення міста. Аби розпочати там серйозну християнізацію, необхід­ний був час для переселення туди більшої маси слов’ян (переважно хре­щених), а також зусилля чисельних місіонерів, якими в наступні століття виступали ченці Києво-Печерської лаври^[1173].

У зв’язку з вищевикладеним, спроба О. Рапова не просто підтвердити хрещення Ростова і заснування єпархії, але й датувати хрещення цієї те­риторії 15 липня 992 р.^[1174], здається радше курйозом. Не маючи достатньо вірогідних джерел, які б підтверджували його теорію, дослідник залучив цікавий текст, який знаходиться у пізньому літописі, відомому під назвою “Ростовського”. Літопис цей, до сьогодні не опублікований, цитується О. Раповим за місцевим ростовським істориком XIX ст. А. Артиновим, котрий працював із пам’яткою: “И повеле Володимерь храмы идольстии сокрушати вельми нещадно и посла бирючи своя и глашатаи во вся концы града Ростова и по волостем и весем его: “Да идут вси людие во град ко крещению. Аще кто не обрящется у терема княжь, богатый или убогий, нищь или раб, противен мне да будет”. И стекошась бесчислен­ное множество народа с женами и детьми, и влезоша вси во езеро, и стояша в нем овии по уши, овии до персей, младенцы же - у брега. А другия младенцы на руках держаще со вершении бродяху. Попове, сущий на платех, ездиша по езеру и молитвы творяще ко крещению, и дающе единому сонму едино имя, другому сонму - другое имя. И тако бысть всем. Великий князь со своим синклитом, владыка Киева Михаил со всем священным собором, зряще на нъ, прославляюще бога”^[1175]. Наразі ми не маємо можливості працювати з першоджерелом - самим т. зв. Рос­товським літописом чи навіть роботою Артинова, проте у спеціально присвяченій літопису роботі О. Шахматова^[1176] вказівка на подібне пові­домлення відсутня. Можливо, сталося якесь непорозуміння, і йдеться про різні пам’ятки.

Навівши вищезгадану цитату, О. Рапов звернув увагу на те, що деякі фрази майже тотожні нині існуючому тексту “Повісті минулих літ” при описі хрещення Києва. Його пояснення, що, можливо, первісно обидва сюжети становили єдиний твір, тільки частина якого потрапила до київ­ського літописання^[1177], навряд чи може виглядати правдоподібною. Ми визнаємо услід за Раповим: у цитованому сюжеті наявна оригінальна де­таль про те, що духовенство стояло на плотах на озері. Про що воно може свідчити? Лише про те, що, найвірогідніше, саме так хрестили місцеве населення (хоч незрозуміло - коли). Чи про те, що у більш пізні віки так робилося під час якихось літніх водохрещ, оскільки освячення води є у східнослов’янських народів, у тих чи інших місцевостях іноді є части­ною різних православних свят? Та це не доводить того, що спогад про масове хрещення відносився саме до часів св. Володимира.

Найбільш значним і вагомим джерелом, у якому описується хре­щення Ростова, є житіє св. Авраамія Ростовського. Проте дату хрещення за цим джерелом визначити неможливо. Наявність у пам’ятці сюжету, досить схожого з оповіддю про свв. Федора і Василія у Києво-Печер­ському патерику^[1178], вже мало б вести нас до часу активного печерського місіонерства на цих територіях у кінці XI - на початку XII ст. І, нарешті, відзначимо, що існування місця постригу св. Авраамія - Валаамського монастиря - ще у X ст. здається маловірогідним. Можливо, час життя святого слід датувати від XII до XV ст.^[1179]

Як же потрапило повідомлення про хрещення Ростова до Легенди? Як пам’ятаємо, йшлося таки про шість єпархій за часів св. Володимира і Турівська єпархія, інформація про заснування якої до Легенди не по­трапила. Якщо відняти від цього Тмутараканську єпископію, історія якої з Володимировим хрещенням не пов’язана, можна говорити про п’ять міст, які, найвірогідніше, і мусили первісно міститися у тексті Легенди чи в її першооснові. Отже, назву Ростова було поставлено на місце яко­гось іншого міста.

Найбільш курйозним із пізніх вставок у текст Легенди є згадка там про Володимир-на-Клязьмі^[1180]. Справа в тому, що існування такого міста в за часів св. Володимира взагалі відкидається автентичними джере­лами^[1181]. Оскільки цей нюанс був відмічений ще В. Татищевим^[1182], то біль­шість дослідників, починаючи з XIX ст., відносили повідомлення Ле­генди не до Володимира-на-Клязьмі, а до Володимира-Волинського (див. вище с. 354). Останнім часом тільки О. Рапов спробував довести мож­ливість заснування Володимира-на-Клязьмі св. Володимиром і, відпо­відно, наявності тут у його часи єпископії^[1183], але не зумів привести жод­ного підтвердження, крім повторення дуже пізніх легендарних і напівлегендарних документів.

Не викликає сумніву, що Володимир-Волинський є містом давнім, і що його заснування сягає часу ще задовго до св. Володимира. У західних джерелах згадується його давня назва - “Людомирія”^[1184], що перегуку­ється із давнім українським варіантом “Володимир” - “Ладимир”. Мож­ливо, йдеться про той самий топонім. Є дані про дуже раннє знайомство цієї території з християнством^[1185], отже, можемо припустити існування там єпархії навіть за часів Аскольда, і вже, звичайно, за св. Володимира. Вірогідно, ім’я першого єпископа Володимира-Волинського було Федір. Поява ж імені Стефана, згаданого у Никонівському літописі, відносить нас уже до XI ст., до поставлення туди лаврського постриженика св. Сте­фана^[1186].