Умови чинності договорів

Для того, щоб угода стала договором, вона мала відповідати певним вимогам: а) законність; б) волевиявлення сторін; в) наявність право- та дієздатності у сторін; г) дотримання форми волевиявлення; д) визначення предмета договору; є) реальне виконання умов, що становлять предмет договору.

Якщо бодай однієї з цих вимог не дотримувалися, договір визнавався нечинним.

Законність договору.

Волевиявлення сторін. Сторони мусили висловлювати свою волю на укладення договору свідомо, розуміючи значення своїх дій. Якщо договір укладали шляхом обману, насильства, погрози, його визнавали повністю або частково нечинним.

Наявність право- та дієздатності у сторін. Укладати договори мали право лише вільні особи, з необхідним для цього обсягом право- та дієздатності.

Форма волевиявлення. Договори повинні були укладатися лише в тій формі, що визначалася законом. Недотримання її призводило до нечинності договору.

Визначеність предмета договору. Сторони мали добре усвідомлювати, з приводу чого вони укладають договір. Якщо предмет договору невідомий або повністю не визначений, можливість укладення договору ставиться під сумнів.

Реальна можливість виконання дій, що становлять предмет договору. Договір вважався чинним, якщо його можна було виконати. Римляни говорили: нема зобов’язання, якщо його не можна виконати. Неможливість виконання могла бути фізичною, юридичною і моральною.

Воля та її вираз. Для того, щоб договір вважався укладеним, необхідно обов’язково, щоб сторони виявили до цього волю. Причому воля повинна бути не просто присутня у сторін, а проявлена у певних діях (усних, письмових; жестів тощо). Також волю могли виявити конклюдентними діями, тобто такими, коли сторона справою показувала, що вона згодна укласти зобов’язання.

Для чинності договору зовнішній вираз волі мав відповідати внутрішньому наміру. Якщо, укладаючи договір, сторони висловили в ньому не те, що хотіли, такий договір визнавали недійсним. Римське право знало кілька різновидів такої невідповідності.

Помилка (error). При помилці розумілося неправильне уявлення особи про фактичні обставини (як незнання про існування певних фактів, так і неправильне розуміння їх). Розрізнялося декілька видів помилок. Помилки могли припуститися стосовно характеру договору (error in negotio). Наприклад, одна сторона давала річ у тимчасове користування, а друга вважала, що майно їй дарують. У такому разі не виникає ні договору тимчасового користування, ні договору дарування, оскільки сторони не дійшли згоди стосовно умов договору. Помилка могла бути зроблена відносно сторони договору (error in persona). Вона могла мати

місце, якщо для укладення договору мала значення особа контр-

агента. Так, наприклад, сторона, замовляючи певну послугу, помилково вважала, що у другої сторони достатньо кваліфікації, щоб її виконати. Помилка могла трапитися в предметі договору (error in corpore). Наприклад, якщо сторона, вважаючи, що купує одну земельну ділянку, отримувала іншу. Зазначені помилки вважалися істотними, а тому наявність їх при укладенні договору обумовлювала нечинність останнього. Неістотною вважалася помилка в мотиві, адже він не є умовою чинності договору і оспорювати його не допускалося.

Римські правові норми зазначали, що волю треба висловлювати вільно — без примусу та обману. Обман (dolus) — навмисне введення в оману контрагента, викликане неправильним уявленням про його наміри. Волевиявлення однієї особи може здійснитися з примусу іншої. Примус міг виражатися у фізичному на-

сильстві або психологічному впливі. Договори, укладені під впливом обману або з примусу, вважалися чинними, але сторони могли їх оскаржити.

Зміст договору.

Зміст договору складала сукупність прав та обов’язків контр-

агентів, а також умови, на яких договір був укладений. Ці умови поділялися на три види.

Істотні умови — обов’язкові для певного виду договору, без яких цей договір не може існувати (наприклад, для договору купівлі-продажу це предмет та ціна).

Звичайні умови — ті, що їх звично застосовують у певних видах договорів.

Випадкові — їх наявність не обов’язкова, але сторони мають бажання їх внести.

Чинність договору також залежала від настання певного терміну (dies). Визначалося два їх види: термін, з якого починає діяти договір (dies a quo), і термін, настання якого припиняло дію договору (dies ad quem).

Якщо термін визначено точно, його називали визначеним. Наприклад, календарні дати. Якщо ж відомо було тільки те, що термін настане, але невідомо коли, такі терміни називали невизначеними. Наприклад, смерть людини, якщо укладався договір довічного користування.

Бували терміни, пов’язані з умовою: а) невідомо чи відбудеться подія, але якщо відбудеться, то відомо коли (наприклад договір утримання особи до настання повноліття); б) не відомі ані можливість настання, ані час настання (наприклад, зобов’язання передати майно у разі одруження особи), але тоді зазначення терміну мало лише його ознаки, а по суті було умовою чинності договору.

Умовами чинності договору називалася вірогідність настання чи ненастання тих подій, залежно від яких сторони уможливлюють початок чи припинення дії договору, і про які точно не відомо, відбудуться вони чи ні. Поняття умов чинності договору слід відрізняти від поняття умов дійсності договору, позаяк дотримання останніх при укладенні договору обов’язкова.

Умови чинності договору можна класифікувати на: відкладальні та скасувальні. Відкладальними умовами називалися ті, що необхідні для виникнення певного договору. З огляду на те, що сторони початок чинності договору ставили в залежність від можливості настання певних подій, вони таким чином на невизначений час відкладали можливість виникнення нових правовідносин. Скасувальні умови ставили в залежність від певних подій строк чинності договору. Якщо такі події виникали, договір вважався нечинним, оскільки закінчився термін його дії.

Мету договору називали каузою. Тому договори, в яких мета укладення договору чітко визначена, називали каузальними. Договори, мети укладення яких не видно, називали абстрактними, адже вони наче абстрагувалися від цієї мети.