АБСОЛЮТНА МОНАРХІЯ ТА ПРАВО

План

Причини виникнення та розвитку абсолютизму в Західній Європі.

Французький абсолютизм.

Особливості поєднання англійського парламентаризму з абсолютизмом.

Особливості абсолютизму Німеччини.

Право та судовий процес в період абсолютизму.

1.

Передумови абсолютизму коренилися в соціально-економічних змінах, викликаних розвитком буржуазних відношень.

Європейська промисловість вступила в епоху технічного переозброєння. Входить у життя колесо, що приводиться в рух енергією вільно спадаючої води, з’являється механічне дуття в металургії, удосконалюється ткацький верстат, виникає книгодрук і т. д. Дрібне виробництво змінюється великим, приходить мануфактурне виробництво, з'являється технічний розподіл праці. Капіталізм в його ранніх проявах означав катастрофу для дрібних виробників у місті та на селі, основна маса населення перетворилася на пролетарів, тобто людей, позбавлених засобів і знарядь виробництва, отже, і засобів існування.

З накопиченням капіталів підприємницька верхівка міст складається в клас буржуазії.

Якщо раніше, в період станово-представницької монархії, монарх залишався «самодержцем» лише щодо власних васалів і своїх селян у власному домені, то тепер, з розвитком ремісництва, торгівлі, появою нових джерел прибутку, що поповнює королівську скарбницю, картина змінюється. Тепер, володіючи скарбницею, що може забезпечити утримання достатніх військових сил, великого бюрократичного апарату, королі стають самодержцями. Буржуазія, котра поповнювала державну скарбницю, стає одним з ведучих станів, бо вона дозволяє монарху утримувати армію незалежно від васалів – найману армію, наймане чиновництво.

Старі феодальні стани розкладаються. У Франції, наприклад, дворянство розподіляється на дві групи: «дворянство шпаги» – спадкові дворяни, які намагаються, як і раніше, експлуатувати селян феодальними методами, і «дворянство мантії», що формується в основному з буржуазних елементів шляхом купівлі службових посад, які давали право на отримання особистого дворянства. В Англії поряд із старим феодальним дворянством з’являється так зване «нове дворянство» – джентрі, інтереси якого були тісно пов’язані з інтересами буржуазії. Джентрі, хоч і були за своїм походженням дворянами, вели своє господарство на основі капіталістичних методів, займалися промислами, вели торгівлю і інше, їх власність була вже фактично буржуазною власністю.

Постійно потребуючи грошей, феодальне дворянство вже не задовольняється грошовим чиншем і винагороджує себе іншими поборами, які були основані на феодальному праві. Посилення експлуатації викликало опір селянства, спричиняло до загострення боротьби між феодалами і селянами. З появою буржуазії виникли суперечності – між буржуа і дворянством.

Все це веде до змін у державному ладі. Монархія залишається дворянською, але вже не може існувати без підтримки буржуазії, від якої вона отримує гроші у вигляді податків і мита від промисловості і торгівлі.

На якийсь час встановлюється своєрідна рівновага двох сил – феодального дворянства і буржуазії. Використовуючи цю рівновагу, лавіруючи між цими силами, державна влада отримує певну самостійність щодо обох супротивників, набуваючи таким чином особливої сили.

2. Французький абсолютизм. Своє найбільш повне здійснення принципи абсолютної монархії знаходять у Франції. Поступово посилюючись, королі Франції домагаються для себе і своєї адміністрації:

а) повного контролю над усіма провінціями;

б) необмеженої компетенції в виданні законів і указів, обов'язкових для всієї держави, включаючи закони про податки та військову службу.

Приходить кінець автономії міст, припиняють скликатися Генеральні Штати. Припиняється дія сеньйоральної юстиція. У повну залежність від короля потрапляє і церква: всі призначення на церковні посади виходять від короля.

Повна перемога необмеженої монархії у Франції була підготовлена реформами міністра Людовіка XIII (1610–1643 рр.) – кардинала Ришельє (1624–1642 рр.). Найважливіша його реформа – затвердження положення і розширення компетенції чиновників з центру, що стояли на чолі провінцій. Це інтенданти поліції, юстиції, фінансів. До їх рук були віддані збір податків і податей на користь скарбниці, командування місцевими збройними силами, набір в армію, керівництво місцевою поліцією. Інтенданти звичайно були незнатного походження, принаймні, часто призначали осіб незнатних, і вони, як правило, були чужаки для провінцій, якими вони керували. Посади інтендантів, в вилученні із загального правила, не продавалися.

Суспільний устрій Франції періоду абсолютизму можна схематично змалювати таким чином: суспільний устрій представляли три стани: духівництво, дворянство і міщани. До складу третього стану входили і селяни (серви і вілани).

Державна влада зі всіма її атрибутами зосереджена в руках короля. В 1614 р. французька монархія була оголошена божественною, а влада короля стала розглядатися як священна. Немає вищого закону, ніж королівський закон, ордонанс. Управління країною зосереджене в палаці. Його здійснює королівська рада. Члени ради призначаються і зміщуються королем. Вони відповідальні тільки перед ним. Рішення ради короля затверджуються тільки ним. Рішення міністрів залежать від волі короля. Ще менш ініціативи виявляють чиновники, тримаючись за місце або шукаючи підвищення по службі. Чиновник хоче одного: бути виконавцем волі короля, уряду або окремої особи – кардинала, міністра, будь-якого іншого великого чиновника. Безініціативність чиновника не виключала свавілля в його діях, тим більш, що свавілля починалося згори від короля і закінчувалося нижчим чиновником.

Особливим свавіллям супроводжувалися збори податків. Розмір основного податку – тальї – не було твердо встановлено, і кожний його розмір залежав від розсуду збирача. Збір податків перетворювався звичайно у військову компанію. Для заточення у в’язницю не вимагалося законної форми. Достатньо королівського наказу.

При Людовіку XIV (1643–1715 рр.) ввійшли у вживання відкриті бланки, що містили формальний наказ про арешт, підписаний королем. Розпоряджалися вищі сановники. Достатньо було написати на бланку прізвище і той, хто його носив, прирікався без суду і слідства на безстрокове ув’язнення.

Органи державної управління концентруються в руках короля, що призвело до припинення діяльності Генеральних Штатів.

Посилення влади короля супроводжувалося різким зростанням і посиленням впливу бюрократичного апарату. Велику кількість посад уряд продавав, даючи немалий прибуток монархії, і не тільки їй, але й собі теж. Найважливіші пости в держапараті зайняли найбагатші люди Франції, скажімо, пости губернаторів. Як правило, це були люди незнатні, але такі, що володіли спеціальними знаннями, а головне, були віддані монарху.

Центральні органи державного управління становили собою поєднання різноманітних установ, створених в різні періоди.

Людовік ХІV у 1661 р. створив Велику раду. До її складу входили герцоги, міністри, державні секретарі, канцлер і різного роду державні радники. Державна рада перетворилася фактично у вищий радний орган при королі. Його доповнювали спеціальні ради: рада фінансів, рада депеш, таємна рада, веденню якої підлягав, зокрема, касаційний перегляд деякої категорії справ. Важливе значення придбав канцлер та його апарат. Були створені міністерства військових справ, іноземних справ, морських справ, міністерство двору, які очолювалися державними Секретарями. Надзвичайно важливе значення набуває Генеральний контролер фінансів, його компетенція була найбільш повною. Він здійснював керівництво збором і розподілом грошових і інших матеріальних ресурсів королівства, перевіряв діяльність службових осіб на місцях. Під його керівництвом знаходилась промисловість, торгівля, фінанси, державні роботи, шляхи комунікацій. Він же вважався першим міністром. Всі названі вище особи підкорялися королю.

Король, вирішуючи важливі державні питання внутрішньої і зовнішньої політики, збирав так звану Малу королівську раду, що складалася з тих же осіб: державного контролера і державних секретарів.

Дуже складним і заплутаним було управління на місцях. Утворювалися численні служби: судове управління, фінансове управління, нагляд за шляхами. В розглядуваний період територія королівства була поділена на губерні, діоцези, бальяжі. У другій половині ХVІ ст. Францію було розділено більш як на 30 адміністративних округів – інтендантств. На чолі цих округів були поставлені інтенданти поліції, юстиції і фінансів . В місцевому управлінні існували дві групи державних органів. Перші коренилися в минулому, в часі станово-представницької монархії, але зараз вони втратили свої реальні повноваження і перетворилися у відомі синекури (лат. – без турбот), почесні державні органи. Так відбулося з бальї і з прево, після цього з губернаторами в губерніях. Всі вони були відтіснені іншою групою державних органів на другий план – інтендантами. Інтенданти юстиції, поліції, фінансів фактично керували місцевим адміністративним управлінням і судом. На цей пост призначалися звичайно особи незнатного походження, і в будь-який момент уряд міг їх змістити.

Щодо судів, то можна зробити висновок тільки один, королівські суди витісняють всі інші: сеньйоральні, церковні, міські. Хоча вони і всі функціонують, але королівські посилюються. Королівська юстиція була вкрай складною і суперечливою. Загальні королівські суди складалися з трьох інстанцій: судів превотальних, бальяжних і судів парламентів.

Державна Рада вважалася вищим органом правління, вона одночасно розглядалася і як вищий суд.

Окрім загальних судів, функціонували суди спеціальні. Фактично кожне відомство мало свій суд, де розглядалися справи, що стосувалися відомчих інтересів. Судовими функціями була наділена рахункова палата, палата опосередкованих податків, керування місцевим двором. Особливу значимість мали військові суди. Були суди морські і митні. Вершиною всього цього комплексу судів був король, котрий міг прийняти до свого розгляду будь-яку справу будь-якого суду.

Інтенданти могли вилучати з ведення судів будь-які справи: кримінальні і громадянські – і приймати їх до свого впровадження. Точно так же вони могли переглядати вже здійснені вироки і рішення. Управління і суд виявилися знов з’єднаними в руках адміністрації. Символом правління в період Людовіка XIV був відомий його ж вислів: «Держава – це я».

З початку ХVІ ст. судова система, насамперед парламенти, виглядала не лише як частина державності, але і як гарант функціонування політичного та суспільного ладу.

У період абсолютизму у Франції створюється розгалужена поліцейська служба. В 1667 р. було введено посаду генерал-лейтенанта поліції, завданням якого було підтримувати порядок у масштабах усього королівства. Крім загальної поліції, була також і політична поліція, де панувала система таємного розшуку.

Головною опорою режиму абсолютизму, як і в колишні часи, була армія. Але ніколи ще регулярна армія не вимагала таких коштів, не була настільки численною, як нинішня. Набиралася вона за жеребом з селян і міщан, а командували дворяни. Прийщов кінець рицарському ополченню і старій військовій тактиці, настав час регулярної армії.

3. Особливості поєднання англійського парламентаризму з абсолютизмом. Початок англійського абсолютизму належить до XV ст., його розквіт – до XVI ст.

З 1455 до 1485 рр. в Англії тривала міжусобна війна між прихильниками двох монархічних династій – Ланкастерів і Йорків, – відома як війна Білої і Червоної троянд . Міжусобні війни підірвали могутність крупного феодального землеволодіння. Під час війни була знищена майже вся стара знать Англії і, таким чином, були усунені головні супротивники абсолютизму. Великі володіння феодалів пускались королем у продаж і купувалися міською буржуазією и верхівкою селянства. 30 років міжусобної війни настільки виснажили Англію, що населення підтримувало династію, яка встановила в країні громадянський мир. Королем став Генріх VII Тюдор (1485–1509 рр.), засновник нової династії.

Суспільний лад Англії характеризується зростанням ролі середніх слоїв дворянства, інтереси яких були близькі інтересам буржуазії. Ці слої створили так зване «нове дворянство» (gentry), особливістю яких стало ведення господарства на капіталістичних основах. Поступово відбувається капіталістичне переродження феодального землеволодіння. Намагаючися розширити свої володіння, феодали захоплюють общинні землі, зганяють селян з їх ділянок. Це привело до диференціації сільського населення на фермерів, малоземельних орендарів и безземельних батраків. Розвиток єдиного національного ринку, а також загострення соціальної боротьби обумовили зацікавленість нового дворянства та міської буржуазії у подальшому підсилюванні центральної влади.

Найважливішою з причин, завдяки чому зберігся парламент, було існування «нового дворянства». Старовинні англійські закони зобов’язували будь-якого вільного землевласника, майно якого оцінювалося до 20 ф. ст., купувати рицарський патент, ставати дворянином. Міра ця спочатку переслідувала чисто фінансові цілі, але призвела до далеких наслідків. Значна частина міської торгово-промислової буржуазії, не залишаючи своїх занять, переходила у дворянство. Лицарі вступали до торгівельних компаній, родичалися з багатими міськими родами. Обидві ці групи і склали «нове дворянство».

Спільність інтересів буржуазії і «нового дворянства» посилювала парламент та позбавляла можливості його знищити. Крім того, у порівнянні з Генеральними Штатами Франції, англійський парламент був достатньо закоріненою установою, з чітко визначеною компетенцією.

Ті ж причини сприяли збереженню місцевого самоврядування. Воно не коштувало грошей, бо всі його посади були безкоштовними.

У порівнянні з Францією, англійський абсолютизм мав три важливі особливості:

продовжує існувати орган станового представництва (парламент);

зберігається місцеве самоврядування;

збройні сили є відносно нечисленними, якщо порівнювати з арміями континентальної Європи. До певної міри ця обставина компенсується міцним флотом.

Виходячи з цього, англійський абсолютизм характеризується як незавершений.

Верховне управління справами країни король Англії здійснював через свою Таємну раду, до якої входили представники і феодальної знаті і нового дворянства, і буржуазії, що народжувалася. Члени ради призначалися королем і тільки перед ним несли відповідальність. Цей орган складався з вищих посадових осіб: лорда-канцлера, лорда-скарбника, лорда-охоронця великої печатки, лорда-адмірала і т.д. Вони об’єднувалися комітетами, що мали певну компетенцію.

Верховенство корони у взаємовідносинах з парламентом було оформлено статутом 1589 р., який прирівняв укази «короля в Раді» до законів, що приймаються парламентом. В період абсолютизму парламент продовжував зберігати за собою прерогативу затвердження розмірів податків і зборів. Все це означало, що встановлення абсолютної монархії в Англії не зробило її королів повністю незалежними від парламенту.

Бюрократичний апарат на місцях все ще був слабким, і місцеве самоврядування відігравало суттєву роль. Найбільшою адміністративною одиницею залишалося графство. Вплив зборів і роль шерифів помітно зменшились. Усі питання місцевого управління зосереджуються в руках мирових суддів. У своїй діяльності вони були тісно зв’язані з Таємною радою, яка спрямовувала та контролювала їхню роботу. Остаточно оформилася нижча адміністративна одиниця у вигляді церковного приходу, який став і основою церковного управління, і ланкою місцевого самоврядування. Збори жителів приходу, які сплачували податки, вирішували різноманітні питання: ремонт доріг і мостів, розподіл податків на утримання бідних, церковного податку тощо. Уся діяльність приходських органів була поставлена під контроль мирових суддів.

У період абсолютизму була розширена королівська юрисдикція. Суд королівської лави, Суд загальних позовів і Суд канцлера були найважливішими судовими інстанціями. Остаточно оформилася структура таких центральних Вестмінстерських судів, як Суд справедливості і Вищий суд адміралтейства. Для політичних переслідувань і цензури друку існував особливий трибунал – «Зоряна палата», яка стала знаряддям у боротьбі з ворогами королівської влади. Тут не діяли загальні норми судочинства і не виключалися тортури. Переслідування за релігійні злочини належали до компетенції «Високої комісії».

Особливо важливу роль став відігравати суд канцлера. Починаючи з 1329 р., усі петиції та просьби про помилування на ім’я короля почали надходити до монарха через канцлера. Виконання власних судових рішень канцлер забезпечував загрозою штрафом і тюремного ув’язнення. Тяжкі злочини, що дістали назву фелонія, (зрада, таємне вбивство, розбій, підпал, підробка грошей та ін.) розглядали виключно королівськими судами.

В останній період абсолютизму у 20-х роках XVII ст, у зв’язку з загостренням внутрішньополітичного стану, у складі Таємної ради з’являється «кабінетна рада», («кабінет»), що розглядала секретні політичні справи.

Постійної армії у Тюдорів не було. Існували тільки гарнізони за межами Англії і сторожа на шотландському кордоні. Король задовольнявся своєю лейб-гвардією і невеликими загонами найманців. Розпуск озброєних феодальних загонів і монопольне право корони на використання артилерії значно посилили військову силу королівської влади. У разі необхідності проводився набір міліції. Очолював ополчення в межах графства лорд-лейтенант, який призначався королівською владою. Крім цього, був створений сильний військовий морський флот.

4. Особливості абсолютизму Німеччини. На протязі XVII ст., тобто пізніше, ніж в Англії і Франції, в німецьких державах затвердилася абсолютна монархія. У Німеччині абсолютизм склався як абсолютизм обласний, князівський, а не загальнодержавний. Влада імператора була надто розхитана Селянською війною (1524–1525) та антипапістським рухом, що вилився у Реформацію. Це привело до подальшого посилення курфюрстів – глав найбільших німецьких князівств. Спроби імператора Карла V (1516–1556 рр.) насаджувати свій, загальноімперський, абсолютизм з допомогою папського престолу зіткнулися з могутнім протестантським рухом. Саме він став опорою князівської могутності і непокірності. Розпочалася Тридцятилітня війна (1618–1648 рр.), у яку в тій чи інший мірі були втягнуті усі європейські країни і яка завершилася Вестфальським миром, в результаті якого німецькі князівства перетворилися на фактично незалежні державні утворення. Імператор був відсторонений від будь-якого втручання у внутрішні справи князівств.

Курфюрсти зуміли добитися того, що кожний імператор при обранні повинен був приймати розроблені ними умови: не передавати імператорський престол у спадшину, не втручатися в справи князів, регулярно скликати їх з’їзди. Це був так званий князівський абсолютизм. Його відрізняли від централізованих абсолютних монархій Заходу наступні риси. По-перше, як і станово представницька монархія, він склався не в рамках всієї імперії, яка залишалася децентралізованою, а в межах окремих князівських володінь. По-друге, його затвердження не є результатом тимчасової рівноваги сил дворянства і буржуазії. Навпаки, він був вираженням торжества феодальної реакції, її перемоги над буржуазним рухом і підпорядкуванням слабкої німецької буржуазії князям. Не випадково абсолютизм затвердився раніше усього у Баварії (в першій третині XVII ст.), яка відрізнялася економічною відсталістю та відсутністю великих міст.

Суспільний устрій Німеччини періоду абсолютизму можна схематично змалювати таким чином: князі – курфюрсти, дворяни і духовенство, міське населення, селяни. З феодальної ієрархії майже повністю зникає середнє дворянство, частина якого переходить на положення князів, а друга частина перейшла до лав нижчого дворянства. У свою чергу нижче дворянство – основна маса лицарства, – з появою вогнепальної зброї втрачає набуте раніше значення.

У містах існувало три соціальних групи населення. Міська верхівка (патриціат) тримала у руках усі міські посади, які передавались у спадщину. В опозиції до патриціату стояли дві інші групи: бюргерство (середня частина населення міст, повноправні майстри) та міські плебс (підмайстри, найбідніщі мешканці міста).

У більшості князівств кріпацтво стало загальним явищем. Пожиттєві і спадкові наділи селян були перетворені на короткотермінові утримання (це дозволяло довільно збільшувати повинності), общинні землі суттєво урізані. Однак, у 1781 р. в Австрії кріпацтво було замінено відносинами підданства. Піддані повинні були і надалі коритися поміщикам, але дістали особисту свободу. Піддані звільнялися від служби при панському дворі, але мусили відбувати панщину та інші повинності на користь землевласників.

По мірі складання князівського управління судова влада імператора скасовувалась на користь князів – курфюрстів, а судова система ставали все більш складного і багатоступеневою. Князі – курфюрсти розповсюджували свою юрисдикцію на все населення свого князівства. Також існували станові суди «суди рівних»: князівські, графські та інші.

Князівський абсолютизм зіграв винятково реакційну роль, надовго закріпив стан економічної та політичної роздробленості Німеччини. Імперія остаточно перетворилася на конгломерат з приблизно 300 держав і державок, де були не тільки різні політичні режими, а й різні релігії, закони, мита.

Найбільш великими абсолютистськими державами імперії були Прусія та Австрія, між якими вже починалося суперництво в імперії.

Бранденбурзько-Пруська держава була створена на початку XVII ст. на землях колишнього Тевтонського ордену, колонізаторська діяльність і ідеологія якого заклала початок великопруського мілітаризму в Німеччині. Засновником нової держави вважається Фрідріх Вільгельм, курфюрст Бранденбурзький (1640–1688 рр.). Остаточне оформлення держави відбулося у 1701 р., коли Бранденбурзький курфюрст добився титула короля Прусії.

Прусія була централізованим королівством з населенням протестантського віросповідання. Державний лад Прусії був прикладом найреакційнішого і найагресивнішого німецького абсолютизму.

Державний устрій. Голова держави – король Прусії – входив до імперської колегії курфюрстів. Вищим органом державного управління була Таємна рада при королі. Їй підкорялися три директорії: фінансова, військова та королівських доменів. Особливого значення набула директорія військових справ.

Основними тенденціями розвитку державного ладу Прусії у XVIII ст. стали подальша централізація і мілітаризація державного апарату, піднесення військово-управлінських органів над громадянськими. Значна частина повноважень Таємної ради переходить до генерального військового комісаріату. Відбувається злиття всіх директорій в єдиний військово-фінансовий орган на чолі з президентом – королем. На місцях земські радники (ландрати), що призначалися королем за рекомендацією дворянських зібрань, підпадають під жорсткий контроль центральної влади і наділяються широкими військово-політичними функціями. Ліквідується міське самоврядування. Міські ради були замінені колегіями магістратів, які призначалися королем. На весь державний апарат були розповсюджені військові звання, військова субординація і дисципліна.

Пруська армія була однією з найбільших в Європі і славилась своєю муштрою та паличною дисципліною. Армія зросла удвоє – до 85 тис. солдатів, що становило 4 відсотки загальної кількості населення. Це була четверта за величиною армія Європи. З державних доходів, які становили близько 7 млн. талерів, більше половини – 3,6 млн. – йшло на армію.

За своїм політичним режимом Пруська монархія характеризувалася як «військово-поліцейська держава». Засновником цієї системи вважають короля Фрідріха Вільгельма І (1713–1740 рр.). В ній отримали розвиток свавілля влад: цензура і дріб’язкова регламентація державного і приватного життя підданих. Мілітаризація Прусії визначила і її загарбницьку зовнішню політику.

Австрія, на відміну від Прусії, не являла собою централізованої держави. Вона була багатонаціональною країною, в якій німці проводили політику національного пригнічення слов’янських та інших народів. До її складу, крім німецькомовних (Верхньої і Нижньої Австрії, Тіролю, Швабських земель), входили слов’янські – Карінтія та Крайна, Чехія, Моравія, Сілезія та частини колишнього Угорського королівства.

В Австрії панувало католицьке віросповідання. З XV ст. королі Австрії ставали германськими імператорами, і Австрія вважалася їх доменіальним володарем.

Державний устрій. Система централізованих органів Австрії не була строго упорядкованою і постійно перебудовувалася, зберігалися місцеві представницькі установи – ландтаги та сейми. Вищим органом влади і управління разом з монархом була Таємна рада. В подальшому вона була замінена Конференцією, яка на початку XVIII століття перетворилася на постійний орган. Військовими справами відала Військова рада. З 1760 р. з метою об’єднання всіх галузей управління була заснована Державна рада. Зросло значення центральних установ, ослабла роль місцевих сеймів. Найважливішими центральними установами стали: державна рада (дорадчий орган при государі), «придворна австрійська канцелярія» на чолі с канцлером (виконавчий орган) та придворна військова рада.

На чолі провінцій Австрійської монархії стояли намісники, які обиралися з місцевих дворян становими сеймами (в останніх були представлені 4 стани: духовенство, пани, рицарі, імперські міста) і затверджувались королем. В державах, що входили до складу Австрії, були сейми – станові зібрання. В містах управління знаходилось в руках королівських чиновників, виборних міських управ і бургомістрів. Натомість місцеві сейми і ландтаги поступово перетворилися на земські зібрання з дуже обмеженою компетенцією.

Заплутаною була судова система. Компетенція численних судів (міські, земські, гофмаршальський та ін.), не мала належної впорядкованості, справи часто пересилалися з одного суду в інший. Сам суд продовжував залишатися становим, тобто дворяни судилися дворянами, жителі міст – міськими судами, а селян судив їх поміщик.

В 1749 р. розпочалася військова реформа за пруським зразком: упорядковано рекрутські набори і комплектування офіцерського корпусу, введена категорію запасу. Здійснювана у цей час політика проводилася у дусі освіченого абсолютизму, який свою назву дістав від того, що государі цих монархій нібито керувалися ідеями французьких буржуазних просвітителів. Освічений абсолютизм формально здійснювався, виходячи з надкласових загальнонаціональних інтересів, а насправді служив зміцненню цього же режиму. Він став дійовим засобом боротьби проти місцевих, станових і корпоративних привілеїв. Так у 1749 р. при ерцгерцогині Марії-Терезії (1740–1780 рр.) найважливіші повноваження зосереджуються в руках королівських чиновників, виборні органи ставляться під контроль уряду, для утримання армії були встановлені щорічні податки. У 1751 р. видано указ, що забороняв зганяти селян-платників цього податку із землі.

Католицтво залишалось державною релігією, але церква і школа підпорядковувалися державі. Марія-Терезія вилучила з кас церковних рад 3 млн. гульденів та закрила 80 монастирів, Йосип ІІ закрив 738 монастирів. Завершенням релігійної реформи стало підпорядкування з 1781 р. кліриків контролю світських чиновників.

5. Феодальне право та судовий процес в період абсолютизму.

Джерела права. В період абсолютизму ще діяло звичаєве право, яке мало значення джерела права. Переломними для історії європейського права були ХІІ–ХІІІ сторіччя. В цей час з’являються перші кодифікації римського права та міське право.

Самою ранньою спробою кодифікації феодального права був складений ще в XII ст. Ломбардський збірник. Він містив в собі норми права, вироблені в судах Мілану та інших північноіталійських містах. В ХІІІ ст. з’являється збірник звичаєвого права – Великий кутюм Нормандії, а слідом за ним приватні записи звичаєвого права – Кутюми Бовезі (1283 р.) та Стародавній кутюм Бретані (1330 р.). Складалися вони приватними особами і тому мали, головним чином, довідковий характер.

У XV ст. у Франції налічувалося біля 60 великих кутюмів і не менше 300 малих, і кожний з них чим-небудь відрізнявся від інших.

Великою популярністю користувались німецькі компіляції ХІІІ ст., особливо «Саксонське зерцало» і «Швабське зерцало».

«Саксонське зерцало» складається з 2 частин. В першій викладається «земське право» північно-східних областей Німеччини. До нього відносилися норми державного, громадянського, кримінального і процесуального права. В другій частині викладається «ленне право» – норми, що регулювали відношення між феодалами, сеньйорами і васалами.

Для того, щоб практика королівських судів могла стати джерелом «загального права» Англії, судові рішення, оснащені необхідним мотивуванням, стали фіксуватися у збірках судових протоколів, «Свитках позовів», що з’явилися в XIII ст. А для того, щоб ці рішення (найбільш важливі з них) могли служити в якості загального керівництва, їх стали заносити в «Щорічники», що видавалися аж до XVI ст. Рішення Вестминстерських судів стали джерелом права, настільки ж безперечним, як і закон. Вони стали розглядатися, як «право країни», і відповідно з тим на них можна було посилатися в підтвердження того, що даний принцип або дана норма справді існує в англійському праві. Певну роль у виробленні «загального права» Англії відіграло королівські накази, які видавалися позивачу до плати. У кожній справі видавався окремий наказ, де містилося розпорядження шерифу вплинути на відповідача з тим, щоб задовольнити позивача.

Величезну роль в історії європейського права зіграла рецепція (запозичення та засвоєння) римського права. Римське право отримало визнання передусім в розвинених італійських містах. Слідом за тим воно стало розповсюджуватися в Німецькій імперії, імператор Фрідріх І проголосив римське право «всесвітнім правом».

З XVI ст. визнаним центром вивчення римського права стає Франція.

Міське право. Вже у ХІ–ХП ст. в розвинених містах Італії стали складатися норми, які регулювали правові відношення, що виникають на ґрунті промислової і торгової діяльності: так зване міське право. Створювалося воно, головним чином, в судах. А так як судові функції здійснювались особами, що належать до вищої адміністрації міста, винесені ним рішення набували значення загальної норми права.

Надто звичайною справою було те, що одне місто запозичало право у іншого. В Німеччині в цьому відношенні зразком служили статути Кельна, Магдебурга, Любека та інших торгівельних центрів. Кельнське право було засвоєне тридцятьма містами, гамбурзьке широко застосовувалося в Прибалтиці, магдебурзьке – в Сілезії, Галичині, Польщі, Україні.

Канонічне право як джерело права. Своє особливе право у феодальних країнах Європи було розроблене церквою. Називалося воно канонічним, бо його основні норми називалися канонами. Це була сукупність релігійних правових норм, що регулювали відносини всередині церкви, а також між церквою і світськими особами. Ми вже говорили про втручання церкви в область майнових і родинних відношень, про переслідування єретиків і такі надумані «злочини», як чаклунство.

Починаючи з XIV ст. все більшого значення набувають такі джерела права, як закон, королівське розпорядження, рішення вищих судів.

У XVI ст. завершуються в Франції роботи з офіційної редакції кутюмів, які набувають сили закону. Віднайдення звичаю шляхом «дізнання у натовпу» було заборонено, і всяке доповнення або виправлення кутюмів могло мати місце не інакше, як за вказівкою короля. З цього не слідує, що Франція отримала єдине для всієї країни право. Чинність кутюмів, як і раніше, обмежувалася певною провінцією, але все більшого значення набувають кутюми Парижа і Орлеану.

В більш пізній час, у XVII ст., у Франції видаються систематичні зібрання законів: Торговий або Морський кодекс, а також Великий ордонанс 1670 року, що кодифікував процесуальне право.

В Англії з кінця XIII ст. з’являється особливий вид законів – статути, якими стали називати акти парламенту, затверджувані королем. Акти англійського короля, що не потребували згоди парламенту або з якоїсь причини не представлені на його розгляд, отримали назву ордонансів. Замість «Щорічників» став виходити збірник судових рішень, складений за певною системою. Відоме значення для службової практики набувають сурядності відомих своєю кваліфікацією юристів.

Серед німецьких кодифікацій права ХVІ–ХVП ст. повинна бути відзначена «Кароліна», яка була видана в 1532 р. Як єдиний звіт законів для всієї величезної і строкатої за своїм складом Німецької імперії, «Кароліна» могла б мати відоме позитивне значення. Але її «визагальність» значно зменшувалась застереженням, прийнятим за вказівкою князів: «Ми не бажаємо, однак, позбавляти курфюрстів, князів і станів їх споконвічних, успадкованих і правомірних звичаїв».

Кримінальне право. Злочинам і покаранням у праві середньовічних держав належало особливе місце. При цьому поняття злочину і принципи покарання не залишалися незмінними. Основним елементом слідства було визнання обвинуваченого, отриманого на катуванні.

У Франції з початком централізації право починає набувати все більш репресивного характеру. Березневий ордонанс 1357 р. вже відверто заборонив заміну покарання грошовою компенсацією. Основними видами покарань стають: страта в різних формах (четвертування, спалювання, колесування і т.п.), калічницькі та тілесні покарання. Як додаткове покарання широко застосовується конфіскація майна.

У Німеччині з виданням «Кароліни» були визначені деякі загальні поняття кримінального права: умисел і необережність, обставини, що обтяжують провину, співучасть тощо. «Кароліна» знала різні склади злочинів: проти релігії – богохульство, чаклунство; проти моральності – прелюбодійство; проти держави – зрада, бунт; проти особи – вбивство, поранення, образа; проти власності – крадіжки; проти правосуддя і т. д.

Основними видами покарань були кваліфікована смертна кара, калічницькі та тілесні покарання, виставлення біля ганебного стовпа, тюремне ув’язнення, вигнання і штраф.

За часів абсолютизму кримінальне законодавство використовувалося для того, щоб примусити розореного селянина прийняти умови роботи за наймом, які йому нав’язували (Англія – Статути періоду Тюдорів, Франція – королівські ордонанси ХVII–XVIII ст.).

Праву зобов’язань держав Середньовіччя були відомі різні види договорів: купівлі-продажу, міни, дарування, позики та позички і т.д. Саме такі угоди згадує «Саксонське зерцало» Німеччини. Феодальний характер права відбувався у такому договорі як купівля-продаж. Якщо в ранній період продаж нерухомості відбувався з дотриманням символічної процедури, то в подальшому вимагалася, як це було у Франції, обов’язкова письмова форма договору з наступним його утвердження у нотаріуса. Важливе місце у Франції посідав договір позики. Часто лихварі позичали гроші під заклад землі або за право стягати ренту. У Англії розрізнялися два види договорів: формальні, які укладалися з дотриманням установленої процедури, і неформальні, або прості.

Сімейне право розвивалося під сильним впливом церкви. Шлюб і сім’я регулювалися в основному нормами канонічного права. Існувало твердження, що шлюб є особливим таїнством, подібним хрещенню. Звідси походила заборона розлучення і позашлюбних зв’язків. Не допускався шлюб між близькими родичами. Шлюбний вік був досить низьким: для чоловіка – 14 років, для жінки – 12 років.

Майнові стосунки подружжя були різними не тільки в окремих країнах, а навіть у різних регіонах (наприклад, в північній та південній Франції). В Англії заміжня жінка не мала права самостійно укладати договори, складати заповіт тощо без згоди чоловіка. В Німеччині в роздільному майні виділялися частки, які враховувалися і переходили в спадщину окремо (предмети особистого користування жінки, прикраси).

Судовий процес. З ХІІ–ХІІІ ст. у Франції, а після цього і в інших країнах Західної Європи, починається перехід до нової форми кримінального судочинства – інквізиційної. Приватне обвинувачення залишається, але область переслідування, здійснюваного від особи держави, весь час поширюється. Політичні і релігійні злочини, злочини за посадою переслідуються тільки державою.

В Англії, де приватне обвинувачення утримується в більш широкому обсязі, ніж на континенті, встановлюється правило, що обвинувач, котрий не зумів довести обвинувачення і програв процес, сплачує штраф.

Поступово виходить із вжитку ордалій. Судоговоріння з публічного стає таємним, з усного письмовим. Обвинувачений втрачає старовинні права, що забезпечують йому можливість захисту. Все більшого значення набуває попереднє розслідування, метою якого стає добитися визнання підозрюваного.

Вирішального значення для переходу до інквізиційної форми процесу мало загострення класової боротьби низів проти феодального ладу. Вираженням цієї боротьби були і антикатолицькі єресі, і міські бунти, і селянські війни.

Разом з тим, не можна не бачити того впливу, який мала на право і процес феодальних держав Західної Європи католицька церква. Визнаючи докази, свідчі й письмові, зберігаючи присягу, церква призначала своїм судам домагатися зізнання обвинуваченого і наполягала на формулі, хибність якої прекрасно розуміли і в той час: зізнання – «цариця доказів».

Вирвати зізнання було не просто, особливо в справах про політичні злочини. На допомогу прийшли тортури. Особливо велике застосування вони одержує з розповсюдженням римського права, як універсальний засіб «дізнання». В Німеччині тортури були введені у XIV ст., у Франції – ще раніше, в Англії, незважаючи на формальну заборону, – з середини XV ст.

З часом нові форми судочинства отримали своє закріплення в законі. У Франції це було зроблено ордонансами 1498 і 1539 років. В Німеччині, де інквізиційний процес став затверджуватися з XIV ст., його узаконює Бамберзський уклад 1507 р., але особливо «Кароліна».

Класичне вираження початку інквізиційного (пошукового) процесу міститься в французькому ордонансі Людовіка XIV, виданому у 1670 році. Особливу увагу ордонанс приділяє попередньому слідству.

Попереднє розслідування розпадалося на дві стадії. В першій встановлювався сам факт злочину. Друга мала своєю метою викриття підозрюваного (обвинуваченого). Слідчі дії були оповиті таємницею. Негласним був і судовий розгляд. Доповідав справу слідчий (суддя) і, звичайно, як вважав потрібним, найбільш вигідним для досягнення результатів. Показання свідків не перевірялися: їх зачитували – і все. Обвинувачений, якому матеріали попереднього розслідування подавалися для ознайомлення, допитувався знов на суді, але скільки-небудь серйозних можливостей для захисту не мав.

Німецький інквізиційний процес був надто подібний до французького. І у Франції, і в Німеччині обвинувачений (підсудний) був не більш ніж предметом дослідження, але не стороною, наділеною правами. На ньому лежав тягар доведення невинуватості, але закон не давав йому для цього навіть мінімальних можливостей.

По іншому шляху пішов розвиток судового процесу в Англії. В чому ж основні особливості англійської форми судочинства?

Головне те, що участь обвинуваченого вирішувалась не професійними суддями, а присяжними засідателями, представляється благом у порівнянні з жахами континентального інквізиційного процесу.

Реформою Генріха II було дозволено доводити позови з допомогою свідків, а в кримінальних справах – встановлювати винність показаннями 12 присяжних, що належать до даної місцевості. Присяжні повинні були в усіх випадках виносити рішення. З свідків присяжні перетворюються в суддів.

З розвитком інквізиційного процесу вільна оцінка доказів, наведених проти або на користь обвинуваченого, змінюється іншою, основаною на так званій формальній теорії доказів.

На перше місце висувається вимога якості свідка, що визначається його соціальним станом, статтю, політичною і моральною характеристикою. Окрім того, подаються точні вимоги до числа свідків, необхідні для отримання «повного доказу». Згідно категоричному велінню «Кароліни», «якщо злочин буде засвідчений принаймні двома або трьома добрими свідками, що заслуговують на довіру, то кримінальне судочинство повинне бути завершене відповідним винесенням вироку». Поступово розвивається новий вид процесу – слідчий. Першою стадією слідчого процесу було розслідування. Починалося воно з дізнання – збирання інформації про злочин і злочинця. Після цього вібувілося збирання доказів винності підозрюваного. Відбулося воно на основі теорії «формальних доказів», яка встановлювала силу «повних і доброякісних доказів».

Перегляд вироків. У Франції і в Німеччині звичайним засобом перегляду вироку був двобій з суддею, який його постановив.

Починаючи з XII ст., двобій як засіб апеляції сходить зі сцени. У Франції, вважаючи «покірним проханням» про перегляд справ, вирішених в курії сеньйора, спочатку королівська курія, а після цього парламент, приймають апеляції до свого виробництва. Перегляд вироків втрачає свій образливий (для суддів, які його постановили) характер.

В Німеччині появі нормальної апеляції сприяло одержання римського права. Тут виникає звичай звернення до іншого суду, звичайно вищого. Не виключався, в принципі, і такий перегляд вироку, що мав метою посмертну реабілітацію засудженого.

В Англії перегляд вироків і рішень, винесених на основі вироку присяжних, не допускався в принципі.

Адвокатура. Адвокатура, що отримала настільки великий розвиток в імперському Римі, стала відроджуватися до життя з появою церковних судів, а після цього і парламентів. Незабаром адвокати стали створювати корпорації за прикладом інших середньовічних професій.

Особливу групу складали адвокати, що спеціалізувались на юридичній консультації (продовжуючи виступати в судах). У Франції їх починають відрізняти від інших адвокатів вже в XIV ст. Це юрисконсульти.

Нотаріус. Розповсюдження канонічного і одержання римського права посилили значення документів, які могли служити підставою правового посягання. З'являється необхідність особливого підтвердження, посвідчення документів. Так виникає нотаріат. Починаючи з XIII сторіччя, і папи, і королі стали давати певним особам право складати і засвідчувати документи. Пізніше (у XVI ст.) видаються положення, регулюючі їх діяльність. У Франції нотаріуси зробилися чиновниками корони, в Англії затвердився особливий порядок: нотаріальні дії з документами вчинялися суддівськими чиновниками за особливу плату.

Прокуратура. У Франції, поки не виявлявся обвинувач проти очевидного злочину, цю функцію брав на себе помічник бальї. Він представляв «короля» і його «інтерес». Королівський прокурор, що був при парламенті, спостерігав за дотриманням інтересів скарбниці і держави взагалі, здійснював нагляд за кримінальним судочинством. З часом прокурори стали призначатися і в провінції.

В Німеччині, як при імперському суді, так і в землях, прокурори під ім'ям «фіскалів» мають в своїй компетенції охорону інтересів скарбниці (фіска), але поступово – в різних князівствах по-різному – набувають права кримінального переслідування. У ХVІ–ХVІІ ст. прокуратура діє вже в Італії, Нідерландах.