«Психологія» в перекладі з давньогрецької означає наука про душу (псюхе - душа, логос - учіння, наука).

Як наука вона привертала до себе увагу мудреців та філософів, які прагнули розкрити її сутність, ще у стародавньому світі.

Існує легенда, згідно якої, грецький бог Ерот закохався у земну дівчину Психею, що було заборонено для небожителів.

Для розуміння даного феномена, необхідно диференціювати поняття психологія і психіка. Якщо психологія у дослівному перекладі - це наука про душу, то психіка - це те, що вивчається психологією.

Існує два підходи до визначення значення поняття «психіка» - як субстанція і як субстрат (Саблін, Слаква).

Психіка як субстанція являє собою відображення об’єктивного світу в його зв'язках і відношеннях, у якому хаотичність та різноманітність природи поєднується в єдине ціле (це віртуальна стислість природи). Подане визначення можна відобразити у вигляді наступної системи (Див. додаток Рис. 1).

Другий підхід пояснює психіку як субстрат. При цьому постає проблема: психіка - це просто властивість нервової системи, специфічне відображення її діяльності або психіка має свій субстрат, тобто те, що входить до її складу?

Разом з тим відомо, що поняття психіки не можна зводити до розуміння нервової системи, оскільки вона є тільки частиною психіки.

Сучасна психологія розглядає психіку як властивість особливої форми організаційної матерії, як суб’єктивний образ об’єктивного світу, як ідеальне відображення реального світу. Фізіологічні процеси, які відбуваються у мозку людини є основою психічної діяльності, але вони не ототожнюються з нею. Психіка завжди наділена певним змістом, тобто те, що вона відображує, відповідно до оточення людини.

Функція психіки - відображення навколишнього середовища.

Психіка - внутрішній світ людини (пам’ять, увага, темперамент, характер тощо). Психіка має форми прояву, які взаємопов’язані між собою. Вони представлені у схемі 2.

Внутрішній світ людини - це те, що ми не бачимо.

Він вміщує у себе багато елементів, компонентів. За жестами, словами, поведінкою можна дізнатися про внутрішній світ людини. Не можливо змінити внутрішній світ людини, якщо цього хоче інша. Кожна людина унікальна і не повторна як особистість.

Наша психіка складається з внутрішньої і поверхневої частини. Значною за обсягом є частина, яку людина не показує на зовні, тому ми про неї не знаємо.

Є частина свідома, вона поділяється на видиму і приховану. Не свідома більша, ніж свідома і нам не відомо, що є всередині (наприклад, не розкриті задатки, інстинкти). У хворої людини можуть бути прояви несвідомих компонентів. У дітей, більшою мірою, присутні прояви несвідомих компонентів.

Набуті знання, які не використовуються, залишаються підсвідомими. А коли відтворюємо, то дістаємо з підсвідомого і пригадуємо. Внутрішній світ людини пізнати дуже важко, тому що він містить багато несвідомого. Ми часто сприймаємо людей, якими хочемо бачити, а не такими як вони є.

Психологія має принципи за якими вона розвивається, як наука [15]:

- Психологія детермінізму (принцип «причинності»). Усі психічні процеси обумовлені певними обставинами. Психіка людини формується під впливом різних обставин, факторів. Не має важковиховуваних дітей від народження. 99% важковиховуваних дітей - з неблагополучних сімей. Таким чином, оточуюче середовище, його умови, обставини формують психіку людини.

- Принцип розвитку. Психіка постійно розвивається, знаходиться у русі. Розвиток може бути позитивний і негативний. Дитина до певного часу вчилася добре, а потім її поведінка набула негативного прояву - це розвиток до поганого. Необхідно частіше придивлятися до дитини, до її особливостей і зрушень у поведінки, діях та вчинках, щоб помічати щось нове, що моглоб негативно вплинути на її розвиток, а також, щоб підтримати її.

- Принцип особистісного підходу. Його сутніст полягає у тому, що кожне психічне явище пов'язане з іншими психічними явищами цієї ж дитини. Вона є цілісне де пов'язані всі компоненти. Дитина, яка нічого не розуміє не тільки від задатків, а й від того, що не уважно слухає.

- Принцип історичного підходу. Базується на генетичному принципі. Для кращого і глибокого розуміння психіки людини необхідно вивчити історію її становлення. Це означає, що вивчення слід починати з внутрішньоутробного розвитку.

Структура психіки людини складається з насупних компонентів (Див. додаток Рис. 2):

Пізнавальні або психічні процеси:

1. відчуття;

2. сприймання;

3. увага (інформацію не дає);

4. пам'ять;

5. мислення;

6. мовлення;

7. уява.

Психічні стани:

1. емоції;

2. почуття;

3. воля.

Існує приблизно 1 500 ознак, які виявляють стан особистості. Серед яких, наприклад: задоволення, незадоволення; успіху, неуспіху; радості, смутку; кохання, ненависті; пристрасті; стрес; настрій; афекти; фрустрація.

Розрізняють приблизно 6 000 станів фрустрації. Вони впливають на пізнавальні та психічні процеси.

Психічні властивості або якості:

1. темперамент;

2. характер;

3. здібності.

Одним із перших, хто у психологічній науці звернув увагу на психологічні особливості людини був Арістотель. Вчений став свідком того історичного періоду, коли погляди на розуміння душі і психіки людини утворювали тотожність, що свідчить про появу протилежностей якісного нового рівня. Вчення Арістотеля було відомим не тільки у Середньовіччі, а й вважається фундаментальним і до тепер.

У XVI ст. відбувся бурхливий розвиток природничих наук, що стало поштовхом до систематичного науково виваженого вивчення природи людської душі та психіки, за допомогою спостережень та дослідів.

Ф. Бекон - відомий англійський філософ, який розвинув думку про чуттєвість душі, через споглядання розумної душі, на відміну від теології як науки про віру. Він вважав, що чуттєва душа - тілесна субстанція, яка розташована у мозку.

Цю ідею підтримав у XVH ст. англійський філософ Т.Гоббс, який вважав, що організована матерія є, ні чим іншим, як носієм мислення, а свідомість людини - лише відображення матеріальних тіл. Відомо, що поняття душі не так часто зустрічається у працях відомих філософів даного періоду. Частіше вживаються поняття психічного, мислення, розуму, свідомості, тобто те, що немає релігійного підгрунття [17].

Французький філософ Р. Декарт вважав душу і тіло незалежними субстанціями. На відміну від Арістотеля вчений стверджував, що душа, ніби «оживляє» тіло, сповідуючи ідею рефлекторної дуги. Пошуки механізмів дії душі, створювали підстави для вивчення природи людини, в основі якої існує принцип антропологічної цілісності.

На противагу декартівського дуалізму щодо взаємозв’язку психічного з фізичним, розкрив голландський філософ XVII ст. Б. Спіноза. Науковець стверджував, що свідомість поєднана з тілом. Коли тіло не зазнає впливів від зовнішніх предметів, то душа також їх не сприймає. Розроблений у психології, Б. Спінозою, принцип детермінізму, заперечує свободу волі - з одного боку, а з іншого - долучає душу до причинного пояснення природних явищ.

Дж Локк - англійський філософ-сенсуаліст, вбачав досвід головним джерелом істинних знань. Внутрішній досвід дає знання про психічне, а також відповідні методи - суб’єктивний експеримент, самоспостереження, інтроспекція тощо. Вчений наголошував на тому, що оскільки, внутрішній досвід дає знання про окремі психічні стани і процеси, то вони мають стати предметом вивчення у психології, а не абстрактна душа.

На думку французьких філософів Ж. Ламетрі, Д.Дідро, К.-А. Гельвенція, П.-А. Гольбаха, душа - це те саме тіло, але розглядається стосовно його окремих функцій і властивостей [18].

Дж. Берклі вважав, що за межами душі немає видимого світу. Головною ідеєю його концепції є розуміння чуттєвого тіла як комплексу якостей, що не можуть існувати відокремлено від сприйняття їх розумом.

Д. Юмом була підкреслена ідея про те, що матерія не виступає головною, а сам дух є лише поєднанням станів, які сприймаються.

Значний вклад у розуміння природи душі вніс професор О. Кониський - український філософ, психолог. На перше місце він виносить раціональність душі, через опис тілесного, живого, чуттєвою «не розумною» душею. Важливу увагу науковець приділяє розрізненню понять «живе» й «не живе». На його думку, необхідно визначати за кількісним критерієм (чисельність дій душі) та якісним критерієм (душа керує тілом, тому тіло не може діяти самостійно). О. Кониський, враховуючи думки вчених того часу, поділяє душу на: чуттєву, вегетативну і раціональну. Також він виокремлює різновиди душі - «бажана» і «рухова», хоча й зазначає, що цей поділ штучний [18].

Якщо говорити про активний характер відображення за допомогою органів чуття предметного світу, то таке твердження, на думку О. Кониського, є найбільш близьким до істини. Душа не матеріальна і безсмертна - це головна властивість раціональної душі, зазначав вчений.

Саме у цей період до історії України та світової історії долучається Г. Сковорода, який стверджував, що пізнання самого себе, як пізнання найглибшого у бутті, є вихідною позицією через яку реалізується пізнання світу. Сутністю ідеї творчості Г. Сковороди є привертання уваги людини до пізнання самої себе як мікрокосмосу, який є його образом і втіленням, а вже через пізнання власної сутності, пізнати сенс світу. Самопізнання як пошук власного «Я» у творах Г. Сковороди не реалізується у самопізнанні, через і заради самотворення. Важливою є ідея спорідненості, яка полягає у самовизначенні через діяльність, що спонукає до ідеї самоздійснення як смислового мотиву буття особистості [29].

Своєрідність і розбіжність душі і тіла підкреслював І.Кант. Ці два феномени поєднані у людині та утворюють цілісність організму людини. Філософія не могла б відповісти на питання: «Чи могла б душа (сприймати, відчувати, мислити, уявляти), якщо була б відокремлена від тіла?» [24]. Сутність душі не можливо пізнати, якщо не розкрити природу тіла. Для цього необхідно виокремити душу від тіла, ще за життя людини, а це практично не можливо здійснити. Абсурдність даної ідеї полягає у ситуації, у якій людина б стала із заплющеними очима перед дзеркалом і на питання, що вона робить, відповіла: «Я хочу дізнатися, який у мене вигляд, коли я сплю».

Важливе значення для розуміння проблеми природи душі мали погляди вчених: К. Крейца та Й. Крюгера, які у своїх роботах намагалися пояснити її сутність через емпірико-чуттєві характеристики.

Г. Гегель стверджував, що шлях проходження душею своїх перетворень наближає її до абсолюту. У контексті такого бачення, для психологічної науки важливою була його думка про взаємозв’язок свідомості та діяльності. Вчений окреслив думку про індивідуальну свідомість, а його учіння про суб’єктивний дух, стало фундаментальним для розуміння природи людської душі.

Й. Фіхте, Ф. Шеллінг не підтримували, так званий, механічний детермінізм та утримувалися від ідеї подібності впливу зовнішніх предметів на свідомість. Й. Фіхте розглядаючи «He-Я», тобто зовнішній світ як такий, що не залежить від активності людини. Ф. Шеллінг ототожнював суб’єкт з об’єктом. Г. Гегель підтримував шеллінгівський принцип тотожності, але бачив його як діалектичний рух абсолютно самостійної ідеї, яка вміщує у себе усе розмаїття об’єктивного й суб’єктивного буття та досягає у людській душі глибокої самосвідомості. У контексті цього питання, активність свідомості набула не тільки предметну змістовність (викривлено відображену), а й історично спрямовану. Таким чином, взаємозв’язок ідеального світу з реальним індивідом, відображена у свідомості.

Погляди П. Юркевича на своєрідність людини набули популярності у XIX ст. Філософ вважав, що необхідно розуміти індивідуальності людини, через її переважаючі над розумом, стани, якими є: емоцій, переживання, почуття. Важливим, також, є виокремлення усього суттєвого для особистості, що втілюється у понятті «ідея», у тому, що стосується терміну «дійсність» [29]. Позиція П. Юркевича щодо вивчення людської сутності, полягає у поєднанні змісту та буття у гносеологічному та аксіологічному аспектах. Його переконання, того часу випереджали бачення науковців психологічних і філософських галузей XX сторіччя, які базувалися на розумінні філософії буття людини, її життєдіяльності, персоналізмі, екзистенційних поглядах тощо.

На думку психолога М. Ярошевського існує суперечність між механічним детермінізмом і принципом активності суб’єкта (згідно філософії Канта), який вважав, що усі зовнішні обставини впливають на особистість, якщо вона є пасивно сприймаючим суб’єктом. Але усі знання про предмети та явища формуються самою людиною, починаючи від їх просторово-часових параметрів.

Емпірична психологія у XIX ст. набуває яскраво вираженої самостійності та долучає до історії значну кількість оригінальних теорій, на основі яких виникає дискусія щодо природи психіки, душі, свідомості, відносно вирішення проблеми пов’язаної з психофізіологією. Теорія психофізичного паралелізму полягає у питанні про те, що фізіологічні та психологічні процеси як такі, що не пов’язані один з одним. Лише матеріальні явища в організмі та психічні явища у свідомості людини збігаються у часовому проміжку [16]. Таким чином, утворюється довготривала і стійка гармонія з боку божественного начала.

Прихильники теорії психофізіологічної взаємодії, навпаки, вважали, що між психічними та матеріальними явищами існує певна взаємодія: психологічні процеси впливають на фізіологічні, і навпаки. Але з позиції дуалізму, який сповідував лише не співпадіння духовного з тілесним, ця теорія була безперспективною.

Вирішення питань пов’язаних з психофізіологічними проблемами та емпіричних досліджень, виникають наукові напрями, школи, розробляються «авторські» концепції розуміння психічного та його струткурних механізмів.

Первинно виникла асоціативна психологія. Відповідно до якої складні психічні процеси налічують простіші психічні компоненти, на які вони поділяються.

Створені асоціативні зв'язки належать до певних законів (наприклад, закон суміжності). На думку представника асоціанізму - Г. Спенсера: «Два психічні стани з’являються один за одним. Під час відтворення першого, виявляється схильність до того, що другий також має відтворитися» [14]. Пізніше, вже сам Г. Спенсер, закладаючи основи еволюційної психології, споглядає асоціаціативні зв’язки в залежності від причин і факторів, яякі впливають на їх виникнення прояв.

Зменшення ролі активності душі та вольового витоку дає поштовх до виникнення волюнтаристської психології, що уособлює певну реакцію дослідників на даний феномен. Представники даного напряму інтерпретують значення волі через розуміння її як енергійну специфіку свідомості, похідними якої є імпульсивні чуття, що поєднані між собою та утворюють комплекс емоційних переживань. В. Вундт відстоює ідею «психічної причинності». Воля, за Вундтом, не детермінована зовнішніми впливами, залежить від самого суб’єкта, характеризує його та не може існувати окремо від нього [24].

Ф. Брентано підтримував вчення про інтенціональні акти свідомості. На його думку психічні явища видрізняються внутрішнім змістом свідомості суб'єкта, на яку впливають об'єктивні обставини. Психічний акт налічує певний об'єкт. Іншими словами, володіє суб'єктною приналежністю до чого-небудь, що не є суб'єктом. У зв'язку з чим, психологію, можна вважати, наукою про психічні акти.

Психологічні школи, які утворилися у період XIX­XX ст. характеризувалися різноплановими ідеологічними поглядами.

Так в Америці, завдяки Е. Тітченеру, виникла школа структурної (інтроспективної) психології. Вчений вважав, що структурні елементи свідомості повинні бути предметом дослідження у психологічній науці. Зокрема, усвідомлення не розкривається через самоспостереження, яке наділене власною структурною організацією та прихованим змістом.

Самоспостереження дає знання про зовнішні об'єкти, а інтроспекція дає можливість розкривати й досліджувати особливості психічних явищ: пізнавальних процесів, станів, властивостей, які активізуються цим об'єктом. До експериментального вивчення психічних особливостей методом інтроспекції, долучилася Вюрбурзька психологічна школа.

Науковий напрям - біхевіоризм (вчення про поведінку), на противагу поглядів на свідомість, як предмет вивчення у психології, став альтернативним. Прихильник напряму Дж. Уотсон вважав, що предметом психологічної науки має стати поведінка, її реакції, дії та та вчинки людини, за якими можна спостерігати та досліджувати людину, а не психічні явища. На думку прихильників даного погляду саме поведінка та її похідні мають матеріальне походження, а не такі епіфомени (явища), які не пов'язані з дійсністю.

Фрейдисти, на відміну від біхевіористів стверджували, що предметом психології необхідно визнати свідомість, а також, несвідоме, підсвідоме, надсвідоме, що розташоване за межами її площини та визначають загальний зміст свідомості людини і проявляється у її поведінці. Засновником даної ідеї став З. Фрейд, а психологічний напрям дістав назву фрейдизм.

Кінцевою метою розвитку особистості, на думку К. Юнга (прихильник школи глибинної психології), повинна стати «самість», яка інтегрується з «Я». Вона поєднує у собі різноманітні системи: «Я», «Маска», «Тінь», «Аніма» - як образи душі. Значної уваги вчений приділяв поняттям «особистісне-несвідоме» з різними комплексами та «колективне несвідоме» з архетипами [18].

Спробу диференціювати світ психіки на структурні компоненти, рівні, елементи здійснили прихильники гештальтпсихології. Поняття «гештальт» визначається як залежність елементів від цілого, а також неможливості виведення цілого із суми елементів. Феноменологія Е. Г уссерля стала фундаментальною для гештальтпсихології, згідно якої цілісність визначається як іманентність психіки, що і є беззаперечною сутністю психічного.

У. Мак-Даугалл, Г. Тард, С. Сігеле, Г. Лебон, Ф.Олпорт та ін., розглядали проблему групової динаміки, що XX ст. викликало наукову цікавість до проблеми впливу соціального оточення на становлення й поведінки особистості [24]. У науковій концепції К. Левіна було розкрито поняття про прояв динамічних особливостей поведінки людини у «життєвому середовищі». Оригінальність і новизна напряму, започаткованого вченим, полягала у тому, щоб привернути увагу до вивчення особистості, а саме, мотивацію її поведінки у соціальному оточенні.

Важливе місце серед багатьох напрямів і концепцій належить теорії інтелекту Ж. Піаже. Сутність її полягає у орієнтації на мислення людини, а також її структуру, функції та розвиток. Також вчений А. Вамо - прихильник даної теорії, який досліджував процес переходу від дії до думки.

Проблема психічного буття, трансцендентна сфера значень, інтенціональні стани особистості, проблеми «чистої» психіки були висвітлені у психології Е. Гуссерля, який у своїх дослідженнях представляв онтологічний і аксіологічний аспекти. Внесок у розробку екзистенційної психології вченими А. Камю, Ж. Сартра, К. Ясперса, виступають фундаментальними у інтерпретації проблеми цінності й сенсу людського існування. Детальний опис напрямів представлений у додатку - рис. 3.

Отже, відомі в усьому світі психологічні концепції, теорії та напрями дали поштовх до нових трансформацій у наукових школах, визначили критерії істинності як основу розуміння сучасних підходів до дослідження психіки людини. Проте неофрейдизм, необіхевіоризм та ін. зберігають свою самобутність через найбільш загальні принципи їх змісту.

Наступним питанням є галузі психологічної науки, які взначають її фундаментальну сутність:

Загальна психологія вивчає загальні закономірності розвитку формування та проявів психіки психічно здорової людини.

- Вікова психологія досліджує вікові особливості розвитку, становлення і проявів психіки.

- Педагогічна психологія вивчає фактори, які впливають на розвиток виховання (програми, підручники, педагогічна діяльність).

- Юридична психологія.

- Військова психологія, психологія спорту, психологія творчості, інженерна психологія, соціальна психологія, психлогія праці.

- Порівняльна психологія (порівнює людину і тварину).

- Психофізіологія (відкриває не розпізнанні можливості особистості).

- Психологія управління (Коли люди без стажу роботи підготовлені краще, ніж з досвідом).

- Психологія реклами.

- Психологія торгівлі.

- Зоопсихологія - наука про психіку тварин.

Завдання психології, як науки: створення психологічних служб в освітніх закладах та установах (робота з дітьми, з кадрами, батьками).

Форми обслуговування:

- лекційна;

- консультативна (консультації батькам, дітям, підліткам);

- інститути педагогічних знань;

- семінарські заняття з батьками;

- телефонна служба довіри;

- консультативна служба довіри;

- служба знайомств;

- служба кому за 30 тощо.

Для вивчення психічних явищ та психологічних надбань особистості використовуються методи та методики дослідження.

Метод психології - це шлях пізнання людини, її внутрішнього світу. Якщо є підхід до людини, то її добре можна пізнати.

Існують прості методи, які зустрічаються кожен день. І професійні методи -складні, використовуються фахі вцями-психологами.

Не експериментальні методи, які не створені в спеціальних умовах. (самоспостереження).

Об’єктивний метод - спостереження, при якому дослідник не втручається в ситуацію, а лише фіксує прояви досліджуваного.

Види спостережень:

- включене;

- не включене;

- короткочасне;

- довготривале;

- приховане;

- відкрите;

- суцільне (від заняття до заняття);

- дискретне (щось вивчається, а щось ні).

Експериментальні методи:

Бесіда (обмін думками). Її види:

- Колективні;

- Індивідуальні;

- Ділові;

- Інтимні.

- Бесіди можуть бути тематичними (на певну тему). Діагностичні:

- Психологічний аналіз продуктів діяльності (висвітлює психологічні характеристики людини за її доробками: творчими та науковими, життєдіяльність);

- Анкетування (провидиться з батьками та вчителями, з метою вивчення психологічних особливостей дитини через думку батька, матері, педагога).

- Інтерв'ю.

- Узагальнення незалежних характеристик.

Специфічний метод, який повинен мати чітки вимоги до його проведення та організацію - експеримент. Під час його проведення поведінка дорослої людини або дитини обмежена програмою експерименту, вимогами

експериментатора, часовим періодом для розв'язання завдань. Виокремлюють природній та лабораторний експерименти.

За формою розрізняють:

1. констатувальний;

2. Розвиваючий;

3. Формувальний експерименти.

За часом проведення існують: короткочасний, довготривалий експерименти.