Трансформація недемократичних режимів

9.3.1. Глобальний процес демократизації

Трансформація недемократичних політичних режимів і перехід до демократії великої кількості держав - це одна з найістотніших складових сучасного світового політичного процесу, який переживає третю і найпотужнішу хвилю демократизації (див.: Схема 9.2).

Отже, третя хвиля демократизації, яку зараз переживає людство, почалася в середині 70-х років ХХ ст. в країнах Південної Європи: Португалії, Іспанії, Греції. Потім, у 80-ті роки збанкрутували диктаторські режими в Чилі, Аргентині, Парагваї, Бразилії, Південній Кореї, на Філіппінах тощо. Особливе значення мав 1989 рік - рік оксамитових і не тільки оксамитових (Румунія) революційних переходів у країнах Центральної та Східної Європи. Нарешті, на початку 90-х років з тоталітарними режимами покінчили країни СРСР. Усього з комуністичним тоталітаризмом порвали 28 держав, що входили до складу СРСР і так званого соціалістичного табору. Більшість із них обрали шлях демократії.

Схема 9.2

Три хвилі демократизації за Хангтінтоном

Вивчення загальних і специфічних ознак переходу до демократії у цих країнах здійснюється на основі двох теоретичних підходів: інституційного і генетичного.

В межах теорії переходу аналізуються спільні та відмінні ознаки процесів демократизації в різних країнах, стадії та фази трансформації. Враховується значення політичної і правової традиції, навичок громадянського життя для утвердження демократичних інститутів. Пропонуються найбільш природні форми демократичного правління та робляться прогнози щодо майбутнього. Вчені прагнуть передусім пояснити, чому перехід до демократії, що починається одночасно і при ззовні однакових чи дуже подібних умовах, в одних країнах відбувається успішно, а в інших ні; від чого залежить тривалість і специфіка руху до демократії; в чому полягає і від чого залежить її остаточний успіх.

9.3.2. Делегітимізація і лібералізація недемократичних режимів як передумова і підготовча стадія переходу до демократії

В основу наростання кризи недемократичних режимів покладено втрату політичною елітою контролю над соціально-економічними процесами і одночасно втрату правочинності її панування в очах суспільства, тобто делегітимізацію влади. З точки зору тривалого і стійкого поступу як тоталітаризм, так і авторитаризм показали свою нездатність адекватно реагувати на виклики часу, забезпечувати динамічний економічний і соціальний розвиток, свою протилежність природі сучасної цивілізованої людини, відверте нехтування її інтересами. Усе це переконливо доводить, що вони вичерпали себе і потребують заміни.

Хоча процес трансформації недемократичних режимів у демократичні у різних країнах проходить по-різному, зі своїми проблемами та труднощами, успіхами та перешкодами, йому притаманні і певні спільні ознаки, що уможливлюють визначити його сутність та виділити стадії і типи переходів у різних країнах.

Процесові переходу здебільшого передує лібералізація старого режиму як підготовча стадія переходу до демократії. Етапу лібералізації притаманні такі процеси:

- делегітимізація влади і втрата нею авторитету веде до наростання суперечностей і конфліктів в стані старої правлячої еліти;

- в еліті відбувається розкол на прихильників “твердої руки”, що виступають за виведення режиму з кризи шляхом жорсткого регулювання суспільних відносин аж до застосування насильства, та прихильників “м’якої лінії”, які розуміють необхідність реформування суспільства і його політичної системи;

- протягом певного часу між цими частинами еліти ведеться боротьба за вирішальні позиції у владних структурах;

- після здобуття переваги над своїми суперниками представники “м’якої лінії” розпочинають лібералізацію режиму, яка передбачає:

а) послаблення контролю над засобами масової інформації;

б) допущення діяльності неконтрольованих державою громадських організацій;

в) примирливе ставлення до страйків, мітингів та інших акцій масового протесту;

г) запровадження альтернативних виборів тощо.

Спочатку прихильники “м’якої лінії” пропонують контрольовану лібералізацію, за якої допускаються тільки деякі демократичні форми суспільного життя (наприклад, “гласність”), але в політичній системі принципово ще нічого не міняється, процес прийняття рішень залишається авторитарним.

Тим часом внутрішня боротьба в середовищі правлячої еліти поглиблюється, що послаблює її позиції. Натомість зміцнює свої позиції контреліта, відбувається консолідація нової політичної еліти, пожвавлюється функціонування інститутів громадянського суспільства, з’являється незалежна преса, формується відкрита політична опозиція.

Перед владною елітою постають три можливі способи політичної поведінки.

Придушення опозиції силою. У такому разі усі проблеми, що призвели до кризи, залишаються. Одночасно зростає загроза міжнародної ізоляції, реально може постати небезпека повної втрати влади.

Ігнорування вимог опозиції. Така поведінка неминуче призводить до радикалізації політичної опозиції і подальшого послаблення режиму.

Співробітництво з опозицією на підставі поступок та компромісів. Така позиція стає можливою, коли гору в старій еліті беруть реформаторські елементи.

Лібералізація старого режиму поступово переростає у власне перехід до нових відносин. Цьому процесові притаманні такі три стадії:

стадія переговорів і укладання угод між старою і новою елітою. На цій стадії провідну роль усе ще відіграє стара еліта, але під тиском демократичної опозиції вона змушена йти на усе нові і нові поступки реформаторським силам. Вона допускає конкуренцію в боротьбі за владу, погоджується на проведення демократичних виборів на основі нових виборчих законів, допускає формування багатопартійної системи;

стадія прийняття рішень і творення демократичних інститутів. На цій стадії політична опозиція, яка в результаті виборів приходить до влади, перебирає на себе ініціативу у здійсненні переходу до демократії;

настає вирішальна стадія прийняття рішень по здійсненню важливих перетворень у політичній та економічній сферах: розбудові демократичної політичної системи в усіх її компонентах, приватизації і створенні ринкових відносин в економіці, розвитку громадянського суспільства. Відбувається закріплення демократії через прийняття нових конституцій, здійснюється вибір ефективної форми державного правління, забезпечується збалансованість владних повноважень усіх гілок влади, гарантуються права і свободи людини і громадянина тощо;

перехід завершується стадією консолідації демократії, звикання, адаптації суспільства до нових політичних механізмів і легітимізації нового демократичного режиму.

Завданнями цієї стадії є:

- забезпечення лояльності тієї частини старої еліти, яка здатна послідовно перейти на бік демократії, включення її в демократичні процеси;

- поступове реформування державного апарату, армії, органів безпеки, внутрішніх справ з обов’язковим використанням кваліфікованих спеціалістів, їх досвіду;

- забезпечення лояльності і цілісності політичної опозиції (як правої, так і лівої);

- легітимізація демократичного режиму на рівні усього суспільства, через реалізацію інтересів соціальних груп (обмеженість ресурсів вимагає обов’язкової черговості дій у цьому напрямку).

Особливість останнього етапу, навіть його певна небезпека полягає у масовому наростанні очікувань. Тому уряд має за будь-яку ціну довести свою ефективність, не чекаючи, поки настане розчарування мас в новому режимі. Легітимізація має здійснюватися послідовно, на ґрунті реалістичної політики, що дає довготривалий ефект. Зріла демократія встановлюється не відразу, а через одне-два покоління. Проте на етапі демократичної консолідації долається інституційна криза, легітимізується влада, відновлюється ефективність політичної системи, зростає політична стабільність. Тому цей етап вважають завершальною стадією переходу.

Отже, за загальними правилами, трансформація недемократичного режиму в демократичний проходить чотири послідовні стадії:

- лібералізації недемократичного режиму;

- переговорів і укладання угод;

- прийняття рішень;

- консолідації демократичних інститутів, звикання суспільства до нових політичних механізмів.

Перша з них є підготовчою, а три наступні своїм змістом мають власне перехід, тобто вони характеризуються домінуванням демократичних процедур та інститутів, які проте ще не є стійкими. З набуттям ними стійкості перехідний період закічується і держава стає демократичною.

9.3.3. Типи переходу до демократії

Послідовність стадій посттоталітарної трансформації є приблизно однаковою в усіх країнах, але їх тривалість та інтенсивність великою мірою залежить від типу переходу, а останній, своєю чергою, залежить від типу (способу) і швидкості заміни старих еліт новими.

Дослідники розрізняють два основні типи переходу до демократії:

- розрив з минулим, коли відбувається заміна політичних еліт контр- елітами;

- перехід шляхом компромісів і взаємних поступок, коли досягається порозуміння між елітою і контрелітою.

Тип переходу не є довільним вибором суб’єктів політичного процесу. Він детермінований глибиною і гостротою кризи владних структур, ступенем делегітимізації старої еліти, наявністю інститутів громадянського суспільства та масових рухів, силою і згуртованістю нової еліти, її авторитетом та здатністю очолити процес трансформації.

Перший тип переходу притаманний країнам, в яких стара еліта повністю втратила легітимність. За таких умов події можуть розгортатися двома шляхами:

- або стара еліта вимушено відмовляється від влади, погоджуючись на її передачу опозиції, і тоді перехід відбувається шляхом абдикації (відречення);

- або вона вперто намагається зберегти свої позиції, і тоді відбуваються насильницькі зміни - маси “змітають” стару еліту революційним способом.

На відміну від переходу, революції пов’язані зі зламом не тільки інститутів, але й правових та політичних норм, величезними матеріальними та людськими втратами. До того ж революції ХХ ст. в Росії 1917 р., Китаї 1949 р., Ірані 1979 р., що призвели до утвердження в цих державах ще більш жорстоких режимів, переконують у безперспективності сподівань на утвердження демократії революційними методами. Тому успіх трансформації може бути гарантований лише у разі послідовного і глибокого реформування усіх сторін суспільного життя.

Шляхом абдикації були здійснені трансформаційні процеси у Греції, Аргентині, Іспанії, НДР, ЧССР. Вимушено “відрікся” від влади М. Горбачов. Абдикація прискорює і полегшує перехід до демократії, робить його більш організованим і послідовним, оскільки з часу відречення перехід здійснюється під керівництвом нової політичної еліти. Проте абдикація не є надто розповсюдженим способом переходу.

Другий тип переходу за допомогою компромісів і взаємних поступок (характеристика його стадій висвітлена вище) відбувається також двома шляхами:

- або через перемогу на виборах нових еліт і їх подальші переговори зі старою елітою, яка ще зберігає значні позиції;

- або через “вростання” старих еліт у нові структури та відносини, їх поступову трансформацію і формування “нових” еліт зі значною домішкою старих кадрів. Останній шлях найтриваліший і найважчий, оскільки стара еліта, довго зберігаючи керівні позиції, справляє гальмівний вплив на процес трансформації.

І все ж, розглядаючи особливості переходу під цим кутом зору, варто мати на увазі, що виникнення та перемога нових еліт, пов’язані передусім з формуванням нових структур і нових орієнтацій людей при владі, зовсім необов’язково супроводжуються заміною особового складу еліти. Іншими словами, ситуація перебування при владі “тих самих людей” в одних випадках означає тривалий процес стагнації і гальмування реформ (як в Україні), а в інших - може й не бути перешкодою для енергійного й швидкого переходу до демократії (як в Естонії чи Латвії). Усе залежить від рівня заангажованості старих еліт, від того, наскільки вони є відданими комуністичному режиму та тоталітарним методам правління.

9.3.4. Особливості та фази трансформації посткомуністичних суспільств

Проаналізований раніше другий тип переходу та його перебіг (стадії) притаманні країнам третьої хвилі демократизації, де цей процес відбувся до 90-х років ХХ ст. Головним завданням тут було зруйнування авторитарних політичних систем і розбудова демократії. Пізніше, після подій 1989 р., основні положення теорії переходу були підтверджені і розвинуті на досвіді посткомуністичних трансформацій у країнах Центральної та Східної Європи у працях таких вчених, як І. Банах, І. Бальцерович, С. Фіш, Д. Поттер та ін. Це - країни, куди комуністичні режими були привнесені ззовні і не пустили тут надто глибокого коріння. В останній період свого існування вони мали тут більше спільного з авторитаризмом, ніж з тоталітаризмом.

Окремий випадок становлять пострадянські суспільства. Хоч перехідні процеси в них мають багато спільного з вищезазначеними групами країн, вони тут є значно складніші і відбуваються з більшими труднощами. Адже комунізм у цих державах протримався понад 70 років, а інститути громадянського суспільства або не існували ніколи, або були викорінені не лише з практики, але й із свідомості людей репресіями та голодоморами. Цим суспільствам належить реформувати не лише політичну систему, але й увесь суспільний устрій, економічну систему, політичну свідомість і політичну культуру. Дослідження цих глибоких змін, на думку багатьох київських політологів, можуть становити самостійну галузь - політологію посткомунізму.

Процес переходу до демократії посткомуністичних країн має декілька фаз, які відрізняються певними змінами як у політичному устрої, так і в економіці. Американський політолог З. Бжезінський запропонував таку періодизацію посткомуністичної трансформації (див.: Схема 9.3).

Як видно з цієї схеми, на першій фазі, яка є переломною, започатковуються фундаментальні зміни в існуючих політичних та економічних системах, здійснюється політична трансформація вищих органів влади, відбувається встановлення демократії “зверху”. Ліквідується монополія однієї партії, закладаються основи демократії, виникає і зміцнює свої позиції вільна преса, формуються перші демократичні об’єднання і громадсько- політичні рухи. На цій фазі важливо усвідомити необхідність радикальних економічних і політичних перетворень та досягти у суспільстві демократичного консенсусу і спільної згоди з тим, щоб дістати підтримку народу у проведенні реформ, подоланні труднощів та соціальних негараздів, які неминучі на цій стадії.

Таблиця 9.3

Фази посткомуністичної трансформації (за З. Бжезінським)

В економічній галузі здійснюється лібералізація цін, зовнішньої торгівлі, стабілізація грошової одиниці, розпочинається приватизація (поки що безсистемна) одержавленої власності.

Швидка і всебічна трансформація економіки (т. зв. “шокова терапія”) можлива лише за наявності об’єктивних і суб’єктивних передумов. В іншому випадку вона може спричинити економічне безладдя та політичну конфронтацію.

На другій фазі трансформації відбувається закріплення демократичних процесів і інститутів на основі прийняття нових конституцій та нових законів про вибори. Проводяться демократичні вибори, формується стала демократична коаліція - нова політична еліта. Створюється законодавча база відносин власності і підприємництва, банківська система. Здійснюється мала і середня приватизація. Відбуваються істотні зміни в соціальній структурі на основі появи нового класу власників і підприємців. Розв’язання завдань другої фази дає можливість перейти до третьої, заключної фази, якій притаманна політична стабілізація демократії і економічне піднесення. Демократичні процеси набирають незворотного характеру, утворюється стабільна демократична партійна система. Формується демократична культура і підприємницька традиція. Відбувається становлення системи незалежних судових органів та демократичної правової культури. Здійснюється велика приватизація. На основі значних іноземних інвестицій проводиться реструктуризація виробництва. На перебіг демократичних перетворень, їх темпи, а, отже, і тривалість основних фаз посткомуністичної трансформації впливають як об’єктивні, так і суб’єктивні чинники, зумовлені ступенем підготовленості різних країн до політичних, економічних та ідеологічних змін (див.: Схема 9.4).

Схема 9.4

Чиники, що впливають на перебіг та успіх трансформації посткомуністичних країн в напрямку демократії

Тривалість комуністичного режиму і ступінь знищення усіх проявів приватної власності та громадянського суспільства

Рівень політичного та економічного лібералізмів, що дозволялися комуністичною владою багатьох країн в останні роки свого панування (режим Кадара в Угорщині, Терека і Ярузельського в Польщі)

Рівень догмагтизму комуністичної еліти та її відданості старому режиму Чисельність нової еліти й наявність у неї політичної волі для здійснення рішучого переходу до демократії

Ступінь консолідації суспільства навколо ідеї трансформації, розвиненість інститутів громадянського суспільства

Фінансово-економічне становище країни, доступність ресурсів Характер стосунків з міжнародним співтовариством

Тострота і складність додаткових проблем, які доводиться вирішувати в період трансформації: наявність чи тільки становлення власної держави і національної еліти, повноцінність структури економічного комплексу тощо

Отже, залежно від об’єктивних і суб’єктивних умов для переходу до суспільства з вільною ринковою економікою і плюралістичною політичною системою кожна з посткомуністичних країн перебуває на різних фазах перетворень, здійснює їх різними темпами, з різною послідовністю. Неоднаковим є і ступінь незворотності трансформаційних процесів. За цими ознаками дослідники виділяють чотири групи країн (див.: Схема 9.5).

Звичайно, запропонований поділ посткомуністичних суспільств за темпами демократичних і ринкових перетворень є досить умовним. Країни розвиваються дуже не рівномірно і одні з них можуть вирватися вперед, а інші - відставати. Деякі держави взагалі важко з впевненістю віднести до тієї чи іншої групи, передусім через несинхронність змін в економічній та політичній сферах. Наприклад, Білорусь і Туркменія, що не є останніми з економічної точки зору, навряд чи можуть похвалитися успіхами в становленні демократії.

Схема 9.5

Класифікація країн за темпами ринкових і демократичних перетворень

У деяких аспектах політичного розвитку близькими до них є Узбекистан та Казахстан. Однак, у цілому, наведений аналіз показує, що посткомуністичні перетворення в різних державах відрізняються як за змістом, так і за темпами; якщо деякі країни остаточно стали на шлях демократичного розвитку або принаймні принципово визначилися в перспективах переходу до демократії, то для частини з них це ще належить зробити.

9.3.5. Особливості і труднощі переходу до демократії в Україні

Здійснюючи перехід до демократичного суспільства з соціально орієнтованою ринковою економікою та плюралістичною політичною системою, Україна зустрілася з цілим рядом об’єктивних та суб’єктивних чинників, які істотно ускладнили трансформаційний перехід. Головними з них є:

Перехід до демократії здійснюється від тоталітарного суспільства, а тому він охоплює надскладні завдання реформування не лише політичної системи, а й усього суспільного ладу.

Україна є однією із пострадянських республік, де, на відмну від деяких центрально-європейських країн, були повністю знищені приватна власність та приватна ініціатива. Внаслідок цього економічні успіхи майже повністю залежать від уряду і даються йому найважче не лише з суб’єктивних, але й об’єктивних причин. А саме, ці успіхи є одним із найістотніших чинників легітимізації нових правлячих еліт. Отже, економічний чинник дуже ускладнює процес демократичної стабілізації. Через стратегічну роль України в збереженні СРСР імперський центр доклав максимум зусиль, щоб загальмувати її рух до демократії і незалежності. З цієї, а також низки інших внутрішніх причин Україна запізнилася з реформами на старті і опинилася в невигідному становищі з погляду конкуренції з іншими посткомуністичними державами.

І пізніше колишня метрополія проявляла пильну увагу до усіх помилок і невдач українського керівництва та намагалася використати їх (опираючись на проросійські сили в Україні) для того, щоб зробити Україну поступливішою щодо претензій Росії на роль “консолідуючої сили” на так званому євразійському просторі, послабити легітимність теперішньої влади в Україні, і, в решті решт, схилити українське суспільство до об’єднання з Росією, у межах нового “слов’янського” чи якогось іншого союзу. Це означає, що значну частину енергії молода держава мала витрачати на самозбереження, а її політичні діячі мусіли проявляти обережність, щоб не спровокувати антидержавницькі сили.

Політичне, економічне і соціокультурне життя українського суспільства несе на собі значні відбитки тоталітарного минулого України, тривалої підлеглості її територій різним державам протягом століть. Процес національної консолідації ще не завершений, а національна єдність, хоч і була підтверджена референдумом 1991 р., в екстремальних умовах кризи є під знаком питання. Частині українців притаманне почуття меншовартості, і почуття національної гідності, впевненості у своїх силах розвинені значно менше. Усе ще спостерігається вплив тоталітарної політичної культури і панування принципів егалітаризму й статизму у політичній свідомості значної частини населення.

З означених вище причин розмежування політичних сил у державі є багатовимірним: країна поділена не лише за соціально-економічними, ідеологічними, але й за етнічними, регіонально-культурними, мовними ознаками; істотними є відмінності у зовнішньополітичних орієнтаціях різних політичних сил і регіонів. Наслідком є слабка і нестабільна партійна система, що не сприяє підвищенню авторитетності демократичного врядування.

Сила та підготовленість до керівництва перехідним процесом нової політичної еліти в особі національно-патріотичних сил виявились не достатніми, що сприяло збереженню влади, особливо в регіонах, у руках старої партійно-державної номенклатури. Вона перехопила державницькі та демократичні гасла і використала їх для зміцнення своїх позицій. Номенклатура не зацікавлена у радикальних змінах і тому суспільна трансформація в Україні носить суперечливий, непослідовний характер, і поки що, на жаль, зберігається можливість зворотного руху. У політичному спектрі це знаходить відображення у порівняно великому впливові так званих “лівих сил”, які виступають проти ринкових і демократичних реформ, мріючи про відновлення своєї влади над суспільством.

Процес демократичної трансформації в Україні, як і в більшості посткомуністичних країн, у суб’єктивному плані утруднений перебільшеними сподіваннями щодо допомоги Заходу, недооцінкою складності необхідних змін у системі як політичних, так і економічних відносин та сили спротиву старої номенклатури, не розумінням того, наскільки тривалим буде сам процес трансформації.

Повільні темпи економічних перетворень і погіршення рівня життя переважної більшості пересічних громадян, чим далі, тим більше породжують відчуженість громадян від влади і спонукають їх проявляти нехіть до реформ у тому вигляді, в якому вони здійснюються.

Сукупність розглянутих тут суб’єктивних та об’єктивних чинників ускладнюють перехід України до демократії, перешкоджають створенню на теренах нашої держави політично спроможного і економічно розвненого суспільства. Перехідній політичній системі України притаманні, поряд з демократичними ознаками, риси, що властиві олігархічним та охлократичним режимам. Це - вплив номенклатури, що нерідко об’єднується в клани, схильна до корупції і байдужа до суспільних інтересів; збереження командно- адміністративних методів управління; рекрутування частини правлячої еліти з маргінальних прошарків суспільства, які прагнуть швидкого підвищення свого соціального статусу і матеріального добробуту. З цим пов’язана некомпе­тентність владних структур, неповага до закону, намагання неадекватними простими засобами негайно вирішити проблеми, намагання використати настрої натовпу для реалізації вузькокорисливих інтересів. Нерозвиненими залишаються механізми стримувань і противаг у політичній системі.

Проте, незважаючи на труднощі, непослідовність і нерівномірність реформ, Україна не тільки задекларувала свій намір побудувати демократичне суспільство. Вона приступила до практичного втілення цього наміру в життя, подолавши декілька гострих політичних криз на основі компромісів та взаємної поступливості супротивних сторін. Прийнята Конституція, що проголосила нашу державу правовою, соціальною, демократичною, є здобутки в трансформації економіки та впровадження її ринкових засад; завершується процес приватизації, створено клас крупних власників, закладені основи середнього та малого підприємництва, формується ринкова інфраструктура в банківській, фінансовій та інших сферах економіки, впроваджена і протягом останніх років є стабільною національна валюта. У суспільно-політичному житті відбулася демонополізація ідеологічної сфери, формується багатопар-

тійна система, існують осередки громадянського суспільства - громадські об’єднання, недержавні аналітичні центри, незалежні друковані та інтернет- видання. Отже, Україна в цілому виконала завдання першої і частково другої фази посткомуністичної трансформації.

Проте вона продовжує істотно відставати не тільки від Польщі, Чехії, Угорщини, але й від Болгарії, Латвії, Румунії і навіть Росії у галузі розвитку ринкових відносин в економічній сфері. Усе ще чекають на своє розв’язання такі завдання, як усунення невиправданого державного контролю за діяльністю суб’єктів економічного життя, залишається неусталеною правова база відносин власності і підприємництва тощо. Цей перелік незробленого можна було б продовжувати. Надолужити відставання у проведенні реформ - це надскладне завдання, яке має розв’язати українське суспільство.

Словник найбільш уживаних термінів

Абдикація - добровільна відмова від влади, відречення від престолу. У сучасній політології цей термін частіше зустрічається при вивченні процесів трансформації політичних режимів. Абдикація прискорює перехід до демократії, оскільки з часу відмови від влади старої політичної еліти подальші зміни в політичній системі відбуваються за ініціативою нової політичної еліти. Країни, які обрали саме цей шлях нереволюційної зміни політичного режиму (переходу), мають більше шансів щодо швидкого встановлення демократичних інститутів, побудови правової держави та громадянського суспільства. Приклади переходу шляхом абдикації: Греція (1974 р.), Аргентина (1983 р.), ЧССР (1989 р.), НДР (1989 р.).

Делегітимізація - втрата політичною елітою контролю над соціально- економічними процесами і одночасно втрата правочинності її панування в очах суспільства. Цей термін вживається в політології для характеристики суспільних процесів, що передують, як правило, трансформації політичного режиму.

Контреліта - політично активна верства населення, з якої в майбутньому може бути сформований новий тип еліти, що прийде на зміну існуючій.

Лібералізація недемократичного режиму - одна із стадій переходу до демократії, що передбачає зменшення контрольованості суспільного життя недемократичною елітою, запровадження елементів демократії та політичного плюралізму.

Опозиція - будь-яка політично організована група, що протистоїть уряду, критикує його і прагне здобути владу; легальна (узаконена) та активно діюча опозиція - одна з головних ознак демократичного ладу.

Правляча еліта - група осіб, рішення яких істотно впливає на процес функціонування і розвитку суспільних інститутів. До правлячої еліти відносяться: політична, бюрократична, комунікативна та ідеологічна еліти.

Запитання для самоконтролю

1. Які головні ознаки тоталітарного політичного режиму?

2. Чим відрізняється авторитаризм від тоталітаризму?

3. Які різновиди авторитарних режимів ви можете назвати?

4. Які типи (способи) переходу до демократії ви знаєте?

5. Які завдання розв’язуються на кожній з фаз посткомуністичної трансформації?

6. Які причини відставання України у здійсненні ринкових та демократичних реформ?

Література

1. Алексєєва Т. Легітимність влади в період транзиту // Політична думка - 1999. - № 2.

2. Бжезінський З. Великі перетворення // Політична думка - 1994. - № 3.

3. Гальчинський А. Кінець тоталітарного соціалізму, що далі? - К., 1996.

4. Гелей С., Рутар С. Основи політології. - Львів, 2003.

5. Давимука С., Колодій А., Кужелюк Ю., Харченко В. Політичні режими сучасності та перехід до демократії. - Львів, 1999.

6. Журавський В., Михальченко М., Танчер В. Соціально-політична трансформація в Україні. - К.: Либідь, 1997.

7. Колодій А. До питання про тоталітарний режим в Україні. Спроба транзистивного підходу // Сучасність. - 1999. - № 7-8.

8. Кульчицький С. Еволюція державного устрою в Україні від тоталітаризму до демократії // Віче - 1997. - № 1.

9. Кульчицький С. Історичне місце радянського комунізму // Сучас­ність. - 1999. -№ 6.

10. Лазоренко О.В., Лазоренко О.О. Теорія політології. - К., 1996.

11. Основи політології / За ред. В. Харченка, А. Колодій, Л. Климанської.

Ч. ІІ. - Львів, 1994.

12. Пахарєв А. Пострадянський авторитаризм. Куди йдемо? // Віче - 2001. - № 7.

13. Піча В.М., Хома Н.М. Політологія: Конспект лекцій. - К., 1999.

14. Політологія / За ред. О. Бабкіної. - К., 1998.

15. Політологія / За ред. Б. Катеренчука, М. Гетьманчука. - Львів, 2000.

16. Політологія / За ред. А. Колодій. - К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003.

17. Політологія посткомунізму. - К., 1995.

18. Пшеворський А. Демократия и рынок. Политические и экономические реформы в Восточной Европе и Латинской Америке. - М., 2000.

19. Тисмяну В. Поворот у політиці: Східна Європа від Сталіна до Гавела. - К., 2003.