Структура політичної системи

Враховуючи складність, багатоаспектність складових частин, постійний динамізм політичної системи, доцільно розглядати її як своєрідний системний комплекс (тобто політсистему, що складається з ряду систем нижчої ієрархії, так званих підсистем).

Структуру політичної системи складають певні тісно пов'язані між собою підсистеми, які в свою чергу включають у себе групи власних структурних елементів.

1. Інституційна підсистема

Інституційна підсистема, яка включає в себе політичні організації й установи, серед яких виділяють власне політичні (держава, політичні партії, організації та рухи), які здійснюють політичну владу або борються за неї; політизовані організації (профспілки, молодіжні політичні організації, об'єднання підприємців тощо), які мають істотні політичні інтереси; неполітичні організації (об'єднання за інтересами, рухи, асоціації тощо),

які не приймають безпосередньої участі в здійсненні політичної влади, проте можуть істотно впливати на неї — наприклад, під час виборчих кампаній.

Яким же чином виникають і еволюціонують політичні інститути? Намагаючись мінімізувати затрати ресурсів на взаємне протистояння, політичні еліти укладають між собою міжелітні пакти.

Міжелітні пакти — правові домовленості, що на основі існуючої розстановки сил між ними унормовують порядок доступу суб'єктів цих пактів до центрів державної влади та розподілу ресурсів.

Ці домовленості фіксують також порядок передачі влади й зміни владних позицій їх учасників у разі зміни співвідношення сил — наприклад, перехід правлячого угруповання в системну опозицію зі збереженням за ним гарантій певного доступу до обмеженого числа центрів державної влади (не ключових міністерств) та до контролю над державним перерозподілом ресурсів (бюджетний комітет парламенту, рахункова палата тощо).

У зарубіжній політичній науці вважається, що обмеження права політичної конкуренції, яке виникає внаслідок таких картельних угод між обмеженим колом учасників, перешкоджає становленню «правильних» інститутів влади.

У результаті міжелітних пактів виникають політичні інститути, основу діяльності яких складають:

• система норм, правил та процедур політичної поведінки;

• система санкцій за відхилення від них;

• система установ (формальних чи неформальних), що організує політичну діяльність за певними процедурами на основі даних норм і правил;

• система установ, (формальних чи неформальних), що накладає санкції за відхилення від встановлених на основі домовленостей норм, правил та процедур політичної поведінки.

Саме політичні інститути здійснюють основний і визначальний вплив на вибір стратегій суб'єктів політики, встановлюючи рамки індивідуального вибору через формування

і вираження переваг.

Метою політичних інститутів є мінімізації затрат учасників конкурентної боротьби за владу через колективну згоду на використання усталених процедур суспільної взаємодії в рамках установленої ієрархії, які замінюють більш дороге постійне вияснення силового потенціалу кожної зі сторін.

Існує два основних підходи до пояснення сутності політичних інститутів:

• владні інститути як колективні правила співжиття в суспільстві орієнтовані на максимальну вигоду та корисність для всіх його членів. Звідси робиться висновок про те, що єдиною метою еволюції владних інститутів є максимізація суспільних вигод та мінімізація внутрішньої нестабільності суспільства;

«Політична організація, що є інструментом певної суспільної групи —сім'ї, клану, класу, —...знаходиться на невисокому рівні інституціоналізації».

Семюел Ґантінгтон, американський соціолог і політолог

• владні інститути виникають у процесі боротьби за владу та розподіл ресурсів у суспільстві

і є побічним продуктом цієї боротьби. Ті суб'єкти конкурентної боротьби за владу, що мають достатньо ресурсів для того, щоб нав’язувати свою владу іншим, через встановлення певних правил намагаються обмежити їхні дії відповідно до власної вигоди.

«Інститути... далеко не завжди створюються для того, щоб бути соціально ефективними; інститути...

на формування нових правил»

Дуглас Норт, американський економіст, лауреат Нобелівської премії з економіки

Центральним політичним інститутом є держава, яка завдяки концентрації через свій механізм ресурсів влади забезпечує політичну організованість суспільства, надає політичній системі певної стабільності, стійкості, грає визначальну роль у виконанні завдань та функцій політичної системи. Саме доступ до центрів державної влади, через які здійснюється перерозподіл суспільних ресурсів, є метою політичної конкуренції.

До формальних політичних інститутів відносяться також партії та громадські організації і рухи, що виконують певні політичні функції. Неформальними політичними інститутами є, наприклад, картельні домовленості ресурсозабезпечених груп по поділу сфер впливу на механізм держави, якщо ці домовленості не отримали закріплення у державних нормативно-правових актах.

Норми та традиції політичного права також є інститутом, що регулює політичні відносини. Це право може бути як формальним, що закріплюється в офіційних державних документах, так і неформальним, що закріплюється в неформальних домовленостях або ж політичних традиціях і моралі. Однак у будь-якому разі непорушність правових норм забезпечується певним контрольним механізмом. Через політико-правові норми легітимізується система владних відносин, політичні рішення, задається певна модель поведінки всіх учасників політичного життя.

У ряді підручників нормативна підсистема виділяється як окремий структурний елемент політичної системи, що пояснюється її високою значимістю в сфері політичних досліджень. Однак у теоретичному плані норми є складовою частиною інститутів, тому в даному підручнику політичні норми включені в склад інституційної підсистеми.

2. Комунікативна підсистема

Комунікативна підсистема, яку складає система політичних відносин (комунікації) між суб’єктами та об'єктами політики.

та розвитку існуючих політичних інститутів, та відносини, що відображають

інтереси опозиційних сил.

Метою політичної комунікації є зміна поведінки об’єктів політики у процесі реалізації політичної влади.

Політична комунікація - це процес здійснення відносин панування/підкорення в масштабах суспільством в умовах конкурентної боротьби за владу.

Із цієї точки зору комунікатор виступає як суб'єкт влади, комунікант — як її об'єкт,

а засоби впливу на соціальну свідомість набувають функцій ресурсів влади. Сукупність суб'єктів і об'єктів комунікацій утворює політичну структуру у вигляді політичних організацій класів, прошарків, груп, тощо з регламентованими нормами взаємодії та суспільної поведінки в цілому.

Соціальна свідомість, що лежить в основі політичної комунікації, не є незмінною. Вона відображає потреби і відносини, що складуються в суспільстві в процесі присвоєння,

розподілу і споживання матеріальних ресурсів і культурних цінностей, доступних для даного соціуму. Як показує світовий історичний досвід, будь-яке суспільство будує свої політичні відносини в першу чергу навколо проблеми суспільного розподілу. Сама система соціальної ієрархії, яка інституціює систему політичної комунікації в даному суспільстві, відображає

в своїй основі порядок доступу різних соціальних груп до ресурсів і цінностей. В цьому плані комунікатор як суб'єкт влади має за кінцеву мету як мінімум пільговий доступ до ресурсів та цінностей, а як максимум — отримання монопольного контролю над їх розподілом.

Таким чином, із точки зору розподілу ресурсів основу політичної комунікації становлять:

• спосіб організації отримання необхідних для існування суспільства матеріальних і духовних благ (т. зв. спосіб суспільного присвоєння чи виробництва);

• місце, яке займають у даному способі присвоєння окремі соціальні групи (т. зв. виробничі відносини);

• порядок доступу окремих членів суспільства та соціальних груп в цілому до матеріальних і духовних благ, які знаходяться у розпорядженні даного суспільства (що становить основу соціальної ієрархії);

• розподіл серед окремих членів суспільства чи серед соціальних груп ресурсів здійснення влади (концентрація політичної влади).

Звичайно концентрація власності в руках однієї з частин суспільства означає на практиці і концентрацію ресурсів здійснення влади («владних ресурсів») над іншою його частиною.

Політичні комунікації здійснюються через політичні інститути, насамперед — державу та право. Комунікаторами в даному випадку можуть виступати лише суб'єкти, що розпоряджаються відділеною від суспільства владою (публічною владою у вигляді політичної чи державної влади), зосередженою в руках політичної еліти.

Реальна участь у здійсненні влади передбачає, у першу чергу, доступ до контролю над розподілом ресурсів. Коли такий контроль зосереджує в своїх руках меншість суспільства, результатом цього в кінці кінців стає встановлення для неї пільгового доступу до ресурсів за рахунок обмеження доступу для більшості. Це викликає спротив з боку більшості, яка вважає даний порядок розподілу несправедливим. Для придушення опору більшості суспільства пануюча меншість вимушена не лише системно застосовувати організоване насильство, але й через відповідну систему політичних комунікацій переконувати підвладних у тому, що даний порядок розподілу є вигідним для всього суспільства в цілому.

Системно регламентують, санкціонують і контролюють поведінку окремих або об'єднаних у формальні й неформальні спільноти індивідів визначені соціальні інститути й організації, які фактично є магістральними каналами політичної комунікації. Таким чином, система політичної комунікації є своєрідною надбудовою над суспільством та економікою;

її природа, властивості та функції значною мірою визначаються економічними відносинами, які складають підвалини суспільного устрою (базис суспільства).

У залежності від способу суспільного присвоєння, рівня розвитку виробничих відносин на кожному конкретно-історичному етапі розвитку даного суспільства складується відповідна система політичної комунікації. Наприклад, у соціально однорідному суспільстві не існує концентрації влади в руках якоїсь частини суспільства, відносини між його членами регулюються без участі спеціального апарату управління і примусу.

В аграрних суспільствах загальноприйнятною є досить жорстка регламентація владних статусів та відносин, заснована на принципі власності на землю. Найбільш жорстко регламентує систему передачі політичної інформації кастове суспільство, яке є найстарішим із відомих нам різновидів аграрного традиційного суспільства. В його системі політичної комунікації немає місця для варіативності реакції комуніканта на отриманий від комунікатора владний сигнал; більш того, жорстке закріплення самого напрямку передачі комунікації не передбачає її вільної циркуляції.

Фактично будь-яку систему політичної комунікації можна визначити як системну діяльність по підтриманню в суспільстві відносин панування-підкорення. Для її здійснення необхідна організована сила, що забезпечує здатність пануючого суб'єкта — лідера, групи, роду, класу, народу — підкоряти своїй волі об'єкт влади (підвладних) — людей або

їх об'єднань, використовуючи різні методи, у тому числі метод примусу. І хоча прийнято вважати, що система політичної комунікації забезпечує виконання своєї основної функції через силу ідеологічного впливу, не слід забувати також про існування предметно- матеріальних джерел впливу на масову поведінку, таких як органи (у першу чергу державні) насильства, примусу, збройні організації людей. Саме вони в достатньому ступні впливають на суспільну свідомість, викликаючи острах покарання.

Суб'єктами політичних комунікацій є індивіди та їхні об'єднання, соціальні спільності, політичні інститути. Залежно від суб'єктного складу політичні комунікації поділяються на три основних групи:

• відносини між соціальними спільностями — соціально-економічними класами, соціальними верствами і групами, націями, народностями тощо. Міжкласові, внутрікласові

й міжнаціональні відносини складають соціальну основу політичної системи і відображаються у функціонуванні відповідних політичних організацій та їхніх взаємовідносинах;

• відносини в рамках окремої політичної організації. Ці так звані вертикальні відносини складаються у процесі здійснення політичної влади, впливу органів керівництва та управління на соціально-економічні, політичні й культурні процеси;

• відносини, які складаються між політичними організаціями та установами — державою, партіями, громадськими організаціями, органами місцевого самоврядування тощо

як усередині них, так і між ними.

Якщо відносини між соціальними спільностями виступають як первинні, то відносини між політичними інститутами, що виражають їх інтереси, є вторинними. Іноді саме ці відносини, поряд з політичними організаціями, об'єднують поняттям політичної системи суспільства.

Стійкі взаємозв'язки між компонентами та елементами політичної системи називають системоутворюючими зв'язками. Крім того, комунікативна підсистема містить також інші взаємодії, важливе значення серед яких мають ті, що складаються між політичною системою та іншими системами — економічною, соціальною, культурно-цивілізаційною тощо.

Отже, політична комунікація є специфічним механізмом підтримання певного соціального порядку за допомогою впливу на суспільну свідомість з метою її зміни у бажаному для суб’єкта комунікації напрямку. Цей вплив здійснюється за допомогою соціальної влади та її специфічного різновиду — влади політичної. Держава як універсальний механізм влади з цієї точки зору є одним із основних каналів системи масових соціальних комунікацій. Для використання державної організації як комунікаційного каналу суб’єкту комунікації необхідно сконцентрувати у своїх руках достатній для цього обсяг ресурсів влади, який дозволяє конкурувати з іншими претендентами на неї.

3. Політична свідомість і політична культура

Політична свідомість і політична культура. Суб'єктивна сторона політичного життя відображається в політичній свідомості. Від рівня політичної свідомості багато в чому залежить політична поведінка, характер політичної діяльності, як окремих людей, так і їх суспільно-політичних об'єднань. Політична свідомість характеризує усвідомлення сфери політики соціальними суб'єктами (індивідами, групами, спільнотами та ін.). Політична свідомість починає складатися з появою і загостренням боротьби між соціально- економічними класами. Відображення політичних відносин та інтересів, оцінка людьми політичних і суспільних явищ виражаються у вигляді певних понять, ідей, поглядів і теорій, які у своїй сукупності утворюють політичну свідомість. Кожен клас формує свій тип ідеології, обумовлений його місцем в системі суспільного виробництва та владного розподілу ресурсів.

Політична свідомість — це форма відображення політичного життя суспільства в ідеях, поглядах, уявленнях, традиціях, свідомість учасників політичного процесу; сприймання суб'єктом тієї частини дійсності, яка пов'язана з політикою й до якої включений він сам.

У структуру політичної свідомості включаються політичні норми і цінності, політичні переконання і уявлення, теоретичні і емпіричні знання. Політична свідомість формується

в процесі політичної соціалізації. Політична свідомість взаємозв'язана і взаємодіє з іншими сферами суспільної свідомості: економічними переконаннями, правовими теоріями

і нормами, історичним знанням, філософськими та етичними концепціями.

Функції політичної свідомості:

• пізнавально-інформаційна — пізнання політичної сфери життя, отримання політичної інформації;

• оціночна — оцінка політичної дійсності і формування політичних поглядів, переконань, позицій;

• регулятивна — регулює соціальну поведінку людей на основі сприйняття політичної дійсності, а також на основі сукупності політичних ідей, норм, уявлень і переконань, які сприймаються суспільством;

• мобілізуюча — спонукає людей до політично орієнтованої поведінки, до участі в суспільному житті заради відстоювання своїх соціально-політичних інтересів.

Основу політичної свідомості складають знання, засвоєні індивідом. Однак політична свідомість — це не тільки знання, а й ставлення до них, а головне — активне їх використання для соціальних перетворень. Формуючись під впливом конкретної соціально-політичної практики, уявлення, ціннісні орієнтації та установки учасників політичного життя, їх емоції, переживання і забобони роблять сильніший вплив на їх поведінку і політичний розвиток.

Політична свідомість має різні рівні:

• теоретичний — представлений різними роду концепціями, ідеями, переконаннями, що мають політичний характер. Усвідомлення політики на теоретичному рівні дозволяє:

а) ставити і вирішувати її найважливішу мету і завдання — як фундаментальні (стратегічні), так і поточні (тактичні);

б) визначати засоби і методи їх досягнення;

в) визначати напрями і шляхи організаційно-політичного забезпечення вирішення актуальних проблем;

г) виробляти концептуальні підходи до суспільного контролю за ходом виконання політичних рішень;

д) коригувати політику з урахуванням політичного досвіду.

• Емпіричний — базується на безпосередній практиці, участі в політичному процесі різних соціальних спільнот або окремих індивідів. Даний рівень відображає політичну дійсність у формі поглядів та переконань, що склалися під впливом суб’єктивного досвіду даного учасника політичного процесу.

• Побутовий — характеризує сукупність політичних поглядів, які виникають у буденному житті певної соціальної спільноти або окремого індивіда. Даному рівню властиві яскраво виражені соціально-психологічні риси: настрої, відчуття, емоції, які найчастіше носять ілюзорний характер.

Формами політичної свідомості виступають індивідуальне, групове і масове. Індивідуальна політична свідомість формується в процесі політичної соціалізації і виражає здатність особи оцінювати політику і діяти в ній. Носіями групової свідомості виступають політичні партії і інші політичні організації і об'єднання. Масова політична свідомість виражає опосередкований рівень і зміст потреб суспільства. Вона відображає також характер знань суспільства про політичну дійсність.

Політична свідомість є основною умовою формування політичної культури як комплексу політико-історичних цінностей та зразків поведінки людей, адекватних потребам розвитку певного типу політичної системи. Політична культура охоплює знання про політику, оцінку політичних явищ, у тому числі і політичної системи в цілому, визнання певних зразків політичної поведінки.

Політична культура являє собою сукупність типових для даного суспільства або соціальної групи укорінених зразків (стереотипів) політичних уявлень, ціннісних орієнтацій, установок і політичної поведінки.

Політична культура, що складається насамперед під впливом конкретної соціальної і політичної практики, в свою чергу, надає знання законів та механізму здійснення політики, формує ставлення людини до політичного життя, сприяє розумінню цілей і змісту політики держави.

Для функціонування політичної системи виключно велике значення має характер домінуючої в суспільстві політичної культури, яка є якісною характеристикою всього політичного життя, політичних інститутів, відносин і процесів. Без її поглибленого вивчення неможливо зрозуміти реальну політичне життя будь-якого суспільства, зокрема політичні відносини і механізм політичної влади. Значимість політичної культури полягає насамперед у тому, що вона сприяє забезпеченню стабільності політичної системи. У цьому сенсі домінуюча політична культура відіграє охоронну роль, хоча в соціально неоднорідному суспільстві неминуче існування і контркультури, яка спрямована проти панівної системи влади і грає дестабілізуючу, руйнівну роль.

Політичну культуру характеризує рівень участі громадян у політичному житті, у процесах підготовки й прийняття політичних рішень, у виборах, обговореннях, у схваленні та підтримці влади, суспільного порядку тощо.