7. Розвиток самостійної української політичної думки
був можливий лише в межах підпілля і здійснювався в трьох напрямах. По-перше, утверджувалась ідея української державності. Центральною політичною ідеєю була ідея нації, а через неї — концепція самостійної України, яка добре обґрунтована, наприклад, у праці Петра Полтави «Концепція самостійної України і основна тенденція політичного розвитку сучасного світу».
Значна увага приділялася світоглядним позиціям політичного мислення. Засади нових аспектів політичного мислення в післявоєнній Україні формувалися здебільше в програмах підпільних груп.Другим напрямом розвитку української політичної думки було обгрунтування ідей українських шестидесятників і боротьба за них. Тут також розвиток відбувався через діяльності груп і реалізацію їх програм. Політично цікавою групою була організація «Український національний фронт» (УНФ), що її створили 1964 р. Дмитр Квецько та Зіновій Красівський. Серед політичної публіцистики 1960-х pp. яскраво вирізняються есе Валентина Мороза «Серед снігів». Мороз вказав на дві течії в українському національному русі, які відрізняються одна від одної ступенем нонконформізму до обставин, ступенем одержимості. Частина учасників національного руху, аналізуючи українську дійсність, прогнозуючи майбутнє, користувалася марксистською ідеологією і методологією. На таких позиціях, зокрема, базувався проект програми Української робітничо-селянської спілки (УРСС) Л. Лук'яненка (1959 p.). Стратегічною метою організації був вихід України з СРСР шляхом декларованого Конституцією права на такий вихід, що здійснився б через всенародний референдум. Схожі позиції обстоював тоді й І. Дзюба у відомій роботі «Інтернаціоналізм чи русифікація?». З позицій демократичного соціалізму, далекого від марксизму, виходив у своїй праці «Право жити» Юрій Бадзьо. Здійснюючи огляд робіт української історії, автор піддає нищівній критиці методологічні засади, з яких радянська історіографія підходила до багатьох питань української історії, не визнаючи за нею самостійного самодостатнього історичного процесу.
Третім напрямом в українській непідцензурній суспільно-політичній думці цього періоду була течія, що складалася з досить різнорідних представників, які тяжіли до загальнолюдських цінностей демократії та свободи.
Першим відомим документом цієї течії є стаття Свгена Гіронюка «Стан і завдання українського визвольного руху» (1965). У ній міститься стисла характеристика тодішнього стану СРСР, йдеться про майбутнє для українців як нації, а також, що важливо, — досить детально описано, яким чином можна досягнути поставлених завдань. Аналогічні ідеї висловлюються у «Відкритому листі депутатам Рад Української PCP» Антона Коваля (псевдонім Василя Лісового). З середини 1970-х pp. акцент в опозиційному українському русі переноситься на правозахисну діяльність, що було пов'язане з прийняттям Гельсінкських угод (1975) та з посиленням репресій проти національного руху опору тоталітаризму. Це підтверджує утворення Української Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (УТТ). Засновниками її були відомі українські письменники та політичні в'язні: М. Руденко, О. Мешко, О. Бердник, Л Лук'яненко, Ш. Кандиба, О. Тихий.Отже, українська непідцензурна суспільно-політична думка була представлена здебільшого в програмових документах і матеріалах та існувала Й розвивалася протягом майже півстоліття. Тобто українські політичні ідеї підпорядкувалися поточним завданням руху чи близькій перспективі. Але це не
принижує їх значення, оскільки вони були породжені життям. Слід зазначити, що в українській суспільній думці 1940-80-х рр. не були грунтовно продумані перспективи соціально-економічного і політичного розвитку. З-поміж іншого це пояснюється тим. що зміни настали швидше, ніж на те сподівалися самі учасники руху і його теоретики, а також виходом на арену суспільної думки великої кількості ще не апробованих ідей, а то й нав'язуванням цих ідей різними політичними силами в Україні й поза її межами.