Освіта: сутність, цілі та функції

У найширшому розумінні освіта є переданням знань та інформації ін­дивідам з метою виконання завдань виховного та пізнавального характеру. За своєю структурою та змістом освіта - це досить складне, неоднозначне, багатомірне поняття, і тому вона є предметом дослідження різних гумані­тарних наук.

Досить часто освіту визначають як «процес і результат засвоєння осо­бистістю певної системи наукових знань, практичних умінь і навичок» [1, с. 614]. Разом з тим ми часто маємо на увазі інше значення, розуміючи під освітою всю систему організації освітньої діяльності. Дещо ширше визначення освіти дають автори російського підручника «Экономика об­разования», які розглядають її в єдності чотирьох якостей: як цінність, як процес, як система та як результат [46, с. 9].

Не заперечуючи найвищого значення освіти як цінності людства, можна сказати, що такою цінністю наділені саме ті знання, що набуті людством за роки цивілізованого розвитку, тобто те, що безпосередньо є її результатом. Зміст освіти як суспільного феномена, на нашу думку, розкривається в таких аспектах: 1) освіта як результат, як сума суспільно-значимих знань; 2) освіта як процес передання знань та інформації, втілення навичок та умінь, тобто навчальний процес; 3) освіта як організаційно-економічна система, тобто як галузь соціально-економічної діяльності.

Освіта - це певна сума загальних і специфічних, академічних і вузь­копрофесійних знань. Здобути освіту - означає оволодіти певними знання­ми, мати навички логічного мислення, дослідження й аналізу різних явищ. Освіта як результат накопичення знань, результат навчального процесу має кількісний та якісний аспекти. Перший знаходить свій прояв у кількісному обсязі набутих і засвоєних людиною знань, формалізованим показником його може бути рівень освіти (середня, вища).

Освіта також виступає у вигляді педагогічного процесу, тобто пере- дання знань, досвіду та виховання певних якостей людини. Такий процес обов’язково повинен бути певним чином організований, упорядкований і спрямований на досягнення конкретних цілей. Звідси логічно випливає тре­тя площина, у якій найчастіше використовується це поняття, - це система організації освітньої діяльності.

Такий аспект визначення поняття освіти також є неоднозначним, оскіль­ки освіта як система передання знань молодим поколінням може розгля­датися в широкому та вузькому значеннях. У широкому сенсі освіта - це широкомасштабний процес, що охоплює всі види цілеспрямованого впливу суспільства на індивіда з метою передання йому інформації та знань. За­своєння людиною знань та оволодіння навичками соціальної та трудової поведінки відбувається не тільки в системі формальної освіти, а й у сім’ї через сімейну освіту та виховання, самоосвіту та через уплив соціального середовища

У цьому розумінні освіта батьків є нагромадженим освітнім потенціа­лом, що виступає основою, фундаментом освіти дітей. У системі сімейної освіти важливим є не стільки передання наукових знань, скільки виховання, засвоєння високих моральних і культурних цінностей, успадкування націо­нальних і патріотичних традицій. Виховання в сім’ї є базовим, первинним, оскільки саме тут закладаються основи людської особистості, і вже потім воно доповнюється вихованням у системі формальної освіти.

У структурі сімейного виховання особливу роль поряд із прямим упли- вом на дитину відіграє дух, атмосфера моральності, спільності, міжосо- бистісних відносин.

Вищезазначені моменти стосуються й освіти, що має місце під упливом середовища. Прямий уплив (наприклад, через засоби масової інформації) завжди несе в собі і нагромаджений досвід спільноти, і цілеспрямовану інформацію. Незалежно від того, наскільки правильно, спеціально та ціле­спрямовано інформація відбирається, подається і формується, вона постійно засвоюється людьми в щоденному житті. Тому в цьому аспекті освіти чи не найважливішу роль відіграють нематеріальні, невідчутні елементи: той дух спільності, що виникає в кожному окремому середовищі і втілює в собі весь нагромаджений досвід культурного, національного, соціального, економічного, політичного та іншого розвитку. Він виступає не лише сумою освітніх потенціалів усіх людей цієї спільноти, це новоутворення, похідне від них, яке є результатом їх взаємодії, взаємовідносин і взаємного нама­гання спільно досягати одних цілей.

У вузькому значенні освіта виступає як сфера здійснення конкретної сус­пільної діяльності, як система, певним чином організована, упорядкована та спрямована на досягнення конкретних цілей, - це є формальна система освіти. Функціонування такої системи важливої соціально-економічної ді­яльності передбачає необхідність налагодження власного ефективного меха­нізму. Особлива складність цього завдання зумовлена специфікою освіти як суспільного блага, що не може продукуватися та розподілятися переважно за допомогою ринкового механізму. За своїм характером освіта скоріше відноситься все-таки до неринкових, неприбуткових сфер діяльності. Вод­ночас, суспільний механізм функціонування освітньої галузі та окремих її закладів включає економічні міркування: покриття витрат доходами, еко­номії ресурсів; ефективніше використання коштів тощо.

Освіта, як специфічна сфера діяльності, становить інтерес для еконо­мічного аналізу у двох аспектах.

По-друге, значний інтерес становить економічний характер результатів освітньої діяльності. Витрати на освіту населення мають продуктивну при­роду в тому сенсі, що її результати, які полягають у підвищенні озброєності людей знаннями та інформацією, знаходять прояв у зростанні показників активної економічної діяльності на мікро- та макрорівнях у короткостро­ковому та особливо в довгостроковому періодах. Завдяки цьому витрати суспільства на освіту набули специфічного значення інвестицій, причому високорентабельних. Дослідження економічного ефекту освіти стало об’єк­том уваги та значного інтересу науковців в усьому світі. У цьому напрямі світова економічна думка накопичила ґрунтовні напрацювання: розроблено методики та здійснено розрахунки впливу освіти на темпи зростання еко­номіки, її сукупних показників та особисті доходи громадян.

Цінність освіти для суспільства в економічному аспекті становить мож­ливість інтерналізувати (використати на свою користь) значні вигоди, що потенційно надає процес передання знань. Вищий рівень освіти зумовлює підвищення продуктивності праці, що повинен проявлятися у зростанні індивідуального доходу працівника. Чим вищим буде рівень освіченості всіх зайнятих, тим більш високими є потенційні можливості для зростання продуктивності праці в національній економіці і тим більшим буде сукуп­ний дохід суспільства. Таким чином, існує тісний зв’язок між освітою та економічним зростанням, яке проявляється в темпах зростання загальних економічних показників: валового національного продукту (ВНП), валового внутрішнього продукту (ВВП) тощо.

Предметом економічного аналізу в першу чергу стають саме вищезазна­чені аспекти освітньої діяльності. Однак, аналізуючи економічні проблеми освіти як системи, не можна абстрагуватися від того, що саме передається учням, вихованцям, студентам, курсантам у процесі освіти, які знання та які моральні цінності. Зміст і характер знань та інформації, які стають пред­метом передання, суттєво впливають на особливості функціонування всієї системи; зміни в них потребують змін в організації сфери освіти.

Зрозуміло, що суто педагогічний процес залишається поза економічним аналізом. Але тією ж мірою, якою економічний аналіз будь-якої сфери ви­робництва матеріальних благ і послуг не буде повним без характеристики створюваного продукту та особливостей організації виробничого процесу саме цього продукту, неможливо дослідити економіку освіти як галузі без розгляду специфіки виробництва освітньої продукції. Дослідження еконо­мічного механізму функціонування освіти потребує аналізу витрат, особли­востей технологічного процесу та пов’язаних із ним проблем і одержаних результатів. Твердити про ефективність чи про неефективність механізму функціонування можна тільки при співставленні витрат і одержаних ре­зультатів. Неправомірно, на нашу думку, стверджувати про ефективність освітньої діяльності, не враховуючи витрати (що передбачає з’ясування основних статей витрат, особливостей навчального процесу тощо), а також не визначивши чітко, що є і що вважається результатами освіти (і це також потребує уваги до складових навчального процесу).

Зауважимо, що освіта за характером своєї діяльності відноситься до таких сфер, які взагалі важко піддаються економічному аналізові. Пара­метри, результати її діяльності дуже важко, а іноді й неможливо виміряти в економічних показниках. Навіть тією мірою, якою це можливо і якою це здійснюється в дослідженнях, економічні виміри освітньої діяльності мають завжди обмежений, вузькопрагматичний характер, не відбивають усіх аспектів самої діяльності та її результатів.

Водночас, аналіз економічного механізму функціонування системи осві­ти, на нашу думку, повинен ґрунтуватися на вивченні закономірностей роз­витку самої системи знань і загального характеру педагогічного процесу. Ці питання необхідно розглянути тією мірою, якою вони стосуються еконо­мічних аспектів освіти. Отже, економічні аспекти освіти розглядатимемо в складності змісту і водночас як систему, що складається з різних за своєю природою, але значною мірою взаємопов’язаних блоків питань.

За аналогією з іншими сферами економічної діяльності можна вважа­ти, що діяльність освіти полягає у виробництві, продукуванні послуг, зу­мовлених її головною метою, яка, однак, може трактуватися дуже широко. Перш за все, метою освіти може визнаватися збереження та поширення нагромаджених інтегрованих людських знань. У найширшому контексті метою освіти виступає становлення та подальший розвиток цивілізації, що вимірюється зростанням потенціалу людських ресурсів тощо.

Між цими двома полюсами можемо знайти інші визначення загальної мети освіти: «становлення та формування самої людини як людини і під­готовка її до виконання певних суспільних функцій у житті», «розвиток знання», «не знання, але суб’єкт, здатний до здійснення соціальної діяль­ності, в якій знання - лише її органічний елемент», «формування всебічно розвиненої гуманної особистості». У Законі України «Про освіту» метою освіти визначено всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібнос­тей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями [19].

У науковій літературі призначення освіти в суспільстві розкривається також через категорію «соціалізація» (від латинського sociaΓtsj[ΠB. НИЖ­ЧЕ - суспільний). Остання розуміється як процес взаємодії індивідів із навко­лишнім середовищем щодо засвоєння суспільних цінностей і норм поведінки, формування індивідів як повноцінних членів суспільства, або «процес пере­творення людської істоти на суспільний індивід» [45, с. 21]. Ефективний про­цес включення індивідів у суспільне життя досягається комплексним упливом виховання (у сім’ї, друзями, оточенням тощо), формальної системи освіти та суспільства через різні інститути (свідома соціальна та економічна державна політика, телебачення та інші засоби масової інформації).

Задля простоти теоретичного аналізу обмежимося традиційною точкою зору, що освітня діяльність є переданням та поширенням обсягу знань з метою всебічного та гармонійного розвитку особистості людини. Як зазна­чалося вище, освіта - не лише передання знань учителем, викладачем, це активний процес співпраці, у якому вчитель, викладач тільки створюють (або намагаються створити) необхідні умови для надання можливостей уч­ням, студентам ставати освіченими, а кінцевий, освітній результат засвоєння здебільшого залежить від особистих зусиль учнів і студентів.

Знання самі по собі не можуть бути метою освіти, вони є лише елемен­том розвитку людини та суспільства. На нашу думку, метою освіти виступає формування і розвиток людини як особистості та людини як члена спільно­ти, виконавця суспільно важливих функцій.

Ця загальна мета реалізується через виконання освітою своїх основних функцій: виховної та пізнавальної. Виховна функція полягає в активному, цілеспрямованому впливові на особистість людини з метою виховання пев­них якостей. Дослідження проблем виховання становить предмет окремої науки - педагогіки. Педагогіка (від грецького «раіз» - дитя та «адо» ПРИВЕ­СТИ ДО ОДНАКОВОГО ФОРМАТУ - веду, виховую, тобто «діловодство») вивчає процеси виховання, навчання та розвитку особистості [45, с. 9].

Пізнавальна функція має метою передання знань конкретній людині чи групі. Водночас воно може набувати різних значень, оскільки знання, що виступають об’єктом передання, можуть бути різного характеру. Співвід­ношення між цими функціями освіти не є постійним на різних етапах ос­вітнього процесу. Кожна з них є важливою, вони невіддільні одна від одної, але водночас виконання кожної має свої особливості та значення, яке їм на­дається, не залишається постійним протягом цивілізаційної історії людства.

Виховна функція освіти є різноплановою:

• розумове виховання (розвиток пізнавальних здібностей, навичок мис­лення, навчальних умінь: читати, писати, слухати, формулювати та викла­дати свої думки, працювати з літературними джерелами; культура розумової праці);

• моральне виховання (формування основних якостей людини як особи­стості, індивіда - акуратність, працелюбність, гідність, чесність, повага до старших, доброта, справедливість, стриманість тощо);

• соціальне виховання (якості людини як члена суспільства - уміння будувати та підтримувати відносини з різними людьми, свідома дисципліна, почуття обов’язку та відповідальності, уміння переконувати та спілкуватися тощо);

• статеве виховання (формування правильної статевої орієнтації та по­ведінки людини) і тісно пов’язане з ним сімейне виховання (розуміння важ­ливості такого соціального інституту, як сім’я, уміння будувати відносини з близькими в сім’ї);

• патріотичне виховання (формування почуття гордості та відповідаль­ності за свою державу, країну);

• екологічне (виховання дбайливого ставлення до навколишнього сере­довища, природи);

• економічне виховання (формування особи як активного суб’єкта здо­рових (не кримінальних) економічних відносин у суспільстві);

• правове виховання (становлення правової свідомості, поваги до дер­жави та права як соціального інституту, вироблення навичок правомірної поведінки);

• трудове виховання (працьовитість, навички різноманітної фізичної праці, розуміння необхідності самій людині, а не лише з боку держави, суспільства, піклуватися про себе);

• естетичне виховання (вироблення здатності сприймати мистецтво, при­щеплення естетичних смаків, виховання здорової естетичної поведінки);

• фізичне виховання (гармонійний розвиток фізичних якостей і можли­востей, зміцнення здоров’я та загартування, розвиток основних рухових якостей) [24, с. 12-13].

Кожен із цих блоків не повинен розглядатися та не може існувати ізо­льовано від інших. Формування особистих якостей, утілення моральних цінностей є фундаментом усіх інших аспектів виховної функції освіти. Со­ціальне, патріотичне, сімейне, економічне та інші види виховання значною мірою включають саме особисте і залежать від нього. Більше того, кожний аспект виховної роботи буде сильнішим, якщо останні поставлені добре.

Зазначимо при цьому, що економічне виховання, тобто виховання люди­ни як активного, грамотного суб’єкта економічних відносин у суспільстві, тісно взаємопов’язане з усіма блоками освіти. Економічне виховання сприяє формуванню економічного мислення, таких якостей особистості, як дисци­плінованість, діловитість, заощадливість, рахунковість, старанність, уміння жити та працювати в колективі, співвідносити потреби з економічними мож­ливостями, поєднувати власні інтереси з колективними тощо. Економічне виховання повинно вчити людей узгодженню безмежних у своєму зростанні потреб із наявними засобами їх задоволення, що є завжди об’єктивно об­меженими.

Особливістю сучасної епохи виступає те, що економічний сенс усе біль­ше здобуває не стільки власне економічне виховання, скільки ті знання та навички, яких набуває людина в процесі освіти. Зростання значення особи­стих якостей людини, як економічного суб’єкта, зумовлює важливість усіх блоків освіти (разом із економічним). Освіта завжди виконувала економічну функцію, але вона, на наш погляд, розглядалася як вторинна та допоміжна відносно загальновиховної. Зростання ролі особистісного фактора за умов глобалізації соціально-економічних проблем людського життя, загострення міжнародної конкуренції зумовили звернення значної уваги вчених різних країн до дослідження економічних аспектів освіти як соціального феномена.

Пізнавальна функція освіти полягає в наданні та засвоєнні індивідом глибоких знань різноманітного характеру. У процесі пізнання учні та сту­денти знайомляться з основними категоріями та законами, механізмом дії різноманітних явищ і процесів, численними фактами та інформацією, що мають місце в природі та суспільному житті.

Означена функція освіти теж є складною за своєю структурою. Усю су­купність знань можна подати такими блоками, які презентують окремі науки чи галузі знань: математика, фізика, біологія, хімія, література, соціологія, психологія, економічна теорія, конкретні економічні дисципліни, менедж­мент, екологія тощо. За своїм характером знання, що надаються людині, можуть бути загальними, коли дають загальне розуміння виучуваного пред­мета. Така освіта необхідна для глибинного засвоєння концепції предмета. Безпосередньо з особливостями виробництва чи певного робочого місця пов’язана спеціальна освіта - це інструктування, надання конкретних знань.

Швидкі темпи науково-технічного прогресу сприяють збільшенню за­гального обсягу знань та інформації, нагромадженого в суспільстві, а також того обсягу знань, що є мінімально необхідним для соціалізації людини. Цим чинником здебільшого пояснюється зростання значення пізнавальної функції освіти протягом XX ст., коли на перший план в освітньому процесі вийшло засвоєння людиною якомога більшого обсягу знань. Разом з тим, останнім часом відбувається зміна ставлення до виховної функції внаслідок дедалі кращого розуміння зростання важливості для розвитку суспільства саме особистих якостей людини.

Виконання виховної та пізнавальної функцій освіти має результатом нагромадження знань, набутих якостей, умінь і навичок - загалом інтелек­туального потенціалу людини. Економічна реалізація власності на отримані знання разом із набутими якостями, уміннями та навичками означає, що витрати на розвиток розумових і фізичних здібностей людини та засвоєння нею певних знань повинні приносити додатковий дохід. Це дає підстави для висновку, що освіта, крім своїх традиційних функцій, виконує також економічну - метою її є забезпечення вищого рівня доходу та підвищення рівня добробуту індивіда. Цей дохід проявляється як у індивідуальних, так і суспільних формах. Окрема людина, незалежно від своєї волі та уподобань, неодмінно є частиною, елементом суспільства. Тому віддача, незалежно від того, хто здійснював витрати на освіту, дістається не тільки певній особі, а й усьому суспільству.

Логічно також виділити соціальну функцію освіти, тобто її вплив на соціальну структуру суспільства. Суспільство в особі держави має у своє­му розпорядженні можливості впливати на організацію системи освіти, в основі якої можуть бути різні принципи доступу, охоплення, відбору. Те, наскільки вищі рівні освіти доступні населенню, може помітно впливати на розподіл доходів у суспільстві. Однак, слід зазначити, що хоча потре­ба у вищій освіті значно зро стає в сучасних умовах, вона ще далеко не є загальнонеобхідною. У будь-якому суспільстві існує оптимальний рівень необхідності працівників із загальною, професійно-технічною або вищою освітою. Як їх дефіцит, так і перевищення потрібного рівня може спричи­няти диспропорції в розподілі доходів.

Окрім зазначених функцій освіти, у науковій літературі виділяють­ся й інші. Так, автори російського підручника «Экономика образования» В. П. Щетинін, М. О. Хроменков, Б. С. Рябушкін виділяють такі, як пізна­вальна, виховна, гуманізації, культурного успадкування, розвиваюча, пе­ретворююча, прогностична, координуюча, адаптивна, профорієнтаційна, підготовка до трудової, суспільно-політичної діяльності, сімейного життя тощо [46, с. 9].

Оволодіння людиною знаннями й уявленнями про навколишній світ, навичками та вміннями відбувається за допомогою виховання, пізнання, навчання та розвитку. Кожен із них має свої цілі, засоби передання та вті­лення інформації, а отже, різний механізм їх організації. Ці елементи завжди присутні в освіті, водночас різною мірою і в різній комбінації залежно від рівня освіти.

Елемент виховання буде суттєво вагомішим на нижчих рівнях освіти, які охоплюють ранні роки людини і коли закладаються її основні риси, відбувається основний процес формування особистих якостей. Вихован­ня - це усвідомлене та цілеспрямоване формування людини як особистості відповідно до специфіки цілей, соціальних груп і організацій, у яких воно здійснюється [24, с. 15-16].

Виховання передбачає активний уплив на особистість людини, воно має своєю метою не лише передання інформації, а й втілення моральних цін­ностей, принципів і рис поведінки, якостей людини як члена суспільства, це навмисне створення або коригування умов для формування характеру, волі, направленості та якостей особистості людини, це вплив на систему відно­син особистості з навколишнім середовищем. Із підвищенням рівнів освіти елемент виховання поступово зменшується, набирає дещо інших форм і акцентів. Якщо, скажімо, у ранньому та молодшому віці важливим виступає виховання фундаментальних якостей людини, то з віком воно набуває форм втілення певних рис, які визначають поведінку людини та її здатність буду­вати доброзичливі відносини з іншими людьми (у сім’ї, колективі тощо).

Процес пізнання має свої особливості залежно від характеру знань, що передаються людині. Знання про навколишній світ, природний комплекс, довкілля можуть бути поверхневі чи більш систематизовані залежно від глибини вивчення оточуючих явищ та дії законів і закономірностей. Поверх­неві знання людина здобуває у своєму щоденному житті, пізнаючи світ у його розмаїтті. Завданням освіти є надання людині більш систематизованих знань, що сприяли б формуванню глибокого та комплексного уявлення про навколишній світ та певну галузь. Важливою рисою процесу пізнання, як процесу надання знань, є його системність, тобто не лише передання людині суми інформації. По-перше, інформація повинна бути не безсистемною, а представленою в певній логічній формі. По-друге, завданням освіти є не лише механічне запам’ятовування наданої інформації, а й засвоєння, усвідомлення, розуміння сутності явища, його причин і наслідків, зв’язків і взаємозалежності з іншими явищами.

У тлумаченні ролі освітніх знань, їх характеру, соціальної спрямованості варто враховувати й те, що за своїм характером вони можуть бути більш загальні та специфічні Знання загального характеру - основа інтелекту людини, обізнаності її щодо навколишнього світу, вони є фундаментом, базою для здобуття більш конкретних, спеціалізованих професійних знань як невід’ємної складової обов’язкової загальної освіти всього населення. Забезпечення доступності таких знань, всезагального охоплення населення стає функцією мережі загальної середньої освіти.

Відомо, що наявність специфічних, як правило, професійних знань ро­бить людину фахівцем, затребуваним у будь-якій сфері діяльності. Ці знання здобуваються частіше всього на базі загальної середньої освіти. У такому разі функцією освіти є передання конкретних знань, навичок, інформації у певній специфічній галузі діяльності. Професійна освіта може здійсню­ватися в старших класах середньої школи (початкова профільність), у про­фесійно-технічних закладах, вищих навчальних закладах та інших струк­турних ланках освіти.

Разом з тим, навіть у системі власне професійної освіти процес здобут­тя знань має певні особливості, що й зумовлюють необхідність виділення окремих рівнів і ланок у системі освіти. Освічення людини, націлене на формування професійної спеціалізації працівника, полягає в наданні кон­кретних і специфічних знань. Водночас засвоєння їх передбачає й процес набуття практичного досвіду щодо використання цих знань. Крім передання специфічних знань пізнання може включати й надання більш загальних, те­оретичних знань. Освічення в такому розумінні означає передання знань для глибшого, концептуального розуміння виучуваного предмета. Ці завдання виконують вищі ланки системи освіти. Сполучною ланкою між вихованням і пізнанням виступає навчання - цілеспрямовано організований процес, орієнтований на систематичне засвоєння знань, формування, втілення у практичну діяльність конкретних навичок і вмінь. У процесі навчання пе­редається не тільки система знань, а й способи (методи) їх застосування. Уміння - це здатність виконувати певні дії відповідно до поставленої мети на основі використання людиною засвоєних знань і навичок. Уміння можуть бути первинними та вторинними: первинні вміння - це неавтоматизовані дії, підпорядковані певному правилу (вимозі), вони близькі до навичок у тому, що піддаються деякій автоматизації. Вторинні вміння - це дії, що принци­пово не можуть бути автоматизовані, вони не мають однозначного правила у своїй основі та передбачають елементи творчості. Ці вміння містять такі автоматизовані компоненти, як навички. Навичка - закріпленість у психіці людини функцій, завдяки чому вона спроможна виконувати певну дію раці­онально, точно та швидко, без зайвих витрат фізичної та нервово-психічної енергії. Навички - це дії, які внаслідок багаторазового повторення стали автоматично здійснюваними. Наприклад, написання літер стає навичкою, без якої неможливо оволодіти складними вміннями: грамотно викладати на письмі свої думки [45, с. 83].

Процеси пізнання та навчання не тотожні в тому значенні, що «у процесі пізнання здобуваються тільки нові знання, а навчання, окрім засвоєння цих знань, передбачає формування вмінь і навичок» [45, с. 81]. І все ж, процеси пізнання та навчання є спільними у своїй спрямованості, їх метою виступає пізнання законів і закономірностей об’єктивного світу. У процесі освіти важливо не лише передати інформацію, знання, а й сформування вміння працювати з цією інформацією, користуватися засвоєними знаннями.

У цьому контексті пізнання людиною законів і закономірностей об’єк­тивного світу може відбуватися в різних рівнях. На його думку Яна Комен- ського, фундатора педагогічної науки, який обґрунтовував рівні пізнавальної діяльності людини, розуміння речей також має три ступені. На першому ми сприймаємо історично, коли що-небудь є; на другому науково, що і чому є; на третьому ступені за допомогою висновків, тобто розумно, розглядаємо основи якоїсь речі, так що можемо видумати навіть нову річ такого ж роду. Наприклад, якщо хто-небудь знає застосування компаса та навчений лише досвідом, уміє ним користуватися, то він стоїть на першому ступені знання. Але якщо він розуміє й основу - яким чином обладнано компас, то він стоїть на другому ступені. Якщо ж, нарешті, він може створити компас нового виду, то стоїть на третьому ступені [див. 25].

Усвідомлення освіти як комплексного процесу пізнання, виховання, навчання стало основою сучасного розуміння освіти як процесу розвитку людських ресурсів. Останній поряд з усім комплексом діяльності щодо ви­ховання та освічення індивіда містить також і розкриття його внутрішніх можливостей і здібностей, самоосвіту та самовиховання.

На основі виконання своїх загальних і більш конкретних, специфічних функцій сформована система освітньої діяльності. Її ланки, етапи мають свої специфічні функції, призначення та відповідно - зміст і форми передан- ня знань. Дошкільна освіта покликана закласти загальні основи грамотності та виховання дитини, підготувати її до школи. Метою середньої освіти є надання знань загального характеру: початкова освіта, продовжуючи вихо­вання дитини, надає знання з основних предметів; середня освіта поглиблює знання людини про навколишній світ. На етапі вищої середньої школи може надаватися початкова професійна підготовка. Професійна освіта, яку на­дають навчальні заклади післясереднього рівня, спрямована на засвоєння людиною знань загального та професійного характеру, її метою виступає формування професійної спеціалізації людини. Результатом професійної освіти стає присвоєння певного освітнього або освітньо-кваліфікаційного рівня. Здобуття певної кваліфікації відбувається в професійно-технічних за­кладах і вищих навчальних закладах І-ІІ рівнів. Більш загальну комплексну освіту здобувають у вищих навчальних закладах ІІІ-ІУ рівнів. Надалі вона може продовжитися в аспірантурі та докторантурі - це вищі рівні освіти, метою яких є формування наукових кадрів.

Поширеним у використанні є термін професійна підготовка. На відміну від більш загального поняття - професійна освіта - він означає систему навчання, метою якої виступає здобуття певної кваліфікації за конкретним напрямом професійної спеціалізації. До системи професійної підготовки відносять велику кількість різноманітних видів професійного навчання, різних за строками, формами організації, результатами. Спільним для цих форми навчання є те, що професійна підготовка, як правило, відбувається протягом порівняно нетривалого періоду часу, а результатом її виступає не здобуття певного рівня освіти, а оволодіння певною професією, кваліфі­кацією. Професійну підготовку надають навчальні заклади різних рівнів: професійно-технічні училища, технікуми, курси підвищення кваліфікації та перекваліфікації тощо. Первинна професійна підготовка охоплює осіб, які вперше оволодівають якоюсь професією. Вона має місце у спеціальних навчальних закладах: останніх класах середньої школи або на базі непов­ної чи повної середньої освіти у професійно-технічних закладах, вищих навчальних закладах І-ІІ рівнів акредитації. Може здійснюватися також пер­винна професійна підготовка осіб, які вже мають певну освіту та кваліфікацію, чи за будь-яких причин бажають отримати ще одну професію або ж узагалі перекваліфікуватися. Така діяльність здійснюється навчальними закладами з метою коригування зайнятості на ринку праці: професійне навчання тимчасово безробітних і вивільнених працівників. Швидке «старіння знань» за умов на­уково-технічного прогресу зумовлює необхідність їх постійного оновлення та підвищення кваліфікації, значення професійної компетенції. У процесі вторин­ної професійної підготовки працівників відбувається підвищення кваліфікації, навчання з метою ознайомлення, пристосування до потреб конкретного вироб­ництва, короткостроковий тренінг для набуття конкретних навичок роботи.

Розглянемо тепер, чим є процес освіти як вид специфічної соціаль­но-економічної діяльності. Адже продукування будь-яких матеріальних і нематеріальних благ та послуг передбачає процес виробництва, для якого необхідним є наявність таких елементів, як праця людини, засоби праці та предмети праці. Сфера освіти також потребує цих елементів, разом з тим специфічний характер освітньої діяльності зумовлює специфіку кожного з цих елементів.

Додамо при цьому, що головним суб’єктом процесу навчання виступає педагог (учитель або викладач). Визначальною, відмітною рисою освіти є те, що педагоги - це висококваліфіковані спеціалісти, які пройшли спеці­альну підготовку, мають високий інтелект і культуру, володіють глибоки­ми знаннями та навичками проведення навчально-виховної роботи. Отже, діяльність у сфері освіти характеризується значною часткою витрат праці вищої кваліфікації.

На відміну від інших сфер економічної діяльності, у галузі освіти засоби праці не мають першорядного значення. Для здійснення навчального проце­су, звичайно, також потрібні матеріально-речові засоби: будівлі, обладнання для аудиторій, навчально-методичний інвентар тощо, але їхню роль не слід абсолютизувати. Науково-технічний прогрес продукує появу все нових засо­бів передання інформації, телекомунікаційних систем, комп’ютерів та іншої складної техніки. Сучасні засоби значно полегшують роботу викладача, допомагають йому надавати скоріше і в більшому обсязі необхідну інфор­мацію своїм учням. І все ж таки, на наше переконання, вузівського педагога зі значним досвідом не можуть замінити жодні сучасні технології. У справі досягнення більш якісного навчання, глибших знань тих, хто навчається, вони не є панацеєю.

Технічні засоби не можуть замінити саму працю викладача, його інди­відуальний, а можливо, неповторний, педагогічний уплив на особистість учня. Цей чинник залишається вирішальним в освітянській справі. Разом з тим, уплив на учнів може значною мірою визначатися не тільки особисти­ми та професійними навичками педагога, а й педагогічними технологіями, що містять певний концептуальний підхід, форми та методи навчального процесу.

Предмет (об’єкт) праці в освіті є досить специфічним. Ним виступає не матеріальне, а людська особистість, індивідуальна, неповторна за своєю суттю, яка постійно знаходиться в стані розвитку. Причому розвиток освіти неможливий без активної участі самої особистості в процесі навчання та виховання. Людина, яка навчається, є одночасно споживачем освітніх по­слуг і співучасником їх виробництва. У цьому полягає основна відмінність створення освітніх послуг від будь-яких інших. Скажімо, транспортні під­приємства чи банки не передбачають участі клієнтів в організації конкретної діяльності, а навпаки - намагаються полегшити та спростити користування цими послугами. Тим часом, успішність навчання можлива лише за умови спільної та наполегливої діяльності педагогів та учнів. І лише коли учень чи студент сам витратить зусилля та час на вивчення і засвоєння інформації, освітні послуги досягнуть своєї мети. Таким чином, освітня діяльність є активним процесом спільної праці та педагогів і учнів із передання та за­своєння певних систематизованих знань. Результатом такої непростої праці виступає та сума знань, що реально засвоєна людиною. Це ті знання, які залишилися у свідомості людини та можуть стати в подальшому інтелек­туальною базою для продукування нових знань. Останнє залежатиме від багатьох факторів, які визначаються як особистими здібностями, талантами, обдаруваннями людини для творчого застосування отриманих знань, так і здатністю суспільного середовища створити необхідні сприятливі умови для цього творчого використання.

Виміряти реальний результат освітнього процесу, тобто те, що засвоєно людиною в процесі навчання, - практично неможливо. Успішність, як не дивно, не так уже й рідко, про що засвідчує світова й вітчизняна педагогічна практика, є досить відносним показником цього результату, який не завжди відбиває здатність, реальні можливості людини до використання здобутих знань. Це означає, що реальні результати освітньої діяльності практично важко піддаються економічній оцінці, їх важко, а іноді і неможливо, кіль­кісно та якісно визначити так, щоб це було відповідно відображено в адек­ватних вартісних показниках.

1.2.