Болонський процес як прояв інтеграційних процесів у сфері ви­щої освіти

Вихід освітньої діяльності на міжнародний рівень характеризується також і активними інтеграційними процесами. Найвищого розвитку інте-

грація освіти досягла в межах Європи, причому навіть у більш широких масштабах, ніж найбільше інтеграційне об’єднання країн - Європейський Союз.

Із 50-х років було розроблено та прийнято низку європейських конвенцій щодо питань еквівалентності дипломів: Європейська конвенція про екві­валентність дипломів, якими відкривається доступ до університетів (1953 р.); Європейська конвенція про еквівалентність періодів університетської освіти (1956 р.); Європейська конвенція про академічне визнання універ­ситетських кваліфікацій (1959 р.); Міжнародна конвенція про визнання на­вчальних курсів, дипломів про вищу освіту і вчених ступенів в арабських і європейських державах басейну Середземного моря (1976 р.); Конвенція про визнання навчальних курсів, дипломів про вищу освіту і вчених сту­пенів у країнах Європейського регіону (1979 р.); Європейська конвенція про загальну еквівалентність періодів університетської освіти (1990 р.); Конвенція про визнання кваліфікацій, що відносяться до вищої освіти, у Європейському регіоні (1997 р.) тощо.

На початку 70-х років ХХ ст. ЮНЕСКО почала працювати над вироблен­ням міжнародних стандартів освіти з метою уніфікації міжнародної статис­тики з освіти.

ISCED 0 - передпочаткова освіта;

ISCED 1 - початкова освіта або перший ступінь базової освіти;

ISCED 2 - нижча середня або другий ступінь базової освіти;

ISCED 3 - (вища) середня освіта;

ISCED 4 - післясередня невища освіта (завершується присудженням ступенів, нижчих від бакалавра);

ISCED 5 - перший ступінь вищої освіти (бакалаври і магістри);

ISCED 6 - другий ступінь вищої освіти (докторантура, Ph.D.).

Цією ж міжнародною класифікацією вперше було офіційно визнано необхідність чіткого поділу вищої освіти на два потоки: академічний із видачею дипломів типу А та професійний - із дипломами типу В. Таким чином, було офіційно зафіксовано необхідність підготовки не тільки кадрів для дослідницької чи викладацької роботи, а й підготовки професіоналів високого рівня для практичної діяльності. Ці другі програми можуть бути більш короткими, дешевшими та пропонуються переважно навчальними закладами неуніверситетського типу.

Починаючи з кінця 80- початку 90-х років, освітні процеси в Європі набули більш конкретного характеру, що відповідає сучасним реаліям роз­витку країн ЄС та її громадян. У цілому зростає розуміння все більшої частини політиків і наукової громадськості в установленні якісно нових зв’язків у Європі, у формуванні та зміцненні її інтелектуального, культур­ного, соціального й науково-технологічного потенціалу. «Європа знань» тепер уже широко визнана як незамінний чинник соціального й гуманітар­ного розвитку, а також як необхідний компонент об’єднання та збагачення європейської спільноти. Важливість освіти й освітнього співробітництва в розвиткові та зміцненні стійких, мирних і демократичних суспільств є універсальною і підтверджується як першочергова, особливо у зв’язку із ситуацією в Південно-Східній Європі.

Важливим кроком інтеграції освітніх систем України та інших країн СНД у європейський простір стала ратифікація розробленої Радою Європи та ЮНЕСКО Конвенції «Про визнання кваліфікацій, які стосуються вищої освіти в Європейському регіоні». Цю конвенцію підписали 54 держави на Дипломатичній конференції в Лісабоні в 1997 році. Її основною метою стало формування правового поля вищої освіти Європи та полегшення визнання документів про освіту різних країн. Організацію спостереження за реаліза­цією Конвенції покладено на Комітет Конвенції про визнання кваліфікацій у вищій освіті у Європейському регіоні та Європейську мережу національних інформаційних центрів з питань академічного визнання і мобільності, що створена в 1994 році.

Сорбонська декларація від 25 травня 1998 р., ініційована з цих мірку­вань, визначила центральну роль університетів у розвиткові європейських культурних цінностей. Вона обґрунтувала створення Зони європейської вищої освіти як основного шляху розвитку мобільності громадян із мож­ливістю їхнього працевлаштування для загального розвитку континенту.

Багато європейських країн погодилося з цілями, викладеними в декла­рації, підписали її або загалом схвалили. Спрямованість реформ декількох систем вищої освіти, розпочатих у цей час в Європі, довела, що багато урядів має наміри діяти саме в цьому напрямі.

Європейські вищі навчальні заклади прийняли в Болоньї у 1988 р. уні­верситетську хартію «Magna Charta Universitatum» і, наслідуючи її фун­даментальні принципи, почали відігравати головну роль у побудові Зони європейської вищої освіти. Однак, для досягнення більшої сумісності та порівнянності систем вищої освіти необхідний безупинний розвиток.

Усвідомлення необхідності та важливості процесу інтеграції систем освіти різних країн покладено в основу подальшого розвитку його міжна­родного регулювання. Важливою віхою стало підписання 19 червня 1999 р. міністрами освіти 29 європейських країн у місті Болонья спільної заяви. Болонська декларація, як вона стала називатися з тих пір, спрямована на встановлення європейської зони вищої освіти та сприяння поширенню євро­пейської моделі освіти у світовому масштабі.

■ прийняття системи легко зрозумілих і сумірних ступенів, зокрема, через упровадження Додатка до диплома для забезпечення можливості пра­цевлаштування європейських громадян і підвищення міжнародної конку­рентоспроможності європейської системи вищої освіти;

■ прийняття системи, заснованої на двох основних циклах - доступене- вому та післяступеневому. Доступ до другого циклу буде вимагати успішно­го завершення першого циклу навчання тривалістю не менше трьох років. Ступінь, що присуджується після першого циклу, повинен бути затребу­ваним на європейському ринку праці як кваліфікація відповідного рівня. Другий цикл спрямований на отримання ступеня магістра і/або доктора, як це прийнято в багатьох європейських країнах;

■ упровадження системи кредитів за типом ECTS - європейської систе­ми перезарахування залікових одиниць трудомісткості, як належного засобу підтримки великомасштабної студентської мобільності. Кредити можуть бути отримані також і в рамках освіти, яка не є ще вищою, залучаючи до навчання протягом усього життя, якщо вони визнаються цікавими для при­ймаючих університетів;

■ сприяння мобільності шляхом подолання перешкод до ефективного здійснення вільного пересування, для цього:

> студентам повинен бути забезпечений доступ до можливості одер­жання освіти та практичної підготовки, а також супутніх послуг;

> викладачам, дослідникам і адміністративному персоналові повинні бути забезпечені визнання та зарахування часу, витраченого на провадження досліджень, викладання та стажування в європейському регіоні, із дотри­манням їхніх прав, установлених законом;

■ сприяння європейському співробітництву в забезпеченні якості освіти для розроблення адекватних критеріїв і методологій;

■ сприяння необхідним європейським поглядам у вищій освіті, особли­во щодо розвитку навчальних планів, міжінституційного співробітництва, схем мобільності, спільних програм навчання, практичної підготовки та провадження наукових досліджень.

Досягнення цих цілей необхідне для зміцнення Зони європейської вищої освіти, створення якої потребує постійної підтримки, уважного керування й адаптації до безупинно мінливих потреб розвитку. Основною ж метою залишається збільшення міжнародної конкурентоспроможності європей­ської системи вищої освіти.

У травні 2005 р. на саміті, що проходив у Бергені (Норвегія) взяло участь уже 45 країн, у тому числі й Україна. У результаті було підписано комю­ніке, у якому на основі попередніх цілей Болонського процесу визначено пріоритетні напрями розвитку вищої освіти: введення трициклової системи підготовки фахівців (бакалавр - магістр - доктор філософії); створення на­ціональної системи забезпечення якості вищої освіти згідно зі стандартами європейської мережі забезпечення якості (ENIC - ENQA); взаємне визнання ступенів і продовження навчання країнами-учасницями.

У грудні 2006 р. було розроблено рекомендації Парламенту і Ради Єв­ропи, у яких визначено ключові компетенції, необхідні всім індивідам для особистої реалізації та розвитку, активної громадської позиції, соціалізації та зайнятості. Встановлено вісім ключових компетенцій:

• спілкування рідною мовою;

• спілкування іноземними мовами;

• математична грамотність і базові компетенції в науці й технологіях;

• комп’ютерна грамотність;

• освоєння навичок навчання;

• соціальні та цивільні компетенції;

• відчуття новаторства та підприємництва;

• обізнаність і здатність виражати себе в культурній формі.

На міжнародному рівні проблемами розвитку Болонського процесу опі­куються такі організації:

• Група з перевірки виконання Болонського процесу (Bologna follow-up group (BFUG)), що складається з усіх країн-учасниць, Європейської комісії, Ради Європи;

• Асоціація європейських університетів (The European University Association - EUA);

• Національні спілки студентів Європи (The National Unions of Students in Europe - ESIB);

• Європейська асоціація закладів вищої освіти (The European Association of Institutions in Higher Education - EURASHE);

• Європейський центр вищої освіти (The European Centre for Higher Education - UNESCO - CEPES);

• Європейська асоціація із забезпечення якості вищої освіти (The European Association for Quality Assurance in Higher Education - ENQA);

• Освітня міжнародна пан’європейська структура (The Educational International Pan-European Structure);

• Союз конфедерацій промисловців і роботодавців Європи (UNICE) в якості консультативного члена.

Окрім вищеназваних інституцій, учасниками Болонського процесу на початок 2011 р. виступають 47 країн:

з 1999 р. - Австрія, Бельгія, Болгарія, Велика Британія, Греція, Данія, Естонія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Ісландія, Іспанія, Ірландія, Італія, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Норвегія, Польща, Порту­галія, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія, Швеція, Швейцарія;

з 2001 р. - Хорватія, Кіпр, Ліхтенштейн, Туреччина;

з 2003 р. - Албанія, Андорра, Боснія та Герцеговина, Ватикан, Росія, Сербія та Чорногорія, Колишня Югославська Республіка Македонія;

з 2005 р. - Вірменія, Азербайджан, Грузія, Молдова, Україна;

з 2010 р. - Казахстан.

У центрі європейської політики забезпечення конкурентоспроможності своєї економіки університетам надається ключове значення. Стратегічного значення набуває не тільки традиційна освітня, а й дослідницька діяльність європейських університетів. Саме останні мають давню історію і традиції, вони є першоджерелом формування світової освіти, на цьому етапі в них здійснюється вагома частина світових наукових досліджень, але спостеріга­ється також їх значне відставання від американських університетів у сфері комерціалізації знань.

У цьому контексті не можна обійти увагою роль у формуванні єдиного європейського освітнього простору Лісабонської стратегії (2000 р.), у якій було поставлено амбітну мету - створити до 2010 р. найбільш динамічну та конкурентоспроможну у світі економіку, засновану на знаннях. У цій стратегії особлива роль відводиться саме закладам системи вищої освіти - університетам. Загалом було визначено 5 основних цілей:

1) скоротити вибуття учнів із початкової школи до рівня нижче 10%;

2) зменшити кількість учнів із низькою успішністю з грамотності до рівня нижче 20%;

3) довести до 85% чисельність молоді, яка має завершену середню освіту;

4) збільшення як мінімум на 15% чисельності випускників вищої освіти у сферах математики, природничих науках і технологій, причому суттєво скоротити гендерну нерівність;

5) забезпечити участь 12,5% дорослого населення у пожиттєвому нав­чанні.

Загалом, усі поставлені цілі реалізовано, окрім другої - успішність у грамотності в європейських країнах характеризується тенденцією до по­гіршення. Ситуація в системі університетської освіти та науки знаходиться постійно в центрі уваги, усі індикатори аналізуються та контролюються. В аналітичній доповіді, присвяченій результатам реалізації лісабонської стратегії на 2008 р., чітко сформульовано основні досягнення:

• у 2006 р. в ЄС навчалося 19 млн. студентів, що на 3 млн. більше, ніж у 2000 р.;

• у 2006 р. випускниками системи вищої освіти стали 4 млн. осіб, що на 37% більше, ніж у 2000 р. (певною мірою це зростання пояснюється вве­денням двоступеневої системи згідно з Болонською декларацією);

• 197 університетів із 18 країн Євросоюзу потрапили до 500 університе­тів-лідерів за Шанхайським рейтингом у 2007 р.;

• ЄС витрачає на 100 млрд. євро менше на рік на вищу освіту, ніж США;

• фінансування вищої освіти в Євросоюзі становить 1,13% ВНП, що близько до рівня США (1,32%) і перевищує рівень Японії (0,65%), але фі­нансування з приватних джерел у ЄС становить 0,23%, тоді як у США - 1,91%, Японії - 0,76% ВНП;

• мають місце значні відмінності в державному фінансування вищої осві­ти серед країн ЄС: від більше 2% у скандинавських країнах до менше 1% в південних і східних країнах Європи.

У 2002 р. на зустрічі Ради Європи в Барселоні було поставлено завдання довести середні витрати на НДДКР до 2010 р. до 3% ВВП, причому дві третини з них повинен здійснювати бізнес. Таким чином, було запущено процес форму­вання європейського дослідницького простору (European Research Area, ERA) на основі створення мережевих консорціумів шостої Рамкової програми ЄС з НДДКР. Узагалі рамкові програми ЄС (усього їх сім) були визначені як основні форми науково-технічного співробітництва європейських країн. З 1 січня 2010 р. розпочалася 7-а рамкова програм (РП7), яка повинна завершитися 31 грудня 2013 року. Ця програма має назву «Будівництво Європейського дослідницького простору знань для зростання», і вона більше за всі попередні програми приді­ляє увагу міжнародному співробітництву. РП7 складається з чотирьох окремих програм: «Співпраця», «Ідеї», «Люди» та «Можливості».

Програма «Співпраця», на яку передбачено фінансування 32 млрд. євро, спрямована на підтримку всіх видів науково-дослідницької діяльності та співробітництва між університетами, бізнесом, науково-дослідницькими центрами й органами державного управління. На програму «Ідеї» передба­чено 7,5 млрд. євро з метою покращення динаміки, творчості та майстер­ності міждисциплінарних досліджень. Метою програми «Люди» з фінан­суванням у 7 млрд. євро визначено покращення якості людських ресурсів і збільшення чисельності працівників науково-дослідної сфери. Вона спря­мована на сприяння кар’єрному росту науковців, заохочення європейців і залучення фахівців вищої кваліфікації з усього світу. Програма «Можли­вості» (фінансування 4 млрд. євро) націлена на посилення дослідницьких потужностей створення економіки знань.

В останні десятиріччя ХХ ст. в рамках ЄС почали розгортатися масш­табні міжнародні програми у сфері освіти та науки. Загальновідомі такі програми як: «Еразмус» (ERASMUS, мета - сприяння обміну студентами між університетами різних країн), «Сократ» (Socrates, мета - вивчення іно­земних мов та сприяння обміну студентами і викладачами), «Леонардо» (Leonardo da Vinci ДИВ. НАСТУПНУ СТОР., мета - співробітництво у сфері професійної підготовки). Для країн Центральної та Східної Європи і Монголії працює спеціальна програма «Тасіс» (Technical Assistance for the Commonwealth of Independent States). Ці програми мають єдину мету - за­безпечення привабливості та конкурентоспроможності європейської вищої освіти на міжнародному ринку освітніх послуг.

Реалізація більшості програм значною мірою персоналізована. До 70% усіх коштів за цими програмами надається на індивідуальній основі - сту­дентам, викладачам, стажерам, конкретним закладам.

Таблиця 5.12

Європейські тенденції розвитку мобільності студентів і викладачів за програмою «Еразмус» 2000-2006 рр.

Джерело: European Commission, Evolution of Erasmus student numbers and average monthly EU grant (EU 27). 21 January 2008.*Pre-final data for 2006/07.

Фінансування програми «Леонардо да Вінчі» ІІ протягом 2000-2006 рр. збільшилося з 171 млн. євро до 251 млн. євро (загалом 1462,7 млн. євро). За цей період реалізовано 21 тис. проектів, у яких було задіяно 367 тис. учасників. Програмі «Леонардо» надається особливе значення в контек­сті прискорення транснаціонального співробітництва у сфері професійної освіти, оскільки вона генерує більше контактів на всіх рівнях і в першу чергу - якісно нових особистих контактів. Партнерство та створення ме­реж повинні впливати на формування нової якості кадрового потенціалу освітньо-наукової сфери, тим самим на створення та розвиток єдиного єв­ропейського освітнього простору. Серед основних результатів програми називають покращення навчальних курсів: комп’ютерних, мовних тощо. Ключовим результатом вважається розвиток дослідницької діяльності, но­вого інноваційного партнерства та створення Європейських мереж.

Програма «Сократ» орієнтована на розвиток співробітництва країн ЄС у сфері освіти, вона відкрита для 27 країн Євросоюзу, трьох країн європей­ської економічної зони (Ісландії, Ліхтенштейну, Норвегії) та Туреччини. Реалізувалася вона протягом двох фаз: перша фаза - 1995-1999, друга - 2000-2006 рр. Метою першої фази було визначено розвиток якісної освіти та поширення європейської зони вищої освіти. Мета другої фази полягала в за­безпеченні реалізації «Європи знань» [60]. Учасниками програми «Сократ» можуть бути учні, студенти; усі категорії співробітників сфери освіти; усі заклади освіти; органи, відповідальні за системи освіти і політику на місце­вому, регіональному та національному рівнях. Крім того, участь у програмі відкрита для всіх суспільних і приватних організацій, що співпрацюють із закладами освіти. Зокрема, ідеться про громадські організації, асоціації ви­пускників, асоціації батьків; підприємства та професійні організації; торгові палати; соціальні партнерські організації всіх рівнів; дослідницькі центри й організації. Бюджет для виконання другої фази програми встановлено в розмірі 1850 млн. євро.

Програма «Еразмус» (European Community Action Scheme for the Mobility of University Students) спрямована на підтримку мобільності студентів уні­верситетів. Згідно з її метою студенти повинні навчатися як мінімум у двох європейських університетах, щоб претендувати на отримання європейського ступеня магістра. Третя фаза цієї програми спрямована на залучення студентів до Європи, залучення Європи до студентів: для досягнення студентської мо­більності як центральної мети програми використовуються більш дієві стимули з метою заохочення європейського спрямування навчання для тих студентів, які не задіяні в процесах обміну між університетами. За програмою «Еразмус» передбачається також розвиток обміну викладачами, розроблення транснаці­ональних навчальних програм, створення європейських тематичних мереж. Заохочуються всі форми співробітництва на транснаціональному рівні між закладами, громадськими та приватними організаціями.

За період з 1987-1988 рр. до 1999-2000 рр. близько 750 тис. студентів університетів у рамках програми «Еразмус» навчалися певний час за кор­доном, понад 1800 університетів (або інших установ вищої освіти) брали участь у програмі. Бюджет ЄС на програму «Сократ»/«Еразмус» на період 2000-2006 рр. становив близько 950 млн. євро (у тому числі, близько 750 млн. євро для студентських грантів) [58]. Додаткові кошти виділяються ор­ганами державної влади кожної країни, безпосередньо університетами та іншими організаціями.

Таблиця 5.13

Результати функціонування програми «Еразмус» за 2000-2005 рр.

Джерело: European Commission, Erasmus Programme: Performance and Impact. April 2006.

У межах програми «Еразмус» реалізується програма «Еразмус Мундус» (Erasmus Mundus), метою якої є поліпшення якості вищої освіти в Європі за допомогою сприяння співробітництва з третіми країнами задля підвищення привабливості європейської вищої освіти у світі та сприяння розвиткові діалогу і порозумінню між народами та культурами [8]. Забезпечується до­сягнення цієї мети шляхом реалізації міжуніверситетських магістерських курсів у всіх країнах ЄС. Також програма «Еразмус Мундус» забезпечує надання стипендій і грантів студентам із третіх країн, які навчаються в Єв­ропі, та європейським студентам, які навчаються в третіх країнах. Отже, за допомогою цієї програми студенти старших курсів і науковці з України, Молдови та Білорусії можуть отримувати стипендії від ЄС для навчання або проведення досліджень у його країнах.

Програма «Еразмус Мундус» включає такі основні напрями співробіт­ництва: курси підготовки магістрів, надання стипендій випускникам третіх країн або студентам курсів «Еразмус Мундус», підготовка магістрів у третіх країнах, підтримуючі заходи з поширення привабливості європейської осві­ти (семінари, конференції, публікації тощо), технічна підтримка. Бюджет програми «Еразмус Мундус» на період дії з 1 січня 2004 р. до 31 грудня 2008 р. встановлено в розмірі 230 млн. євро.

Після завершення «Сократ» і «Леонардо» у 2006 р. розпочалася реалі­зація нової програми - LLL - Lifelong learning ПОДАТИ НАЗВУ УКРАЇН­СЬКОЮ МОВОЮ - реалізація принципу неперервного навчання протягом усього життя, при цьому первинним є саме навчання - learning, яке включає перш за все діяльність учня, а не викладання - teaching.

Україна бере активну участь у міжнародних програмах співробітництва в межах ЄС, виступає учасником Болонського процесу. З метою подальшо­го розвитку та ефективної інтеграції національної системи освіти наказом Міністерства освіти і науки України №612 від 13 липня 2007 р. було за­тверджено План дій щодо забезпечення якості вищої освіти та її інтеграції в європейське і світове освітнє співтовариство на період до 2010 р. [41, с. 223-237]. У ньому, зокрема, зазначається, що Україна підтримує загальне розуміння цілей Болонського процесу, про які йдеться в Болонській декла­рації та подальших комюніке в Празі, Берліні, Бергені, Лондоні. У цьому документі наголошено, що Україна підтверджує взяті зобов’язання відносно координації своїх дій у рамках Болонського процесу з метою формування Європейського простору вищої освіти (ЄПВО).

Згідно з Планом дій, розвиток вищої освіти України в рамках Болонсько­го процесу повинно здійснюватися на принципах: створення інноваційно­го простору на основі освітньої та наукової підтримки; адаптації системи вищої освіти України до норм, стандартів і основних принципів Європей­ського простору вищої освіти; забезпечення соціального контексту вищої освіти, який надасть можливість випускникам вищих навчальних закладів формувати свою професійну кар’єру на основі соціальної справедливості, відповідальності та загальнолюдських цінностей. Досягнення основної мети Плану дій передбачено завдяки вирішенню таких завдань:

• модернізації системи вищої освіти, системи та структури кваліфікацій;

• удосконалення змісту вищої освіти та організації навчального процесу;

• підвищення ефективності та якості вищої освіти;

• міжнародного визнання документів про вищу освіту;

• зміцнення позицій вищих навчальних закладів України на європейсько­му та світовому ринку освітніх послуг та досягнення їх рівноправності в європейському і світовому співтоваристві [41, с. 224-225].

Зрозуміло, що входження в європейський освітній простір стане кроком ефективного входження у світове співтовариство. Прийняття правил єди­ного соціально-економічного простору починається з усвідомлення вимог сучасної глобалізації та формування відповідної політики внутрішньої пе­ребудови. Неоднозначною залишається проблема збереження національної ідентичності за умов глобалізації. З одного боку, зрозуміло, що неможливо забезпечити розвиток країни в ізоляції від усього світу та світових процесів. З іншого - втрата національної ідентичності, як і загальне зниження зна­чення моральних цінностей і норм, може мати надзвичайно згубний вплив на розвиток людської спільноти. На наше переконання, основною метою вдосконалення організації освітньої системи кожної країни повинно бути знаходження оптимального балансу між включенням країни в глобалізаці- йні процеси та підтримкою національно-специфічних форм та елементів освітнього процесу.