Становлення переднауки в стародавніх цивілізаціях

В історії науки можна виділити такі періоди, як архаїчний (становлен­ня переднауки в стародавніх цивілізаціях), античний, середньовічний і но­воєвропейський. В останньому виділяють ще класичний, некласичний та постнекласичний етапи.

Архаїчний період характеризується накопиченням знань у Стародав­ньому Єгипті, Месопотамії, Індії та Китаї до VI ст. до н. е. Історики науки розглядають цей період як підготовчий етап становлення власне наукового знання і тому називають переднаукою. Розглянемо його особливості.

Розливи рік, необхідність кількісного оцінювання затоплених площ землі стимулювали розвиток геометрії. Активна торгівля, реміснича та буді­вельна діяльність зумовлювали розроблення засобів обчислення і розрахун­ку; морська справа, здійснення культів стимулювали розроблення астроло­гічних та інших знань. Таким чином, східна цивілізація володіла знаннями, які накопичувались, зберігались, передавались від покоління до покоління, що дозволяло їм оптимально організовувати свою діяльність. Але факт іс­нування якогось знання сам по собі не констатує науку. Науку визначає ці­леспрямована діяльність на вироблення нового знання.

Знання вироблялися шляхом індуктивних узагальнень безпосередньо­го практичного досвіду і функціонували в суспільстві згідно з принципом спадкового професіоналізму (передавання знань усередині сім’ї, цеху, кас­ти). Процеси зміни знань проходили на Стародавньому Сході стихійно; була відсутня критично-рефлексійна діяльність; знання функціонувало на пасив­ній бездоказовій основі, нав’язувалося зовні як здобуте сакральне знання; знання функціонувало як набір готових рецептів діяльності, що було наслід­ком його тісного зв’язку з практико-технологічною діяльністю; була відсут- ня установка до критичного оновлення здобутого знання. Так, астрономія у Вавилоні виступала в якості прикладного мистецтва, яке обслуговувало по­треби жертвопринесень.

Давньосхідна наука не була в повному розумінні слова раціональною. Перевага надавалась не раціональній аргументації, логічному доведенню, а авторитету. Носіями знань головним чином були жерці, які встановили за­гальний контроль над суспільством. Відсутність демократії, монополія жер­ців на знання визначили на Стародавньому Сході нераціональний, догмати­чний характер науки, що, по суті, перетворило її в політичне, сакральне знання, священнодійство.

Вузько практичний характер давньосхідної науки перешкоджав сис­тематизації знань. Математики Єгипту і Вавилона могли розв’язувати впра­ви на рівняння першого та другого ступеня, об’єму паралелепіпеда, знали формулу об’єму циліндра, конуса, піраміди та ін. Але ніяких доведень, об­ґрунтовуючих використання того чи іншого засобу у вавилонських текстах, ми не знаходимо. Увага давньосхідних учених концентрувалась на частко­вій практичній задачі і не доходила до теоретичного дослідження предмета в загальному вигляді та його обґрунтування.

Отже, історичний тип пізнавальної діяльності (і знання) на Стародав­ньому Сході відповідає донауковій стадії розвитку і його можна кваліфіку­вати як переднауковий.

2.2.