НОВИЙ ФОРМАТ ВЗАЄМОДІЇ ІНСТИТУТУ ПОЛІТИЧНОЇ ОПОЗИЦІЇ І ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В УКРАЇНІ.
В.В.Сичова
к.і.н., доцент, докторант
Харківський регіональний інститут
Національної академії державного
управління при Президентові України
Демократизація українського суспільства призвела до подальшого оновлення управлінської еліти на національному та регіональному рівнях, структурного оформлення політичної опозиції і модернізації системи державного управління.
На сучасному етапі певні політичні сили одночасно виконують роль парламентської опозиції і влади на місцях, що посилює політичний і науковий інтерес до проблеми взаємодії інституту опозиції та державного управління.Характер взаємин між політичною опозицією та державним управлінням почали розглядати з початку ХІХ ст. [4]. Виникнення системної дієвої політичної опозиції на теренах СНД викликало інтерес науковців до її феномену, функцій [7; 9], правового статусу [8], ролі в умовах трансформації суспільства [3; 5]. Проте ще поза увагою дослідників залишається механізм взаємодії інституту політичної опозиції та державного управління, як на загальнонаціональному, так і регіональному рівнях.
Метою даної публікації є визначення ролі політичної опозиції, що на загальнонаціональному рівні уособлює парламентську меншість, одночасно домінуючи у регіональних органах влади.
Демократизація суспільства призводить до ускладнення механізму державного управління, до збільшення сукупності установ (інститутів), через які здійснюється «державне керівництво суспільством». Автор не обмежує державне управління діяльністю виконавчої гілки влади (public administration). Виходячи з системного підходу, державне управління можна визначити, як взаємодію держави (суб’єкта управління) та суспільної системи (об’єкту управління). Взаємодія (підсистема прямих та зворотних зв’язків) суб’єкту та об’єкту управління ґрунтується на русі інформаційних потоків [1, с. 114]. За умов демократичного режиму держава (її апарат) своєчасно вирішує нагальні потреби суспільства.
Стабільному розвитку суспільства сприяє діяльність системної політичної опозиції, яка, на наш погляд, є результатом зворотного зв’язку певної дії управлінського впливу держави на суспільну систему. Отже, системна політична опозиція сприяє усвідомленню органами державного управління необхідності змін у характері та змісті інформаційних потоків, які вони надсилають до об’єкта управління у вигляді управлінських впливів.Розвиток демократії, децентрація влади призводять до такої ситуації, коли президент країни, парламентська більшість, більшість в місцевих органах влади уособлюють різні політичні сили. З другої половини ХХ ст. це стає усталеною тенденцією в деяких країнах розвиненої демократії. Так, у 1986 – 1995 рр. президент Франції соціаліст Ф. Міттеран мав співпрацювати з опозиційною більшістю в парламенті, яку представляли праві партії [7, с. 134]. А з 1994 р. у США дуже складно розрізнити владу та опозицію: політична сила, що уособлює опозицію у Конгресі, на федеративному рівні є правлячою силою, а президент належить до політичної партії, яка знаходиться в меншості у Конгресі [3, с. 86; 6, с. 163 - 164, 169 - 171; 7, с. 125].
У незалежній Україні подальша демократизація режиму також призводить до подібних ситуацій. З 1991 р. лише деякі обласні ради Західної України (Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська) мали у своєму складі більшість, опозиційну до уряду та Президенту України. Прискорення в цьому процесі відбулося після президентських виборів 2004 р. Вперше колишня опозиція отримала можливість реалізувати свої наміри щодо формування та реалізації власної моделі не лише регіонального (в особі голів обласних та районних державних адміністрацій), але й загальнодержавного розвитку (глава держави, парламентська більшість). Опозиційні парламентські фракції («Наша Україна», «Блок Юлії Тимошенко» (БЮТ), Соціалістичної партії України (СПУ)) перетворилися на провладні. Нова опозиція в парламенті – фракції Соціал-демократичної партії України (об’єднаної), Партії Регіонів (ПР) та Комуністичної партії України (КПУ), - на регіональному та місцевому рівні в більшості регіонів представляли владу.
Після парламентських виборів 2006 р.
у Верховній Раді України V-го скликання парламентська більшість (антикризова коаліція) утворилася з опозиційних до березня 2006 р. політичних сил: фракції Партії Регіонів і КПУ, до яких приєдналася провладна СПУ. Вони сформували уряд.Опозиційний статус влітку 2006 р. проголосила фракція БЮТ, а пізніше (у жовтні 2006 р.) – фракція «Наша Україна», яка до того часу фактично виконувала роль «дифузної» опозиції, бо її представники працювали в уряді. В березні 2007 р. БЮТ і Народний союз «Наша Україна» (НСНУ) підписали заяву про спільні дії у парламенті.
За результатами виборів-2006 до органів місцевого самоврядування БЮТ і Народний союз «Наша Україна» отримали абсолютну чи відносну більшість місць у 14 (з 24) обласних радах України (Вінницькій, Волинській, Житомирській, Закарпатській, Івано-Франківській, Кіровоградській, Київській, Львівській, Рівненській, Сумській, Тернопільській, Хмельницькій, Черкаській, Чернівецькій, Чернігівській), а також у відповідних міських радах обласних центрів визначених регіонів і міськраді Києва. В Запоріжжі та Одесі, де в міськрадах домінують представники Партії Регіонів, міські голови уособлюють опозиційні сили. А у Полтаві, де сили опозиції і влади майже однакові, обрано провладного мера [2]. Об’єднавши свої зусилля (Угода від 19.02.2007 про спільні дії в місцевих радах), опозиційні до уряду сили стали на місцевому рівні реальною владою.
Таким чином, подальша демократизація сприяє модернізації державного управління, зміні формату взаємодії політичної опозиції та державного управління: сучасна політична опозиція в Україні на регіональному рівні уособлює реальну владу, складає конкуренцію національній першості й рішенням національного уряду. Політична опозиція у парламенті, органах місцевої влади є складовим елементом демократичного механізму державного управління.
Література:
Атаманчук Г. В. Теория государственного управления: Курс лекций / Г. В. Атаманчук. – 3-е изд., доп. – М.: Изд-во ОМЕГА-Л, 2005. – 584 с.
Вибір зроблено, панове! Рада регіонів відроджується // Воля.
– 2006. - 18 квiтня. - № 59(4) // http://www.alau.org.ua/volya.phpГельман В. Трансформация в России: политический режим и демократическая оппозиция. Сер. Монографии. № 7. – М.: Московский общественный научный фонд, 1999. – 240 с.
Гизо Ф. О средствах управления и оппозиции в современной Франции // Классический французский либерализм: Сборник / Пер. с фр. М. М. Федоровой. – М.: РОССПЭН, 2000. – С. 263 – 506.
Джунусов А. М. Оппозиция как фактор развития транзитных обществ (политологический анализ). – Автореф.докт. полит. наук. – М., 1999. – 50 с.
Журавлева В.Ю. Эволюция отношений президентской власти и конгресса США в период президентства Б. Клинтона (1990-е годы): Дис. канд. полит. наук: 23.00.02. – М.: РГБ, 2005. – 197 с.
Сергеев С.А. Политическая оппозиция и оппозиционность: опыт осмысления понятий // Соцыиально-гуманитарные знания. – 2004. - № 3. – С. 125 – 137.
Совгиря О.В. Правовий статус парламентської опозиції (порівняльно-правовий аналіз): Автореф. дис. на здобуття наук. ступ. канд. юрид. наук. – К., 2005. – 21 с.
Червона Л. М. Феномен опозиції в Україні: соціально-філософський аналіз: Автореф. дис. на здобуття наук. ступ. канд. філос. наук. – К., 2004. – 17 с.