Умови те чинники економічного розвитку у світовому господарстві

Сучасна модель світового господарства набула своєї зрілості в другій половині XX ст. та нині характеризується дина­мічністю, гнучкістю, трансформативністю в процесі циклічно- нерівномірного розвитку світової економіки.

Періоди сучасного економічного розвитку вчені визначають по-різному. Так, американський учений Джеффрі Сакс визначає сучасний економічний розвиток як період останніх двохсот років: «Перехід до сучасного економічного зростання включає урбані­зацію, зміну тендерних ролей, підвищення соціальної мобільнос­ті, зміну сімейної структури і посилення спеціалізації»^[1]. Період

сучасного економічного зростання характеризувався комплекс­ними змінами, значними поштовхами економіки та суспільства, військово-політичними конфліктами та ідеологічними супереч­ками. Те позитивне, що отримало людство, можна описати як зростання суспільного добробуту, рівня життя населення країн. Однак економічне зростання призвело також до колосального розриву між багатими і бідними. І ця прірва є величезною. До промислової революції та її впливу на господарські процеси, що призвели до стрімкого економічного розвитку країн світу, фор­мування колосального розриву за рівнем розвитку було малоймо­вірним. І лише в XX столітті світ вступив у еру науково- технічного прогресу, високотехнологічності економік, їх взаєм­ного переплетіння і поєднання, що визнається економістами як форма відносин взаємозалежності.

А. Гершенкрон, розглядаючи причини економічної відсталості країн в історичній перспективі, у кінцевому підсумку дійшов низ­ки висновків, згідно з якими проблема відсталості націй не є ви­ключно їхньою проблемою. Обгрунтовуючи свою наукову пози­цію, учений пише: «Це також — і значною мірою — проблеми розвинених країн. Не тільки Росія, але й весь світ платить за запіз- нене звільнення російського кріпацтва і початок індустріалізації. Розвинені країни не можуть дозволити собі ігнорувати економічну відсталість». Учений наголошує на проблемах, що їх породжує економічна відсталість, які полягають у високому ризику виникнен­ня диктатури і війни. Проблема виникнення політичних систем дик­таторського типу в умовах відсталості гостро стоїть і сьогодні.

Циклічний і нерівномірний характер економічного розвитку обумовлений науково-технічним прогресом, який виявляється асинхронно в різних країнах світу та притаманний економічним системам різних рівнів, окремим підприємствам, галузям, націо­нальним економікам, регіонам світу, а також світовому господар-

Гершенкрон А. Экономическая отсталость в исторической перспективе / А. Гер­шенкрон / Истоки: Экономика в контексте истории и культуры / Редкол.: Я. И. Кузь­минов (гл. ред), В. С. Автономов (зам. гл. ред.), О. И. Ананьин и др. — M.: ГУВШЭ, 2004. — 584 с. — С. 447.

ству в цілому. Процес циклічності та нерівномірності виявляється у вичерпанні потенціалу традиційних («старих», консервативних) інституціональних структур економіки та призводить до інститу- ціональних, системних і структурних трансформацій. У цьому полягає сутність процесів циклічності економічного розвитку світового господарства, як зміни провідного технологічного спо­собу виробництва, переходу на вищий рівень ієрархії.

Економічна історія має емпіричний досвід, який підтверджує перманентність ролі еволюції капіталістичної системи у форму­ванні умов і чинників розвитку світового господарства, таких як нерівномірна динаміка прогресу підсистем ринкової економіки в результаті поглиблення міжнародного поділу праці; різна інтен­сивність накопичення капіталу на рівні галузей і регіонів; вплив економічних, технологічних, демографічних, соціальних, політич­них та інституціональних чинників.

Для цілей нашого дослідження будемо використовувати кла­сифікацію країн світу МВФ, у вигляді 3-х груп. Країни з ринко­вою економікою визначаються за належністю до Організації еко­номічного співробітництва та розвитку до 1990 року, за винятком Туреччини. Усі інші економіки належать до країн з ринком, що формується, та країн, що розвиваються, котрі, у свою чергу, по­діляють на дві групи: країни з низькими доходами, до яких відно­сять 51 країну, які на цей час відповідають критеріям для отри­мання пільгових кредитів МВФ, й інші 69 країн, які належать до країн з ринком, що формується. У табл. А.1 дод. А наводиться перелік країн заданою класифікацією.

Сучасне світове господарство — це «продукт» капіталістичної системи. Інституціональні форми існування капіталізму, такі як домонополістичний (початок XIX ст. — 1870 рр.) і монополістич­ний капіталізм (1870—1920 рр.), державно-монополістичний (1930—1980 рр.) і глобальний (1980-ті рр. по теперішній час) ви­значали циклічний характер розвитку економіки і характер її не¹ рівномірності¹. Слід наголосити на тому, що власне нерівномір­ність економічного розвитку є ключовою тенденцією світового господарства з початку його появи.

Лукьяненко Д. Эволюция социально-экономических форм неравномерно-цикличес- кого развития мирового хозяйства. — Гл. 5. / Д. Лукьяненко, Я. Столярчук // Глобальное эконо­мическое развитие; тенденции, асимметрии, регулирование: монография / [Д. Лукьянен­ко, В. Koπe∞a, А. Колот, Я. Столярчук и др. J; под науч.

Для домонополістичної стадії капіталізму була характерна не­рівномірність на рівні підприємств і галузей національних еко­номік, що обумовлювалося низьким рівнем суспільного поділу праці, невеликими масштабами виробництва та інновацій і роз­поділом капіталу між ними на основі ринкового обміну. На стадії монополістичного капіталізму відбулася трансформація характе­ру нерівномірності, її закономірностей на рівні міжнародних еко­номічних відносин. Формування зрілої форми міжнародного по­ділу праці сприяло посиленню рівня відкритості національних

економік, їх галузей, структуруванню нових міжнародних еконо­мічних зв’язків і міжнародного виробничого співробітництва та кооперації. Інтеграція дедалі більшої кількості країн до процесів інтернаціоналізації господарського життя та відтворення у свою чергу посилила взаємозалежність національних економік і, від­повідно, поглибила нерівномірність економічного розвитку, роз­поділу благ науково-технічного прогресу. На сьогодні в системі координат державно-монополістичного і глобального капіталізму посилюється нерівномірність економічного розвитку окремих національних економік, що формує протиріччя між країнами сві­ту та визначає їх характер в економічній сфері зокрема. Існуюча система соціально-економічних протиріч, що випливають із нерів­номірності глобальної капіталістичної системи, набагато глибша та виявляється в політичній, соціальній, культурній сферах і ци- вілізаційному вимірі загалом. Отже, для сучасного світового гос­подарства характерні', диспропорції у формуванні світового су­

купного продукту в розрізі груп країн; різноргвневии характер участі країн у міжнародній торгівлі та міграції вільного капіталу; диференціація в показниках продуктивності праці; диспропорції в розподілі конкурентних переваг; нерівномірність міграції люд­ського та інтелектуального капіталу, міри його накопичення в країнах світу; невідповідність у масштабах накопичення капіталу і розподілу золотовалютних резервів країн; диспропорції в нау­ково-технологічному, інноваційному розвитку країн тощо.

Міжнародна технологічна нерівномірність визначає диферен­ціацію країн за рівнем економічного розвитку. У розвинутих країнах (табл. А.2 дод. А) активно формується новий технологіч­ний спосіб виробництва, який за концепцією технологічних укладів належить до шостого і містить такі технології, як біотех- нології, системи штучного інтелекту, глобальні інформаційні ме­режі та інтегровані високошвидкісні транспортні системи, нано- технології тощо, які мають вирішальне значення для участі краї­ни в процесі реалізації та розгортання наступної фази науково- технічного прогресу, а отже, визначають її місце в системі глобаль­ного економічного розвитку. Країни, які володіють технологіями майбутнього технологічного способу виробництва, стають ліде­рами випереджаючого економічного розвитку, мають вищий рі­вень суспільного добробуту, володіють інноваційними конкурент­ними перевагами. При цьому розвинені країни мають високотех- нологічні сектори національного господарства^[2], що виконують роль акумулятора як національного, так і глобального економіч­ного розвитку. Країни, які утримують сьогоднішнє світове тех­нологічне лідерство, на нашу думку, мають змогу забезпечувати самопідтримку своїх економік, так званий «запас міцності», за рахунок технологічної (інноваційної) ренти, що набувається ни­ми на світовому ринку.

Сучасна світова економіка демонструє значну нерівномірність у темпах економічного розвитку. Стає зрозумілим, що на шляху розвитку існують значні бар’єри соціально-економічного, полі­тичного, ідеологічного і культурного характеру, подолання яких для будь-якої країни є стратегічним довгостроковим завданням. На сьогодні центр світового економічного лідерства дестабілізо­ваний. Відбувається його переміщення із Заходу на Схід.

Економічну успішність економічних систем можна аналізува­ти з позиції класифікації країн за рівнем економічного розвитку провідними міжнародними організаціями, або ж у цивілізащйно- му вимірі. Завдання групування країн у напрямку ідентифікації функціональних ознак моделі випереджаючого економічного розвитку на даному етапі цього дослідження уявляється нам ускладненим.

Через проекцію світового технологічного лідерства, конкурентну перевагу цих країн у світовій економіці можна пояснити наявніс­тю можливостей системно впроваджувати інновації за рахунок досягнення високої продуктивності праці, динамічного перетво­рення традиційних галузей економіки на високотехнологічні, ін­новаційні, здатністю сформувати сукупний ринковий попит і пропонування, створювати нові потреби та задовольняти їх, по­стійно підвищуючи стандарти життя населення. США, Західна Європа і Японія в 1960-ті роки упродовж майже 30-ти років були головним центром світового економічного лідерства і суперницт­ва та формували «ядро» міжнародної економічної системи. На сьогодні в цих країнах зберігаються випереджаючі темпи зрос­тання технологій перспективного технологічного способу вироб­ництва, хоча власне вони наразі є джерелом світової економічної нестабільності, ризиків, та водночас і економічних сподівань що­до переведення глобального економічного розвитку на нову тра­єкторію зростання.

За статистичними даними Світового банку можна ідентифіку­вати 13 країн, яким упродовж 25 років вдавалося зростати серед­німи темпами близько 7 % на рік і більше, підтримуючи стійкі та стабільні темпи економічного зростання. Перелік таких країн по­дано у табл. 1.1.

Показник, який аналізується в табл. 1.1, це середній дохід на душу населення на початку періоду та в кінці аналізованого пері­оду. До цієї вибірки країн входить також Японія, високі темпи економічного зростання якої були обумовлені післявоєнним від­новленням та економічним розвитком. Японія та Бразилія пер­шими продемонстрували стрімке економічне зростання після Другої світової війни.

Країн, що розвиваються, у світовому господарстві налічується близько 180. Колосальні результати в економічному розвитку ма­ли країни «тигри» (Південна Корея, Сінгапур, Гонконг і Тай­вань). Серед інших азіатських країн можна виділити Індонезію, Таїланд і Малайзію. Спочатку економічне зростання Азії, класи­фікацію якої за рівнем економічного розвитку подано в табл. А.З дод. А, відбувалося повільно. Після того, як Азія відкрилася для міжнародної торгівлі товарами промислового призначення вклю­ченням до глобальної економіки, виявилося, що крім природних ресурсів, до національного багатства входять також і людські ре­сурси. Цінність останніх стрімко зросла після того, як вони стали доступними для глобальної економіки. Як вважають економісти, використання людських ресурсів стало основою азіатського зрос­тання та розвитку.

Таблиця 1.1 ТОП-13 КРАЇН СВІТУ, ЯКІ ПІДТРИМУВАЛИ ВИСОКІ ТЕМПИ Ekohomimiioi o зростання та розвитку

з другої половини XX ст. до 2005 р.

Il

Примітки: 1. Економіки, що досягли рівня доходів на душу населення, харак­терні для промислово розвинених країн. 2. Періоди, упродовж яких зростання BBll становило 7 % на рік і більше. 3. У постійних дола­рах США у 2000 р.

Джерело: World Bank, World Development Indicators. Подано за. Спенс М. Следу­ющая конвергенция- будущее экономического роста в мире, живущем на разных скоростях / М. Спенс ; пер. с англ. А. Калинина; под ред О. Филаточевой. — М.: Изд-во Института 1 айдара, 2013. — С. 77.

До 1990 р. «азіатські тигри» досягли середніх рівнів доходів і почали прямувати до рівня доходів розвинених країн. Такі краї­ни, як Індонезія і Таїланд характеризувалися стійким високим зростанням економіки. У 1960 p. Сінгапур був невеликою острів­ною державою, по суті, рибацьким поселенням із середнім ВВП на душу населення у 427 дол. 1960 року Сінгапур здобув незалеж­ність від Малайзії¹ і почав стрімко розвиватися внаслідок проду­маної державної політики, результатами якої стали два ключові моменти: подолання корупції в державних органах влади і спро­щення регуляторних процедур у відкритті бізнесу. Тобто, висока ступінь довіри до влади, сприятливий інвестиційний клімат, від­критість країни для світу, інклюзивність і людські ресурси стали запорукою успіху Сінгапуру, середній дохід на душу населення в якому досяг 38 тис. дол. Сьогодні Сінгапур — один із найбіль­ших портів світу і фінансовий центр.

Південна Корея і Північна Корея мали приблизно однакові доходи на душу населення у 1950 р. (близько 350-400 дол., що відповідало рівню доходів найбідніших країн Африки). У тепе­рішній час ВВП Південної Кореї сягає близько 20 тис. дол. на душу населення, тоді як у Північній Кореї цей показник у кілька разів нижчий.

Досвід Південної Кореї^{[3] [4] та Бразилії[5] підкреслює важливість мобілізації фінансових ресурсів для стійкої стратегії зростання за рахунок інвестицій. Хоч обццві ці країни були зосереджені на ін­дустріалізації, Бразилія більше покладалася на зовнішні борги для фінансування своїх заощаджень та інвестиційного розриву, через що значно зростали її суспільні витрати. Корея своє стрімке економічне зростання почала з позиції набагато гіршого стану рахунку поточних операцій, ніж у Бразилії, але зміцнила свій зов­нішній баланс за рахунок жорсткої фінансової дисципліни, під­вищення внутрішнього рівня заощаджень і форсованого експорт­ного зростання. У Бразилії і Кореї спостерігалися високі темпи зростання між 1960 (дохід на душу населення в Кореї становив близько 1,8 тис. дол., у Бразилії— 2,2 тис. дол. відповідно) і 1980, але їх досвід у 1980-ті рр. (середній дохід на душу населен- ня — 5 тис. дол. у Кореї, 7 тис. дол. у Бразилії) був діаметрально протилежний. У Бразилії сукупний продукт на душу населення зазнав стагнації впродовж останніх двох десятиліть після борго­вої кризи на початку 1980-х. А економіка Кореї, після спаду в 1980 році, відновилася миттєво. У 1990-ті рр. реальний валовий продукт1 на душу населення Кореї склав майже 12 тис. дол., тоді як у Бразилії зменшився до 6 тис. дол.}

Хоча Корея і Бразилія впроваджували політику промислового розвитку, стратегії зростання в них суттєво відрізнялися. Модель економічного зростання Бразилії була внутрішньо орієнтованою, з акцентом виробництва на потреби великого внутрішнього рин­ку. Імпортозаміщення, обмеження імпорту і субсидування внут­рішнього виробника було серцевиною стратегії. Економічне зрос­тання відбувалося в основному за рахунок внутрішнього попиту, а зростання експорту було повільним (експорт становив 3 % від реаль­ного ВВП у 1960-ті, 4 %—у 1980-ті рр., 6,5 %—у 1990-ті рр.)^{[6] [7].}

На відміну від Бразилії, Корея почала відмовлятися від полі­тики заміщення імпорту з 1960-х років і взялася впроваджувати експортоорієнтовану політику. Спочатку уряд заохочував трудо­місткі промислові галузі експорту, але через посилення протекці­онізму для трудомістких галузей промисловості в країнах з роз­виненою економікою, акцент змістився на заохочення експорту галузей промисловості з більш високою доданою вартістю. Мас­штабні інвестиції в суднобудування, сталь і нафтохімію допомог­ли Кореї стати провідним експортером у цих секторах.

Способи, якими Бразилія та Корея фінансували інвестиції, особливо після першого нафтового цінового шоку на початку 1970-х, також пояснюють відмінності в їхніх макроекономічних результатах. Хоча у Бразилії^[8] національна норма заощаджень бу-

ла високою, однак внутрішніх коштів для здійснення інвестицій не вистачало. Зростаючий дефіцит рахунку поточних операцій фінансувався здебільшого за рахунок зовнішніх запозичень. Тиск перегріву посилився, коли економічна політика не була скориго- вана для пожвавлення зростання після першого нафтового шоку. Обслуговування зовнішнього боргу було ускладненим після того, як економіка постраждала від другого нафтового цінового шоку, а також у поєднанні зі значно більш високими світовими процен­тними ставками, що стало кульмінацією боргової кризи Бразилії.

Корея також мала великий дефіцит рахунку поточних опера­цій до початку 1970-х рр., який фінансувався за рахунок інозем­ної допомоги та зовнішніх запозичень. Проте норма заощаджень швидко зростала з плином часу: дефіцит бюджету залишався від­носно низьким і уряд стимулював як особисті заощадження, шляхом обов’язкових довгострокових заощаджень державних службовців та інших працівників, так і корпоративні заощаджен­ня, через політику обов’язкових низьких дивідендів. Це допомог­ло скоротити дефіцит поточного рахунку в 1970 рр. Після друго­го нафтового шоку відбулося значне його зростання, однак зростання експорту дозволило побороти дефіцит платіжного ба­лансу. Бюджетна дисципліна і жорстке валютне таргетування до­помогли втримати інфляцію під контролем. Державний борг та­кож зріс на початку 1970-х рр.

Політика в Кореї^[9] була приведена у відповідність з цілями стимулювання підтримки зовнішньої конкурентоспроможності й підтримки продуктивності інвестицій, які, у свою чергу, через передавальний механізм макроекономічної політики допомогли витримувати внутрішні дисбаланси. Реальний обмінний курс під­тримувався на відносно знеціненому рівні (використовувалася покрокова девальвація), експортери отримали різні стимули, а також праця і навички в ключових секторах були модернізовані за допомогою підвищення професійної кваліфікації та навчання на робочому місці. Уряд надавав пріоритетне значення підви­щенню загального рівня освіти. У 1960 році, коли політика була орієнтована на працемісткі галузі промисловості, акцент змістив­ся на загальну освіту. Пізніше при зміщенні пріоритетів політики на сфери промисловості з високою доданою вартістю акцент був здійснений на посилення інженерної освіти і створення спеціалі­зованих науково-дослідних інститутів. Нерівність у доходах у Кореї залишалася відносно низькою, навіть після стрімкого зрос­тання в 1990-ті рр., у той час як у Бразилії^[10] нерівність доходів по­чала стрімко зростати, що супроводжувалося таким негативним чинником, як незначне покращання в рівні освіти.

Слід звернути увагу на аспект впливу зростання якості життя і народонаселення: у розвинених країнах темпи зростання вироб­ництва й доходів випереджали зростання населення, незважаючи на те, що наука, медицина і система охорони здоров’я вели успіш­ну боротьбу за тривалість життя людини. Чисельність населення в розвинених країнах зростала з часів промислової революції.

Інший, не менш цікавий регіон для аналізу передумов швид­кого економічного розвитку, — це африканський континент. Як­що порівняти два регіони — Азію і Африку на південь від Саха­ри, то Азія виглядала менш перспективним континентом в аспекті економічного зростання. Прогнози економістів зводилися до більшої перспективності Африки, яка більш багата природни­ми ресурсами. Нагадаємо, що природні ресурси довготривалий період розглядалися економістами як основа економічного зрос­тання країн. Хоча сьогодні стало зрозумілим, що багатство краї­ни на природні ресурси не несе в собі самостійного значення для стійкого і прискореного зростання. Східна і Південно-Східна Азія залишаються найбільш густонаселеним регіоном світу, до того ж з погляду забезпечення природними ресурсами її можна назвати бідним регіоном, порівняно з регіоном Африки на пів­день від Сахари, Латинською Америкою і Середнім Сходом.

Країни Африки на південь від Сахари з 2000-х рр. почали своє стрімке зростання, сценарій якого, на нашу думку, має спільні риси з досвідом Південної Кореї, яка почала свій шлях прискоре­ного зростання в 1950 році. Показовим є місце у світовому гос­подарстві маленької африканської країни Ботсвани, яка багата на поклади алмазів. Завдяки продуманій державній політиці цій країні вдалося в аналізований період (див. табл. 1.1) побороти труднощі національного конструювання і конфлікти та зайняти особливе місце в економіці Африки (хоча це становище не ста­більне).

Що стосується Азії, то за період починаючи з 1950-х рр. вона знайшла власний шлях інтеграції до глобальної економіки та змогла розвиватися такими прискореними темпами, яких не знала до цього економічна історія. Протистояння Африки і Азії за пер­спективні темпи економічного зростання завершилися успіхом Азії та поразкою Африки. Остання більше опікувалася форму­ванням державності, держави і державного управління. Великі запаси природних ресурсів тільки посилювали боротьбу за пото­ки багатства в країнах між різними силовими групами за відсут­ності сформованої держави, що не сприяло досягненню стратегіч­них довгострокових цілей, спрямованих на забезпечення зрос­тання. Азія ж, навпаки, мала переважно зрілі форми суверенних держав, моделі державного управління, що надало їй перевагу в стабільності й створило можливості для визначення та реалізації довгострокових цілей економічного розвитку. Азія, за відсутності інших конкурентних переваг, інвестувала в єдине, що в неї бу­ло, — у людей. Це дозволило їй поступово прискорити й стабілі­зувати темпи економічного зростання, сформувати нові конку­рентні переваги для економічного розвитку. Таким чином, країни Східної і Південно-Східної Азії отримали конкурентні переваги шляхом посилення відкритості своїх економік для світового гос­подарства, збільшенням диверсифікованості товарів у міжнарод­ній торгівлі. Особливо важливу роль для міжнародної торгівлі Азії відіграв процес зниження торговельних бар’єрів на товари промислового призначення. Країни з розвиненими економіками теж розвивалися доволі стрімко, завдяки здійсненим науковим відкриттям у той період. Однак модель стійкого зростання, що була прийнята світом, передбачала темпи у 2—2,5 % на рік.

Найяскравішим прикладом стрімкого економічного зростання є Китай. «Культурна революція» (1965—1975 рр.) була одним із варіантів економічної політики та сприяла початку ринково орієн­тованих реформ у 1978 р. З цього часу Китайська Народна Рес­публіка відмовилася від централізованого планування та інших невдалих експериментів в управлінні економікою, замінивши їх ринками та ринковими стимулами. Тобто країна почала процес відкриття своєї економіки іншому світу, тим самим радикально змінила напрямок свого руху і стала економікою, яка зростала найшвидшими в економічній історії темпами та мала найбільшу чисельність населення. Разом з тим ВВП Китаю з 400 дол. на ду­шу населення 1978 року досяг 3500 тис. дол. у теперішній час.

Особливо стрімкий розвиток економіки Китаю розпочався з 2000 року. Стійкі темпи зростання, що перевищували 9 % на рік, стали «економічним дивом» у світовій економіці: Китай перетворився на найбільшу економічну державу. Саме тому ця країна сьогодні здійснює глобальний вплив і відповідає за підтримання стабіль­ності міжнародної економічної системи¹.

Завдяки позитивній динаміці нині Китай має багато інвести­ційних можливостей. Віддача від інвестицій є великою, що стало наслідком підтримання стимулюючого інвестиційного клімату суттєвими державними інвестиціями^{[11] [12]. Це створило ефективну систему мотивацій як для бізнесу стосовно інвестування, так і для домашніх господарств щодо заощадження. Китай дозволяє та стимулює прямі іноземні інвестиції з боку корпоративних струк­тур, оскільки цей процес супроводжується передачею знань і технологій. Тривалий час прямі іноземні інвестиції стимулюва­лися податковими пільгами, і були створені експортні зони з не­обхідною інфраструктурою. Однак більшість із цих стимулів з часом було ліквідовано через втрату їх функціональної необхід­ності і перекосів, які вони породжували. Водночас позитивом стимулювання прямих іноземних інвестицій і венчурних компа­ній у китайській економіці стало підвищення її фінансової конку­рентоспроможності. Такий хід подій став можливим унаслідок захоплення міжнародних експортних ринків, підвищення здатно­сті країни виробляти товари, що вимагаються ринковою специфі­кацією. Також слід зазначити, що наука та наукова політика в Китаї є важливим інструментом у створенні його економічної і технологічної могутності. Іншим не менш ефективним інструмен­том слугують фінанси[13].}

Такі країни, як Індія і В’єтнам розпочали своє зростання дещо пізніше. Індія розпочала економічні реформи у 1980-х роках. По­чаток цього періоду можна назвати точкою відліку її прискореного зростання. Після цього країна успішно поборола кризу 1990-х рр., а

темпи зростання економіки Індії почали перевищувати 6 %. Пе­ред початком кризи 2008—2009 рр. темпи зростання досягли майже 9 % на рік.

Приклад Азії розкриває причини та умови ефективності мак- роекономічної політики, які з певною часткою спрощення можна звести до таких: по-перше, усі моделі економічного зростання та розвитку мають стохастичні обмеження, і випадковості — це, скоріше, є нормою, ніж винятком; по-друге, несприятливі зміни часто стають причиною успішних змін; по-третє, стійке зрос­тання національного багатства в кінцевому підсумку засновуєть­ся на людському факторі, людському капіталі та знаннях, на по­стійних змінах структури економіки та на системах економічної і політичної організації, що створюють умови для продуктивного використання активів; по-четверте, державне управління має вирішальне значення; лише одних сприятливих економічних умов недостатньо¹.

На основі результатів 2012 року та очікувань на 2013 рік для країн Азії прогнози щодо перспектив розвитку економіки вказу­ють на зниження ділової активності. Проте цей регіон залишає за собою статус центру економічної активності у світовому госпо­дарстві хоча б за одним критерієм — темпом приросту ВВП, на фоні рецесії в Єврозоні та США. Баланс зовнішніх і внутрішніх ризиків регіону зміщується в бік зниження. Зовнішні ризики для регіону пов’язані з можливістю посилення кризи в Єврозоні й ри­зиками фіскальної політики в США. Якщо ці ризики проявляться, то відкрита і орієнтована на міжнародну торгівлю економіка країн Азії зіштовхнеться з більш низьким зовнішнім попитом та іншими вторинними ефектами (наприклад, щодо довіри), і зрос­тання може виявитися істотно нижчим. Значна частка аналізу вторинних ефектів, що створюються країнами з розвиненою економікою для країн Азії з ринком, що розвивається, зосере­джена на вторинних ефектах через канали торгівлі та довіріг. Це пов’язано з тим, що відбулося підвищення фінансової інтег­рації країн Азії з ринком, що формується, та інших країн з рин- ком, що формується, зі світовими фінансовими ринками. Резуль­татом цього є більш висока чутливість країн Азії до фінансових потрясінь. Одночасно відбулося посилення фінансового стресу в країнах із розвиненою економікою упродовж 2008—2013 рр., що було пов’язано зі зменшенням потоків капіталу і зниженням цін на активи в регіоні Азії. У цілому, однак, потоки приватного ка­

піталу в регіон залишаються значними, триває активне зростання кредитів. Зі збільшенням відкритих позицій волатильність на сві­тових ринках капіталу також може здійснювати більш сильний вплив, у тому числі через вплив на обмінні курси. Серед внутріш­ніх ризиків для регіону основний пов’язаний з більш низьким, ніж очікується, середньостроковим потенційним зростанням у країнах Азії з ринком, що формується. Активне зростання креди­ту в країнах з ринком, що формується, підтримувало попит, од­нак побічним ефектом є створення ризиків для фінансової стабіль­ності. Якщо темпи зростання економіки в країнах регіону вияв­ляться меншими, ніж очікувалося, це вплине на створення вто­ринних ефектів через канали торгівлі та вплине негативно на до­ходи експортерів біржових товарів.

Подібне потрясіння помітно вплине на країни, які надто пов’я­

зані між собою точками постачань усередині Азії (наприклад, Корею, Малайзію, Таїланд і провінцію Китаю Тайвань), а також безпосередньо через значний вплив на інших великих гравців — експортерів продукції обробної промисловості, особливо Німеч­чину та Японію. Таким чином, основними засадами ефективної економічної політики для регіону є досягнення належної збалан­сованості заходів політики між регулюванням зовнішніх і внут­рішніх ризиків та організацією умов для «м’якої посадки» еконо­міки. Зовнішні ризики мають більш нагальний характер, і зсув у бік лібералізації грошово-кредитних умов у посткризовий період у значній частині регіону є адекватним для більшості країн, ура­ховуючи зниження інфляції як у країнах з розвиненою економі­кою, так і в країнах Азії з ринком, що формується. Але при цьому зниження ставок у 2012 р. призвело до втрати частини наявного потенціалу політики в країнах Азії з ринком, що формується. Як наслідок, розриви між фактичним і потенційним обсягом вироб­ництва залишилися позитивними, а реальні директивні ставки за­лишаються значно нижчими за свій докризовий середній рівень.

В Індії, де інфляція як і раніше висока, грошово-кредитна по­літика має залишатися незмінною до початку процесу стійкого зниження інфляції. У Японії пом’якшення грошово-кредитної політики має сприяти економічному зростанню і виходу з дефля­ції. Однак Банку Японії для досягнення мети щодо прискорення інфляції до 1 % може знадобитися додаткове пом’якшення гро­шово-кредитної політики. Якщо проявляться ризики уповільнен­ня зростання, у деяких з країн (АСЕАН-5, Китаю, Кореї) досі зберігається простір для бюджетного маневру, щоб допустити повну дію автоматичних стабілізаторів, якщо складуться відповід­ні обставини, або використовувати дискреційні бюджетні стиму­ли. Проте в низці країн пріоритетом залишається досягнення «економічної прийнятності» боргу (тобто його відповідності еко­номічним нормативам МВФ) за рахунок бюджетної консолідації, що викликає довіру (Індія, Японія, В’єтнам)^[14].

Сучасні процеси глобалізації свідчать про зміщення акцентів з накопичення капітал/ в речовій і грошовій формі на освоєння конкурентних переваг інформаційних технологій та авансування розвитку інтелектуального капіталу. Основою постіндустріально- го устрою світового господарства, що складається на платформі інформатизації, виступає інтелектуальна праця. Міжнародний досвід СІЛА та європейських країн свідчить, що в загальному об­сязі тієї ж американської продукції на світовому ринку близько ЗО % займають інноваційні товари і нові технології, а інноваційна частка України менша за 1 %.

На сьогодні країни з ринком, що формується, та країни, що розвиваються (КРФКР), забезпечують переважну частку світово­го економічного зростання. Однак питання, чи збережуться висо­кі показники їх економічного зростання і стійкості у світовому господарстві, залишається відкритим через високу волатильність їх економічних показників, відносність періодів швидкого зрос­тання, тривалості спадів і спроможності до відновлення економік. Дискусія стосовно відриву економік даної групи країн від країн з розвиненою економікою набирає своєї актуальності. До кризи 2008—2010 рр. фахівці заявляли про від’єднання (зменшення за­лежності) економік країн, що розвиваються, від економік розви­нених країн. Однак зазначений період самої світової фінансово- економічної кризи та сучасна глобальна рецесія продемонструва­ли посилення залежності цих країн від провідних держав світу. Упродовж другої половини XX ст. економіки країн з ринком, що формується, та країн, що розвиваються, зазнавали серйозного зов­нішнього впливу від глобалізації економіки. На теперішній час країни з ринком, що формується, та країни, що розвиваються, мають відносну економічну стійкість. Можна вказати на вдосконалення ос­нов економічної політики, формування достатнього простору для маневру бюджетної і монетарної політик без шкоди для економіч­ної стійкості, що стало можливим в умовах поліпшення державної політики управління. Статистичну інформацію щодо основ еконо­мічної політики і розширення простору для маневру економічної політики в КРФКР подано на рис. Б. 1—Б.8 дод. Б.

Слід наголосити, що економічна стійкість цих країн стала мож­ливою завдяки диверсифікації їхніх економік за багатьма напрям­ками— структурою економіки (національного господарства), структурою торгівлі та складом капіталу. З іншого боку, темпи зростання в деяких країнах з ринком, що формується, і країнах, що розвиваються, останнім часом спиралися на приплив капіта­лу, швидке зростання кредитування і, в разі країн-експортерів бі­ржових товарів, стійкістю високого рівня цін на біржові товари. Однак вплив цих факторів є непостійним, вони можуть змінитися на протилежні, а це означає, що перспективи цих країн можуть бути не настільки надійними. Частина простору для маневру еко­номічної політики з підтримки стійкості національних економік (які формують центр економічного лідерства у світовому госпо­дарстві), побудованої ними за останні десятиліття, була викорис­тана під час глобальної кризи і ще не повністю відновлена. Дотепер спостерігаються ознаки уповільнення економічного зростання в деяких із цих країн.

Динаміка обсягу виробництва в emerging markets країнах на­багато складніша, ніж у країнах з розвиненою економікою. Залеж­ність стійкості темпів економічного зростання країн Східної Азії впродовж десятиліть від стійкості «економічних детермінант», таких як норми інвестицій, рівень освіти, торгівля, фінанси, роз­виток та якість інституційного середовища, які зазвичай включа­ються в регресії економічного зростання, є неявною, однак, на нашу думку, все ж таки ними [економічними детермінантами]

визначається. Темпи зростання в КРФКР залишаються на розум­ному рівні упродовж багатьох років, а потім, без будь-якої оче­видної зміни економічних детермінант, настає застій на десяти­ліття, тоді як в інших країнах спостерігаються тривалі періоди застою, які періодично перериваються сплесками прискореного економічного зростання.

Економічне становище в країнах з ринком, що формується, та в країнах, що розвиваються, різко погіршилося в 1970-ті та 1980-ті ро­ки. Період 1990-х років також не був прийнятним десятиліттям для КРФКР в Азії: більшість із цих країн зазнали різкого економічно­го спаду під час азіатської фінансової кризи 1997—1998 років. Навпаки, у багатьох emerging markets країнах Європи темпи еко­номічного зростання були високими після зниження обсягу вироб­ництва цих країн, пов’язаного з переходом до ринкової економіки.

Основними причинами прискорених темпів економічного зро­стання країн Азії (КРФКР) стали оптимальні заходи економічної політики, що допомагало їм продовжувати фазу піднесення та прискорювати відновлення після спадів. Визначальними в еко­номічному зростанні цих країн стали адекватна економічна полі­тика і розширення інструментально-інституціонального простору для її маневрування.

Який зв’язок структурних характеристик зі стійкістю національ­них економік як складових світового господарства? Крім макро- економічної політики, економічні показники в цілому та їх реак­ція на шоки зокрема визначаються структурними характеристи­ками економіки країни. В останні роки висувалися різні гіпотези, які пов’язують зміни в стійкості економіки emerging markets країн зі змінами в структурі їх економік. У світовому господарст­ві на національні економіки впливають зовнішні та внутрішні шоки. Можна ідентифікувати такі зовнішні шоки: глобальна не­визначеність, реальна процентна ставка в США, показники різко­го погіршення умов торгівлі, раптове припинення припливу капі­талу і рецесія в країнах з розвиненою економікою. Внутрішні шоки визначаються такі: показники кредитних бумів і системні банківські кризи; політична нестабільність. Внутрішня економіч­на політика — це показники інфляції, що виражалися однознач­ним числом, і рівні державного боргу нижче 50 відсотків ВВП; показник співвідношення міжнародних резервів і ВВП. Струк­турні характеристики: відкритість торгівлі, фінансова відкри­тість і рівність доходів.

Хоча на економічну стійкість країн можуть вплинути численні потенційні характеристики, виділимо найбільш значущі чинники розвитку світового господарства.

1) Підвищення ступеня відкритості торгівлі та диверсифіка­ція. Відбулося значне зміщення ступеня відкритості торгівлі та її структури в групі КРФКР. Ступінь відкритості торгівлі значно підвищився з часом у міру лібералізації торговельних режимів і зниження витрат на транспорт і зв'язок. Загалом посилення від­критості сприяє послабленню залежності від внутрішнього попи­ту та вразливості у разі внутрішніх шоків, але може також поси­лити вразливість економіки від зниження зовнішнього попиту. Посилення диверсифікації між торговими партнерами допомагає послабити вразливість економіки країн за економічного спаду, в конкретних країнах — торговельних партнерах. У цьому сенсі вважається, що різке збільшення обсягу торгівлі між КРФКР до­помогло їм перемліти фінансово-економічну світову економічну кризу 2008—2010 рр., хоча в перспективі це може посилити їх вразливість у разі уповільнення темпів зростання.

Міцність зовнішньої позиції країн (низькі рівні боргу, вира­женого в іноземній валюті, невеликі дефіцити рахунку поточних операцій) була важливим фактором щодо пояснення поширення глобальної рецесії у цих країнах. Велику роль у відновленні віді­грали показники іноземних резервів у великих країнах з ринком, що формується, таких як Китай.

2) Підвищення ступеня відкритості фінансової сфери та зміни в структурі потоків капіталу. Як і у випадку торгівлі, намітилося стійке підвищення ступеня фінансової відкритості у багатьох регіо­нах. Підвищення ступеня відкритості рахунку операцій з капіталом може сприяти диверсифікації ризику, проте може також посилити вразливість країн у разі фінансових шоків або раптового припинен­ня потоків капіталу. Для деяких країн з ринком, що формується, і країн, що розвиваються, схильність до мінливості потоків капіталу пом’якшила зміни в їх структурі — на користь прямих іноземних

інвестицій (ПП), які вважаються більш стабільними.

3) Рівність доходів. За глибоких соціальних відмінностей вплив зовнішніх шоків посилюється викликаними ними конфліктами у рівні доходів. Коригування на зовнішні шоки часто веде до нас-

¹ Москаленко А. Н. Условия и факторы опережающего экономического развития в совре­менном мировом хозяйстве / А. Н. Москаленко // Экономика и предпринимательство. — М.,2014. № 1. — Ч. 1,—С. 18—20.

лідків у сфері перерозподілу, і в країнах, в яких існує «прихова­ний соціальний конфлікт», який вимірюється такими показовими змінними, як нерівність доходів, етнічна та лінгвістична роздроб­леність і соціальна недовіра, коригування зазвичай виявляється неадекватним, продовжуючи негативну дію шоку. Більш справед­ливий розподіл доходів дозволяє країнам зберігати періоди висо­ких темпів зростання. Навпаки, збільшення потоків ПП пов’язано з невеликим, але статистично значущим подовженням середньої тривалості періодів зростання. Вплив структурних факторів на темпи відновлення є більш очевидним. Водночас, і підвищення ступеня відкритості торгівлі, і диверсифікація, і нижчий рівень фінансової інтеграції, і більш висока міра відкритості рахунку операцій з капіталом, і більш високий рівень ПП мають значущий зв’язок із прискоренням зростання.

У 1993 році Світовий банк опублікував звіт про «східно- азійське диво»¹, у якому висвітлено основні субстанціональні причини прискореного економічного зростання та розвитку країн зазначеного регіону. У доповіді проаналізовано елементи успіхів у продуктивності Азії та стверджувалася потенційна можливість перенесення їх в інші країни, що розвиваються. Ці основні елементи економічної успішності можна звести до та­ких: 1) розумні макроекономічні основи та стабільні інститути, що мають за мету збалансований бюджет і конкурентоспромож­ну валюту; 2) технократичні режими і політична стабільність, які за умови високого кредиту довіри до політики та зниження невизначеності виступають важливим фактором для іноземних інвесторів; 3) зовнішня (експортна) орієнтація; 4) опора на рин­ки; 5) більш суперечливий набір промислової політики із селе­ктивними урядовими втручаннями, повсюдне використання «конкурсів» серед фірм як суб’єктів конкуренції; 6) високі те­мпи зростання інвестицій у розвиток людського капіталу; 7) високі фізичні темпи зростання інвестицій; 8) процес при­дбання технологій відповідає динаміці порівняльної переваги; 9) помірний демографічний перехід.

Серед великої кількості різноманітних пояснень економічного дива східноазійських країн на найбільшу увагу заслуговують два нові підходи. Прихильники неокласичного підходу вважають

The East Asian Miracle: Economic Growth and Public Policy (World Bank Policy Research Reports] / By the World Bank Book. — Washington, ЕЮ: World Bank, 1993. — 408 p. причиною успіхів східноазійських країн правильне закладення основ розвитку. їхні опоненти констатують, що ці країни успіш­ніше за інші забезпечували стабілізацію економічного середови­ща і надійної правової бази держави, що сприяло внутрішній і міжнародній конкуренції. Виходячи із неокласичного підходу, роль уряду полягає у стимулюванні інвестицій у людський капі­тал, освіту та охорону здоров’я. Особлива увага акцентується на інвестиціях в інтелектуальний капітал.

Прихильники альтернативних поглядів довели, що економічні успіхи Східної Азії не можуть бути описані за неокласичною мо­деллю^[15]. Наприклад, промислова політика та інтервенції на фінан­сових ринках, які є стандартними заходами втручань у цих краї­нах, не підпадають під схеми неокласики. Підхід державного управління, що використовувався в Східній Азії, скоріше можна описати як модель розвитку під керівництвом держави. До того ж, як і неокласичний інструментарій економічної політики, цей підхід головну роль надає ринковим силам, як рушіям, які спро­можні забезпечити ефективний перерозподіл ресурсів та інвестицій між галузями економіки. До того ж він наголошує на мобільності ресурсів між галузями, який, однак, на практиці урядами країн Схі­дної Азії був замінений на активну політику державного втручання. Ця політика характеризувалася використанням таких нетарифних фінансових методів (що викривлюють ціни й призводять до нівелю­вання конкурентних відносин), як експортні кредити, внутрішні ви­робничі субсидії, політика державних закупівель, інші заохочення, що стимулюють промисловість.

Неокласична школа не оцінила ефективності такої подекуди агресивної державної політики у підтримці прискореного еконо­мічного зростання країн Східної Азії. Водночас школи інституціо- нального спрямування оцінили історичну роль державного втру­чання в економіку східноазійських країн.

Отже, альтернативні наукові погляди дійшли різних точок зору. Неокласична школа економічної думки пояснює економічні успіхи цього регіону завдяки діями ринкових механізмів. Інституціональ- ний напрям наголошує на провідній ролі інститутів влади, бізнес- середовища, особливого характеру взаємовідносин між державою та бізнесом, менталітету, економічних умов та обставин.

Отже, усе зазначене вище дозволяє нам виділити ознаки су­часного світового господарства, умови та чинники, які визнача­ють випереджаючий характер його розвитку, а саме:

— значне зростання продуктивності та ефективності виробни­цтва, зумовлене впровадженням інформаційних і комунікаційних технологій, посиленням їх значення в економічному розвитку на­ціональних держав;

— лібералізація і дерегулювання міжнародного руху капіталу через систему міжнародних інституцій, підвищення ролі THK у світогосподарських процесах;

— посилення глобальної конкуренції на основі інноваційних конкурентних переваг у технологіях виробництва та державного і корпоративного управління;

— зародження глобального менеджменту та макроекономі ч-

ного менеджменту, що реалізується у стратегіях економічного розвитку різних рівнів;

— збільшення простору для маневру економічної політики країн з ринком, що формується, і країн, що розвиваються.

Історія становлення світового господарства дозволяє нам іден­тифікувати форми випереджаючого економічного розвитку, що, на наш погляд, сформувалися в економічних системах розвине­них країн і країн з ринком, що формується, і були ефективно реа­лізовані в їх економічній політиці:

• соціально-економічний і технологічний прорив",

• імпорт технологій, їх реінжиніринг та інтеграція в процес міжнародного трансферу технологій, що забезпечує доступ до провідних технологій і відкриває можливості «вирівнювання» у технологічному рівні розвитку порівняно з передовим;

• політика стимулювання імміграції висококваліфікованих кад­рів і науковців з одночасним нарощуванням чисельності власних науковців, посиленням їх підготовки;

• інклюзивність як цілеспрямований економічний процес (можливості, що створюються зростанням, є відкритими для лю­дей; ступінь нерівності доходів і доступу до основних послуг об­межується прийнятними межами);

• відкритість і міжнародна торгівля товарами та послугами, потоками капіталу та передача знань і технологій.

Усі зазначені форми випереджаючого економічного розвитку виявляються в економічних системах розвинених країн. Водно­час для них характерна така ключова ознака моделі випереджаю­чого розвитку, як розумний розподіл вигід між усіма членами су­спільства.

З викладеного можна зробити попередній підсумок про техні- ко-економічну парадигму економічного розвитку сучасного сві­тового господарства, що визначає умови та чинники його функ­ціонування: вона засновується на трансформації міжнародного порядку в другій половині XX — на початку XXI ст., ротації центрів світового економічного лідерства та конкуренції, тобто зміщення центру випереджаючого економічного розвитку із За­ходу на Схід, та передбачає посилення значущості таких крите­ріїв, як цивілі заційна ідентифікація та інклюзивні сть, технологіч­ність, інтелектуалізація, інформатизація й соціалізація людського розвитку.

Як результат, можна виокремити підсистеми світової економі­ки та міжнародних економічних відносин, із девальвацією зна­чень чинників випереджаючого розвитку у міру руху від першої до третьої підсистем. Перша підсистема є сукупністю розвине­них країн, які отримують найбільші переваги від глобалізації сві­тового господарства та мають усі можливості для розвитку постіндустріального суспільства, розвивають його, є носіями економічного лідерства на основі високотехнологічних (інно­ваційних) конкурентних переваг, здійснюють міжнародний трансфер технологій через канали міжнародної торгівлі та міжнародного співробітництва і сприяють процесу міжнарод­ного технологічного вирівнювання та соціально-економічної конвергенції. Друга підсистема країн охоплює країни з ринком, що формується, та країни, що розвиваються, ґрунтується на квазі- індустріальному типі суспільства, які на основі запозичення такої форми випереджаючого економічного розвитку (як, наприклад, у Японії), як імпорт технологій, копіювання, програми стимулю­вання імміграції фахівців провідних світових галузей, залучають­ся до сучасної зрілої форми світового господарства, у тому числі в рамках процесу міжнародної економічної інтеграції. Третя під­система включає в себе країни, що розвиваються, з низькими до­ходами, переважний тип розвитку яких— індустріальний, що визначає їх аутсайдерську позицію за межами глобального інно­ваційного процесу, їх інституціональну неспроможність і техно­логічну неготовність до сприйняття результатів глобального нау­ково-технічного прогресу.

1.1.2. Якісні зміни ціннісних орієнтирів системи стратегічних потреб світового суспільства в умовах його трансформації

Ціннісні орієнтири трансформації стратегічних по­треб світового суспільства тісно пов’язані з поставленими суспіль­ними цілями та механізмами їх досягнення. У монографії Нобе­лівського лауреата з економіки (1988 р.), французького вченого Mopica Алле «Економіка як наука» піднімається питання поста­новки цілей суспільством. Однак економіці як науці в даному ас­пекті відводиться другорядна роль. Чи може економічна наука визначити цілі існування суспільства? Mopic Алле вважає, що економічна наука не займається визначенням цілей, які має ставити перед собою суспільство. До того ж, вона б і не могла цього ро­бити, адже у будь-якому суспільстві існують питання, пов’язані з постановкою цілей; але визначення цілей не входить до сфери економічної науки. Цілі, які переслідуються суспільством, мо­жуть бути якими завгодно.

Головною метою в рамках некласичної економічної науки є прагнення до ефективності економіки. У соціально-орієнтованих економіках, які функціонують на принципах постнекласичної економічної науки, порушується питання справедливості у роз­

поділі шляхом досягнення соціального компромісу, де ключова роль відводиться державі, хоча принцип справедливості залиша­ється відносним (у різних суспільствах). «Можна поставити за мету створити найбільш прогресивну економіку, — зазначає М. Алле, — або ж, навпаки, надати першорядне значення стабіль­ності та надійності зайнятості та отримання доходів»^[16]. Питання актуальності постановки цілей випливає із характеру трансфор­мації цінностей суспільства та його потреб, що еволюціонують майже синхронно з рівнем підвищення добробуту націй. Тому ці­лі суспільства можуть бути виявлені тільки шляхом функціону­вання політичної системи, у рамках процедур, які розрізняються залежно від країни та епохи. Але при цьому вирішується одне й те саме завдання — досягнення компромісу між потребами, що визначаються ціннісними орієнтирами різних громадян, урахо­вуючи, що, як це зазвичай буває, їхні потреби суперечливі та за­лежать від середнього рівня доходів на особу, котрі визначають їхні можливості й індивідуальне сприйняття реальної дійсності. Суспільний вибір, таким чином, визначається мірою досягнення згоди між політичними колами та індивідами шляхом політично­го обміну.

Ціннісні орієнтири неокласичної теорії виходять з базової ме­тодологічної установки, а саме моделі людини — раціонального суб’єкта, який прагне до максимізації своєї вигоди і міри, а отже, і цінності. Згідно з неокласичним підходом, що різниться між представниками ортодоксального напрямку і нового інституціо­налізму, економіка виступає гомогенною системою, в якій діють однакові максимізатори задоволень. Традиція моделювання лю­дини, як носія цінностей суспільства, була започаткована класи­ками економічної думки, які вважали таку модель категоричним імперативом розвитку економічного аналізу, його базовою перед­умовою.

Отже, цілі суспільства визначали його ціннісні орієнтири з по­зиції необхідності максимізації добробуту, тобто найбільш пов­ного задоволення існуючих потреб за наявного набору ресурсів і технологій. Тому індивід повинен був виступати як утилітарист, задовольняючи власні утилітарні потреби, які не пересікалися з потребами позаутилітарного, ціннісно-орієнтовного характеру. Така модель поведінки людини, економічного агента, індивіда спонукала до чітко визначеного набору дій у ринкових умовах.

Австрійська школа, представлена роботами таких учених, як Людвіг фон Мізес, Ізраель Кірцнер, іде дещо далі, та включає по­няття людської діяльності у постановці цілей. Людська діяль­ність містить у собі поведінку, націлену на ефективність, типову для раціональних суб’єктів, крім того, вона включає елемент пиль­ності, а саме підприємницький елемент у людському механізмі прийняття рішень. Людська діяльність, таким чином, розгляда­ється як активна, творча, олюднена діяльність, та виконує два зав­дання: визначення відповідної системи координат, яка пов’язує цілі та засоби їх досягнення, і досягнення ефективності щодо неї, що виступає єдиною інтегрованою людською активністю. Раціо­нальна діяльність є більш вузьким поняттям, у цьому сенсі більш широкою концепцією виступає людська діяльність homo agent Мізеса¹.

У свою чергу І. Кірцнер наділяє homo agent вбудованою схиль­ністю до пильності стосовно цілей, що з’являються, та виявлен­ню невідомих до цього ресурсів, які визначають засоби досяг­нення таких цілей. Усвідомлення наявності підприємницького елементу в людській діяльності не дозволяє більше інтерпретува­ти рішення, в аспекті трансформації цінностей і потреб, як просте обчислення, що, у принципі, може бути прийняте шляхом меха­нічного маніпулювання «даними». Кірцнер визнає, що людське рішення не може бути пояснено тільки в термінах максимізації як пасивної реакції, яка приймає форму вибору «найкращої» (най­ефективнішої) лінії поведінки, визначеної обставинами. Підпри­ємницький елемент припускає чиюсь здатність недвозначно встановити систему координат, яка пов’язує засоби і цілі, котра, у свою чергу, недвозначно усвідомлюється суб’єктом, який при­ймає рішення; психологія прийняття рішень у ситуаціях відсут­ності такого попереднього подання суб’єктом, що приймає рі­шення, такої системи координат, яка зв’язує засоби і цілі, може зробити таке розподільче пояснення взагалі неспроможним, не більше ніж евристичним заходом, який не претендує на реалізм¹. Чистий підприємець Кірцнера є пильним стосовно до раніше не помічених можливостей у світі недосконалих знань, і виступає суб’єктом, що приймає рішення без будь-яких засобів узагалі.

Дискусія про загальнолюдські цінності дуже важлива, оскіль­ки людство на сьогодні створює систему цінностей, яка призво­дить до постійної боротьби за успіх, і не сприяє більш глибокому досягненню задоволеності. З часом дискусія про цінності може привести до зміщення пріоритетів суспільства і зрушень у виборі варіантів економічної політики, чому будуть сприяти кліматичні зміни й погіршення умов навколишнього середовища. Нині між розвиненими країнами і країнами, що не входять до цього числа, існує асиметрія в розумінні загальнолюдських цінностей і цілей існування людства. Розвинені країни мають хвилювання з приво­ду аспектів стійкості, що вилилося у програми стійкого розвитку глобального характеру. Країни, що розвиваються, такі побою­вання показують менше, оскільки намагаються не тільки наздог­нати розвинені країни, але й випередити за багатьма цілями еко­номічного і позаекономічного змісту та отримати доступ до ^[17] можливостей, що створюються в умовах статусу розвиненості. Однак із часом прагнення до зниження темпів зростання або пе­рехід до інших моделей розвитку будуть посилюватися у міру зростання середніх доходів і їх наближення до граничного рівня в країнах, що розвиваються. Світова економіка стикається з проб­лемами глобального характеру, тому стає очевидним, що вирі­шення поточних тактичних і стратегічних завдань щодо досягнення загальноцивілізаційних цілей розвитку і збереження духовно- мотивованих цінностей світового суспільства стає неможливим поза моделлю випереджаючого економічного розвитку.

Зміна ціннісних координат функціонування суспільства, а також перегляд його стратегічних цілей існування, по суті, відбувається комплементарно з трансформацією моделі людини в економічній науці і, відповідно, ціннісних орієнтирів, що з неї випливають.

Трансформується спосіб взаємодії людини і природи, характер їх коеволюції, де світ людини, глобальна цивілізація стає можли­вою як результат творчої (інтелектуальної) діяльності людини. Сучасний етап цивілізаційного розвитку, сучасна інтегральна, глобальна цивілізація, є результатом активної творчої діяльності людини, що обумовлює перегляд змісту загальнолюдських цін­ностей і стратегічних потреб людства, де акцентом стає особис­тість, людина як носій, творець і суб’єкт цивілізації.

Як наслідок, однією зі стратегічних потреб сучасного суспіль­ства стає потреба у свободі особистості, у певному розмірі та обсязі, що надається соціумом для нарощування її суспільно ко­рисних здібностей. Свобода, таким чином, виступає критерієм суспільного прогресу. Відповідно міра розвину господарського укладу, рівень його технологічної відповідності світовому рівню буде визначатися рівнем створених у ньому умов для вдоскона­лення особистості.

Однак ставлення до свободи особистості у соціологів і філо­софів виглядає неоднозначним. Надлишок інформації, соціальна мобільність людини, швидкість ситуативних змін, існування в

просторі «міжзусиль» і «міжкультур’я» прирікають людину на розгубленість від свободи, тягар постійного вибору та перевибо- ру¹. За Е. Тоффлером відбувається «футурошок», мовби вторг­нення майбутнього в теперішнє.

Свобода людини, і людина у свободі, таким чином, мають діа­лектичний взаємозв’язок. Специфіка людини до вільної самопри­чинное дії, що не має умовних основ каузального характеру, є її здатністю, яка, як зазначають соціологи, не відтворюється гене­тично або в процесі соціалізації, інкультурації, однак усякий раз для свого відтворення вимагає особистісних зусиль, завдяки яким і формуються особистісні структури свідомості. Зрозуміло, що особистісне начало притаманне конкретній емпіричній індивіду­альності, яка діє вільно і тим самим виділяє себе як особистість.

Потреби світового суспільства в їх ціннісній інтерпретації но­сять довгостроковий цільовий характер і можуть бути задані у формі економічних інваріантів для забезпечення деякої прогно- зованості трансформацій в економічній системі з метою їх забез­печення. Цільовою потребою світового суспільства стає досяг­нення добробуту людини, розвиток її в праці, збільшення вільного

Досягнення добробуту людини на рівні задоволення утилітар­них потреб, раціонального рівня реального споживання для лю­дини як творчої особистості, що створюватиме необхідні перед­умови для використання її інноваційного потенціалу, стає ключо­вою потребою сучасного світового суспільства, зважаючи на по­силення диференціації, розриву між найбагатшими та найбідні- шими верствами населення. Перед державою постає завдання забезпечення людини рівними можливостями для реалізації по­тенціалу власних творчих здібностей, як потенційної суспільно корисної праці інноваційного характеру, так і відчуття впевнено­сті в нормальному для конкретного суспільства рівні матеріаль­ного добробуту, а також зворотної підтримки з боку суспільства креативної праці та можливостей реалізації своїх інноваційних здібностей.

Рівень диференціації населення за рівнем доходів має зберіга­тися як механізм стимулювання висококваліфікованої, інтелекту­альної (творчої), ефективної праці, і обумовлюватися відміннос­тями у здібностях людей та інтенсивністю використання цих здібностей. Економічним інваріантом з метою забезпечення нор­мативного рівня диференціації доходів має бути заданий розрив у З—5 разів між найнижчими і найвищими доходами працівників, що мають однакову кваліфікацію, однак різний рівень інтенсив­ності використання своїх кваліфікаційних компетенций. До уваги мають також бути взяті здібності працівника й інші соціально обумовлені характеристики його праці, вимір яких здійснюється в межах формальних законодавчо обумовлених норм і неформаль­них оцінок працівника роботодавцем.

Наступною суспільною стратегічною потребою, що випливає з попередньої, є досягнення не тільки раціонального рівня спо­живання, як міри задоволення потреб людини для забезпечення можливостей реалізації її інноваційного потенціалу, але й досяг­нення якості та структури реального споживання, що відіграють важливу роль у досягненні добробуту людини, а також соціальної орієнтації економіки та моделі випереджаючого економічного розвитку.

Економічним інваріантом має стати показник якості реального споживання, що її можна задати як відносну характеристику споживання деякого набору товарів і послуг, які використову­ються населенням на кожному заданому етапі розвитку економі­ки і технології конкретного суспільства (раціональні людські по­треби).

Уведення в економічну систему такого економічного інваріанта, як раціональні людські потреби, визначатиме структуру реально­го споживання, де індикатором його прогресивності, що вказува­тиме на соціальну орієнтацію цієї структури, слугуватимуть певні пропорції. Випереджаючий економічний розвиток стає можли­вим тільки за умов забезпечення раціональних людських потреб, коли з’являється сенс далі розвивати науку і культуру, у суспіль­стві загального добробуту. У міру досягнення цього рівня раціо­нального реального споживання стає можливим змінити структу­ру споживання, здійснити перехід до випереджаючого розвитку більш просунутої групи споживчого бюджету, із пріоритетним споживанням технічно складних товарів. Тобто у міру задово­лення утилітарних потреб, пов’язаних з раціональним реальним споживанням з високим рівнем якості споживчих благ, можна розвивати сектор послуг неутилітарного характеру, пов’язаних з «високими» цілями розвитку людини. А отже, перед посттранс- формаційними економіками стоїть завдання формування такої системи економічних відносин і механізмів, які б практично орі­єнтували господарську систему не тільки на нарощування обсягів виробництва, товарів і послуг, але, перш за все, на вирішення

завдань досягнення певного рівня споживання за умови виконан­гресивної структури реального споживання товарів та послуг і вибору оптимальної структури споживання. Тобто вибір оптималь­ної структури споживання сучасним світовим суспільством, у межах нормативних характеристик диференціації, має стати стратегічною потребою та умовою збалансованого економічно­го розвитку.

ня нормативних характеристик диференціації та гарантіях міні­мального рівня реального споживання. Вибір економічних інва­ріантів має бути спрямований на досягнення найбільш про­

Водночас не менш важливою потребою сучасного світового суспільства є потреба перетворення трудової діяльності на сферу розвитку людини, що виходить із потреби людського роз­витку в моделі економіки для людини. З метою задоволення такої потреби важливим є вирішення завдання охорони праці та ство­рення гідних для людини умов трудової діяльності та умов реалі­зації інтелектуальних здібностей. Естетизація праці, її інтелекту­алізація стає можливою у міру просування до постіндустріальних технологій. Як мінімальний імператив за сучасних умов, необ­хідним є запобігання деіндустріалізації країн, як максимум, актив­не селективне регулювання відтворення з метою прискореного розвитку постіндустріальної сфери. Зазначене стає можливим за умов системного застосування інноваційних технологій постін- дустріального суспільства, що створює інституціональне середо­вище становлення передумов естетизації та інтелектуалізації праці, а також передумови для лімітування (ліквідації) проблеми важкої, шкідливої негуманної праці. Тобто, випереджаючий еко­номічний розвиток розглядається як спосіб задоволення потреби світового суспільства щодо переходу від переважання в госпо­дарській системі країн індустріальних технологій до інновацій­них (постіндустріальних) і створення відповідних постіндустріа- лізму умов праці, естетизації трудової діяльності. Ці завдання можуть бути реалізовані за умов переходу від праці репродуктив­ного характеру до праці переважного інноваційного характеру, у межах розвинених технологій індустріального та постіндустріаль- ного типів.

Тобто важливим є застосування альтернативних форм органі­зації праці, які дозволяють широко використовувати інновацій­ний потенціал людини, що втілюється в кінцевий якісний резуль­тат, за умови ініціативної та стимульованої інтелектуальної праці. Безумовно, ця потреба може бути реалізована в межах якіс­них змін структури економіки, де матимуть місце макроеконо- мічні зрушення на користь переважання сфер творчої людської діяльності. Випереджаючий економічний розвиток, як модель економіки для людини, ключовим завданням має принцип переорі­єнтації економіки на розвиток людини, на інтелектуальну твор­чу діяльність.

Однак у теперішній час, незважаючи на прогресивні соціальні зрушення в бік забезпечення зазначеної потреби, пізній капіта­лізм «набуває нове протиріччя — людини і капіталу», як зазна­чають учені неомарксистського напряму. Це «протиріччя зрос­таючого потенціалу вільної творчої діяльності робітників, розвитку особистісних якостей Людини (як родової істоти), з одного боку, і глобальної гегемонії капіталу, що намагається підкорити собі особистість людини — з іншого»¹. Однак досяг­нення свободи може мати приховані мотиви реалізації інтересів капіталу. Свобода, вимірниками якої є міра вільного вибору спо­собу задоволення матеріальних і духовних потреб, вільний час людини, безпосередньо оприбутковується капіталом. Чому так відбувається? Свобода перетворюється на жорстко детермінова­ний капіталом (глем-капіталізмом) час за стандартами «суспільс­тва споживання». Вільний час ринок заповнює системою форм масового систематичного «шопінгу», споживанням продуктів ма­сової культури, організованого капіталом відтворення здібностей людини в системі освіти тощо. Основною ідеєю К. Крауча у книзі «Дивна не-смерть неолібералізму» (2012) є протиріччя впливу капіталу на суспільство та індивідів. Учений приходить до ви­сновку, що корпорації, транснаціональний капітал навчилися приватизувати прибутки і сощологізувати збитки^{[18] [19]. Досягнення свободи особистістю поза межами суспільства, котре охоплене тотальною функціональністю капіталу, є складним надзавданням, яке може бути досягнуте лише за умови розв’язання протиріч людина-капітал на основі перегляду загальнолюдських цінностей і цілей розвитку людства.}

Протиріччя в системі людина-капітал, як зазначають російські вчені О. Бузгалш та А. Колганов, сприяють тому, що капітал ви­кликає до життя дві суспільні сили, які він не може до кінця собі підкорити повною мірою. Це такі сили, як усуспільнення, що ви­являється в матеріальному виробництві, та масова творча діяль­ність. Обидві вказані суспільні сили вимагають вирішення двох «надзавдань» майбутнього суспільства— планомірності вироб­ництва і звільнення праці^[20]. Цей імператив дозволяє нам сформу­лювати зміст ще однієї стратегічної потреби світового суспільства: потреба в планомірності та збалансованості виробництва за умови створення можливостей для соціально-престижної творчої діяльності людини в рамках корпорації та участі в її власності.

Однак людиноцентрична парадигма некласичної науки ви­никла не одразу, а стала завершеною ключовою ознакою пост- некласичної науки в останній третині XX і на початку XXI ст. Після Другої світової війни панував технологічний детермі­нізм. Ми можемо наголосити на наявності локальних осередків звернення до людини як суб’єкта і кінцевої мети економічного розвитку, що можна простежити у футурологічних концепціях. Однак цьому передував процес цільової індустріалізації, на­рощування військової могутності, становлення моделі масово­го споживання, як форми задоволення матеріальних потреб світового суспільства.

Можна виділити такі акценти трансформації змісту матері­альних потреб світового суспільства в другій половині XX ст. по теперішній час:

— масове споживання, формуванню якого сприяли розвиток технології, підвищення рівня капіталоозброєнності, уніфікація та стандартизація виробництва, ефект масштабу;

— індивідуалізоване споживання, що виникло внаслідок нако­пичення переваг моделі масового виробництва: розвиток висо­ких, інноваційних технологій, зростання реальних доходів насе­лення та ринкової конкуренції, підвищення якості продукції та її диференціація за ціновими та споживчими сегментами, розмежу­вання смаків і потреб споживачів та виникнення ефектів реверсу попиту та реверсу пропозиції.

Відбувається еволюція потреб сучасного світового суспіль­ства. Власне феномен еволюції заслуговує на окреме дослі­дження. Логіку оновлення еволюційного процесу вдало про­аналізував український вчений Анатолій Гальчинський, який, спираючись на праці Миколи Моісеєва, Володимира Вернад- ського та Теяра де Шардена, проводить комплексний міждис­циплінарний аналіз постцивілізаційного процесу, логіки його перетворень як трансцендентної, метасистемної, та такої, що виходить за межі наявного суспільного досліду, базується на засадах хаосу та біфуркації і чинить вплив на сутнісне онов­лення каналу еволюції. Поняття «канал еволюції», «коеволю- ція», «універсальний еволюціонізм» увів у науковий обіг М. Моісеєв¹. Логіка універсального еволюціонізму зводиться до суперечності та дихотомії людина-природа, і засновується на тому, що Земля є цілісною живою системою. Її еволюційний розвиток детермінується не тільки біологічними передумовами та законами, а й свідомою діяльністю людини, що набула в наш час творчого інтелектуального змісту.

Наукові доробки таких видатних учених, як Володимир Bep- надський і Теяр де Шарден, мають за ключову ідею системну ін- клюзивність, інтегрованість людини в механізм еволюції, еволю­ційного розвитку планети, конвергенції фізичного (матерії) та екзистенціального (розуму). За Моісеєвим, людина, суспільство, природа є елементами єдиної системи, що підпорядкована спіль­ній логіці. А тому «універсальний еволюціонізм» є процесом ко- еволюції природи і людини, а також визначається принципом са­моорганізації та саморозвитку. Сутність саморозвитку системи полягає в тому, що він [розвиток] відбувається через внутрішні взаємодії, що притаманні самому Універсуму. Однак ці закони саморозвитку та самоорганізації систем ще далеко не пізнані. Тому концепція «універсального еволюціонізму»^{[21] [22] формує мето­дологічні засади щодо аналізу саморозвитку економічних систем, потенціалу їх саморганізації, визначає логіку цивілізаційних трансформацій, циклічність розвитку цивілізації, на основі пі-}

Pθ9¾∣Λ 1 знання сутності й потенціалу суперечності та єдності людини і природи. Коеволюція людини і природи визначає характер транс­формацій економічного розвитку, зокрема, в його еволюції, у русі до сучасних типів та інституціональних форм існування, а також зміну змісту і виду потреб сучасного світового суспільства, нової моделі споживання.

Отже, як зазначає А. Гальчинський, «...кожен цикл цивіліза- ційного розвитку — це завжди нова якість еволюційного проце­су, “новий канал еволюції”»^[XXIII]. Визначальною ознакою сучасного етапу поступального еволюціонізму, який уповільнюється, або інколи набуває реверсного спрямування, катастрофами, кризами, хаосами та біфуркаціями, є зміна характеру антропогенезу. Останній стає процесом поєднання людини і природи, як новий етап еволюційної трансформації цивілізації, її розвитку. Олюд­нення природи, інтеграція людського розуму із природою вияв­ляється у формуванні потреби в збалансованому економічному розвитку, стійкому розвитку, гармонійному розвитку людини і природи.

Однією із ключових стратегічних потреб сучасного світового суспільства, яка формується внаслідок коеволюції технології від­повідно до потреб людини, є розширення доступу широких мас до технологій з «поліпшення людської функціональності». Ці тех­нології набувають форми технонаноконвергенції. Надзавданням, і власне новою потребою, стає поліпшення людиною потенціалу свого здоров’я, когнітивних можливостей, способу людської вза­ємодії з природою, що виявляється у парадигмальні й зміні онто­логічних основ існування людини та характеру антропогенезу в бік його гуманізації зокрема.

Технології поліпшення людської функціональності у своїй си­нергетичній взаємодії породжуватимуть нові технології «покра­щання людини» (human enhancement). Важливо зрозуміти відмін­ність сучасної технологічної революції від тих спроб змінити природу людини технологічними засобами, які робилися раніше. Цілком очевидно, що нова технологія нині розвивається приско­реними, випереджаючими темпами. Такі проривні технології на­дадуть суттєву перевагу тим, хто матиме до них доступ. Як конс­татують учені, тиск в інтересах використання цих технологій

буде наростати, а викликані ними проблеми будуть першорядни­ми і дедалі більше проникатимуть у повсякденне життя людини¹.

Отже, ситуація трансформації змісту ціннісних орієнтирів у теперішній час має певну міру складності. Мине не одне десяти­ліття, доки люди, інтелектуальні працівники, які вже сьогодні діють у системі позаекономічної мотивації, прищеплять таку мо­дель поведінки, ці принципи людської діяльності колективам, компаніям, урядам. Зміст сучасного етапу постіндустріального розвитку значною мірою полягатиме в забезпеченні паралельного та неперервного зміцнення позаекономічної мотиваційної систе­ми в узгодженні з суспільними інтересами і формуванні нової си­стеми ціннісних орієнтирів державної економічної політики.

1.1.3. Зміна парадигми дослідження місця економічного розвитку в архітектоніці важелів функціонування суспільства

Найбільш поширеним критерієм оцінки результатив­ності функціонування систем є категорія розвитку, основним принципом якого є стійка, спрямована мінливість, результатом якої в кінцевому підсумку є поява нової якості системи. Роз­виток, як відомо, може бути: 1) регресивним революційним), що означає зниження якості, деградацію системи до більш ниж­чого рівня адаптаційної рівноваги; 2) інволюційним, що перед­бачає внутрішнє ускладнення складу і функцій системи без зовнішньої експансії та/або збільшення її продуктивності, що зближує такий тип розвитку зі станом відносної геостатичності (як здатність системи зберігати відносно динамічну постій­ність структури, стійкість основних властивостей і функцій за рахунок активізації механізмів застосування до зовнішнього середовища); 3) прогресивним, залежно від швидкості, масшта­бів перебігу відповідних процесів, які можуть бути еволюцій­ними, або революційними, що не так часто трапляються в при­роді та суспільстві^{[24] [25].}

Проблематика розвитку постійно привертає увагу представни­ків наукового співтовариства різних сфер суспільних знань — економістів і соціологів, істориків і філософів. Це легко поясню­ється тим, що категорія «розвиток» є центральною в економічній науці та проникає в усі сфери суспільного життя. Аналіз розвитку неможливий без опори на фундаментальну теоретичну базу. Ло­гіка економічного розвитку емпірично доводить, що поняття еко­номічне лідерство є досить умовним, і на наш погляд, орієнтов­ним, оскільки не визначає стабільний статус для країни в тому сенсі, що світова економіка є динамічною системою та в ній ні­коли не буває статистичних станів, які закріплюють за країною статус абсолютної успішності. Усе змінюється, а в економіці тим більше. Підтвердження своїм міркуванням знаходимо також у «принципі» Д. C Кардуелла, який зазначає, що технічний прогрес являє собою відхилення від норми: у більшості суспільств техніч­на креативність спостерігалася лише упродовж відносно корот­ких проміжків часу¹. «Жодному суспільству, — зазначає Джоель Мокір, — не вдавалось упродовж тривалого часу втримувати лі-

• ∙• • 4

дируючі позиції, однак конкуренція між незалежними політич­ними одиницями гарантує, що за наявності хоча б однієї істинно креативної нації останні вимушені слідувати її прикладу»^{[26] [27].}

Елханан Хелпман у своїх дослідженнях констатує той факт, що економічне зростання почало поширюватися високими за іс­торичними оцінками темпами після Другої світової війни, проте його ключовими характеристиками стали нерівномірність, збіль­шення диспропорції в доходах на душу населення в багатих і бі­дних країнах. Щоб зрозуміти, чому багаті країни стають багати­ми, а бідні країни бідніють, про що також ідеться у дослідженні^[28] норвезького економіста Еріка Райнерта, Хелмпан пропонує «ви­явити сили конвергенції, які спонукають країни з низьким дохо­дом на душу населення наздоганяти багаті країни, і сили дивер­генції, які спонукають багаті країни ставати ще багатшими»^[29].

Сучасна доктрина економічного розвитку формувалася упро­довж другої половини XX століття і по теперішній час. Ключові взаємозв’язки та взаємозалежності її еволюції існують між таки­ми елементами доктрини (див. рис. В. 1-8 дод. В): 1) розвиток те­орії та моделі, 2) цілі розвитку, 3) дані системи та оцінки продук­тивності і 4) політика та стратегії розвитку відповідно. У будь- який момент часу або за будь-який період ці чотири комплекти елементів взаємопов’язані між собою. Цілі розвитку впливали на формування теорій і гіпотез розвитку, що, у свою чергу, визна­чали вибір політики та стратегії розвитку, а потім здійснювалась їх емпірична перевірка та підводилися підсумки ефективності обраної політики. Для кожного десятиліття — 1950-ті, 1960-ті, 1970-ті, 1980-ті, 1990-ті, 2000—2010 рр. —доповнювався та зміню­вався набір суспільно-економічних цілей розвитку, що їх економіч­на теорія обов’язково відображала через призму теорій і концепцій. Відбувалася рефлексія емпіричної дійсності та саморефлексія еко­номічної теорії, що обов’язково впливало як на цілі, так і на еконо­мічну політику і стратегії розвитку цих економічних систем, які свід­чили про їх ефективність (продуктивність), як результат обраної економічної політики і стратегії. Останнє в кінцевому рахунку впливало на вибір нових варіантів економічної політики.

Логіка економічного розвитку є, на наш погляд, дуже склад­ною. Упродовж еволюції людства змінювалася суспільна свідо­мість стосовно процесу соціально-економічного розвитку, як явища у формі невідворотного довгострокового зростання, що генерується удосконаленням виробничих сил, які, у свою чергу, здійснюють революційний вплив на інстиіуціональну структуру суспільства. Однак прогресивне трактування суспільством і лю­диною економіко-історичного процесу сформувалось не відразу, а стало досягненням тільки Нового часу. Прогресивне пожвав­лення соціально-економічного оптимізму чітко простежується в роботах релігійного філософа Фоми Аквінського. Його думка со­ціологічного толку сприяла «перетворенню» людини на рушійну силу соціально-економічного розвитку зі впровадженням у сві­домість людства тези «знати, щоб вірити», на противагу ключо­вій ідеї патристики «віра вище розуму»¹. Для формування подіб­ного оптимістичного бачення історії, згідно з яким людство

Никулина H. H Истоки идеи прогресса в творческом наследии европейских мыслителей Античности и Средневековья / H. Н. Никулина // Вестник МГТУ. — 2011. — Т. 14. —№2. — С.416.

«розвивається від століття до кращого століття», та впроваджен­ня цієї домінантної думки в суспільну свідомість, необхідним бу­ло викорінення песимістичного бачення в уяві мислителів Середніх віків. Сутнісне наповнення явища «соціально-економічний роз­виток» у розрізі таких підходів, як циклічно-хвильовий, регрес і прогрес, комплексно проаналізував у своїй праці «Стратегії мо­дернізації в світовій економіці» (2013) російський учений О. Маль­цев^[30]. За проведеним ним логіко-історичним аналізом процес економічного розвитку в історичній ретроспектив! та еволюції суспільної свідомості стосовно до неї постає в сценарній формі песимістичного й оптимістичного уявлення суспільного та інди­відуального розуміння людиною себе в універсуумі. Логіка цик­лічно-хвильового підходу економічного розвитку, представника­ми якого були Платон (428—348 рр. до н. е.), Аристотель (384— 322 до н. e.), Н. Макіавеллі (1469—1527 рр ), Дж. Віко (1668— 1744 pp.), Т. Мальтус (1766—1834 рр.), Г. Рюккерт (1823—1875 рр.), О. Шпенлер (1880—1936 рр.) та інші, зводилась до постулату ек­зистенціальної статичності буття, яке трансформувалось у прин­циповий висновок про розвиток як процес, що не видозмінює субстанціональні основи світобудови. Послідовна зміна періодів піднесення і падіння у кінцевому розумінні означає «гру з нульо­вою сумою», коли соціум здійснює еволюційний кругообіг і по­вертається до висхідної точки. Визначеність наперед напрямку вектора історичної динаміки залишає невеликий простір для но­вих ідей, які знаходять інтерпретацію в рамках даної парадигми як бар’єр, що перешкоджає природній течії життя, і детермінує високий рівень ригідності (відторгнення) до інновацій. Прогре­сивний підхід до логіки соціально-економічного розвитку як процесу, що пов’язаний з його інтерпретацією мислителями і вченими (Авіустін (354—430 рр), Аквінат (1225—1274 рр.), Ф. Бекон (1561—1626 pp.), Т. Гоббс (1599—1679 pp.), Р. Декарт (1596—1650 рр ), Д. Юм (1711—1776 рр.) Ж. Тюрго (1727— 1781 рр.), Ж.-А. Кондорсе (1743—1794 рр.), Дж. С. Мілль (1806— 1873 pp.), К. Маркс (1818—1883 рр.), А. Гершенкрон (1904—1978 рр.), У. Pocroy (1916—2003 рр.), Д. Белл (1919—2011 pp.), Е. Тоффлер (н. 1928 р.) у формі неухильного сходження від помилки до істи­ни, заснований на зростанні людських потреб і ускладненні всіх сторін суспільного життя. Основним онтологічним рефреном, у контексті прогресивного підходу, стає необхідність рішучого роз­риву з минулим, яке здійснює уповільнюючий вплив на процеси пі­знання світу. На противагу традиційним поглядам про екзогенну природу знання, отриманого в результаті «одкровення зверху» і то­му подібного, що не потребує удосконалення, стимул до продуку­вання і накопичення інновацій стверджується як домінанта та детермінанта господарської політики. Антропоцентричний харак­тер концепція економічного розвитку дістала в процесі емпіричної апробації та оцінки результатів людської діяльності в епоху Ренесан­су і набула масового характеру в Новий час. Розвиток набув форми неухильного руху вперед, а індивід дістав право перетворювати природу на свій розсуд. Зростання міст і ремісничого виробництва стимулювало в пізнє Середньовіччя розвиток зовнішньої торгівлі, що сприяла формуванню попиту на технологічні нововведення.

Прискорення економічного розвитку та темпів економічного зростання Західної Європи, що поклало початок перетворенню прогресивного підходу (розуміння) логіки процесу соціально- економічного розвитку, як панівної думки, значною мірою зо­бов’язане кількісному і якісному зростанню знань. Оскільки між­народна торгівля та товарообмінні операції, оброблювана промис­ловість, зокрема військова промисловість, ставали провідними (наприклад, частка витрат на військові потреби в Англії в 1685— 1813 рр. досягла 74,6 %* у загальній структурі витрат державного бюджету), то потреба в мобілізації значних фінансових ресурсів для ведення бойових дій, окрім різкого прискорення процесів по­літичної централізації і становлення більш досконалої фіскальної системи, сприяла значній підтримці державою науки, зокрема для розвитку військової справи. Отже, потреба провідних держав світу у військовій могутності сприяла, говорячи сучасною мо­вою, розвитку інноваційних галузей національних господарств прискореними, подекуди випереджаючими темпами. Розвитком науки, як військової науки, можна пояснити логіку міжнарод­ної конвергенції, «дифузії інновацій». Відповідно до концепцій Е. Роджерса^{[31] [32] і М. Робертсона[33] відкриття нового фундаментально- го винаходу дозволяє нації-першовідкривачеві перейти до війсь­кової експансії з метою підкорення менш досконалих за техніч­ним рівнем держав. У свою чергу, країни з нижчим рівнем техні­ки і технології, починають запозичувати спочатку технологічні напрацювання потенційних завойовників, а пізніше і їх соціаль­ний уклад. Це, на нашу думку, є підсвідомим прагненням до ци- вілізаційної уніфікованості, та її впливом і результатом.}

Такий підхід розуміння тимчасовості, динамічності економічних систем та їх станів, рівня технологічності знаходимо також у працях К. Маркса, який писав: «Країна, промислово більш розвинута, пока­зує менш розвинутій країні лише картину її власного майбутнього»¹.

Ми не можемо не згадати про внесок К. Маркса в розуміння логіки історичного процесу. Без цієї теорії втрачається комплекс­на картина осмислення процесу соціально-економічного розвитку в еволюції наукової думки. Так, К. Маркс синтезував ідеї матері­алістичного розуміння історії та еволюційну парадигму, вивів формаційний підхід до історії, який полягає в розгляді прогресу як процесу постійної взаємодії людини і навколишнього середо­вища в трудовій діяльності. Продуктивні сили розглядалися ве­ликим мислителем як основний рушій переходу суспільства від однієї суспільно-економічної формації до іншої. Концепція соці­ального прогресу Маркса має виразну спрямованість у майбутнє, зміст якої полягає в досягненні свободи, якої невідворотно досяг­не історія незалежно від бажань людини. Він, у консенсусі з фі­лософами Просвітництва, вбачав сутність руху вперед в оволо­дінні людиною природи. Як засновник концепції історичного матеріалізму, вчений ототожнював розвиток суспільства і техно­логічний прогрес. Прогресивними соціальними зрушеннями він вважав лише ті, які усували перепони для модернізації виробни­чих сил і відкривали простір для удосконалення людини, як голов­ної продуктивної сили. Учення Маркса, яке на сьогоднішній день знаходить своє переосмислення у працях багатьох учених світу, пропонувало низку альтернативних пролетарській революції ме­ханізмів досягнення таких прогресивних соціальних зрушень, як розширений простір можливостей для всебічного удосконалення та розвитку людини. Аналіз Марксом капіталізму виходив далеко за межі XIX ст. У теперішній час очевидною основою розвитку

Маркс К. Полное собрание сочинений. / К. Маркс, Ф. Энгельс. — Т. 23. — М. : Политиздат, 1960. —С. 9.

суспільства стає зростання вільного часу, а виробництво в ре­зультаті його автоматизації більше не потребує масової робочої сили. Як вважають деякі вчені, наука і технології заміщують пра­цю робітників, а на зміну експропріації приватної власності при­ходять усуспільнення знань та інформації.

Після Другої світової війни, у зв’язку з необхідністю віднов­лення дестабілізованої економіки європейських країн і відбудови економік країн зруйнованої колоніальної системи, посилився ін­терес учених до вивчення проблематики соціально-економічного розвитку та прогресу. Завдання виведення теоретичного базису програмованого прискореного переходу від традиційності до су­часності мало особливо складний зміст і характер, оскільки пе­редбачало необхідність вироблення наукової антитези марксист­ському формаційному підходу з метою стримування поширення соціалістичних ідей у країнах Третього світу. Цей теоретичний базис мав слугувати взірцем моделей економічної успішності як практикоорієнтованої парадигми світового господарства. Мето­дологічним базисом гуманітарного дискурсу 1950—1970-хх рр. стало оптимістичне бачення майбутнього людства Визначальний внесок у зародження вказаної концепції здійснили Р. Арон, Д Белл, Е. Домар, К. Кларк, У. Ростоу, Р. Солоу, Е. Тоффлер, Р. Харрод та ін. Ключовою ідеєю зазначеної економічної думки став техно­логічний детермінізм, що передбачав мобілізаційну стратегію деве- лопменталізму, засновану на активній позиції держави і мобілі­зованого суспільства в напрямку розвитку для переходу в постін- дустріальну епоху. Зокрема, до концепцій технологічного детер­мінізму належать: концепція індустріального суспільства (3. Арон, О. Конт, Дж Стюарт Міль, Т. Веблен, Р. Хейлбронер, Ж. Фурастьє та ін ), концепція постіндустріального суспільства (К. Кларк, Д. Белл, Г. Кан, В. Іноземцев, А. Чухно та ін.); концепція нового індустріального суспільства (Дж. Кеннет Гелбрейт)¹; ^концепція інформаційного суспільства (Ж.-Ж. Серван-Шрайбер, Й. Масуда, Дж. Несбіт); концепція мережевого суспільства (М. Кастельс)^{[34] [35];}

концепція суспільства знання (Б.-А. Люндвал); концепція іннова­ційного суспільства (Б. Санто) та суспільство «третьої хвилі» (Е. Тоффлер); концепція постекономічного суспільства (В. Іно- земцев); концепція суспільства довіри (Ф. Фукуяма) та ін.

Капіталістичне суспільство має багато суперечностей. На сьогодні в умовах кризи знову піднімається проблематика перс­пектив капіталістичної системи. Й. Шумпетер у своїй праці «Ка­піталізм, соціалізм і демократія» писав, що «...капіталістична си­стема не гине від економічного краху, проте сам її успіх підриває суспільні інститути, що її захищають, і «неминуче» створить умови, в яких вона не зможе вижити...»¹. «Капіталістичний про­цес невипадково, а в силу самого свого механізму все більш під­німає рівень життя мас. Це відбувається через ланцюг мінливос- тей, тяжкість яких пропорційна швидкості просування вперед, але факт залишається фактом: капіталістичне виробництво одну за одною успішно вирішує всі проблеми забезпечення мас різни­ми товарами». Розглядаючи можливості капіталізму, Шумпетер також звертається до сильної мотиваційної системи даного суспіль­ного устрою, визначає її як ефективну. Учений вважав, що капі­талістичне суспільство «побудоване на суто економічних заса­дах: його фундамент, несучі конструкції, сигнальні вогні — усе це зроблено з економічного матеріалу».^{[36] [37] Звернення до ролі капі­талізму, його системи мотивацій, її ролі в сучасних умовах є особ­ливо актуальним з огляду на панування у світі неоліберальної концепції як його сучасної інституціональної форми, та великої сукупності протиріч, що з неї випливають.}

Угорський учений Янош Корнаї, відомий своїми компаратив­ними дослідженнями капіталістичної та соціалістичної систем, серед головних переваг капіталізму вбачає його інноваційну та динамічну сутність. «Стрімкі інновації та динамізм, — пише вче­ний, — не випадкові феномени, а характерні властивості капіта­лістичної системи». Соціалістична система, на його думку, не­здатна створювати революційно нові продукти та має значно нижчі показники технічного прогресу порівняно з капіталістич­ною¹. Входження у світ капіталізму створює умови для розвитку інновацій і прискорення науково-технічного прогресу. Водночас це збільшує шанси для використання такої можливості в конкрет­ній країні. Останнє, зрозуміло, не гарантує повного та негайного успіху^{[38] [39]}

Концепція конвергенції двох систем (країн соціалістичного та­бору з іншими високорозвиненими країнами), що також набула широкого розповсюдження, сприяла формуванню вестернізованого взірця моделі економічного розвитку, північноамериканського і британського типу, яка містила в собі ушверсалістські претензії щодо абсолютизації ролі виробничого фактора і підвищення рів­ня накопичення капіталу, що слугуватиме визначальним факто­ром при переході від однієї стадії розвитку до іншої, вищої та ефективнішої. Відповідно, слідування західним моделям прого­лошувалось невід'ємним атрибутом проходження країнами всіх стадій економічного зростання.

Однак, наприкінці XX — на початку XXI століття концепція технологічного детермінізму змістилася в площину песимістич­ного бачення майбутнього і необхідності пошуку альтернативних варіантів розвитку людства. З нашого погляду, причини подібних парадигмальних зрушень слід шукати в змінах конфігурації між­народної економічної системи, коли за межами розпаду біполярної системи, відбулося переміщення центрів ефективності світового господарства, відносного багатства та економічної впливовості із Заходу на Схід, що набуло з 2000-х рр. стійкого характеру.

Нагадаємо, що економічна теорія поділяється на дві гілки: по­літичну економію та економіко. Причиною такого поділу стала свобода погляду на природу та закономірності розвитку економіч­них систем і різні підходи щодо інтерпретації сутності власне та­кого явища, як економічна свобода. Отже, класично, предметом політичної економії як базової гілки економічної теорії є глибокі економічні закони взаємодії суб’єктів і соціальних груп у процесі суспільного відтворення. Економікс за предмет дослідження має пошук ефективного механізму використання обмежених ресурсів з метою забезпечення економічних потреб індивідів (споживачів) або фірм (виробників).

На сьогодні багатьма вченими ведуться об’ єктивні досліджен­ня реальних економічних процесів, успішно розкриваються їх механізми і здійснюється опис закономірностей і тенденцій еко­номічного розвитку. Наприкінці 70-х — поч. 80-х рр. XX ст. структурна криза стимулювала активізацію досліджень макро- економічної динаміки, пошук шляхів до її пояснення. Нове життя дістали теорії Йозефа Шумпетера, Миколи Кондратьєва. При пе­реході на постіндустріальний шлях розвитку країн світу, фактич­на невідворотність, безальтернативність і адекватність потребам часу якого доведена науковцями, важливе значення набуває по­шук нових організаційно-технічних рішень, що мають інституці- ональний характер, з метою стимулювання та регулювання інно­ваційної активності та діяльності суб’єктів господарювання. Декомпозиція процедури пошуку зазначених рішень визначає тип суб’єктів господарювання, можливість адаптації до змін еко­номічного середовища

Нова наукова парадигма про економічний розвиток зміщуєть­ся в площину еволюційної теорії, яка увібрала в себе досягнення теорії поведінки організацій, теорії економічних процесів, еконо­мічної історії. В економічній науці попередниками еволюційної економіки були Дж. Стюарт Міль, Карп Маркс і Йозеф Шумпе­тер, які використовували у своїх дослідженнях методологію ево­люційного підходу. Серед сучасних учених, котрі працюють у межах еволюційного підходу та розвинули його до рівня нової наукової парадигми, слід назвати Річарда Нельсона і Сіднея Уін- тера, Карлоту Перес, Карла Фрімена та ін. Особливістю сучасної теорії економічного розвитку є те, що вона спирається на еволю­ційний підхід, який дозволив визначити характерні для економіч­ного розвитку стани і процеси, а саме: нерівномірність, нерівно- вагу і циклічність, а також вказати на закономірності науково- технічного прогресу.

Під інституціональною формою переважна більшість учених розуміє конкретні зразки, способи, правила, норми поведінки, які обумовлені конкретними соціально-економічними і технологіч­ними умовами існування суспільства, та які регулюють порядок соціальної взаємодії в суспільстві, а також організаційні форми здійснення господарської діяльності економічних агентів¹. Виді­лення базисних і комплементарних інститутів та інституціональ- них форм слугує методологічним інструментом установлення взаємозв’язку між макро- і мікроекономічними рівнями соціаль­но-економічної моделі. Інституціональні форми є практичним утіленням базисних інститутів на рівні реально функціонуючої економіки^{[40] [41]. Під базисними інститутами вчені розуміють стійкі комплекси соціальних відносин, які сформувалися в ході історич­ного розвитку та закріпилися в національній культурі й переда­ються як її частина, тобто мають свій трансмісійний механізм (сутність якого піддається поясненню в рамках теорії економіч­них механізмів Гурвіца).}

Виходячи з визначення інституціональної форми як практич­ного втілення базисних інститутів у реальній дійсності, для мо­делі випереджаючого економічного розвитку можна ідентифіку­вати такі їх води:

• інституціональні форми існування сучасних економічних систем (інноваційна економіка, економіка знань, інформаційна економіка та ін.);

• інституціональні форми поведінки економічних агентів (справедливість, чесність у веденні бізнесу);

• інститути довіри (до держави, влади, банківської системи);

• мотиваційні інституціональні системи (соціальний капітал, людський капітал, інтелектуальний капітал, державно-приватне партнерство, соціальне партнерство).

Інституціональні форми розвитку економічних систем іденти­фікуються нами в розрізі їх моделей і типів сучасного світового суспільства, що їм відповідають. Керуючись логікою розвитку суспільно-історичного процесу та соціо-гуманітарного дискурсу в трансформації архітектоніки важелів функціонування сучасного суспільства, зазначимо, що актуального значення в економічній те­орії набув модельний підхід до виокремлення інституціональних форм існування економічних систем, починаючи з досліджень економістів-соціологів 1960-х рр. Цей підхід розвивався в напрям­ку теоретичних конструктів нових, з футурологічного погляду,

58

типів суспільств, а також як результат осмислення причин зрос­тання частки високотехнологічного сектору у світовій економіці в 1980 рр. Типи моделей економіки отримали своє практичне різ­номаніття у співвідношенні з типами футурологічних конструктів суспільств. Серед них можна виокремити такі, як постпіндустрі- альне суспільство, постекономічне суспільство, «інформаційна економіка», «інноваційна економіка», «нова економіка», «еконо­міка знань», «економіка навчання».

Поняття «постекономічне суспільство» було обґрунтовано американським ученим Пітером Друкером у книзі «Посткапіталіс- тичне суспільство» (1993 р.), у зміст якого було покладено кон­цепцію перетворення традиційного капіталізму в економічну сис­тему, що заснована на знаннях та інформації, подолання капіталістичної приватної власності й відчуження, формування нової системи цінностей сучасної людини та відмова від націона­льної держави на користь глобальної економіки та глобального суспільства¹. Дракер доводить, що сутнісною рисою перетворен­ня сучасного суспільства та основ суспільного устрою загалом, є використання знання для виробництва останнього. Використання знання для знаходження найбільш ефективних способів застосу­вання наявної інформації з метою отримання бажаних результа­тів учений називає управлінням. Тобто трансформація капіталіс­тичної системи в економіку знань є результатом використання знань для становлення нової сфери суспільних відносин — сфери управління. Використання знання стає систематичним процесом. А виявлення напрямків і доцільності застосування нового знання з позиції ефективності визначається процесом управління. Тобто, «знання застосовуються для систематичних нововведень і нова­торства»^{[42] [43]. Посткапіталістичне суспільство, таким чином, стає ре­зультатом перетворення капіталізму в цілісну систему, яке відбу­валося під впливом радикальних змін у концепції знання. Знання створюють можливість самовідтворювального економічного зро­стання, збільшення добробуту та якості життя населення. Знання стають визначальним фактором цивілізаційного розвитку світо­вого суспільства та новим важелем, що визначають його хід, фор­му, стандарти та можливості функціонування.}

Теоретичні прориви в осмисленні природи і напрямків розвит­ку постіндустріального суспільства були засновані на аналогіч­них засадах, таких як глибоке усвідомлення радикальної зміни характеру сучасного суспільства та архітектоніки важелів його функціонування, що було пов’язано як з підвищенням ролі науки, так із безпрецендентними господарськими трансформаціями. Кла­сична праця Д. Белла «Постіндустріальне суспільство» характе­ризувала деяку «теоретичну конструкцію» суспільства, яка зафік­сувала тенденції, що достатньо явно проявлялися впродовж бли­зько чверті століття, та описувала лише перший етап становлення постіндустріального устрою, який на той час (1960-ті рр.) здавав­ся повною мірою завершеним. Учений засновував свої теоретичні міркування на таких фактах, як: 1) явне зростання інтересу до на­укових досліджень і практичного застосування їх на основі сис­тематизації і кодифікації знань після Другої світової війни; 2) домінування сфери послуг над матеріальним виробництвом, як тенденції, яка проявилась у 50-ті та 60-ті роки; 3) становлення соці­ально орієнтованого ринкового господарства, що було метою урядів країн континентальної Європи та CIIIA в 60-ті роки*.

Західні економісти зводять термін «нова економіка» переважно до процесів науково-технічного прогресу і процесів глобалізації. Понят­тя «нова економіка» було введене в практичний обіг американськими економістами (Марпном Бейлі, Робертом Лоуренсом, Катрін Шоу), які здійснили спробу надати наукової форми досягненням економіч­ної політики адміністрації Білля Клінтона У широкому тлумаченні поняття «нова економіка» включає в себе організаційні та технологіч­ні інновації, впровадженні в різні галузі економіки. Досить часто «нову економіку» ототожнюють з електронною економікою у зв’язку з поширенням інформатизації фінансового сектору та становленням Інтернет-комерції. Часто в зміст «нової економіки» вченими заклада­ється «панацея» орієнтації країни на успішність, або «індекс якості» економічної системи. Нову економіку ідентифікують як економічне явище або систему, що виникла в другій половинні XX ст., етап роз­витку сучасної цивілізації, у рамках якої виникли й набули розвитку «нові» технічні та соціальні інститути^{[44] [45].}

Інноваційне суспільство — це суспільство з підвищеною інте­лектуальною активністю, високою здатністю до продукування та сприйняття інновацій, перевагою неекономічної мотиваційної си­стеми в людській діяльності. Інноваційна економіка— це новий тип економічної системи та/або модель конкурентної економіки з домінуванням високотехнолопчного сектору виробництва у фор­муванні національного продукту, в якій соціально-економічна політика держави є орієнтованою на створення інституціональ- них умов розвитку інноваційного підприємництва і забезпечення високих стандартів життя населення та розвитку людського по­тенціалу.

Суттєвий внесок у розвиток інноваційної парадигми в еконо­мічній теорії внесла Стокгольмська школа економічного зростання. Наприкінці 1980-хх рр., вирішуючи проблему досягнення конку­рентоспроможності малими розвиненими економіками, датські вчені Б.-О. Луцдваль і Б. Йонсон розвинули концепцію «еконо­міки навчання». На наш погляд, ця концепція вдало вписується в теорію інноваційної економіки, оскільки досліджує національні інноваційні системи, види інновацій, типи навчання і надає про­позиції щодо підвищення конкурентоспроможності країн, акумуля­ції інновацій. Люндваль дійшов висновку, що єдиним варіантом підвищення конкурентоспроможності країни є винахід інновацій і генерування нових знань. Інновації є не дискретним, а кумуля­тивним, а також повсюдним (убіквітетним) процесом. Учений увів поняття «додаткові інновації», а також розробив чотири ти­пи технологічного прогресу (стаціонарна технологія, додаткова інновація — характерна для малих країн, радикальна інновація — характерна для великих економік, технологічна революція). Еко­номіка навчання є умовою підвищення конкурентоспроможності малої країни. Навчання являє собою неперервний процес удоско­налення навичок і знань, необхідних для виробництва більш дос­коналого продукту. Люндваль виокремив кілька типів навчання: навчання шляхом виконання (leaming-by-doing); навчання шля­хом використання (leaming-by-using), навчання шляхом взаємодії (leaming-by-interaction), навчання шляхом виробництва (Ieaming- by-producing), навчання шляхом пошуку (leaming-by-searching), навчання шляхом дослідження (leaming-by-exploring).

Іще одним важливим положенням теорії інновацій, запропо­нованою Людвалем, були відносини довіри між продавцем і по­купцем. Саме довірливі відносини «продавець-покупець», в умовах малої економіки, полегшують поширення інновацій усередині країни, підтримують попит на них і генерують додаткові іннова­ції. Із цим типом відносин пов’язане навчання в процесі взаємо­дії. Отже, Люндваль заклав основи такого економічного явища, як інноваційна культура, що визначає темпи поширення іннова­цій усередині країни, звикання до них і «схильність до забуван­ня» (Б. Ионсон) як «креативне руйнування» знань про існуючі продуктові ряди та швидка споживча переорієнтація на нові, як здатність швидко сприймати нове. Виробництво, пошук, дослі­дження як процеси навчання є відкриттям знань, які не були ві­домі до цього. Економічний суб’єкт, що перебуває на цій стадії навчання, наділений ініціативою на ринку, оскільки саме він є творцем і носієм нових знань та інновацій.

Економіка навчання сьогодні значно піддається впливу розвит­ку інформаційних технологій, однак вона не є синонімом інфор­маційного суспільства, а також суспільства високих технологій. Навчання не є простим отриманням інформації, а процесом на­буття навичок. В економіці навчання усе суспільство отримує до­ступ до навчання. Навчання проникає в yd суспільні відносини. Люндваль запропонував поділяти знання на «знаю що» (know what), «знаю чому» (know why), «знаю як» (know how), «знаю хто» (know who). «Знаю що» являє собою просте знання фактів про минулі події. «Знаю чому» — знання про принципи і закони поведінки суспільства. Цей тип знань сприяв швидкому прогресу в таких галузях промисловості, як електрична та хімічна. «Знаю як» — це здібності й навички людини виконувати будь-яку робо­ту. «Знаю хто» стають особливо важливим феноменом у розвитку світового господарства, оскільки є типом особистих знань люди­ни про те, хто володіє інформацією і як можна вийти з цією лю­диною на контакт, тобто залучити його знання до виробництва. «Знаю як» і «знаю хто» є типом знань, що передаються в процесі особистого контакту між людьми¹. Отже, навчання являє собою інтерактивний процес, а знання є колективним активом у загаль­ній мережі та організаціях^{[46] [47].}

Концепція «інформаційного суспільства», становлення якої відбулося практично одночасно в 1960-х рр. у працях американсь­кого і японського вчених Ф. Махлупа та Т. Умесао, а також М. Пората, Й. Масуди, Т. Стоуньєра та інших, сприяла розроб­ленню багатьох оригінальних положень, тісно пов’язаних з кон­цепцією вартості, властивостей інформації як суспільного блага, закладенням оцінки широкого кола інформаційних благ і цілих соціальних інститутів. Сьогодні вже абсолютно очевидно, що саме розвиток інформаційних технологій став значною мірою визначати економічний потенціал держав і суттєво впливати на його місце в міжнародному поділі праці та міжнародній торгівлі. Вартість, що створюється знанням, за своїм характером вимагає з високим сту­пенем суб’єктивованого суспільства, у протилежному разі вона не зможе дістати заслуженого визнання. Тому в рамках нових інститу- ціональних форм економічних систем, таких як інформаційна еко­номіка, відбувається формування нової моделі споживання — масо- во-суб’єктивованої або масово-індивідуалізованої, в якій знання стають доступними для всіх у вигляді інноваційних продуктів. Тоб­то відбулася трансформація смаків та етичних принципів людини в бік високотехнологічних товарів з високою часткою інтелектуаль­них витрат, що з одночасним здешевленням цих товарів зробило створену знаннями вартість відносно доступною для масового спо­живача, який має індивідуальні смаки та уподобання. Як зазначає Тайічі Сакайя, більшість технологічних інновацій спрямовані на зменшення залежності від матеріальних цінностей шляхом забезпе­чення їх суттєвої диверсифікації та зростання масштабів інформа­ційних послуг. «Саме такий характер мають інновації, реальна роль яких полягає в закріпленні успіхів, досягнутих на шляху зростання вартості, яка створюється творчим знанням»^[48].

Отже, трансформація парадигми дослідження місця інституці- ональних форм економічного розвитку в архітектоніці важелів сучасного світового суспільства була пов’язана з еволюцією ка­піталістичної економічної системи. Важливу роль у цьому проце­сі відіграли чинники й тенденції економічного розвитку, які ста­ли результатом технологічного детермінізму й удосконалення його перманентної сутності в напрямку людиноцентричної пара­дигми. Водночас парадигмальні зрушення в економічній теорії були пов’язані зі зміною місця людини у виробничому процесі, якісним перетворенням мотиваційної системи ЛЮДСЬКОЇ ДІЯЛЬНОС

ті та її переключенням на позаекономічні цінності та постутилі- тарні потреби, а також з трансформацією змісту і характеру гос­подарської діяльності загалом.

1.1.4. «Сталий», «прискорений», «випереджаючий» економічний розвиток як інституціональні форми характеристики та реалізації суспільних стратееічних потреб

Проблеми розвитку сучасного світового суспільства, економіки, вимагають від політичної економії як науки, що надає рекомендації політико-економічного змісту урядам країн, нової методології, розроблення конкретних концепцій і моделей, які створять інституціональні передумови для переходу економічних систем країн на новий рівень ефективності за у мов пості йно зро­стаючих потреб суспільства. Стратегічні потреби світового сус­пільства, в умовах підвищення його інтелектуалізації, розширю­ються і пов’язані не тільки з матеріальними благами, а й з духовно-ідеологічною та соціально-культурною їх складовою. Так, потреби суспільства тепер визначаються підвищеними вимо­гами до комфортності середовища проживання, екології, системи охорони здоров’я, освіти, науки тощо. За цих умов уряди країн повинні активно реагувати на виклики світової економіки, її структурну перебудову, що час від часу виявляє себе через фі­нансово-економічні кризи, а також здійснювати пошук нової мо­делі розвитку та зростання, і найбільш послідовно і впевнено ре­алізовувати її на практиці. Саме у виробленні нової моделі економічного розвитку і виявляється стимулювальна роль зміни технологічного способу виробництва, яка є реакцією у тому числі й на підвищену інтелектуалізацію світового суспільства, у цьому зв’язку і зміни його стратегічних потреб.

Нобелівський лауреат з економіки Джозеф Е. Стігліц визначає економіку як науку «... про нестаток, або про те, як суспільство вчиться використовувати свої обмежені ресурси». Крім основних запитань: «Що виробляти? Як виробляти? Для кого виробляти?», дослідник ставить іще одне запитання: «Як приймати подібні рі­шення?»^[49]. Це питання є абсолютно доцільним, оскільки прийнят­тя рішень на макрорівні є монополією державної влади, яка оби­рає тип та інструментарій економічної політики та реалізує його. Прийняття рішень в економіці пов’язане, перш за все, з економіч­ним розвитком, який характеризується різними типами, видами, моделями. Водночас пізнання закономірностей їх формування, ефективної реалізації пов’язане з розвитком економічної теорії, архітектоніки її предмета, у тому числі й політичної економії. Зо­крема, предмет політичної економії постійно розширюється, і зміщення його у площину політики, її аналізу у векторі впливу на економічний розвиток, уже не виглядає незрозумілим, а є актуаль­ним. Як зазначає, наприклад, Ю. К. Зайцев, і з його думкою ми погоджуємось, «... на перший план у предметі політичної еконо­мії виходять проблеми взаємозалежності та взаємодії економіки і політики, політичної та економічної влади... в¹.

Ураховуючи те, що світова економіка будучи сьогодні в де­стабілізованому становищі, де очевидною є структурна криза, зміна техніко-економічної парадигми, основного технологічного способу виробництва, вибір на користь тієї чи іншої моделі еко­номічного розвитку для національних економік стає особливо складним. Знаходячись у варіативності вибору, країна має враху­вати сутність і зміст модельного структурування економічного розвитку, а також порівняти альтернативи і оцінити перспективи такого вибору.

Поняття «розвиток» (також: еволюція, генезис) філософи трак­тують як «закономірні зміни матерії і свідомості, їх універсальний засіб,... особливо у значенні сходження від нижчого до вищо­го...»^{[50] [51]. Одночасно розвиток— це: 1) процес закономірної зміни, переходу з одного стану в інший, більш досконалий; перехід від старого якісного стану до нового, від простого до складного, від нижчого до вищого; 2) ступінь свідомості, освіченості, культурності[52].}

Важливих визнаних результатів у теоретичному пізнанні фе­номену економічного розвитку досяг у своїх дослідженнях все- світньовідомий австрійський учений Йозеф Алоїз Шумпетер. Поняття «розвиток», у його трактуванні, по-перше, це «... факт постійної зміни історичних умов, які саме з цієї причини стають історично індивідуальними в часі»; по-друге, «... кожен наступ­ний історичний стан може бути адекватно зрозумілим із попере­днього»^f Економічний розвиток, у його розумінні Шумпетером, «являє собою суттєво нове використання послуг праці і землі..,... здійснюється у формі виконання нових комбінацій»^{[53] [54]. Отже, економічний розвиток є процесом, що має комплексний, багато­вимірний характер і включає глибокі зміни в технологічній, еко­номічній, політичній, інституціональній сферах, у галузі інфра­структури, технологій, освіти, а також у головних факторах виробництва— капіталі, природних ресурсах, праці тощо. Вод­ночас, ще Й. А. Шумпетер, досліджуючи природу економічного розвитку, підкреслював, що він є предметом економічної історії[55].}

У свою чергу, природа економічного зростання відрізняєть­ся від сутності економічного розвитку. Економічне зростання, на нашу думку, є ключовою метою економічної політики кож­ної країни та стратегічною потребою світового суспільства. Його можна розглядати як довготривалий стійкий розвиток національної економіки, який є процесом поступального збіль­шення реального виробництва товарів і послуг у довгостроко­вому періоді без порушень рівноважного стану в короткостро­кових періодах.

Саймон Кузнець дотримувався такої позиції щодо сутності економічного зростання країни, яке «...може бути визначено як довгострокове збільшення можливостей населення в продуктах економічної діяльності. Ця зростаюча здатність заснована на роз­витку техніки і технології і на необхідних змінах в інституціона­льній структурі та ідеології. Довгострокове збільшення пропози-

ції товарів є результатом економічного зростання, який нею і ви­значається»¹.

Сучасні економісти-теоретики визначальну роль для економіч­ного розвитку країни відводять інститутам, при чому подекуди зовсім відмовляючись від особливо важливих необхідних його умов. Як зазначає Е. С. Райнерт, «...стандартна економічна наука ігнорує контекст розвитку — історичний, політичний та інститу- ціональний. Вона не враховує ні явної концентрації технічного прогресу у будь-який момент часу, ні вкрай нерівномірного роз­поділу «вікон можливостей» між різними видами економічної ді­яльності унаслідок такої сконцентрованості, ні контексту, у яко­му відбувається цей процес»^{[56] [57]}

У науковій літературі можна знайти велику кількість підходів до розуміння сутності та інституціональних форм функціонуван­ня економічного розвитку. Зокрема, ідеться про «наздоганяючий розвиток», «сталий розвиток», «прискорений розвиток» і «випе­реджаючий розвиток». Слід зазначити, що між такими інституці- ональними формами та поняттями існує певний діалектичний -м язок, який виражається в різних підходах стосовно змісту еко­номічного розвитку, його передумов, принципів та актуальності.

Розглянемо діалектику цих понять. Зокрема, деякі українські вчені розуміють «наздоганяючий розвиток» як форму руху націо­нальної економіки до вже досягнутого окремою країною (групою країн) певного рівня^[58]. Таке розуміння сутності наздоганяючого розвитку пов’язане з реальними процесами відставання в еконо­мічному розвитку країн, що розвиваються, або країн з трансфор­маційними економіками, від країн-лідерів світової економіки. Наздоганяючий розвиток має на меті розвиток національної нау­ково-технологічної бази, технологій, подекуди їх запозичення, з метою виходу на досягнутий еталонними країнами рівень розвит­ку. В умовах наздоганяючого розвитку держава має компенсува­ти ринкову невизначеність, особливо слабкість ринкових інсти­тутів, що перебувають на стадії зародження та становлення. Од­нак, як показав світовий досвід даного типу розвитку, а саме Німеччини і Росії другої половини XIX — початку XX ст., за надмірне втручання держави суспільству доводиться платити ве­лику економічну і політичну ціну. «Це виявляється у стагнації держави і її поступовому супротиву сучасному економічному зростанню. Щоб перебороти таку ситуацію, вимагається немало ресурсів і жертв»^[59]. Отже, цю концепцію розвитку, на нашу дум­ку, не слід брати за основу національних стратегій розвитку постсоціалістичних країн, однак, частіше за все, саме вона вико­ристовується урядами як основа вироблення інструментарію еко­номічної політики. Це, відповідно, створює умови не для випере­джаючого розвитку, а для встановлення так званої доктрини «інноваційної паузи» та запозичення технологій без їх адаптації та розвитку всередині країн.

Найкраще «наздоганяючу модель», на думку науковців, змог­ла реалізувати Японія, котра поряд із перейняттям технологій із Заходу, використовувала власну цивілізаційну ідентичність соці­альних інститутів у розбудові сучасної інституціональної струк­тури економіки. Розвитку «наздоганяючої моделі» сприяла гло­балізація, що створила умови для перенесення капіталів THK та їх концентрацію в інших країнах світу. «Наздоганяючий розви­ток» нав’язувався розвиненими країнами іншим країнам, як мо­дель, яка закріплювала нееквівалентний обмін на користь най­успішніших економік. На сьогодні ця модель вичерпала себе. Якщо спробувати віднайти емпіричні факти в економічній історії щодо успішності наздоганяючої моделі, то вони, безумовно, є. Однак моделі Індії та Китаю не є наздоганяючою моделлю, як вважають учені. їхні обгрунтування, з якими ми погоджуємося, засновуються на суттєвих відмінностях інноваційних моделей, наприклад Японії та Китаю. Так, Японія в післявоєнний період робила ставку переважно на імпорт технологій. Китай, у свою чергу, зробив ставку на розвиток власної науки, використовуючи імпорт технологій як допоміжний, але не основний інструмент відновлення економічного зростання¹. В умовах швидкої зміни технологій, витіснення застарілих технологій новими покоління­ми техніки на основі зміни технологічного способу виробництва країни вже не можуть отримувати стабільний дохід від тиражу­вання імпортованих технологій. Отримати максимальний прибуток можуть лише ті країни, які привласнюють інноваційну ренту від власної науки. Тому акцент на розвиток національної науки, а не сподівання на іноземні науково-технічні розробки, визначатимуть можливості та перспективи успішного економічного розвитку.

У системі зростаючих стратегічних потреб світового суспільства економічний розвиток країни можна охарактеризувати як збіль­шення ресурсів виживання, що супроводжується зростанням три­валості та якості життя людини. У свою чергу, «виживання» — це задоволення ієрархічної системи потреб суспільства і кожного індивіда в ньому. Тобто в основі економічного розвитку маємо проблему обмежених ресурсів і необмежених потреб. Ця пробле­ма не могла не хвилювати світове суспільство, що вилилося через механізм міжнародних конференцій і домовленостей у концеп­цію стійкого розвитку.

Так, уперше про сталий розвиток на міжнародному рівні за­говорили на Конференції OOH з навколишнього середовища та розвитку у Ріо-де-Жанейро 1992 року. У відповідній програмі (1993 р.) визначили, що сталий розвиток — це такий розвиток, який задовольняє потреби теперішнього часу, але не ставить під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти власні потре­би. Детальніше, «сталий розвиток» — термін, що був уведений Міжнародною комісією з навколишнього середовища і розвитку (комісією Г. X. Брантданд — багатолітній лідер соціал- демократичної партії Норвезької робочої партії; кілька раз обі­ймала посаду прем’єр-міністра Норвегії) у доповіді «Наше спіль­не майбутнє» (1987 р.) для позначення соціального розвитку, що не підриває природні умови існування людської цивілізації. От­же, цей термін виник як реакція на глобальну кризу індустріаліз- му, що пов’язана із повсюдним виснаженням природних ресур­сів, погіршенням стану природного середовища і поляризацією ^{[60] [61] багатства і бідності у світі. Принцип стійкого розвитку дістав підтримку ООН. Друга конференція OOH з навколишнього сере­довища і розвитку перевела ідею сталого розвитку у площину конкретних міжнародних зобов’язань1.}

Тобто, поєднання екології (навколишнього середовища) з еко­номікою і політикою (розвитком) було здійснено за допомогою терміна «сталий розвиток», який виник як реакція на кризу індус- тріалізму, породжену передусім Заходом, а також на обумовлену колоніальною відсталістю країн, що розвиваються, «поляризаці­єю багатства і бідності»^{[62] [63].}

Концепція прискореного економічного розвитку зародилася ще в Радянському Союзі, однак актуальність її, деякою мірою, ви­значається й реаліями теперішнього часу. Метою прискореного економічного розвитку, на думку вчених^[64], є досягнення якісно нового стану зрілості громадянського суспільства шляхом реалі­зації інструментами економічної політики сутності стратегії при­скорення. Остання містить у собі соціальну спрямованість, загальну структуру, низку економічних, організаційних, ідеологічних і по­літичних аспектів прискорення, усвідомлення значення та прийнят­тя в практичні реалії цього процесу в міжнародних економічних відносинах, збереження і зміцнення миру в умовах глобалізації. Прискорений розвиток як теоретична концепція має свою історич­ну обумовленість, своєрідність революційно-трансформаційного змісту, механізми й етапи здійснення.

Частіше за все зазначені вище концепції економічного розвит­ку — наздоганяючого або прискореного — виступають теоретич­ними основами національних концепцій і програм розвитку в трансформаційних економіках. Однак на сьогодні, на нашу думку, розвинені економіки функціонують, керуючись іншою концепцією економічного розвитку, що є адекватною сучасним процесам ан- тикризових національних стратегій і науково-технологічним трансформаціям, а також моделі інноваційної економіки. Такою концепцією є концепція випереджаючого економічного розвитку країн. Використання терміна «випереджаючий розвиток» наразі не знайшло свого широкого застосування в категоріально-поня­тійному обороті вчених-економістів. Але його введення і засто­сування, керуючись логікою нашої наукової позиції, обумовлено потребами характеристики відповідної однойменної концепції, тобто розвитку на випередження.

«Випереджати, випередити» — переганяти, перегнати, встига­ти у чомусь раніше, швидше за іншого¹. «Випереджаючий розви­ток» — це досягнення більш високого, ніж досягнуто конкретною країною (групою країн) рівня розвитку. Тобто, випереджаючий економічний розвиток можна розглядати як створення перед­умов для розвитку швидше за інші країни — у конкуренції та ви­робництві, рівні та якості життя, передбачення структури попиту, виду та форми забезпечення потреб суспільства.

Застосування у прямому розумінні терміна «випереджаючий економічний розвиток» знаходимо у працях російських учених С. Глазьева, Д Львова і А. Подбєрьозкіна. Однак витоки, харак­теристики випереджаючого типу розвитку, безумовно, так чи інак­ше, відображені в працях визнаних іноземних учених, а саме: Й. Шумпетера («креативне руйнування»), Дж. Бьюкенена («Кон­ституція економічної політики»), К. Подань! («міжнародна полі­тична економія»), А. Арона, П. Друкера, У. Pocroy (концепція «со­ціального партнерства»), Р. Арона, Д. Белла (модель постіццуст- ріального суспільства), К. Дж. Eppoy («економіка загального доб­робуту»), Дж. Гелбрейта, П. Сорокіна, Я. Тінбергена (теорія «кон­вергенції»), Дж. М. Майера, Дж. Е. Payxa (теорія економі ки роз­витку).

Визначивши сутність випереджаючого економічного розвит­ку, можна ідентифікувати адекватну йому модель економічної системи. Зазначимо, що посилення нерівномірності економічного розвитку у світовій економіці є наслідком різного рівня економіч­ного зростання, його різних стартових умов, історії становлення, відмінної науково-технологічної бази, державної економічної по­літики тощо. Але сучасний стан світової економіки, який харак- ^{[65] [66] теризується значними перевагами розвинених країн в економіці та її соціально-технологічних результатах над іншими країнами світу, саме і є сценарієм, ситуацією та наслідком державної полі­тики випереджаючого економічного розвитку. Останній грунту­ється на різкому нарощуванні інноваційної активності для своє­часного створення нових можливостей економічного зростання1, на новій технологічній базі, для переходу економіки на якісно вищий рівень ефективності. Звідси, правомірним буде констату­вати, що адекватною моделлю та інституціональною формою іс­нування та реалізації концепції випереджаючого розвитку є інно­ваційна економіка.}

Модель інноваційної економіки має ґрунтуватися на економічній політиці, в основі якої лежатимуть нові принципи до визначення її сутності та інструментарію, які створять реальні можливості для реалізації цієї моделі. У зв’язку з цим перед економічною на­укою постає нове завдання щодо вибору теорії, яка визначить но­ві основи, фактори та умови для випереджаючого зростання. Ви­переджаючий розвиток має у своїй основі інноваційний характер розвитку на основі досягнень науково-технічного прогресу. Цей тип економічного розвитку випереджає досягнуті можливості економіки та її потреби. Економіка розвивається на випереджен­ня, створюючи передумови для реалізації і забезпечення нових потреб суспільства не тільки у матеріальних благах, але і якості життя кожної окремо взятої людини, у системі духовно-матеріаль­них координат.

Випереджаючий економічний розвиток заснований на інтен­сивному типі залучення в економічний обіг, використання й роз­поділу економічних та позаекономічних ресурсів, на новому більш вищому, ефективнішому порівняно з попереднім рівнем, технологічному способі виробництва. С. Ю. Глазьев, наприклад, пов’язує випереджаючий розвиток із ключовою ідеєю формуван­ня ефективної антикризової стратегії, яка полягає у випереджаю­чому становленні базових виробництв нового технологічного укладу в економіці країни і найшвидшому переході на довгу хвилю економічного зростання^{[67] [68]. Для цього, як зазначає вчений, необ­хідна концентрація ресурсів на розвитку галузей та їх виробничо- технологічних потужностей, що становлять новий технологічний уклад. Тобто новий технологічний спосіб виробництва, завчасне передбачення його структури, пріоритетів, а також концентрація економічних ресурсів у відповідних «точках зростання» є основ­ним змістом концепції випереджаючого економічного розвитку.}

Водночас ми підтримуємо позицію О. Подбєрьозкіна¹ у тому, що ідеологія випереджаючого розвитку заснована на стрімкій ак­тивації людського фактора з опорою на традиційні цінності. Це означає перехід держави до масованого вкладення зусиль і засо­бів у людський капітал, у соціальну сферу — охорону здоров’я, освіту, науку, культуру за рівного доступу до них кожного гро­мадянина. Випереджаючий розвиток можливий тільки з розвит­ком людського капіталу, його вдосконаленням і примноженням, що стає головною виробничою силою (актором) економіки знань. Лише ідеологія випереджаючого економічного розвитку здатна вивести країну, що прямує шляхом наздоганяючого розвитку, у передові країни-лідери.

Отже, випереджаючий економічний розвиток характеризуєть­ся провідною роллю науки і науково-технічного прогресу (H L l 1) в забезпеченні економічного зростання. За різними оцінками, на HlTl припадає 75—90 % приросту ВВП розвинених країн^{1 2}. Клю­чову роль у формуванні науково-технічного потенціалу відігра­ють: інтелектуальний потенціал суспільства, інститути іннова­ційної ініціативи та підтримки інноваційної активності, державна науково-технічна та інноваційна політики. На жаль, як зазнача­

лося вище, наукова проблема ролі Hlll в економічному розвитку ігнорується теоретиками-економістами, котрі здійснюють свої дослідження в методологічному полі моделей ринкової рівнова­ги. Така парадоксальна ситуація в школах мейнстріму на сьогодні свідчить про кризу економічної науки, в предметному полі якої HllI, як найбільш суттєвий фактор, нівелюється. Вважаємо, що HlTl є тим нематеріальним ресурсом, умовою, причиною і меха­нізмом, який забезпечить появу і вивільнення нових джерел еко­номічного зростання в реалізації концепції випереджаючого еко­номічного розвитку.

Випереджаючий економічний розвиток, на нашу думку, має принципові відмінності від інших типів розвитку, оскільки пе­редбачає постановку стратегічних цілей, конкурентних тим, які реалізуються нині в розвинених країнах світу, і забезпечує перехід до суперництва з існуючими економічними системами на основі інноваційних принципів і критеріїв прогресу. Серед стратегічних цілей випереджаючого розвитку, постановка яких здійснюється на основі глибокого наукового обгрунтування, вихідною і невід’єм­ною передумовою є пріоритетний розвиток людського капіталу. Саме Людина стає принципово важливим елементом моделі ви­переджаючого економічного розвитку та інституціональним ре­сурсом її реалізації в економічній політиці держави. Цей тип роз­витку націлений на мінімізацію «меж зростання» у песимістич­них сценарних моделях розвитку, шляхом концентрації можли­востей для реалізації «надзавдань».

Однак випереджаючий економічний розвиток, перш за все, потрібно розглядати як процес, зумовлений низкою внутрішніх причин мотиваційного, суспільно-культурного, духовного харак­теру, законів і закономірностей економічного розвитку світового суспільства, який також виступає об’єктивним явищем і його по­требою. Випереджаючий економічний розвиток є, отже, адекват­ною відповіддю країн на глобальні виклики, де альтернативою зростанню нерівності постає «соціальне зростання»^[69]. Отже, випе­реджаючий економічний розвиток розглядається як об’єктивна даність, явище, котре закладене в систему економічних відносин, існує в потенціалі, потенції, є невідворотним процесом в умовах перегляду загальноцивілізаційних, цілей і цінностей людства, зміщення їх у площину духовно-матеріальних координат, а також іцдукує механізми саморозвитку та самоеволюції економічної си­стеми. Передумовами випереджаючого розвитку є прориви в ме­тодології та методах управління макро- і мікрорівнів, технології, постановці стратегічних цілей, реалізації соціальних проектів, які [прориви] активуються на основі використання ефективних ендо­генних мотиваційних чинників розвитку.

Випереджаючий економічний розвиток засновується на інно­ваційно-інтенсивному типі економічного зростання, який стає характерним на сучасному етапі розвитку світової економіки для

74

окремих країн світу, котрі демонструють випереджаючі темпи розвитку, що вимірюються як агрегованими макроекономічними індикаторами (темп зростання реального ВВП¹, показники: «зо­лотовалютні резерви І ВВП»^{[70] [71], «Інвестиції / ВВП[72]», «валовий зов­нішній борг І ВВП»[73] [74] [75], «Обсяг внутрішнього споживання І ВВП»3, «Експорт / Імпорт», «Експорт високотехнологічних товарів / ВВП», темпи накопичення капіталу, що випереджають інші країни, індекс людського розвитку, так і якісними індикаторами, які ми пропонуємо звести до таких: випередження за рівнем якості держав­ного управління; випереджаючий розвиток громадянського суспіль­ства; випереджаючий розвиток людського потенціалу і випереджа­юче включення інтелектуального капіталу в процес економічного розвитку; випередження у ступені зрілості соціальних інститутів; міра інституціональної спроможності економічної системи випере­джати вияв негативних форм (поза «системи правил») девіантної, ірраціональної поведінки економічних агентів, інститутів державної влади і суспільства, шляхом забезпечення для такої поведінки заві- домо економічно програшного результату; випереджаючий розви­ток виробничих галузей майбутнього як «контуру» навколо «ядра» існуючого технологічного способу виробництва.}

’ll!

Випереджаючий економічний розвиток, як модель розвитку нового типу, є об’єктивним процесом, внутрішньо притаманним ринковій економіці. В основу такої моделі покладено потенційні спонукальні мотиви суспільства, спрямовані на якісний розвиток

людини, її творчого потенціалу, потенціалу здоров’я, тобто на задоволення суспільних стратегічних потреб. Інструментами ви­переджаючого розвитку виступають механізми коеволюції люди­ни і природи, їх невідворотний саморозвиток і самовдосконален­ня, а також мотиваційні системи «удосконалення людини», де акцентом стає пріоритетний випереджаючий розвиток інвестицій у людину, її знання, досвід і здоров’я, у науку. Випереджаючий економічний розвиток забезпечує створення передумов для роз­витку швидше за інші країни— в інтелектуалізації індивідів, «покращанні людської функціональності», здатності соціальних інститутів до сприйняття загал ьноцивілізаційних надбань; в ін­новаційній конкуренції та високотехнологічному виробництві, рівні та якості життя; у передбаченні структури попиту, виду та форми забезпечення нових потреб суспільства. Випереджаючий економічний розвиток, отже, є способом адаптації до умов функ­ціонування країн на різних конкурентних позиціях у світовій економіці, які детерміновані різними як економічними, техноло­гічними і політичними перевагами, так і загальноцивілізаційними передумовами їх становлення, ускладненням механізмів самороз­витку економічних систем, очікуванням парадигмального онто­логічного і антропологічного зміщення в результаті конвергенції технологій з поліпшення функціональності людини.

Порівняємо «прискорений» і «випереджаючий» економічний розвиток з метою доведення нашої позиції економічної доціль­ності впровадження останнього терміна і його особливої актуаль­ності. Наголошуємо на тому, що поняття «прискорений економі­чний розвиток» і «випереджаючий економічний розвиток» не то­тожні, оскільки їх глибинний сутнісний зміст суттєво різниться. Концепція прискореного економічного розвитку має низку спіль­них рис і відмінностей з концепцією випереджаючого економіч­ного розвитку. Обидві концепції можуть бути реалізовані за умов моделі інноваційної економіки. Однак, як уже зазначалося, випе­реджаючий розвиток засновується на засадах технологічного способу виробництва інноваційного характеру, а отже, іннова­ційного типу економічного зростання, а прискорений розвиток, виходячи з його історичної обумовленості, може грунтуватися або на екстенсивному («наздогнати і перегнати»), що й було особ­ливістю радянської економіки, або на інтенсивному типі еконо­мічного зростання, який базується на середньому рівні техноло­гічних досягнень у суспільстві та непроривних технологій.

Прискорений соціально-економічний розвиток в умовах сього­дення може розглядатись як стратегія розвитку національної держа­ви, що має об’єктивні, глибинні стимули і фактори, необхідні для подальшого якісного розвитку економічної системи на інноваційних принципах (як системи нових форм і засобів господарювання, еко­номічних законів). Зазначимо, що під концепцією прискорення мож­на розуміти концентроване уявлення і подання характеру і темпів майбутнього розвитку⁷, країнових порівняльних і специфічних пере­ваг, нових наукових методів, можливостей їх реалізації^[LXXVI].

Отже, прискорений економічний розвиток країни — це держав­на стратегія, в якій основною метою є орієнтація економіки як господарської системи на досягнення максимального соціально- економічного ефекту, перевищення кращих світових стандартів, яка грунтується на новій цілісній системі управління економікою, результатом чого є гарантія прискореного руху вперед шляхом підвищення творчої активності населення і повного використання всього потенціалу суспільства і економіки. Такий зміст концепції прискореного розвитку відповідає потребам окремих економік, але «не амбіційних» урядів країн. Спільною ознакою зазначених концепцій є умова підвищеної творчої активності суспільства, яка в концепції випереджаючого розвитку трансформується в ін­телектуальну активність. Однак, щодо повного використання всього потенціалу суспільства і економіки, виникає сумнів стосов­но методів і механізмів, які забезпечуватимуть таке використання в концепції прискореного розвитку. Концепція випереджаючого економічного розвитку в цьому контексті пропонує конкретний механізм забезпечення переходу економіки на новий якісний рі­вень ефективності, тобто використання всього потенціалу еконо­міки. А саме розвиток людського капіталу і розвиток національ­ного людського потенціалу, через інвестиції в людину, її освіту, здоров’я, створюють такі можливості переходу економіки на но­вий технологічний базис з більш високим рівнем ефективності. На сьогодні інтелектуальний потенціал населення зростає і задо­вольнити його стратегічні потреби можна тільки шляхом випере­джаючий економічного розвитку. Це приводить до збагачення ці­лей економічної політики, що йому відповідає, розширення їх на ідеологічну, духовну, соціально-культурну складову.

1.2. Випереджаючий розвиток у світовій економіці в KohtokciI еволюційної теорії розвитку то теорії циклів

1.2.1. Теоретичні основи випереджаючого економічного розвитку та проблеми їх ідентифікації

Сутнісний зміст поняття «випереджати», щЬ його знаходимо у різних тлумачних словниках, означає: по-перше, бу­ти розвинутим більшою мірою, рухаючись швидше або раніше бути попереду іншого об’єкта; по-друге, «випередження» — ди­намічна перевага, залишати позаду себе, залишити за собою, ві­дірватися від переслідування, піти у відрив, обганяти, перегнати. Отже, випереджаючий економічний розвиток є процесом якісної трансформації економічної системи і суспільства, соціальних ін­ститутів, поведінки економічних агентів у напрямку ідентифіка­ції та задоволення духовно-матеріальних потреб людини і суспіль­ства на випередження, що виникає як об’єктивна необхідність, що існує в потенціалі й вивільняється у системі інтелектуально- спонукальних мотивів до поліпшення якості життя суспільства, і окремого індивіда у ньому. Випереджаючий розвиток супрово­джується включенням людської свідомості в ускладнений процес суспільного буття (вичерпаність ресурсів, погана екологія, про­довольча проблема та ін.), який активізує механізми дії мотивації суспільства на рівні підсвідомості й усвідомлення невідкладності в пошуку, ідентифікації та впровадженні альтернативних шляхів економічного розвитку, а саме розвитку країни на випередження, «бути розвинутою більше за інших», мати динамічну перевагу в науці, освіті, державному управлінні, що дозволить країні піти у відрив від суперників. Випереджаючий розвиток, отже, стає ви­значальною умовою інноваційної конкуренції.

Випереджаючий розвиток відображається на продуктивних силах і довгострокових перспективах. Вважаємо, що введення в науковий обіг поняття «випереджаючий розвиток» зумовлено потребою опису нового типу розвитку, відмінного від поперед­ніх, у загальній потребі світового суспільства в новій моделі еко­номічного розвитку: по-перше, випереджаючий економічний роз­виток— це тип розвитку, який можна застосувати для опису стратегії менш економічно успішних країн, які досягли успіху, конкуруючи на світовому ринку на основі нових механізмів, ви-

78

переджаючи попит і потреби; по-друге, це розвиток, який засно­вується на і нноваці йно-і нтен сив но му типі економічного зростан­ня; по-третє, це тип розвитку, що має на меті не наздогнати еко­номічно успішні країни, а тип розвитку, за якого країна встигає швидше за інші країни опановувати нові технології ще до їх ма­сового поширення; по-четверте, це тип розвитку суспільства з підвищеною інтелектуальною активністю, інноваційного суспіль­ства, яке прагне високої якості життя, не в системі «симулятив- ного споживання», а в системі осмисленої трансформації системи цінностей і нових потреб людини, що забезпечуватиметься у мо­делі інноваційної економіки як субстанціональної форми випере­джаючого економічного розвитку; по-п ’яте, випереджаючий розвиток впливає на динамізацію інноваційної економіки, випе­реджаючи попит і потреби; по-шосте, випереджаючий економіч­ний розвиток створює еволюційні методи підвищення продуктив­ності, формує ключові ознаки наднового високотехнологічного виробництва; по-сьоме, випереджаючий розвиток можливий тоді, коли він дуже швидко поширюється на всі сфери економіки краї­ни. Він дозволяє збільшити темпи підвищення продуктивності праці, і відповідно, норми накопичення, а також надає можли­вість залучити до економічного зростання всі галузі економіки; по-восьме, випереджаючий розвиток дозволяє перетворити еко­номічне зростання на самовідтворювальний, стабільний розвиток.

Аналіз моделей країн світі, що «живе на різних швидкостях», дозволяє нам виокремити види випереджаючого економічного розвитку, виходячи з моделей зростання країн, факторів і видів політик, на які вони спираються. Види випереджаючого розвитку пропонуємо виокремлювати за такими класифікаційними озна­ками: 1) за рівнем економічного розвитку; 2) моделями економіч­ного зростання; 3) за цивілізаційною специфікою; 4) типом сус­пільства.

Специфіка економічного розвитку розвинених країн і країн, що розвиваються, суттєво різниться. За рівнем економічного роз­витку випереджаючий розвиток ідентифікується в розрізі таких його видів: випереджаючий розвиток у розвинених країнах; ви­переджаючий розвиток у країнах, що розвиваються; випереджа­ючий розвиток у країнах з посттрансформаційною економікою.

За моделями економічного зростання випереджаючий розви­ток поділяється на: випереджаючий розвиток на основі приско­рення накопичення фізичного капіталу; випереджаючий розвиток,

що базується на людському капіталі; випереджаючий розвиток на основі фізичного і людського капіталу; випереджаючий розвиток на основі технологій, технологічної системи. Отже, випереджаю­чий розвиток, як модель зростання, засновується на інвестиціях у людину, людський капітал і знання, на постійних змінах еконо­мічної і політичної організації, що дозволяє продуктивно викори­стати ці активи. Одночасно державне управління має вирішальне значення.

Цивілізаційна належність^{[77] [78], специфіка та самоідентифікація циві­лізацій визначають характер випереджаючого розвитку в розрізі таких його видів: 1) випереджаючий розвиток за західним зраз­ком, західною цивілізаційною специфікою, що визначає особли­вості глобальної цивілізаційної уніфікованості, 2) випереджаю­чий розвиток за євразійською цивілізаційною специфікою в її дискретності, відокремленості з одночасним пристосуванням до західної цивілізаційної специфіки, вибірковій інклюзивності в глобальну цивілізаційну уніфікованість; 3) квазівипереджаючий розвиток країн з порубіжною цивілізаційною специфікою.}

Випереджаючий розвиток за типом суспільства автор пропо­нує поділяти на такі його види: 1) випереджаючий розвиток від­критого суспільства «західного» типу — постіндустріального, ін­формаційного суспільства; виступає продуцентом інновацій — суспільних, технологічних та інших, характеризується експансив­ністю, формуванням моделі економічного зростання у глобаль­них масштабах, заснованій на нееквівалентному обміні у системі корпоративних відносин THK; 2) випереджаючий розвиток суспіль­ства «східного» типу, відкритого до сприйняття із-зовні соціальних інститутів, неоліберальних за характером, однак зі збереженням специфіки, ідентичності власних соціальних інститутів — квазі- постіндустріальне суспільство зі значною частиною «залишків» індустріального суспільства, для таких країн, типів їх суспільств характерна поступовість, поступальність, еволюційність, відкри­тість до сприйняття із-зовні нових специфічних культурних аспек­тів, бізнес-звичаїв, однак розвиток на основі давніх традицій, без радикальних змін попередньої моделі розвитку; 3) випереджа­ючий розвиток «порубіжних» типів суспільств (країни з трансфо­рмаційними економіками, ринки, що розвиваються, нові індуст­ріальні країни)¹.

Важливою науковою ідеєю щодо ідентифікації методології

дослідження випереджаючого розвитку вважаємо ідею Роберта Е. Лукаса^{[79] [80] стосовно пояснення того, чи може сучасна теорія зро­стання використовуватись як теорія економічного розвитку. Усі неокласичні теорії зростання застосовують метод абстрагування, виводять моделі переважно для умов багатих країн. До того ж, слід зазначити, що неокласика власне виходить із наявності по­лярно протилежних станів економічного розвитку для національ­них економік. Є розвинені, тобто багаті країни, та є інші, тобто бідні країни. Виводячи теорію випереджаючого розвитку, ми по­винні враховувати те, що неокласичний підхід з позиції констру­ювання теорії економічного «дива» має свої теоретичні обмеження: біфакторність, відсутність обмежень на переміщення факторів виробництва (капіталу — фізичного та людського — і праці) між країнами, часто «закритість» економіки для зручності моделю­вання та обережне використання екстерналій («зовнішніх» ефек­тів), часто лінійність основних рівнянь моделей, нехтування ін- ституціональними параметрами індивідуальних і суспільних відносин. Однак ми можемо віднайти в неокласичних моделях, для моделі випереджаючого розвитку, важливі вхідні параметри, Що пройшли свою емпіричну апробацію через порівняння із фак­тами з економічної історії. А отже, вважаємо, що неокласичні моделі можуть бути використані як зразок для виведення теорії випереджаючого економічного розвитку і формування відповід­ної їй моделі. Недоліком неокласичної теорії зростання є те, що вона не спроможна пояснити відмінності між країнами у тому, що одні країни демонструють зростаючу віддачу на вкладений капітал — і людський і фізичний, а інші стають заручниками не­рівності в нагромадженні всіх видів капіталу.}

Особливо хвилює автора питання, чи є шанси, тобто економіч­ні можливості для реалізації моделі випереджаючого розвитку? Часткову відповідь, яка виправдовує наші наукові зусилля як до­слідника, ми знаходимо в теорії довгострокових циклів економіч­ного розвитку, в її сучасній інтерпретації — теорії Великих хвиль розвитку або теорії технологічних парадигм Карлоти Перес. Ак­центуємо увагу на можливості віднайти етап переходу до випе­реджаючого економічного розвитку, етап запуску даної моделі розвитку, етап побудови її інституціональної форми та старт реа­лізації відповідної концепції через економічну політику держави. Економічна модель Великих хвиль розвитку наголошує на послі­довності розвитку, що відбувається у провідних для технологіч­ної революції країнах. За цих умов існує простір для розширення моделі економічного розвитку, на думку К. Перес, шляхом пошу­ку можливих закономірностей в умовах наздоганяючого розвит­ку, обгонах і відставаннях. Тобто, дослідниця допускає можли­вість розширення моделі. У цьому ми вбачаємо можливості віднайти субстанціональні чинники, які дозволяють створити умови для випереджаючого економічного розвитку та уможлив­люють реалізацію відповідної економічної політики. Думка полягає в тому, що існують деякі причинно-наслідкові зв’язки, які діють за будь-якого масштабу, і що довгострокові зміни досягаються шляхом перервних стрибків креативного руйнування приблизно з піввіковою тривалістю даного процесу^[81].

Власне шанси економічного успіху фази синергії, інтенсивно­го зростання та процвітання, що їх ініціює технологічна револю­ція, поширюються на все більш віддалені регіони, від найбільш розвинених до найменш розвинених регіонів. Цей процес можна розглядати як вияв всеохоплюючої світової конвергенції, тобто зближення за рівнем економічного розвитку, де заключним ета­пом є поширення технологій, моделей поведінки економічних агентів, фінансового капіталу, що відповідають даній технологіч­ній парадигмі. Однак тривалість такого процесу, шанси для краї­ни, економічні можливості перебрати на себе інституціональну структуру, правила поведінки моделі економічних відносин, «здоровий глузд» моделі економічного процвітання є недовго­тривалими, ураховуючи динамічність технологічної революції, її зміну в межах наступної технологічної парадигми. Причина у тому, що з часом виявляються відмінності серед лідируючих країн під впливом наступної технологічної революції і початку становлен­ня її елементів. Це швидко може спростувати деякі переваги, що були досягнуті країнами напівпериферії. Але важливим є те, що міжнародна конвергенція все ж таки є тією інституціональною умовою, яка формує і визначає для країн, менш економічно роз­винених, можливості постіндустріалізації. Отже, як випливає з вищезазначеного, ми можемо спостерігати прискорення темпів зміни однієї технологічної революції іншою, у межах якої ство­рюються можливості для країн переважно за моделлю наздога­няючого розвитку. Однак нас цікавлять шанси випереджаючого економічного розвитку. Власне сама К. Перес указує на здатність віднайти в евристичній економічній моделі, пропонованій нею, можливостей прориву, ривка для країн.

Теоретичні основи моделі випереджального економічного розвитку можна віднайти також у «новій» політичній економії, предмет якої вчені розглядають з різних точок зору. Наприклад, необхідність узагальнення досвіду розвитку країн з постплано- вою економікою потребувала створення оновленої економічної теоретичної концепції розвитку, «нової політекономії», яка відо­бражала б особливості трансформації цієї важливої ланки світової економіки наприкінці XX — поч. XXI ст. Монографія угорського вченого Л. Чаби «Нова політична економія Європи, що розвива­ється» підтверджує тезис відомого польського публіциста Ю. Mepo- шевського про те, що економічна історія — це переважно «ката­лог прем’єр», і «те саме» ніколи не буває «тим самим», оскільки практично ідентичні дії можуть приводити у різних ситуаціях до різних результатів^[82].

«Нова політекономія» покликана побороти тенденцію до ви­користання абстрактних моделей і методів, що застосовуються тільки за певних умов і рівнів абстракції, як практичні напрями економічної політики. Цей підхід щодо інтерпретації практичної ролі нової політичної економії спирається на ендогенізацію дер­жавних і колективних дій і введення в їх стандартний аналіз для отримання політично важливих, нових висновків. Такий поворот у методології економічних досліджень багато в чому був обумов­лений досвідом реформування у країнах, що розвиваються, і особ­ливо в країнах з перехідною економікою, розташованих пере­важно в Центральній і Східній Європі. Виявлення потреби в за­безпеченні кращої взаємодії між політичними інститутами, у про­цесі прийняття політичних рішень, і економікою, бізнес-структу- рами стало базою для формування «нової політекономії» як нау­ки і академічного дослідницького проекту.

Підхід нової політичної економії полягає у такому. Викори­стовуються такі категорії, як «ринки, що розвиваються». У ви­вченні країн, що розвиваються (під ними розуміються країни з посттрансформаційними економіками або emerging markets), слід фокусувати увагу на таких умовах функціонування країн, як: інформаційно-комунікаційні революції; економіка, що за­снована на знаннях; нові організаційні та віртуальні форми управління, що доповнюють традиційні процеси індустріаль­ного та торгово-фінансового розвитку загальносвітовим (гло­балізація) і регіональним (європеїзація у вигляді інтеграції в рамках ЄС) вимірами.

Учені-економісти схиляються до єдиної думки, що кожна країна з трансформаційною економікою має перспективи по­долання відставання та переходу на шлях випереджаючого економічного розвитку. Відповідно до тенденції, виявленої фахівцями з економіки розвитку, за приблизної однаковості рів­них умов (географічних, політичних та ін.) розрив у доходах між багатою і бідною економікою зазвичай скорочується при­близно на 2 % на рік. Це скорочення відбувається не тому, що багата країна стає біднішою, втрачаючи свої економічні пози­ції, а тому, що країна, що відстає в економічному розвитку, здатна мобілізувати капітал і технології для забезпечення при­скореного зростання¹.

Чи може бути модель випереджаючого розвитку теоретич­ною? Відповідь на це запитання спробуємо надати на основі за­стосування індуктивного методу. Звернення до словникового ви­значення термінів модель і моделювання (як метод) дозволяє нам зрозуміти таке (табл. 1.2).

Таблиця 1.2

ТЕРМІНОЛОГІЧНІ ПАРАМЕТРИ МОДЕЛІ

Примітка. Складено автором.

^[1] Станковская И. К. Экономическая теория: учебник / И. К. Станковская, И. А. Стре­лец. — 3-є изд., испр. — М.: Эксмо, 2007. — 448 с. — (Полный курс MBA).

Власне моделювання, як метод дослідження, широко застосо­вується в економічній науці, і є «реакцією» науки на ускладнений характер процесів у соціально-економічній дійсності Реальне життя, у свою чергу, висуває вимоги до економічної науки щодо пояснення характеру процесів, їх закономірностей, результатів, очікувань від коротко-, середньо- і довгострокового майбутнього. У зв’язку з цим економісти неокласики широко почали викорис­товувати метод моделювання для опису реальної дійсності. Од­нак моделювання як метод межує з використанням іншого мето­ду, методу абстрагування, абстракції (нім. abstrahieren, лат. Obstrahere — відволікти), що передбачає відкидання несуттєвих властивостей, з метою виокремлення найбільш істотних і зако­номірних ознак предметів і явищ у моделі.

Абстрактно-дедуктивний метод, який широко використову­ється в неокласичній теорії, власне й дозволяє широко викорис­товувати математичний апарат для моделювання економічних явищ і процесів. Однак усі економіко-математичні моделі відби­вають переважно вузькі взаємозв’язки об’єкта моделювання та його оригіналу. Неокласичні моделі залишають поза увагою такі важливі у наш час явища і відносини, як відносини організацій, контрактні (правові) відносини, політичні відносини, процеси су­спільного вибору, нераціональна поведінка економічних агентів. Усі неокласичні моделі є важливими. їх практична роль і значу­щість для розуміння ключових закономірностей економічного зростання є очевидною і нами не відкидається.

Застосування результатів неокласичних моделей для аналізу процесів макроекономічної динаміки, ринкової рівноваги, дина­міки поведінки відкритої економіки, моделювання макроеконо- мічних процесів у відкритій економіці мало свою актуальність на часі, відповідних їм типам економічних політик і теоретичних основ економічної науки, що їх визначали. Украй конструктив­ними стали моделі, розвинені з неокласики, у теорії кейнсіанства та посткейнсіанства: динамічні моделі з мультиплікатором та ак­селератором, урахування лагів у динамічних моделях, моделі не­перервних динамічних систем в економіці, трендові моделі, траєк­торії розвитку, динамічні ряди, факторні моделі економічного розвитку, динамічні міжгалузеві моделі, моделі розширюваної економіки та їх синтез тощо. З метою нашого дослідження, так чи інакше, здобуватимемо із моделей макроекономічної динаміки окремі результати, оскільки намагатимемося провести аналогії й адаптувати ідеї і теорії, інтегруючи їх сутнісно, з метою отри­мання «нового» корисного знання.

Суттєвим недоліком неокласичних теорій зростання було те, що в процесі абстрагування вони вдавалися до надмірного спро­щування, часто лінійності процесів, могли обмежуватися одним фактором або однією причиною для пояснення змін в економіч­ній системі. Це завжди слугувало причиною для сумнівів у адек­ватності теорій зростання, однак жодних логічних обмежень на правомірність її існування економісти не ставили. З метою на­ближення своїх моделей до реальності, учені неокласики час від часу намагалися вводити до своїх моделей «екстерналії», щоб пояс­нити причини, імпульси змін вихідних умов і факторів моделі. Mo- но- або дуофакторність відходять деякою мірою в минуле, хоча ми й не можемо повністю від них цього відмовитися, оскільки у сукуп­ності арсеналу неокласичного моделювання такий спосіб залиша­ється провідним. Ускладнений характер економічних процесів на сучасному етапі передбачає багатофакторність, поліфакторність.

Неоінституцюналізм, із цих намірів інтеграційності, вбачається нам найбільш удалим теоретичним напрямком сучасної політичної економії, оскільки долає обмеження неокласичної теорії, поширю­ючи свої дослідження на економічні відносини, які раніше залиша­лися поза увагою неокласики, так званий «чорний ящик».

Теоретична модель економічного розвитку (поки що не акцен­туємо на ключовому слові цієї моделі в предметі даного дослі­дження, а саме «випереджаючого розвитку»), яка відповідатиме сучасним потребам суспільств країн, ураховуючи специфіку їх розвитку, статус у міжнародній економіці (країна-лідер, що вхо­дить у «ядро» пануючої технологічної революції в рамках відпо­відної їй техніко-економічної парадигми, чи країна-аутсайдер, що знаходиться за межами «ядра» на периферії економічного розвит­ку, й отримує можливість підвищити якість свого економічного розвитку, виходячи із внутрішньої хвилеподібної якості техноло­гічної революції та її парадигми до перенесення з центру на пе­риферію), за своїм типом є евристичною. Евристика^[83] як наука у загальному розумінні, не стосовно до економіки, займається по­будовою евристичних моделей процесу пошуку оригінального вирішення завдання. Розрізняють такі типи евристичних моделей:

• модель сліпого пошуку, яка спирається на метод проб і помилок;

• модель лабіринту, в якій розв’язувана задача розглядається як лабіринт, а процес пошуку розв’язку — як снування по лабіринту;

• структурно-семантична модель, яка виходить із того, що в основі евристичної діяльності з розв’язання задачі покладено принцип побудови системи моделей, що відображує семантичні відносини між об’єктами, котрі входять до задачі.

Нами зроблено акцент на пояснення сутності евристики і ти­пів евристичних моделей, щоб з’ясувати для себе завдання нашо­го дослідження. Економічна теорія як наука практичність своїх рекомендацій виводить через теоретичні економічні моделі. Тео­ретична модель випереджаючого економічного розвитку, що бу­дується нами доступними методами дослідження економічної те­орії, за своїм типом буде евристичною, в основі якої лежатиме вивчення практичного досвіду, порівняння, виділення ключових тенденцій, виведення принципів, інституціональних умов, інсти- туціональної структури, доказ можливості ідентифікації інстру­ментарію економічної політики, що їй відповідає, та можливос­тей реалізації цієї моделі в економічній політиці держави. Однак не відкидаємо ситуації, зважаючи на творчу складову евристич­ного типу теоретичної економічної моделі, звинувачення автора в «блуканні по лабіринту», що проявлятиметься в прагненні вивес­ти загальні закономірності економічного розвитку в різних типах економічних систем, ідентифікувати ключові принципи цієї еко­номічної моделі, що можуть бути застосовані та реалізовані без урахування специфічних умов національних економік тощо.

Отже, під теоретичною економічною моделлю ми розуміємо набір принципів, за якими функціонує економіка, комплекс гос­подарських інститутів, що визначають характер господарської і соціальної системи, яка домінує за рахунок економічного розвит­ку високого рівня, а також реальні механізми, що забезпечують дієвість інститутів. Тобто ми використаємо термін модель як умов­не позначення сукупності найважливіших принципів, інститутів, форм і механізмів випереджального економічного розвитку.

Підсумовуючи усе викладене вище, можна зазначити, що теоре­тична модель випереджаючого економічного розвитку, на нашу дум­ку, має правомірне право на своє існування як наукове відображен­ня об’єктивної реальності суспільного розвитку та ідентифікація нової моделі економічної системи, що відповідатиме реаліям та ви­кликам міжнародної економіки, стану зростання інтелектуалізації суспільств, підвищенні вимог до якості життя людини.

1.2.2.