Нове соціальне протистояння в постіндустріальному суспільстві

Становлення господарської системи, що базується на індиві­дуальній власності, є елементом природного прогресивного роз­питку суспільства. Але експансія таких відносин забезпечує про­грес лише однієї частини суспільства, у той час як інша виявляється дедалі відчуженішою від новітніх технологічних до­сягнень.

Постіндустріальне суспільство, установлюючи принципи свободи, не утверджує принципу рівності. Нове суспільство мо­же виявитися не менш жорстко розділеним на соціальні групи, ніж індустріальне, але критерієм такого розподілу стане вже не власність на засоби виробництва, а особистісні якості людини і передусім, її здатність оперувати інформацією, набувати знання, створювати нові інформаційні продукти чи хоча б адекватно за­своювати вже наявні.

Фактологічні дані свідчать, що в розвинутому індустріально­му суспільстві з початку XX ст. наявною була тенденція до зни­ження нерівномірності під час розподілу матеріального багатст­ва. У 1890 р., коли в США й інших розвинутих країнах процес формування індустріального суспільства був близький до свого завершення, жменька багатіїв контролювала велику частину сус­пільного надбання (у США, наприклад, 12% найзаможніших громадян мали у власності 86 % національного багатства). Однак протягом наступного періоду рівень майнової нерівності став знижуватися.

Процес пом’якшення матеріальної нерівності в XX ст. відбу­вався під впливом безлічі найрізноманітніших причин. У перші його десятиліття збільшився попит на працю кваліфікованих ро­бітників, викликаний розвитком машинобудування і хімічної промисловості. У результаті до 1924 р. середній службовець одер­жував заробітну плату, яка лише на 40 % перевищувала доходи фабричного робітника. З кінця 20-х і до кінця 40-х років доходи ( підприємців різко знизилися: спочатку як наслідок Великої де­пресії, а потім у результаті егалітаристської політики у воєнний період.

Зі сказаного можна зробити висновок, що тенденція до зни«| ження нерівномірності розподілу матеріального багатства в інду-і стріальному суспільстві була обумовлена підвищенням ролі дерї жавного перерозподілу доходів, посиленням розпилення акціонерного капіталу серед населення, зростанням ролі класу! менеджерів і, що наголовніше, зростанням оплати кваліфікованої праці, що явно недооцінювалась у роки становлення індустріальні ного ладу. Однак у 70-ті роки XX ст. тенденція до зниження неї 'Л

рівномірності розподілу матеріального багатства в промислово розвинутих країнах змінилася на протилежну.

Кінець 70-х років — період, протягом якого наочно прояви­лись перші постіндустріальні закономірності.

Надалі ця тенденція ще більше підсилилася. Кінець 80-х і 90- гі роки стали епохою справжньої «революції інтелектуалів». Но­ва інформаційна економіка дозволила починати ризиковані проек­ти фактично без первинного капіталу. Як наслідок, кваліфікація і творчий підхід людини сьогодні забезпечують їй високий дохід поза залежністю від сформованого промисловими підприємства­ми рівня попиту на висококваліфіковані кадри. У свою чергу, кор­порації вже не прагнуть до безмежного розширення, а зосере­джують увагу на підборі найнеобхідніших фахівців. У середині 90-х років персонал двадцяти високотехнологічних компаній, які найшвидше зростали, зокрема таких як «Microsoft», «Intel», «Огасі», «Novel», «San micro systems», «Apple», «Sisko», ∕/ Λ mf*rir ‰nnJinpy₁ τq їм ∏ππi^muy ‰rp прпрошпуряп IQR тїяг nritfS і

' ' J Jk Д Λ 1 ‰*^r Ж. і VW ‰Z 11 111 IVZ/ A W 11’1 A A A A 1.V А Д ‰^r W 1 Jb∕⅛⅜L√ » ‰r AAAW* V W A ‰√ Д

був у шість разів меншим, ніж у «General motors».

Лідери нової економіки, що пропонують ринку принципово нові продукти чи послуги, забезпечують собі немислимий раніше рівень добробуту. У 1996 р. 1 % найбагатших американців воло­дів 39 % національного багатства, більш ніж подвоївши свою част­ку порівняно з 1976 р.

За сучасних умов саме творчий підхід і освіченість стають ос­новою зарахування людини до еліти постіндустріального суспі­льства. У міру зростання кваліфікації розрив у очікуваних дохо­дах зростає експоненціально. Відповідно до даних американської статистики за 1992 р., працівник з дипломом коледжу протягом

своєї кар’єри заробляє на 600 тис. дол. більше, ніж той, який має лише шкільну освіту, а різниця очікуваних доходів власника док­торського ступеня у зіставленні з випускником коледжу досягає 1,6 млн дол.

Але, з іншого боку, цей процес стає основою для виникнення нового соціального конфлікгу. Нині з’являється розуміння того, що соціально-класові суперечності пов’язані не лише з пробле­мою власності на засоби виробництва. З виникненням постіндуст- ріального суспільства вплив цього економічного фактора посту­пово зменшується. Соціальна система, що формується сьогодні, характеризується розподілом на окремі прошарки не на основі відносин власності на засоби виробництва, як це було колись, а на базі належності людини до соціальної групи, що ототожню­ється з певною суспільною функцією. Отже, виявилося, що нове суспільство, яке називали навіть посткласовим капіталізмом, спростовує всі пророкування, що містяться в соціалістичних тео­ріях. Це суспільство не поділяється на класи, але й не є егалітар­ним, у ньому не панує «зрівнялівка».

Нині можна констатувати, що становлення постіндустріальної системи зробило анахронізмом колишні принципи розподілу су­спільства на представників буржуазії та пролетаріату. Як зазна-' чав ще К. Реннер, «робітничий клас у тому вигляді, v якому він¹! описаний у «Капіталі» К. Маркса, більш не існує», і з таким! твердженням важко не погодитись. Робітничий клас в останні де-J сятилітгя не лише скоротився кількісно, але й розпався на дві! групи, одна з яких складається з кваліфікованих працівників! промислового сектору, що цілком належать за доходами й соціа-І явним становищем до середнього класу.

⁰ Renner K. The Service Class H Т. В. Bottomore₁ Goode P. (Eds.) Austro-Marxism. Oxford, 1978. — P. 252.

Основну частину суспільства за цих умов відносять до «серед­нього класу». Однак цим поняттям позначають занадто аморфну групу. «Середній клас» не може бути визначений за умов зрілого постіндустріального суспільства, оскільки не с важливою скла­довою частиною цього соціуму. Сьогодні він є прошарком суспі­льства, який дедалі інтенсивніше розмивається під впливом но­вих технологічних змін.

Отже, соціальна структура сучасного постіндустріального суспільства припускає наявність трьох основних груп: V) панівного класу, який зазвичай розглядається як технократич­ний клас; 2) середнього класу кваліфікованих працівників та ниж­чих менеджерів; 3) нижчого класу, у який включаються праців­ники фізичної праці, не здатні «вписатись» у високотехнологічні процеси, представники професій, що відмирають, а також деякі інші елементи, які опинились осторонь від перетворень, що три­вають.

Нова еліта постіндустріального суспільства поєднує людей, що втілюють у собі знання й інформацію про виробничі процеси й механізм суспільного прогресу в цілому. Якщо в попередньому столітті панівними фігурами були підприємці, бізнесмени і про­мислові керівники, то нині новою елітою стали вчені, математи­ки, економісти і творці нової інтелектуальної технології.

Відкриваючи широкі перспективи перед тими, хто приймає постматеріалістичні цінності і бачить своє завдання у вдоскона­ленні власної особистості, її самореалізації, нові тенденції фор­мують нову соціальну еліту з високоосвічених людей, що дося­гають мети за допомогою примноження своїх знань і розвитку своїх здібностей. У міру того, як наука стає безпосередньою про­дуктивною силою, роль цього класу посилюється. Його представ­ники забезпечують виробництво унікальних благ, які є запору­кою процвітання суспільства, і тому в їхнє розпорядження пере­ходить дедалі більша частина суспільного багатства. Однак здат­ність продукувати нові знання відрізняє людей одне від одного набагато більше, ніж масштаб їхнього особистого матеріального багатства. Більше того, ця здатність не може бути набута миттєво й не підлягає радикальній корекції. Тому новий вищий клас має всі шанси стати досить стійкою соціальною групою, і в міру то­го, як він рекрутуватиме до свого складу найбільш гідних пред­ставників інших прошарків суспільства, потенціал цих прошарків буде лише знижуватись. Зворотна міграція, цілком можлива в ін­дустріальному суспільстві, де в періоди криз великий підпри­ємець міг розоритися і повернутися до складу класу дрібних ха­зяїв, у цьому разі майже неможлива, тому що раз набуті знання можуть удосконалюватись, але практично ніколи не втрачаються. Тому можна припустити, що сучасне суспільство еволюціонує в напрямку жорстко поляризованої соціальної структури.

Основні соціальні суперечності, пов'язані з наявністю цих трьох класів, зазвичай визначають у такий спосіб. По-перше, су­часні господарські тренди сприяють поповненню рядів нижчого класу, тому що виробництво висуває дедалі більші вимоги до якості робочої сили, і цей процес обумовлює виникнення серйоз­них соціальних конфліктів. По-друге, роль домінуючого класу визначається його контролем над інформацією і знаннями, у той час як реальною владою багато в чому володіють старі інститути, які ще не повною мірою є виразниками інтересів техноструктури. Нарешті, по-третє, середній клас занадто різнорідний, щоб реа­льно представляти основу соціального процвітання і, найімовір­ніше, саме через нього пройде кордон майбутнього соціального розшарування. Мабуть, у міру розвитку постіядустріального сус­пільства виникне перехідна форма класового розподілу, яка пев­ним чином поєднає принципи, що базуються як на відносинах власності, так і на здібностях до інновацій.

Справа в тому, що люди, спонукальним мотивом вчинків яких є нематеріалістичні стимули, становлять поки що явну меншість і виокремлюються в соціальну групу, що, з одного боку, визначає розвиток суспільства, а з іншого боку — жорстко відокремлена від більшості його членів і протистоїть їм як щось зовсім далеке. А це свідчить про неминучість наростання соціального конфлікту.

По-перше, люди, що знаходять на своєму робочому місці мож­ливості для самореалізацїї та внутрішнього вдосконалення, конт­ролюють знання й інформацію — найважливіші ресурси, від яких залежать темпи й характер соціально-економічного прогресу. При цьому суспільство в цілому ще керується методами, прита­манними епосі, що минає; наслідком цього стає те, що частина людей виявляється поставленою поза рамки соціальних законо­мірностей, обов'язкових для більшості населення. Соціум, зали­шаючись зовні єдиним, внутрішньо розколюється, і матеріально мотивована його частина починає дедалі гостріше відчувати себе людьми другого сорту.

По-друге, група нематеріалістично орієнтованих осіб, що не ставлять своєю основною метою привласнення речового багатст­ва, набуває реального контролю над процесом виробництва, а тому дедалі значніша частина національного багатства починає перерозподілятися на їхню користь. Не визначаючи збагачення як свою основну мету, новий вищий клас одержує від своєї дія­льності саме цей результат. Водночас люди, що не володіють ні здібностями, необхідними у високотехнологічному виробництві, ні освітою, що дозволяє розвинути такі здібності, намагаються вирішити завдання матеріального виживання. Однак сьогодні їх­ні доходи не лише не підвищуються, а навпаки, знижуються в мі­ру господарського прогресу. Отже, перші одержують від своєї ді­яльності результат, до якого не прагнуть, а другі не можуть досягти матеріального достатку, який роблять своєю метою.

У такій ситуації доводиться визнати, що сьогодні не соціальні відносини роблять людину представником панівного класу і не вони дають їй владу над іншими людьми. Сама людина формує себе як носія якостей, що роблять її представником вищого соці­ального прошарку. Знання й інформація є найдемократичнішим джерелом влади, тому що всі мають до них доступ, а монополія на них неможлива. Однак у той самий час знання й інформація є й найменш демократичним фактором виробництва, тому що до­ступ до них аж ніяк не означає володіння ними. Тому можна зро­бити висновок, що сучасне соціальне протистояння, яке лише формується, породжене сутнісними відмінностями внутрішнього потенціалу різних членів суспільства.

Основною причиною соціальної стратифікації, яка відбуваєть­ся сьогодні в західних країнах, є розвиток економіки, що базуєть­ся на споживанні й виробництві інформації та знань. Найважли­вішими віхами, що віддзеркалюють становлення нової реальності, є, з одного боку, середина 70-х, а з іншого боку — кінець 80-х ро­ків. У першому випадку у всіх постіндустріальних країнах була зафіксована різноспрямованість руху частки капіталу і праці в національному доході. Частка капіталу стала зростати, а частка заробітної плати — знижуватись. Найраціональнішим пояснен­ням цього феномену є те, що у високотехнологічних компаніях, де власність і управління не роз’єднані, доходи творців компаній відображені у статистиці як підприємницькі доходи (як частка капіталу), а не як винагорода за висококваліфіковану працю, якою за своєю природою є ці доходи. У другому випадку — на­прикінці 80-х — відбулась набагато фундаментальніша зміна: продуктивність праці у промислових компаніях почала зростати за стабільної і навіть падаючої оплати праці. Цей факт яскраво свідчить про те, що принципи організації індустріального суспі­льства остаточно долаються. З цього моменту привласнення зрос­таючої частки національного багатства виявляється пов’язаним не з інтенсивністю праці, не з ефективністю використання мате­ріалів і устаткування, а з тим, наскільки здатна чи нездатна лю­дина використовувати й генерувати нове знання, нарощувати свій інтелектуальний капітал. Розвиток подібних тенденцій приводить до того, що низькокваліфіковані працівники виявляються сього­дні в набагато скрутнішому становищі, ніж раніше, оскільки на­віть економічне зростання не може забезпечити їх «гарними» ро­бочими місцями, як це було в минулому. Тоді як власники унікальних знань і здібностей виявляються в привілейованому становищі на ринку праці, представники середнього й нижчого класів стикаються з дедалі більшими труднощами не лише в за­безпеченні вже існуючого рівня життя, але навіть у пошуках ро­боти як такої.

У 90-ті роки ця тенденція лише посилилась через зростання ролі технологічного фактора в розвитку виробництва. За цих умов доходи найбідніших 20 % населення, досягши свого мініма­льно можливого значення, перестали знижуватись у відносному вираженні та стабілізувались на рівні 3,7—3,9 % національного доходу. А зростання доходів «класу інтелектуалів» відбувається нині за рахунок середнього класу. З 1990 по 1995 рік частка 60 % американців, які включені до цієї категорії, у національному до­ході зменшилася майже на п’ять процентних пунктів і склала 47,6 %, а нижня межа середнього класу знизилась до рівня, за яким починається офіційно визнана бідність.

Новий соціальний розподіл може стати небезпечнішим, ніж поділ капіталістичного суспільства на буржуа і пролетарів. Центральний конфлікт індустріального суспільства виникав на­вколо розподілу матеріального багатства. Протистояння, що ба­зується на володінні власністю на засоби виробництва, мало як потенційні можливості вирішення через її частковий перерозпо­діл, так і механізм пом’якшення, що ґрунтується на підвиїценні добробуту найбільш знедолених груп населення в період еконо- мінного піднесення. Знання і здібності, які є основним ресурсом, що забезпечує зростання добробуту нематеріально мотивованої частини суспільства, не можуть бути ні відчужені, ні перерозпо- іілені. При цьому очевидно,*що економічна підтримка незахище- них прошарків населення стає менш ефективною. Єдиним мето­дом підвищення добробуту таких працівників стає набуття ними рідкісних навичок, у яких немає легкодоступних субститутів. Але зусилля, спрямовані на підвищення освітнього рівня, можуть да­ти результат у кращому разі через десятиліття. Тому такий соціа­льний конфлікт, можливо, стане складнішим у своєму вирішенні, ніж соціальний конфлікт буржуазного суспільства.