Логічний аналіз запитань і відповідей

Без запитань неможливе здобуття нових знань. Якраз із запитань по­чинається свідоме пізнання навколишньої дійсності. Ефективна участь у проведенні дискусій, обговорень, аргументація своєї точки зору також тіс­но пов’язані з умінням правильно ставити запитання і чітко формулювати відповіді.

Суть і структура логічних запитань

Запитання - це логічна форма, в якій зафіксована вимога або прохання отримати певну інформацію у вигляді відповіді. Це звернен­ня, яке вимагає відповіді. Граматичною формою вираження запитань є питальні речення. Формулюючи питання, людина прагне позбутися сум­нівів, невизначеності в своїх знаннях і отримати нове, більш повне і точне знання, а також чітко зрозуміти певні теоретичні положення, суспільні явища чи життєві ситуації або виявити думку іншої людини з того чи іншо­го приводу. Завдяки запитанням розвивається критичне мислення людини, її здатність осмислювати різноманітну інформацію. Правильна, послідовна, своєчасна і однозначна постановка запитання є важливою умовою досяг­нення успіху у процесі пізнання, в навчальній діяльності, судово-слідчій практиці, педагогічній роботі. Ось чому важливо вміти правильно форму­лювати запитання і коректно відповідати на них.

Логічна структура запитання така:

а) у ньому визначається, на що направлене запитання (предмет запи­тання);

б) у ньому міститься певне вихідне знання, яке називається переду­мовою запитання;

в) у ньому міститься вимога переходу від незнання (нерозуміння) до знання (розуміння), а також більш-менш вказується сфера, де можна знайти шукану інформацію. Цю царину в логіці називають областю пошуку від­повіді. Так, у запитанні «Чи будуть наступного року проводитись дослі­дження газових родовищ в Україні, якщо бюджетом на це не будуть виді­лені кошти?» міститься вихідна інформація:

а) дослідження газових родовищ в Україні проводяться;

б) кошти на це виділяють із бюджету;

в) можливо, що гроші на наступний рік не будуть виділені;

г) тому дослідження можуть проводитись, а можуть і не проводитись.

Передумова явно чи неявно міститься у питанні і дає інформацію що­до об’єкта, у питанні ставиться вимога чи прохання щодо додаткової інфо­рмації.

Схема 29. Логічна структура запитання

У педагогічній діяльності, в слідчій практиці, під час проведення ін­терв’ю важливо мати на увазі, що питання можуть володіти сильним сугес­тивним (навіювальним) впливом. Вплив обумовлений тим, що питання поряд з вимогою інформації в своїй передумові містить певні відомості, які сприй­має той, кому питання адресоване. Якщо ці відомості хибні, але хитро схова­ні певними засобами, то питання може бути небезпечним для відповідача в тому розумінні, що спонукає його до неявного визнання хиби за істину.

Німецький філософ І. Кант відмічав, що «вміння ставити розумні запи­тання є дуже важливою і необхідною ознакою гострого розуму. Якщо питан­ня само по собі позбавлене сенсу і вимагає нісенітних відповідей, то, крім сорому для того, хто питає, воно має іноді той недолік, що спонукає не­обережного слухача до безглуздих відповідей і створює смішне видовище: один (за висловом мудреців) козла доїть, а інший тримає під ним решето».

Види запитань

Схема 30. Види запитань

Запитання класифікують за різними ознаками:

1. За кількістю відповідей запитання поділяють на закриті (альтер­нативні) і відкриті.

Закрите запитання припускає обмежену кількість відповідей і вима­гає точної і визначеної відповіді. Наприклад, на запитання «Чи є дане підп­риємство рентабельним?» можливі два варіанти відповідей: «так» або «ні»; на запитання «Чи задоволені Ви умовами праці на Вашому підприємстві?» можливі варіанти відповідей: «так», «ні», «не можу відповісти». Такі запи­тання часто ставлять при проведенні соціологічних досліджень, коли пот­рібна точна, оперативна інформація.

Відкрите запитання передбачає можливість необмеженої кількості ві­дповідей і дозволяє давати відповіді в довільній, невимушеній формі.

2. За правильністю постановки (в залежності від логічного значення передумови) запитання поділяються на логічно коректні та логічно неко­ректні.

У логічно коректних запитаннях передумова виражається істинним судженням. На логічно коректне запитання можна дати істинну або хибну відповідь. Наприклад, запитання «Які штрафні санкції застосовуються до підприємств за несвоєчасне подання квартальної бухгалтерської звітності?» є логічно коректним.

Запитання буде логічно некоректним, якщо:

• передумовою є хибне або невизначене судження; наприклад, якщо у людини, яка не має посвідчення водія, запитати, який номер його посвідчення, то, звичайно, відповіді на таке запитання ми не отри­маємо, бо передумовою тут виступає хибне висловлювання;

• передумовою є необгрунтоване твердження, яке приховується. Наприклад, замість того, щоб обґрунтувати доцільність зниження податків, владі задають запитання: «Коли ви почнете знижувати податки?»;

• у ньому мова йде про характеристики предмета, які суперечать одна одній; наприклад, у відомому запитанні «Чи може всесильний Бог створити такий камінь, який сам не зможе підняти?», з одного боку, стверджують, що Бог - це всесильна істота, яка може зробити все, а з іншого боку, що Бог - це істота, яка не може підняти камінь;

• використовуються терміни, значення яких невідоме співбесідни­ку; наприклад, у запитанні «Які існують види диверсифікованого ризику?» для співбесідника може бути невідомим термін «дивер- сифікований ризик»;

• використовуються нечітко визначені терміни; наприклад, запи­тання «Ви «за» чи «проти» управління в умовах ринкової економі­ки?» може викликати певні труднощі, оскільки невідомо, яке саме «управління» має на увазі той, хто запитує.

На логічно некоректне запитання не можна дати ні істинної, ні хибної відповіді. Серед логічно некоректних запитань виділяють так звані прово­каційні запитання, в яких свідомо використано хибне вихідне знання з метою провокації опонента. Наприклад, у провокаційному запитанні «Хто зараз є королем Франції?» свідомо використано хибне вихідне знання про те, що сучасна Франція є монархічною державою. Провокаційним буде також запитання: «Які праці давньогрецького філософа Сократа ви чита­ли?», бо Сократ не написав жодної праці.

3. За пізнавальним значенням (пізнавальною функцією) - запитан- ня-уточнення і запитання-доповнення.

Запитання-уточнення (їх ще називають «чи-запитання») виражають бажання знайти істинну відповідь серед суджень, що входять у запитання, або підтвердити істинність вираженого у ньому знання. Вони включають у себе частку «чи» у поєднанні зі словами «вірно», «дійсно», «потрібно». Наприклад, «Чи дійсно Верховна Рада України ухвалила закон «Про Кабі­нет Міністрів»?

Запитання-доповнення (їх ще називають «що-запитання») направлені на з’ясування нових властивостей у досліджуваних явищ. Позначають схе­му відповіді та вимагають перетворити її в істинне судження. У питаннях цього виду присутні питальні слова: «хто», «що», «чому», «який», «де», «коли», «звідки», «скільки» тощо. Наприклад, «Чому деякі підприємства не сплачують податків?».

4. За структурою виділяють прості і складні запитання.

Прості запитання - це такі, які неможливо поділити на частини, кож­на з яких виражала б самостійне запитання. Наприклад, простими є такі запитання: «Що таке акціонерний капітал?», «Що таке інвестиції?».

Складні запитання - це ті, в структурі яких можна виділити два або декілька простих запитань, з’єднаних між собою сполучниками. Напри­клад, «Хто, коли і де здійснив замах на життя американського президента Джона Кеннеді?» Складні запитання можуть бути єднальними: «Хто з присутніх впізнав підозрюваного, і як він на це відреагував?», «Чи є збіль­шення податкових зборів підставою для оцінки ефективності державної економічної політики і умовою для збільшення інвестування коштів у легку промисловість?»; розділовими: «Це вбивство чи самовбивство?» або змі­шаними: «Чи є в даному діянні склад злочину, і яким саме кримінальним законом воно передбачене?» Останнє складне запитання складається з двох простих. Перше з них - «чи-запитання»: «Чи є в даному запитанні склад злочину?».

5. Виділяють запитання по суті теми (релевантні) і не по суті теми (нерелевантні).

По суті - безпосередньо пов’язане з обговорюваною темою, відповідь на яке уточнює або доповнює вихідну інформацію. Не по суті - як правило, такі питання лише зовнішньо здаються пов’язаними з поставленою для обговорення проблемою. Прийняття і обговорення таких питань часто веде дискусію в сторону від вирішення основної проблеми. Часто їх використо­вують з метою затягування дискусії. Питання «не по суті», як правило, не беруться до уваги в раціонально організованій дискусії. Сторони мають право не відповідати на них, мотивовано відхиливши їх як такі, що не ма­ють відношення до даної справи.

6. За пізнавальною метою - вузлові і навідні питання.

Вузлові питання - правильна відповідь на які служить безпосередньо досягненню цілі. Наприклад, «Хто вчинив крадіжку 15 січня 2008 року у місті Тернополі за адресою: вулиця Миру, 5, кв. 78?».

Навідні - які наближають чи готують нас до розуміння вузлового пи­тання, яке, як правило, є залежним від відповідей на навідні питання. «О котрій годині сталася крадіжка?», «Як був одягнутий підозрюваний?», «Що ніс у руках підозрюваний, коли він виходив з під’їзду будинку?».

Правила формулювання (постановки) запитань

1. Запитання має бути коректно сформульованим, осмисленим, спиратись на істинні передумови. Наприклад: «Які основні функції місце­вих фінансових органів?», «Що таке істинне судження?».

2. Запитання потрібно формулювати якомога коротше, чіткіше, яс­ніше і зрозуміліше. Воно повинно містити чітко визначені терміни, зна­чення яких відоме співрозмовнику, і не повинно бути розпливчатим і неви­разним. Наприклад: «Які органи здійснюють правове регулювання бюдже­тного процесу?», «Коли відкрито банківський рахунок даного підприємст­ва?».

3. Запитання має бути простим. Складні, громіздкі запитання доціль­но розбивати на прості запитання. Наприклад, запитання «Хто і на якій підставі розраховує на довгострокові податкові пільги?» варто розділити на два простих запитання.

4. У складних розділових запитаннях потрібно називати всі можливі альтернативи. Наприклад: «Яку оцінку ти отримав на іспиті з логіки - «відмінно» чи «незадовільно»?». Тут не вказуються інші можливі альтерна­тиви - «добре», «задовільно». Запитання «Чи можна достатньо ефективно забезпечувати ресурсами одночасне розгортання виробництва кількох груп товарів, чи варто розгортати виробництво різних груп товарів послідовно?» вимагає однозначної відповіді стосовно того, яке із двох висловлювань є істинним.

5. Не варто використовувати навідні запитання, у формулюванні яких є очікувана відповідь. Наприклад: «Чи не був обвинувачений у костюмі сірого кольору?», «В якому місті був підписаний Брестський мирний дого­вір?» (фактично тавтологічне запитання).

6. Запитання треба ставити у певній послідовності. Це дасть змогу мислено відтворити послідовність дослідження явища у відповідності із запланованими етапами розв’язання даної проблеми.

7. Необхідно відрізняти звичайне питання від риторичного, яке, маю­чи форму питання, насправді є судженням, бо в ньому міститься ствер­дження чи заперечення. Наприклад: «А хто не хоче мати справжнього дру­га?» - в цьому судженні стверджується думка про те, що «Кожен хоче мати справжнього друга». Або: «Який із нього бухгалтер?» - у цьому висловлю­ванні стверджується думка про те, що «З нього вийшов нікудишній бухгал­тер». Звичайні питання судженнями не бувають. Наприклад: «Хіба це не зрозуміло?», «Чим я заслужив подібне ставлення до себе?» - на ці запитан­ня можна відповісти: «Ви не праві. Це далеко не всім зрозуміло», «Ви пра­ві, ви нічим не заслужили подібного ставлення до себе».

Сутність і види відповідей

Відповідь - це висловлювання, в якому людина, яку запитують, надає певну інформацію. Відповідь призначена для того, щоб зменшити невизначеність, висловлену у запитанні, або вказати на неправильну його постановку. За змістом і структурою відповідь має бути побудована у від­повідності до поставленого запитання. Суттєвим для розрізнення видів відповідей є врахування передумови запитання та області пошуку відповіді.

Розрізняють такі види відповідей:

1. По суті запитання (релевантні) чи не по суті (нерелевантні).

Якщо відповідь містить чітку інформацію на поставлене запитання, то вона вважається відповіддю по суті запитання. Основне призначення реле- вантних відповідей - дати нову інформацію або уточнити невизначену. Не по суті (нерелевантні) відповіді - це ті, які зовсім не стосуються поставле­ного запитання. Відповідь не по суті запитання є стандартною формою ухилення від правильної відповіді внаслідок незнання або бажання прихо­вати істинну інформацію. Іноді вони виникають як результат нерозуміння проблеми, коли відповідач не вловив сенсу запитання, але все-таки хоче відповісти на нього або ж свідомо прагне уникнути невигідної відповіді. Наприклад, на питання «У якому році помер Григорій Сковорода?» не по суті питання буде відповідь «Григорій Сковорода прожив 72 роки».

2. Прямі і побічні (непрямі) відповіді.

Пряма відповідь - взята безпосередньо із області пошуку відповідей, при її формулюванні не використовуються додаткові відомості і міркуван­ня. Прямі відповіді є однозначними і зрозумілими. Побічна відповідь - це та, що не є прямою, але знаходиться з нею у деякому логічному зв’язку, завдяки чому певною мірою задовольняється вимога запитання. Побічні відповіді часто використовуються під час ділових переговорів, у диплома­тичній діяльності. Наприклад, на запитання: «Хто вбив журналіста Георгія Гонгадзе?» отримуємо непряму відповідь: «Я і члени моєї родини не вчи­няли цього злочину».

3. Повні (вичерпні) і неповні, часткові (невичерпні) відповіді.

Повна (сильна) відповідь - це та, яка повністю усуває пізнавальну не­визначеність, що міститься у питанні, надає повну інформацію щодо певного запитання. Тому кожна пряма відповідь є повною. Неповна (часткова, сла­бка) відповідь - це та, яка лише частково усуває пізнавальну невизначеність, що міститься у запитанні. Наприклад, на запитання «Коли і ким було винай­дено радіоприймач?» відповідь «Радіо винайшов О.С. Попов» буде непов­ною, частковою, невичерпною, а відповідь «Радіоприймач винайшов росій­ський фізик О.С. Попов у 1895 році» буде повною, вичерпною.

4. Істинні та хибні відповіді.

Відповідь вважається істинною, якщо судження, за допомогою якого вона виражена, правильно, адекватно відображає дійсність. Відповідь вва­жається хибною, коли судження, за допомогою якого вона виражена, неа­декватно відображає дійсність. Наприклад, на запитання «Чи є Україна правовою і незалежною державою?» істинною буде відповідь: «Так, згідно з Конституцією 1996 року Україна є незалежною і правовою державою», а відповідь «Згідно з Конституцією 1996 року Україна є неправовою і залеж­ною державою» буде хибною.

Виділяють також короткі і розгорнуті, точні і неточні, стверджува­льні і заперечні, умовні і безумовні відповіді.

Правила формулювання відповідей

1. Відповідь має бути точною, ясною і, по можливості, лаконічною. Наприклад, на запитання «Хто є засновником логіки?» правильною відпо­віддю є твердження: «Засновником логіки є давньогрецький філософ Арис­тотель».

2. Відповідь не повинна бути суперечливою. Наприклад, відповідь: «Наявний підозрюваний був неповнолітнім, йому виповнилось 19 років» є хибною, бо вона суперечлива.

3. Відповідь має бути в достатній мірі обґрунтованою. Наприклад, на запитання «Чи може уряд здійснити економічну реформу?» обґрунтованою буде відповідь: «Уряд не може здійснити економічної реформи, тому що не розроблена її концепція».

4. Відповідь має зменшувати невизначеність запитання, бути більш інформативною, ніж воно. Наприклад, на запитання «Чи здійснював грома­дянин Іваненко даний злочин?» інформативною буде відповідь: «Громадя­нин Іваненко не здійснював даного злочину, бо в той час, коли було здійс­нено злочин, громадянин Іваненко разом зі своєю сім’єю знаходився в ін­шому місті в гостях у рідних».

5. Відповідь має бути повною. Наприклад, на запитання «Хто є автором Державного Гімну України?» повною буде відповідь: «Автором слів є поет Павло Чубинський, а музику написав композитор Михайло Вербицький».

Схема 31. Типологія відповідей