Тема 8. Посткласична філософія. Зміна парадигми філософського мислення. (Філософія “життя”)
План
1. Загальна характеристика філософії життя.
2. Філософські погляди А. Шопенгауера.
3. Філософські погляди Ф. Ніцше.
Література
1. Ницше Фридрих.
Сочинения: В 2 Т.: Пер. с нем. – М.: Мысль. – 1990. – Т.1. – 831 с.2. Ницше Фридрих. Сочинения: В 2 Т.: Пер. с нем. – М.: Мысль. – 1990. – Т.2. – 829 с.
3. Шопенгауэр Артур. Афоризмы житейской мудрости: Репринт. Изд. – М.: Советский писатель, 1990.- 230 с.
4. Шопенгауэр Артур. Мир как воля и представление. – М.: Наука, 1993. – 669 с.
Основні поняття:
Світова Воля (А. Шопенгауер) — могутній творчий принцип, що породжує всі явища і процеси. Світова Воля представляє собою «річ в собі».
Воля до влади (Ф. Ніцше) — це не просто стремління до владарювання сильного над слабим, але і стремління зробити слабого сильним.
Надлюдина — образ, уведений філософом Ф. Ніцше для позначення особливого типу людей, які за своєю могутністю повинні перевершити сучасну людину настільки, наскільки остання перевершила мавпу. Надлюдина, будучи сенсом історії людського виду, повинна уособлювати осереддя вітальних афектів життя. Надлюдина — це радикальний егоцентрик, що благословляє життя в найбільш екстремальних його проявах, а також Творець, могутня воля якого спрямовує вектор історичного розвитку. До прототипів Надлюдини, що виявляли собою «неперевершених віртуозів життя», Ф. Ніцше відносив О. Македонського, Ю. Цезаря, Ч. Борджіа, Наполеона.
Філософія життя— пояснення життя із самого життя.
1. Загальна характеристика філософії життя. «Філософія життя» – напрямок, що склався в останній третині XІX – початку XX ст. головним чином у Німеччині і Франції. Основні представники: Ф. Ніцше (1844-1900 рр.), В. Дільтей (1833-1911 рр.), А. Бергсон (1859-1941 рр.), О. Шпенглер (1880-1936 рр.). Джерелами “філософії життя” стали традиції німецького романтизму, який виступив проти раціоналізму Просвітництва та філософія А.
Шопергауера. Теоретики цього напрямку звернулися до життя як первинної реальності: у Ф. Ніцше вона виступає у формі «волі до влади», у А. Бергсона – як космічний «життєвий порив», у В. Дільтея – як потік переживань. В усіх трактуваннях життя являє собою цілісний процес творчого становлення, розвитку, що протистоїть усім механічним, неорганічним утворенням, усьому визначеному, застиглому і «сталому». Науковому раціональному пізнанню “філософія життя” протиставляє позаінтелектуальні, інтуїтивні, образно-символічні способи осягнення ірраціональної у своїй основі життєвої реальності: інтуїцію, переживання, розуміння. Найбільш адекватним засобом збагнення і вираження життя розглядається мистецтво, інтуїтивно-несвідоме вираження життя в міфі.- Філософські погляди А. Шопенгауера. Артур Шопенгауер (1788-1860 рр.) народився у родині данцигського банкіра у 1788 році. Його мати - видатна німецька письменниця Анна Шопенгауер після смерті чоловіка переселилася у м. Веймар. В її домі часто бували такі відомі люди, як Гете, Віланд, Гримм, брати Шегелі. Глибоко вражений смертю батька, майбутній філософ деякий час займався комерційною діяльністю, яка була йому глибоко огидною.
Вже в юності в його характері виявляються задатки песимізму, які наклали відбиток на його життя та життєву рефлексію.
Коли Артуру виповнилося 21 р., він вступив до Геттингенського університету, на медичний факультет, а під впливом Г.Е. Шульца зацікавився філософією. У 1811 р. він переселився до Берлину, де в той час був дуже уславлений Й. Фіхте. Через два роки А. Шопенгауер випустив свою першу роботу: "Про чотирьохякісний корінь достатньої основи". Навесні 1814 р. він пересилився до Дрездена, де і була написана головна його робота "Світ як воля і уявлення."(1818 р.)
З 1820 по 1831 рр. А. Шопенгауер працював в Берліні приват-доцентом, а пізніше відмовився від викладацької діяльності й іншу частину життя провів у Франкфурті-на-Майні, де і помер у 1860 р .
Артур Шопенгауер у своїх роботах «Світ як воля і уявлення» та «Про підставу моралі» абсолютною першоосновою світу вважає “волю до життя” – нескінченне безцільне прагнення до активності і зміни, що творить світ і людину. Ця воля роздрібнюється в безлічі втілень, між якими йде невпинна боротьба, що пронизує усі рівні живої і неживої природи, в тому числі і людину. Людина – раба волі, яка змушує її жити, яким би безглуздим і жалюгідним не було людське існування. Але в людині бере начало прагнення до звільнення від підпорядкування безглуздій «волі до життя», до подолання егоїстичних імпульсів. До цього ведуть два шляхи. Перший – через мистецтво: завдяки спогляданню прекрасного відбувається відмова людини від нескінченного потоку бажань, рабського служіння волі; переживаючи зустріч з піднесеним, людина більше не вважає себе єдиним центром Всесвіту, автономним суб'єктом. Другий шлях – через жалість, співчуття, що звільнюють індивіда від тягаря турботи про власне життя і породжує в ньому турботу про чуже благо, перетворення чужого страждання у власне. Жалість - первородна глибина людського «Я», в якій відкривається значимість людини як особистості. Таким чином, призначення і сенс життя людини, за А. Шопенгауером, в естетичному і моральному звільненні від «волі до життя» шляхом подолання ілюзій про внутрішню автономію індивіда і усвідомлення надіндивідуальної значимості життя.
А. Шопенгауер першим у XIX столітті створив філософське обґрунтування песимізму. Усе життя – суцільні розчарування і страждання, що кореняться в самій «волі до життя», з її безглуздістю і вічною незадоволеністю. Людина під впливом волі увесь час чогось бажає: комфорту, здоров’я, продовження життя, які щодня потрібно завойовувати невпинною працею, постійною боротьбою з нестатками. Але бажання ніколи не задовольняються, а якщо задовольняються, то приносять із собою байдужість і нудьгу. Та й життя ми намагаємося зберегти, постійно маючи в перспективі смерть. Життя є щось таке, що треба «відстраждати», щастя ілюзорне, тому А. Шопенгауер називав існуючий світ «найгіршим з можливих».