Основні засади теорії економіки добробуту
Теорія економіки добробуту є складовою частиною сучасної економічної науки. Ця теорія використовує оціночні критерії, зокрема ставить питання про те, який варіант розподілу ресурсів є найкращим для суспільства.
Тому цю теорію найчастіше називають нормативною частиною економічної теорії.Теорія суспільного добробуту є сукупністю положень, на основі яких досягається високий рівень життя всього суспільства та формулюються критерії для визначення якості життя населення.
Предметом економіки добробуту є соціальні умови життєдіяльності та система соціального захисту населення, основні напрями вирішення проблем, пов'язаних з підвищенням рівня та покращенням якості життя населення.
Об'єктом економіки добробуту виступає економічна система суспільства, її вплив на якість життя і добробут населення. Рівень добробуту населення не є показником постійним, він змінюється під впливом різноманітних факторів.
Засновники класичної політекономії А. Сміт та Д. Рікардо вважали, що досягнення суспільного добробуту відбувається на основі зростання суспільного багатства, тобто обсягу національного доходу на одну особу. При цьому припускалось, що суспільний розвиток може відбуватися тільки в ситуації вільної конкуренції. Тільки вільна конкуренція сприяє поєднанню суспільних та приватних інтересів [11, с. 96-97].
Одна з найбільш відомих теорій економічного добробуту є концепція італійського економіста В. Парето.
Дослідження В. Парето базуються на таких основних критеріях: кожна людина найкраще може оцінити свій добробут; добробут окремих особистостей є незіставним; суспільний добробут визначається лише в одиницях добробуту окремих людей.
Відомість Парето приніс розроблений ним принцип оптимальності, що отримав назву "оптимум Парето" [36, с. 41]. Цей принцип був взятий за основу нової теорії добробуту.
Оптимум Парето говорить, що добробут суспільства досягає максимуму, а розподіл ресурсів стає оптимальним, якщо будь-яка зміна цього розподілу погіршує добробут хоча б одного суб'єкта економічної системи.
Відповідно до поглядів Парето, досконала конкуренція забезпечить максимізацію функції корисності в масштабах усього суспільства. Однак на початку двадцятого століття виникли певні сумніви в істинності даного положення - яким чином зіставляти різні стани економіки, якщо при їх порівнянні констатується поліпшення одного учасника ринку при погіршенні становища іншого.Щодо представників-неокласиків, перш за все А. Маршала та А. Пігу, головною проблемою, що знаходилася в центрі їхньої уваги було задоволення потреб людини [4, с. 138]. Визначаючи цілі економічної науки, неокласики досліджували вплив різних факторів на економічний добробут. На перший план вони виносили корисність благ і попит на ці блага з боку споживачів. При цьому неокласики виходили з того, що економічні закони однакові для будь-якого суспільства - як для індивідуального господарства, так і для сучасних досить складних економічних систем. Вихідною (центральною) у неокласицизмі є ідея економічної рівноваги, яка досягається завдяки механізму ціноутворення у ринковому господарстві.
Пігу в своїй праці "Економічна теорія добробуту" (1924 р.) приділив увагу принципу "найбільшого блага для найбільшої кількості людей". Досягти найвищого рівня добробуту можна більш рівномірним розподілом доходів [4, с. 180].
А. Пігу ґрунтовно досліджував населення та його роль у розвитку ринкової економіки. Він розмежовував економічний та неекономічний добробут, при цьому стверджуючи, що поліпшення або погіршення економічного добробуту не завжди призводить до відповідних тенденцій у сфері неекономічного добробуту, тобто у якості життя, умов праці та відпочинку, доступності освіти, екологічної складової, медичного обслуговування, громадського порядку та іншого.
Свій підхід до визначення теорії добробуту запропонували представники інституціонального напряму економічної теорії К. Віксель, Дж. Б'юкенен, Дж. Стіглер та інші у 80 - 90 роках XX ст. Вони вважали, що проблему суспільного добробуту можна вирішити на основі етичних категорій.
При цьому кожен індивід має власну цінність і несе відповідальність за існування в певних умовах.Слід зазначити, що в економічній науці ще не сформована загальновизнана теорія добробуту, яка містить кількісний вимірник добробуту. Дослідники теорії добробуту дійшли висновку, що поняття добробуту відноситься одночасно як до економічної науки, так і до етики. Саме це сприяє використанню в теорії добробуту деяких етичних постулатів.
Проблему віднесення категорії добробуту до етики та економіки водночас економісти спробують розв'язувати у двох підходах - індивідуалістського та інституційного.
В економічній науці в даний час домінує індивідуалістичний підхід, який полягає в тому, що людина сама оцінює свій індивідуальний добробут. Тільки сама людина здатна визначити, що є необхідним та корисним для неї. Постулат індивідуалістичної концепції добробуту - "Благом для людини є те, що вона сама вважає для себе благом". При цьому передбачається, що людина здатна провести кількісну оцінку добробуту в будь-який період свого життя.
Існують дві теорії добробуту, які мають найбільше значення в рамках індивідуалістичного підходу. Це - утилітаристська і монетарна (економічна) теорії добробуту.
Виходячи з утилітаристської концепції, суспільний добробут є сумою індивідуальних корисностей всіх членів суспільства. Таке припущення спирається на передумову про можливість складання індивідуальних корисностей. Утилітаристи вважають за необхідне максимізацію сукупних корисностей всіх членів суспільства. Але така максимізація не забезпечується ринком автоматично. Уряд, піклуючись про добробут суспільства, повинен у відомих межах здійснювати перерозподіл з метою максимізації корисності.
Слід зазначити, що поняття суспільного добробуту, або суспільної корисності, є утилітаристським, похідним від поняття індивідуального добробуту. Припускається, що суспільний добробут може бути зміряний, якщо відомі значення індивідуального добробуту всіх членів суспільства [20, с.
44-45]. А оскільки індивідуальна корисність визначається за допомогою вільного вибору індивіда, суспільна корисність розуміється як результат деякої процедури суспільного вибору. Отже, функція суспільного добробуту є залежністю показника суспільного добробуту від показників індивідуального добробуту, тобто збільшення індивідуального добробуту будь-якого індивіда за інших рівних умов приводить до збільшення суспільного добробуту [3, с. 93].Утилітаристська концепція функції суспільного добробуту ігнорує інституційну природу суспільного вибору. У кожному суспільстві історично сформувалося певне домінуюче уявлення про те, яка процедура суспільного вибору забезпечує найбільшою мірою облік суб'єктивних оцінок індивідів при рішенні найважливіших проблем суспільного життя. Саме ця процедура претендує на роль єдиної процедури, яка повинна входити невід'ємним елементом у визначення суспільного добробуту. Таким чином, проблема оцінки суспільного добробуту одержує найбільш природне рішення на основі методологічних принципів інституційної школи.
Монетарна модель добробуту досліджує ринкову ціну та її вплив на економічний добробут. Ця теорія ототожнює ціну, яка формується під впливом взаємодії попиту та пропозиції на ринку, з економічним добробутом.
Інституційний підхід до визначення добробуту полягає в виведенні сутності людини з аналізу розвитку інститутів упродовж тривалого історичного періоду. На основі виявленої суті формулюється базовий етичний критерій, на основі якого саме і будується теорія добробуту. Інституційний підхід, на відміну від індивідуалістичного, який розуміє людину як ізольований елемент суспільства, фіксує свою увагу на традиціях, що склалися в суспільстві, уявленнях, етичних нормах та ін. Кожна з існуючих у суспільстві етичних систем може служити основою для деякої інституційної концепції добробуту.
Інституційною теорією добробуту, заснованою на еталонній етичній системі, є теорія суспільного прогресу. Поняття суспільного прогресу розглядається як напрям розвитку суспільства, який є бажаним з погляду вибраної ідеальної етичної системи. При цьому більшість членів суспільства можуть не розділяти цю концепцію суспільного прогресу. В основі еволюційної теорії суспільного прогресу лежить етична система, що побудована за допомогою аналізу процесу еволюції живої природи.
Таким чином, інституційний підхід до добробуту трактує розвиток як загальну об'єктивну категорію, що однаково відноситься до всіх членів суспільства. Тим самим долається індивідуалістичний погляд на суспільство як на безліч незалежних один від одного індивідів, позбавлених єдиній суті.
1.2.