3. Мексика

Період "стабільного розвитку" (1940-1960-і роки). До 1970-х років XX століття про Мексику прийнято було говорити як про одну з найщаслив-іших країн не тільки в Латинській Америці, а й у всьому "третьому світі".

Упродовж згаданих трьох десятиріч Мексика зробила своєрідний стрибок, який дозволив їй реорганізувати національну економіку і посісти друге після Бразилії місце в регіоні. Так, ВВП країни у 1940-х роках зріс на 38 відсотків, у 1950-х - на 26, у 1960-х - на 46 відсотків. На 1960 рік ВВП Мексики склав 17 млрд. доларів, або 20 відсотків ВВП всього регіону, а у 1973 році він зріс до 40 млрд. (23 відсотки ВВП регіону). Вартість продукції обробної промисловості Мексики лише за 1960-і роки зросла в 2,5 раза (її випереджала лише Бразилія).

У роки "стабільного розвитку" суттєві зрушення сталися у сільському господарстві. Країна в основному забезпечувала себе продуктами харчування, а промисловість - сировиною. Одним з важливих факторів піднесення сільськогосподарського виробництва у Мексиці (особливо у 1960-х роках) стала "зелена революція", тобто технологічні зміни у сільському господарстві, пов'язані із запровадженням гібридних сортів культур на основі використання міндобрив, отрутохімікатів, іригації та механізації при одночасному

452

підвищенні кваліфікації робочої сили на селі.

Для збереження свого впливу серед трудящих правлячі кола Мексики у воєнні і повоєнні роки спиралися на ідею "перманентної мексиканської революції", рекламуючи свою політику, як "конструктивне " продовження революційних завоювань 1910- 1940-х років. Кінцевою метою "перманентної революції" було проголошено поступове досягнення на основі співпраці всіх класів економічного процвітання та соціальної справедливості. Правляча Партія мексиканської революції (ПМР) в січні 1946 року перейменувалася в інституційно-революційну партію (ІРП). Складали її з три основні масові сектори - робітничий (профспілковий), селянський і "народний". Останній об'єднував переважно середні верстви, в тому числі військових та підприємців. У політичному житті ІРП посіла монопольне становище як організація, що зрослася з державною адміністрацією і претендує на об'єднання всіх верств суспільства. Очолював партію президент республіки, якого обирають на шість років без права переобрання. Один з найвпливові-ших профцентрів - Конфедерація трудящих Мексики (КТМ) - контролювався ІРП. Державний арбітраж виробничих конфліктів обмежував страйкову боротьбу. Водночас держава залучала робітників до участі в розподілі прибутків. Військові у Мексиці, на відміну від. скажімо, Бразилії, не відігравали самостійної ролі, вони були інтегровані у систему, що також сприяло стабільному розвитку конституційного режиму з демократичними правами і регулярними виборами.

Уряди Мігеля Алемана (1946-1952 роки) та Руіса Кортінеса (1952-1958 роки) сприяли розвиткові національної економіки. Активно стимулювали вони вітчизняний промисловий капітал, залучаючи одночасно іноземні інвестиції, передусім, американські. 1947 року частку іноземного капіталу в ком-паніях було збільшено до 49 відсотків. Прямі капіталовкладення США у Мексику зросли з 316 млн. доларів 1946 року до 787 млн. в 1957. Серед політичних новацій слід згадати надання жінкам у 1953 році виборчих прав.

Уряди президентів Адольфо Лоиеса Матеоса (1958-1964 роки) та Гус-таво Діаса Ордаса (1964-1970 роки) продовжували аграрні реформи: понад 600 тисяч селянських родин отримали 32 млн.

У промисловості держава опікувалася зміцненням та розвитком виробничої інфраструктури (передовсім паливно-енергетичної та сировинної бази), а також створенням та розвитком комплексу базових виробництв (металургії, загальної хімії та нафтохімії, деяких видів машинобудування). Поряд з на-

453

фтовою компанією ПЕМЕКС потужним ядром державного сектору у фінан-сово-промисловій сфері стала інвестиційна компанія НАФІН, створена ще у 1930-х роках. 1970 року в сфері її впливу перебувало 12 інвестиційних товариств і 64 великих промислових підприємств. Неухильно зростав обсяг державних інвестицій в економіку, сягнувши максимуму в середині 1970-х років (близько 37 відсотків усіх капіталовкладень в країні).

Курс на побудову "суспільства соціальної демократії" президента Луіса Ечеверіа Альвареса (1970-1976 роки) та перехід до політики мо-дернізації уряду Хосе Лопеса Портільйо (1976-1982 роки). На рубежі 1960-1970-х років мексиканська модель суспільного розвитку почала давати збої. Відчутними вони стали насамперед у соціально-політичній сфері: наприкінці 1960-х років проявилися такі негативні сторони політичної системи, як антидемократизм, бюрократизм та корупція. 1968 року по країні прокотилися хвиля студентських виступів та страйків залізничників. Уряд удався до військової сили. Десятки й сотні людей стали жертвами репресій. Ситуація набрала конфліктного характеру, який наочно продемонстрував, що рамки політичної системи стали тісними для суспільних відносин, які зазнали змін.

У 1970-х роках соціально-політична криза, що назріла, переплелася з економічними та валютно-фінансовими негараздами, які також засвідчили, що мексиканська модель залежнокапіталістичного розвитку втратила свій попередній динамізм, вичерпала можливості поступального безкризового розвитку.

Вперше за багато років похитнулася довіра іноземних та місцевих вкладників до мексиканської валюти. Розпочався відтік грошей з країни (6 млрд. доларів). Нерівномірного, стрибкоподібного характеру набрали темпи економічного зростання Мексики - від 2,1 відсотка 1976 року до'8 - у 1979 і., нульової позначки - в 1982 році.

Які ж причини цього явища? Річ у тім, що "економічний стрибок", який здійснювався з допомогою фінансово-кредитних ресурсів держави, врешті-решт виявився їй не по кишені. Великомасштабні програми господарського будівництва - реконструкція залізниць, розширення мережі першокласних шосейних доріг, розвиток паливно-енергетичної бази, освоєння засушливих районів шляхом іригації-потребували величезних витрат з державної скарбниці.

Одночасно в країні набирала обертів імпортнозамінна індустріалізація (заміна імпорту базових промислових товарів їхнім виробництвом на місцях). Для підтримки цього процесу держава надавала приватному сектору подат-

454

кові пільги, субсидії та пільгові позики, і все це лягало тягарем на держав-ний бюджет, обмежувало його поповнення. Нарешті, чималих фінансових витрат вимагали системи освіти та охорони здоров'я, соціального забезпе-чення. Такі заходи були характерні для періоду "стабільного розвитку".

Переживаючи труднощі щодо забезпечення форсованого розвитку країни за рахунок власних ресурсів, держава почала вдаватися до зовнішніх фінансових кредитів та позик.

За цих умов мексиканські уряди покладали надію на всезростаючий експорт нафти. З розрахунку на "нафтовий бум", вони розробляли амбіційні плани економічного розвитку , умовно названі "нафтовими програмами".

Таким чином, "економічний стрибок", здійснений Мексикою у роки 'стабільного" зростання підготував грунт для гострих зовнішніх та нутрішніх колізій в економічній, фінансовій та соціально-політичній сфе-іах.

Президент Луіс Ечеверіа Альварес, прийшовши до влади 1970 року, намагався розв'язати назрілі проблеми націонал-реформістськими методами. Він проголосив курс на створення суспільства "соціальної демократії", прагнув заручитися підтримкою широких верств населення і зміцнити позиції ІРП. У політичній сфері Ечеверіа оголосив демократизацію виборного процесу, реєстрацію опозиційних партій.

Його наступник Хосе Лопес Портільйо, який розпочав своє президен-ство 1976 року, своєю політикою в рамках програми "Союзу заради виробництва" побічно сприяв зростанню зовнішньої заборгованості. Діяльність у межах цього "Союзу" полягала в активному стимулюванні приватного капіталу, створенні сприятливого інвестиційного клімату в країні шляхом надання приватному секторові різного роду субсидій та пільг. За підрахунками мексиканських учених, наприкінці 1970-х років понад третина державних витрат йшла на субсидії і вони склали 25 відсотків ВВП. 1980 року їхній обсяг перевищив розміри прибутків компаній національного приватного сектору. До цього необхідно додати відсутність ефективного контролю за витратами коштів, що виливалося в непродуктивне та спекулятивне їх використання.

Останній рік президентства Лопеса Портільйо (1982) завершився зовнішнім боргом в 70 млрд. доларів, з яких майже 50 млрд.

455

держсектору. Упродовж 1982 року уряд двічі здійснив девальвацію песо стосовно долара: запроваджувалося два курси національної валюти: преференційний - для виплати зовнішнього валютного боргу - і курс вільного ринку (відповідно до попиту - пропозиції). В країні процвітав "чорний ринок". "Файюка"- нелегально ввезені товари-заполонили ринки міст. Підприємці несхвально сприйняли запровадження Двох курсів національної валюти, оскільки це викликало подорожчання імпорту.

У серпні 1982 року мексиканський уряд звернувся до своїх кредиторів з проханням надати мораторій на обслуговування зовнішнього боргу. До кінця року необхідно було погасити основну частину боргу в 21 млрд. до-ларів та виплатити проценти - 5 млрд. доларів.

За цих умов зросла втеча капіталів за кордон, сума яких склала, за офіційними даними, понад 50 млрд. доларів. Ситуація вимагала надзвичайних заходів. Виступаючи 1 вересня 1982 року перед конгресом із щорічним звітом про діяльність уряду, президент оголосив націоналізацію приватних банків. Цей захід не підтримали лише фракції правих партій.

Країна вступила у смугу гострої фінансово-економічної кризи.

Фінансово-економічна криза початку 1980-х років та політика уряду Мігеля де ла Мадріда (1982-1988 роки). Упродовж 1981-1982 років у Мексиці точилася передвиборна боротьба за крісло президента. 3 1919 року влада в країні, як і посада президента, належала Інститущйно-революційній партії (ІРП), яка незмінно вигравала президентські перегони. В самій ІРП існувала особлива система відбору кандидата на найвищу посаду в країні. Вище керівництво партії, лідером якої був президент, не володіючи жодною офіційною партійною посадою, за рік до виборів висував кандидатами декількох діячів партії. Вважалося, що вибір єдиного кандидата здійснюють керівники трьох секторів ІРП: робітничого, селянського та народного (середні верстви). Насправді ж вирішальне слово залишалося за діючим президентом. У Мексиці таку систему називають методом "пальця" ("дедо"). А належить цей палець президентові. Після цього з'їзд партії затверджує кандидата.

Всі інші партії також висувають своїх кандидатів на президентських виборах.

Кандидатом від ІРП на виборах 1982 року став міністр планування і державного бюджету Мігель де ла Мадрид Уртадо. Лейтмотивом його численних виступів було: моральне оновлення суспільства, боротьба з корупцією та інфляцією, демократизація влади, рівноправність усіх громадян. У зовнішньополітичному плані кандидат обіцяв продовжувати курс Лопеса Портільйо, спрямований на захист національного суверенітету й незалеж-ності країни, на підтримання тісних зв'язків зі США та контакти з Кубою, на ліквідацію конфліктів у Центральній Америці тощо.

456

1 вересня 1982 року Мігеля де ла Мадрида було обрано президентом. На той час йому виповнилося 47 років. Економіст за фахом, президент закі-нчив Національний автономний університет Мексики, здобув ступінь магі-стра в Гарвардському університеті. Одним з його викладачів у Національному університеті був Лопес Портільйо. який став згодом його політичним наставником.

Перед новим президентом постали найскладніші за всю повоєнну історію Мексики проблеми.

Запроваджена у Мексиці у післявоєнні роки, як і в ряді інших латиноа-мериканських держав, імпортозамінна економічна стратегія, спрямована на розвиток національної промисловості за безпосередньою участю держави, вичерпала себе на рубежі 1970-1980-х років. У 1980-і роки Мексика вступила з украй розбалансованою на макроекономічному рівні економікою, з виробництвом, що перебувало у стані стагнації, з ціновою нестабільністю і досить гострими проблемами соціальної нерівності та злиденного рівня життя значної частини населення.

Розпочався перехід до принципово іншої моделі неоліберальної, тобто відкритої ринкової економіки, ефективної та конкурентоспроможної на світових ринках.

В травні 1983 року новий уряд оприлюднив національний план розвитку на 1983-1988 роки, в якому йшлося про переорієнтацію експорту нафти і сировини на експорт готової продукції. Передовсім було скорочено державні витрати і припинено дотування нерентабельних малих і середніх приватних підприємств, що спричинило їхнє масове закриття (у 1986 році кожні три дні закривалася в середньому одна фабрика). Таким чином, в шести промислових галузях було звільнено 150 тисяч осіб. Безробіття торкнулося не тільки кваліфікованих робітників і спеціалістів, але й значної частини працівників народної освіти, охорони здоров'я, викладачів вищої школи. Натомість підприємствам, які спеціалізувалися на виробництві експортної продукції, надавалися фінансові пільги, кредити, для них створювалася інфраструктура і розроблялося відповідне законодавство. У привілейованому становищі знаходилися "макіладорас" - іноземні, переважно північноамериканські підприємства, які мали особливі пільгові умови для своєї діяльності. Працювали вони на імпортних сировині і матеріалах, користувалися правом часткового або повного вивезення продукції на зовнішній ринок. Сектор макіладорас спеціалізувався на випуску електронних та електротехнічних виробів, легкових автомобілів, двигунів, деталей тощо. Завдяки цьому експорт готової продукції з 1981 по 1988 рік зріс на 22 відсотки.

Аграрний сектор по-старому переживав нестачу капіталовкладень і виявився неспроможним задовольнити потреби країни в продуктах харчування і сировині для промисловості. Постійно зростав імпорт зерна. Майно-

457

ва диференціація населення досягла безпрецедентних у новітнії! історії Мексики масштабів. Справжньою бідою стала інфляція. Так, з 1982 по 1987 рік купівельна спроможність мінімальної зарплати знизилася на 50 відсотків. 1987 року офіційно зареєстровано 4,5 млн. безробітних (17,6 відсотка економічно активного населення) А якщо врахувати осіб, які не мали постійної роботи, то цей показник перевищував 40 відсотків. До цього додалася інша трагедія. Відомо, що Мексика знаходиться в зоні підвищеної сейсмічної активності. Один із найсильніших землетрусів стався 19 березня 1985 року. Того дня, за офіційними даними, загинуло 10 тисяч мексиканців, за іншими даними - понад 50 тисяч.

За розв'язання боргової кризи, яку переживала Мексика та інші держави, взялися світові фінансові організації. 1985 року на спільній сесії Міжнародного валютного фонду та Міжнародного банку розвитку і реконструкції у Сеулі було схвалено нову програму оздоровлення кредитно-фінансової системи капіталізму - так званий план Бейкера, суть якою полягала у виділенні упродовж трьох років додаткових кредитів на суму 19 млрд. доларів для підтримання економіки 15 найбільших краін-боржників. Однією із перших у цьому списку була Мексика.

Мексиканський уряд домігся також 14-річної відстрочки боргових платежів. Надано було низку інших пільг, приміром, засновано спеціальний фонд при МБРР (1,9 млрд. доларів) для компенсації Мексиці валютних витрат у разі зниження цін на нафту або падіння темпів економічного зростання до 3-4 відсотків і нижче. Здійснено відповідну реорганізацію зовнішнього боргу мексиканського приватного капіталу.

Нововведенням у механізмі врегулювання боргів приватного сектору стали так звані операції "своп" - обмін боргових зобов'язань приватних компаній на їхні акції.

Таким чином, шестирічні реформ (1982-1988 років) не принесли структурних змін в економіку, зате вони заклали юридичні основи майбутньої модернізації.

Мексика наприкінці 1980-1990-х років та перехід до відкритої рин-кової економіки. В 1987 році правляча 1РП висунула кандидатом на посаду президента 39-річного Карлоса Салінаса де Гортарі, вихідця з родини, представники якої брали участь у революції 1910-1917 років. Він здобув економічну освіту в Національному університеті, а згодом - вчений ступінь доктора політекономії в Гарвардському університеті США. Активний член 1РП. В уряді М. де ла Мадрида був міністром програмування і держбюджету, належав до технократів, які пропонували нові принципи прискореного розвитку країни.

На виборах 1988 року Салінас де Гортарі переміг з невеликою перевагою свого головного суперника К.Карденаса, сина Ласаро Карденаса, прези-

458

ден та Мексики 1930-х років.

Подальше просування реформи випало на адміністрацію президента Карлоса Салінаса де Гортарі. В інаугураційній промові він виклав основні положення Національного плану розвитку економіки на 1988-1994 роки як продовження попереднього, і висловився досить оптимістично щодо перспектив її модернізації та структурних змін.

Ліві сили поставилися до планів Салінаса де Гартарі критично, посилаючись на можливі негативні наслідки самоусунення держави від регулюючої ролі та засилля іноземного капіталу. До речі, мексиканська економіка, без перебільшення, тримається на іноземному капіталі, переважна частка якого, понад 60 відсотків загального обсягу, надходить зі США. Свого часу її було визнано однією з найпривабливіших у світі для іноземного капіталу. Секрет цього феномену криється в лібералізації умов функціонування цих інвестицій в національній економіці: в 58 галузях прямі іноземні інвестиції можуть сягати 100 відсотків капіталу, а ще в 36, куди раніше іноземний капітал не мав доступу, межа цих капіталовкладень не може перевищувати 49 відсотків. За 1989-1993 роки обсяг іноземних інвестицій у мексиканську економіку наблизився до 30 млрд. доларів.

Салінас де Гортарі у відповідь на критику запевнив своїх опонентів, що не варто боятися того, що іноземці приберуть до своїх рук усе національне багатство. По-перше, тому, що вітчизняні підприємці здатні конкурувати з іноземним капіталом; по-друге, держава згідно з конституцією зберігає за собою всі стратегічні галузі економіки (нафтодобувна, енергетична, залізниці). Суть же змін, які мали відбутися в країні, полягала, на думку президента, якраз у тому, щоб повернути державі її первісне призначення, а саме: роль захисника національного суверенітету і носія соціальної справедливості. "Парадокс у тому, - наголошував він,- що держава в Мексиці стала великим і одночасно слабким власником, оскільки прагнення бути присутньою у всіх сферах призвело до ігнорування нею прямих соціальних обов'язків перед народом".

К.Салінас де Гортарі виявився послідовним у впровадженні своєї лінії. Наприкінці 1988 року кількість компаній за участю державного капіталу скоротилася ( з урахуванням приватизованих за М. де ла Мадрида) з 1 155 до 390. 1989 року держсектор скоротився ще на 300 підприємств. На початку 1990 року уряд оголосив продаж 65 підприємств. Серед них були два найбільших металургійних заводи Мексики "Альтос Орнос" і "Сікартс", чиї активи складали майже 5,4 млрд. доларів, а також велика гірничо-добувна ком-панія "Мінера де Кананеа" - головне підприємство з видобутку міді в країні та п'яте у світі. Окрім цього, приватизації підлягала державна компанія "Те-лефонос де Мехіко" ("Телмекс"), від продажу якої уряд планував одержати 4 млрд. доларів. Це - найважливіший акт приватизації в Латинській Америці і

459

четвертий у світі.

За такі рішучі дії, спрямовані на перебудову економіки, Салінаса де Гортарі навіть наділили неофіційним титулом "Маргарет Тетчер Латинської Америки".

Проте не все було таким однозначним у процесі приватизації. Протести викликала, зокрема, денаціоналізація металургійних підприємств компаній "'Мінера де Кананеа", "Телмекс", які були рентабельними. Те ж саме сталося з наміром приватизувати нафтохімічну галузь. Щоб подолати цей опір, уряд змушений був видати спеціальний декрет, який визначив новий статус цієї галузі як непрюритетної, другорядної.

Приватизація банківської системи Мексики стала наступним кроком у діяльності адміністрації Салінаса де Гортарі. Вона логічно витікала з процесу ліберальних реформ і мала на меті пристосувати національну фінансову систему до потреб ринку. Справа полегшувалася тим, що відповідно до параграфу п'ятого статті 28-ої Конституції банківська сфера не належала до стратегічних галузей, а, отже, її приватизація була легітимною.

Станом на 1990 рік результати нової економічної стратегії, якщо взяти за основу три найголовніших макроекономічних показники (ВВП, інфляція, зайнятість), засвідчували, що країна поступово виходить з кризової ситуації 1982-1983 років. Валовий внутрішній продукт зріс 1989 року на 3,1 відсотка (замість запланованих 1,5 відсотка), в тому числі промислове зростання склало 4,8 відсотка. Що стосується інфляції, то її рівень різко знизився - з 157 відсотків у 1980 році до 23 відсотків на середину 1990 року. Чітко окреслилася тенденція до зменшення безробіття, і, навпаки, обнадійливими стали перспективи працевлаштування, особливо у сфері послуг, будівництва, торгівлі. У промисловості, наприклад, зайнятість упродовж перших трьох місяців 1990 року відповідно зросла на 10,8, 9,3 та 7,6 відсотка. Найдинам-ічнішим сектором у цьому сенсі виявилася "макіладорас". За порівняно короткий час Мексика за обсягом експорту випередила Бразилію. При цьому традиційна стаття мексиканського експорту - нафта, на яку припадала його левова частка, поступилася готовій продукції. На 20 млрд. доларів скоротився зовнішній борг, хоч сума його залишалася все ще дуже високою - понад 79 млрд. доларів (40 відсотків ВВП). У 1987 році він складав 107 млрд. доларів (відповідно 60 відсотків ВВП).

Реформаторський курс президента Салінаса де Гортарі, попри всі позитивні результати, мав суттєві прорахунки. Рівень безробіття все ще був високий, що пов'язано було із закриттям дрібних і середніх підприємств. Так, за чотири роки (1987-1990) роботу втратило 20 відсотків людей, а 45 відсотків працездатного населення були зайняті неповний робочий день. Орієнтація ж. економіки країни на зовнішні ринки призвела до застою у галузях (виробництво продуктів, текстилю, наперу, будівництво, деревооброб-

ко

на промисловість), які традиційно працювали на внутрішній ринок. До цьо-го необхідно додати різке підвищення цін: плата за електроенергію зросла на 200 відсотків, за телефон - на 700, вартість бензину - на 8, газу - на 5, державного житла - на 49 відсотків. Не сталося позитивних зрушень і в аграрному секторі. Можна погодитися з думкою ряду мексиканських еко-номістів, які стверджують, що "Мексика стала багатшою, а мексиканці біднішими" Найбільшим тягарем, що його уряд залишив у спадщину своїм наступникам, виявився пасив платіжного балансу, який 1994 року сягнув 28 млрд. доларів і становив 8 відсотків ВВП. А це, за міжнародними фінансовими нормами, неприпустимо високий рівень. До того ж надходження фінансових засобів ззовні вже не перекривали цього дефіциту.

Непередбаченим виявилося і скорочення запасів іноземної валюти: лише за період з 1 листопада до 20 грудня 1994 року вони зменшилися з 17 до 6,5 млрд. доларів. За цих умов новий президент Ернесто Садільйо (1994-2000 роки) вдався до такого засобу гальмування кризи як девальвація національної валюти песо на 13 відсотків. При цьому не повідомлялося про заходи, які гарантували б сталість нового обмінного курсу. У відповідь зарубіжні інвестори почали звільнятися і відмовлятися від авуарів у песо. Натомість,уряд Мексики зробив ще один крок, який сприяв поглибленню кризи - запровадив вільний курс песо. Оприлюднений на початку січня 1995 року комплекс стабілізаційних заходів не зупинив кризу. На кінець січня вартість песо у доларовому виразі впала на 40 відсотків, а валютні резерви зменшилися до 3,5 млрд. доларів.

Про те, яку загрозу для окремих ланок світового господарства становила мексиканська валютна криза, свідчить блискавична реакція на неї роз-винутих країн Заходу і безпрецедентний за обсягом міжнародний план урятування становища. Щоб попередити колапс фінансової системи Мексики, а разом з нею і всієї світової фінансової системи, Сполучені Штати Америки, Міжнародний валютний фонд, Банк міжнародних розрахунків, консорціум міжнародних комерційних банків, Канада і група південноамериканських держав у короткі терміни визначилися з підтримкою Мексики, надали урядові президента Ернесто Садільйо позики на загальну суму 53 млрд. доларів.

Внутрішні заходи, спрямовані на подолання кризи в країні, були традиційними, хоч спостерігачі і назвали їх драконівськими, а експерти ООН більш зважено - новою політикою суворої ощадливості. По-перше, було істотно підвищено ціни, а інфляцію передбачили на рівні 42 відсотків до кінця 1995 року. Намічалося, щоправда, й підвищення на 10 відсотків мінімальної заро-бітної плати, яка до того дорівнювала 65 доларам на місяць.По-друге, крім зазначених заходів, на 35 відсотків підвищено ціни на нафтопродукти, на 20 відсотків - тарифи на електроенергію. По-третє, внесено корективи до фіскального законодавства: податок на додану вартість підвищено з 10 до 15

461

відсотків. Незмінною залишалася валютна політика, збережено режим "вільного плавання" за новим песо, хоча, при цьому й знято верхню і нижню межі, запроваджені напередодні кризи. Розроблено спеціальну програму удосконалення банківської системи вартістю в 3 мільярди доларів, яку проф-інансував кредитами Світовий банк.

Наслідки мексиканської валютної кризи в Латинській Америці визначили як "ефект гекіли", тобто ефект надмірної переоцінки ефективності реформування і втрати самоконтролю за надзвичайних умов. Криза стала результатом надто великого залучення зарубіжних грошових засобів, надмірного знецінення національної грошової одиниці - песо, обвального падіння обсягів валютних резервів, втрати ліквідності активами, особливо "пе-собонами" - короткостроковими цінними паперами, з допомогою яких значною мірою фінансувалися реформаторські заходи.

За оцінками експертів ООН, адаптація національної економіки Мексики до нових умов буде супроводжуватися скороченням обсягів виробництва, збільшенням безробіття, зменшенням обсягів споживання та капіталовкладень, а також зниженням реального рівня заробітної плати і прибутків переважної частини населення, зумовленого поглибленням інфляції. Не виключено, що нова "політика суворої ощадливості" призведе до посилення соціальних та політичних заворушень.

Інституційно-революційна партія, яка протягом десятиліть обстоювала ідею активної ролі держави у сфері економіки, з 1980-х років почала підтримувати неоліберальну модель, що передбачає приватизацію та залучення інвестицій. У 1990-х роках розгорнулась гостра боротьба між прибічниками та противниками неоліберальної моделі економічних реформ. Погіршення соціально-економічної ситуації та політична дестабілізація у ці роки зумовили зміцнення позицій прихильників соціал-демократичних поглядів. Це відбилося у програмних документах, прийнятих на XVII Національній асамблеї партії (1996 року) та у виборчій платформі 1РП 1997-2000 років.

Ситуацію в Мексиці дестабілізувало також повстання індіанців у штаті Чіапас у 1994 році та вбивство того ж року кандидата в президенти від 1РП Л.Д.Колосіо. Повстанці вимагали стабілізації економічної ситуації, розширення політичних прав індіанців.

У липні 2000 року до влади прийшов альянс "За зміни". Цією подією завершився тривалий період домінування Інституційно-революційної партії у мексиканській політичній системі.

Таким чином, протягом 1980-1990-х років у Мексиці відбувся процес модернізації економіки та політики. Економічні перетворення мали циклічний характер, успіхи змінювалися кризами. Одна з головних причин невдач - занадто швидкі темпи реформування. Важливу роль у здійснені реформ у

462

Мексиці відіграла інтеграції зі США та Канадою. Співробітництво-з розви-нутими країнами допомогло не лише збільшити обсяг експортно-імпортних операцій, а й зміцнити власний авторитет на міжнародній арені. Бурхливі події сталися і в політичній сфері. Головна серед них - втрата Інституцшно-революційною партією монополії на владу, яку вона тримала протягом десятиліть.