ВСТУП

ХХІ століття несе у собі нові несподіванки і створює складніші проблеми, ніж ті, що існували у добу Модерну. На наш погляд, їх новизна не полягає у нав'язуванні пересічному громадянину страху за майбутнє світової спільноти чи то з причин глобалізації, екологічних негараздів, економічної неспроможності задовольнити потреби людини.

Суть новизни проблем світової спільноти полягає у тому, що цивілізація, яка формується гуманітарною революцією, перетворює науку Модерну в “технонауку”^[1], тобто в нерозривний симбіоз фундаментальної науки й індустрії високих і надвисоких технологій.

Філософія технонауки радикально відрізняється від філософії науки Модерну. Здійснюючи інтелектуальний прорив за обрій новочасового розуміння фізичної світобудови, вона виявляє там щось таке, над чим ніколи не рефлектували творці науки попередніх епох. Йдеться про такі форми буття, які виникають на межі природи з інофізичними сферами буття - психокосмосом, нейрокосмосом, геномним простором усіх живих істот Землі, генетичним кодом, невідомими науці вимірами просторово- часового континууму тощо.

Філософія технонауки, на відміну від її попередниці, не спекулює, а визначає метафізичні параметри інофізичних, інопросторових, інопсихічних світів, стаючи при цьому немовби “супертехнологією” їх створювання. Цивілізація, одержима філософією технонауки, радикально змінює головну рушійну силу Історії, суб'єкта планетарних перетворень, метаболізм цивілізації (тобто глобальний обмін речовиною, енергією, інформацією).

Практичне здійснення таких грандіозних мегапроектів XXI ст. як: “Ядерний проект”, “Геном”, “Геном людини”, “Нанотех”, “Біотех”, “Проект тотальної інформатизації планетарного

соціуму”, “Проект дигиталізації інформації”, “Проект Штучного інтелекту”, відкриває перед цивілізацією безмежні можливості науково-технологічного перетворення не тільки матеріально- просторового, але й інформаційно-медійного, гуманітарного середовищ перебування людини.

“сюрреали”, різноманітні віртуальні світи тощо.

За цих умов перед теоретичною думкою відкривається можливість більш ґрунтовно дослідити ноосферу, як специфічну оболонку, що окутала землю й увібрала у себе продукти саморозгортання планетарного розуму і стало впливає на життєдіяльність світової спільноти, формує принципово нові форми її буття.

Отже, практика використання індустрії інформаційно- гуманітарних технологій перетворення людини в усіх її вимірах занурює наш мегасоціум в якісно нову екзистенціально- антропологічну ситуацію, що далеко не однозначно впливає на розуміння соціального розвитку людства.

З одного боку, у цій ситуації просвітницька віра в те, що науково-технологічні революції неминуче ведуть цивілізацію до ідеально досконалого суспільства, тобто до суспільства Розуму, Справедливості, Загального Благоденства, усвідомлюється як “світоглядна мара”. Постпросвітницька світоглядна примара “суспільства ризику” протвережує інтелектуалів нашого часу, звільняє їх від небезпечної ілюзії про можливість науково- технологічного управління глобальною еволюцією не тільки гуманітарної сфери, але й екосередовища в усій його тотальності.

Аналіз причин провалу абсолютно всіх спроб практичного втілення в життя різних мегапроектів ідеально досконалого суспільства (провалу спроб побудови не тільки суспільства комунізму в СРСР, але й суспільства ліберальної демократії на Заході) підірвав просвітницьку віру в песимістів у всемогутність Розуму. Сучасні соціальні аналітики переконалися у тому, що зростаючий потік науково-технологічних революцій ХХ-ХХІ ст. приведуть цивілізацію не до ідеально досконалого суспільства, про яке марили мислителі Просвітництва, а до інформаційно- тоталітаристського суспільства, або до глобального “суспільства ризику” (У. Бек).

З другого - інший сегмент колективного розуму світової спільноти позитивно сприймає глобалізовані зміни у планетарному просторі та вважає за необхідне й надалі вивчати соціальний світ і цілеспрямовано впливати на його подальший розвиток. Це означає, що існує досить потужний рух інтелектуалів, які оптимістично дивляться у Майбуття і працюють над дослідженням процесу саморозгортання соціального світу.

Отже, роздуми про прийдешній, а ще більше про майбутній день є нагальним обов'язком філософів і вчених. Адже патологія у суспільному житті, так само, як і у фізіології, - безцінний помічник у з'ясуванні причин захворювання соціального організму, без виявлення яких неможливо сприяти його одужанню.

При цьому сучасна криза переконливо доводить, що вузловою проблемою теорії пізнання на початку ХХІ століття є оптимізація людського життя в планетарному масштабі. На тлі загальної соціальної кризи національні, демографічні, військові, сировинні, енергетичні, екологічні та інші глобальні проблеми сприймаються як її наслідки.

Актуалізація проблеми фундаментальної раціоналізації суспільного життя спостерігається давно, і в названому процесі можна виокремити, як мінімум, три етапи: перший - пов’язаний з обґрунтуванням пріоритету ролі особистості в історії і земного походження суспільства та держави (епоха Відродження); другий - пов’язаний зі становленням соціальної доктрини марксизму, що розкриває суть суспільного життя на основі первинності матеріального над духовним при зростанні творчої ролі народних мас як суб’єкта соціальної чинності (кінець ХѴІІІ - середина ХХ століття); третій - пов’язаний з пошуком "філософської єдності" серед безлічі відносно самостійних і взаємовиключних засобів пояснення ліній розвитку соціального світу - теологічного, матеріалістичного, технократичного, феноменологічного,

екзистенціалістичного та інших (з середини ХХ століття).

Наразі до цього на основі аналізу глобалізаційних процесів можна додати четвертий етап, що пов’язаний зі становленням інформаційної єдності світової спільноти.

Не дивно, що перед такими потужними і різноспрямованими потоками інтелектуальної та фізичної енергії слаборозвинута теоретична думка просто розгубилася. Причина цього явища полягає у тому, що практична свідомість людей продовжує орієнтуватися на засвоєння логіки зовнішнього стану речей. Люди втратили контакт із внутрішнім світом. Вони перестали розуміти його логіку, і це нерозуміння призвело до того, що спрацювала пастка екології, яка відбиває вимогу дотримання нами закономірностей космічного характеру.

За цих умов природним є поділ дослідників на дві великі групи: песимістів і оптимістів. Песимісти, яких більшість (К. Поппер, А. Койре, Б. Паскаль, Моно та ін.), відносяться скептично до можливостей пізнання законів суспільного розвитку.

Оптимісти ж продовжують невтомно працювати над розгадкою таємниці механізму саморозгортання суспільного життя. У їхньому складі можна виокремити, насамперед, дві групи.

Одна група йде шляхом створення актуалізованих моделей суспільного розвитку, використовуючи для цього тенденції, що відкриваються в ході науково-технічної революції.

Інша ж група дослідників-оптимістів намагається осягнути цілісність суспільного життя шляхом застосування ідеї соціального організму, що має свою власну долю і багатовікову історію. Однак її евристичний потенціал ще цілком незрозумілий і нерозкритий. Водночас наш аналіз доводить, що саме вона є парадигмальною ідеєю, оволодіння якою привідкриває завісу над самоорганізацією і саморегуляцією родового життя світової спільноти у третьому тисячолітті.