4. СУДІВНИЦТВО ТА СУДОЧИНСТВО

Процесуальне право. Найдавнішою формою судового проце­су на Русі був суд громади, члени якої однаковою мірою мали права й обов’язки в судових розглядах^[25]. Одночасно у X-XI ст.

«Правда» не має чіткого розмежування між кримінальним і цивільним процесами, хоча деякі процесуальні дії (наприклад гоніння сліду, звід) могли застосовуватися лише у кримінальних справах. В цілому і у кримінальних, і у цивільних справах засто­совувався змагальний процес, в якому сторони були рівноправні і самостійно здійснювали всі процесуальні дії. До того ж обидві сторони у судовому процесі називалися позивачами.

Староруське право мало дві специфічні процесуальні форми досудової підготовки справи: гоніння сліду і звід. Гэніння сліду — це розшук злочинця по його слідах. Закон передбачав спеціальні форми і порядок проведення цієї процесуальної дії. Якщо слід приводив до будинку конкретної людини, вважалося, що вона і є злочинцем. Якщо слід приводив просто в село, відповідальність несла верв, тобто територіальна громада. Якщо слід губився на великій дорозі, то на цьому пошук припинявся.

Якщо ні втрачена річ, ні викрадач не знайдені, потерпілому нічого не залишалося, як вдатися до закличу, тобто оголошенню на торговій площі про пропажу в надії, що хтось у триденний термін пізнає вкрадене або втрачене майно в іншої особи. Лю­дина, у якої виявлялося втрачене майно, могла заявити, що воно придбане правомірним способом, наприклад, куплене. Тоді почи­нався процес зводу. Власник речі мав довести чесність придбання, тобто вказати особу, у якої він її придбав. При цьому, це мали засвідчити двоє свідків або митник — збирач торгових мит.

Руський закон передбачав певну систему доказів. Серед них важливе місце посідали показання свідків. Староруське право розрізняло дві категорії свідків — видоків і послухів. Видоки — це свідки у сучасному значенні слова, очевидці факту. Послухи — складніша категорія свідків: це особи, що чули про те, що трапилося від кого-небудь, мають відомості з других рук. Іноді під послухами розуміли і свідків «доброї слави» сторони, тобто людей шанованих, які проте про справу нічого не знають. Але вони могли заприсяг- тися, що відповідач (або позивач) — людина чесна, порядна, яка просто заслуговує довіри або має алібі на момент вчинення злочину. Не знаючи нічого про спірний факт, вони просто давали характе­ристику тій або іншій стороні у процесі. Втім, «Руська правда» не завжди чітко проводить межу між послухами і видоками. Харак­терно, що і у використанні свідчень свідків з’являється елемент формалізму. Так, у деяких цивільних і кримінальних справах було потрібне лише певне число свідків: двох про укладення договору купівлі-продажу, два видока образи дією тощо.

Свідками «доброї слави» обвинуваченого могли бута тільки вільні люди: «на холопа це не розповсюджується, оскільки він не вільний», говорить «Правда». Рівність сторін у процесі диктувала залучення до свідчення лише вільних.

У Київській державі діяла ціла система формальних доказів — присяги, поєдинку та ордалій. Серед них варто виокремити судовий поєдинок — «поле» («У полі — дві волі, комусь Бог допоможе»). Той, хто переміг в поєдинку, вигравав справу, оскільки вважалося, що Бог допомагає правому. Щоправда в «Руській правді» та інших тогочас­них законах про «поле», «прю» вже не згадується. Іншим видом «суду Божого» були випробування залізом і водою (ордалії). Випробування залізом застосовувалося тоді, коли не вистачало доказів, — у більш серйозних випадках, ніж випробування водою. Розширена правда, яка присвячує цим ордаліям окремі статті (статті 21, 22, 85—87), не розкриває їх змісту і порядку проведення. Особливим видом доказів була присяга — рота, яка застосовувалася у невеликих справах за відсутності додаткових доказів. Ротою можна було підтвердити на­явність якої-небудь події або, навпаки, її відсутність.

В окремих випадках виключне значення мали зовнішні ознаки і речові докази — лице, поличне. Так, наявності побоїв і синців на тілі було достатньо для доказу биття. При крадіжці істотне значення мало місцезнаходження краденого майна. У церковному суді, як вважає більшість дослідників, застосовувався інквізиційний, розшуковий процес з усіма його атрибутами, у тому числі і тортурами.

Суд за часів «Руської правди». Художник І. Білібін

Отже, судовий процес на Русі називався тяжа, сторони — су­тяжники, позивач — істець, а відповідач — позваний. Явка до суду була обов’язковою, за наявності поважних причин сторону могли заступати добрі люди — представники, яким довіряв суд. Починав судову тяжбу покривджений, він же за потреби вів слідс­тво. На судову розправу обидві сторони подавали докази, якими могли бути: свідки (видоки — ті, що бачили особисто, послухи — ті, що щось чули, або могли позитивно схарактеризувати одну зі сторін); речі (лице); особисте зізнання; присяга (рота); божі суди (ордалії — випробування розпеченим залізом, вогнем, холодною і гарячою водою, мечем, жеребом, полем), а також — труп, побої, синці, рани, сліди.

Рішення суд виносив усно, оголошуючи всім присутнім. У карних справах його виконували слуги князя (дружинники), одер­жуючи за це плату (мито). Цивільні вироки виконувала відповідна сторона, за допомогою слуг князя, церкви чи пана, залежно від того, чий був суд. Апеляційних інстанцій не існувало, вирок ви­конувався негайно. Лише заможна людина могла поскаржитися князеві і попросити (за встановлену плату) переглянути справу.

Судівництво. Судова система Русі пройшла тривалий період формування від общинно-вічової до державної. В цілому вона мала такі недоліки: а) невіддільність судової влади від адміністра­тивної; б) непостійний, тимчасовий склад судів; в) відсутність централізованої, єдиної системи судових органів. Джерела на­зивають нам суди князя, тіуна, мечника, волостеля, посадника, митрополита, єпископа, ябедника тощо. Загалом усі суди Русі можна об’єднати в три групи: державні, приватні та церковні.

І. Державні (або публічні):

1. Князівський (княжий) суд. Його здійснював сам князь як вер­ховний суддя або його урядовці чи спеціально призначені судді — посадники, тисяцькі, тіуни, метальники, ябедники, вирники, во- лостелі. Княжий суд здійснювався за умови, якщо одна зі сторін належала до стану феодалів. Хоча в окремих випадках могли позиватися до нього й міщани, смерди і навіть закупи. Судова розправа відбувалася на княжому дворі (у столиці і на місцях) або на території державних установ.

2. Вічовий суд — розглядав на народних зборах (вічі) найваж­ливіші справи, які стосувалися общини (перерозподіл землі, межові спори, вбивства, крадіжки) та держави (організація ополчення).

3. Громадський суд (народний) — здійснювався вервним ста­ростою та старцями, судними мужами, добрими людьми. Він розглядав всі цивільні і карні справи, брав участь у дізнанні або провадженні досудового слідства.

II. Приватні (або панські, доменіальні). їх проводили феодали — землевласники (бояри, дружинники, урядовці) над своїми залежними людьми — холопами, челяддю і частково закупами та рядовичами.

III. Церковні (або духовні). Існували в митрополії (митрополичі) та епископствах, які підлягали єпископам та очолювалися ними. Юрисдикція церковного суду охоплювала духовенство та їхні роди­ни, церковну прислугу (їхні правопорушення як проти релігії, так і цивільні та карні), а також всіх християн-віруючих, якими опікувала­ся церква (віра, подружжя). Здійснювалися при монастирях і керува­лися церковними статутами та нормами візантійського канонічного права, які містилися у «Номоканоні», «Еклозі», «Прохіроні».

У цілому судова система Русі, незважаючи на її нерозвиненість, задовольняла потреби тогочасного суспільства і відповідала рівню його розвитку.