Джерелознавство

Перш ніж приступати до аналізу зібраного матеріалу, розглянемо питання його достовірності, джерельної вартості.

Філіація літописів Послідовність літописів

В ході читання 43-х томів «Полного собрания русских летописей», звичайно, виникло питання, як систематизувати цей матеріал.

— кінцева дата (рік) — останній рік, події якого висвітлені в літописі. Цей показник є об’єктивним (не залежить від уявлень дослідників про походження літопису) і практично важливим, оскільки показує, який період висвітлено. Тому його покладено в основу систематизації.

— дата (рік) написання — дата завершення роботи над літописним текстом. В більшості випадків ми не маємо об’єктивних даних для неї, але ясно, що вона не може бути ранішою за кінцеву дату і пізнішою за дату списку.

— дата списку (рукопису) — дата, коли було виготовлено конкретний список літопису. Переважна більшість списків датується на підставі водяних знаків на папері та особливостей письма (філігранологія та палеографія, як кажуть вчені), в рідкісних випадках — на підставі кінцевих записів або згадок в тексті.

— авторитетний період — період часу, для якого літопис містить авторитетні дані, може виступати як першоджерело. Ясно, що найбільш авторитетними є записи останніх десятиліть перед кінцевою датою, для яких можна сподіватись — літописець був сучасником описуваних подій. Також ясно, що для давніх часів (віддалених на 100 та більше років від кінцевої дати) літописець не міг бути авторитетним свідком і черпав свої відомості з попередніх літописів. Але об’єктивно встановити межу авторитетності не завжди можливо, тому в більшості випадків ми формально вважаємо авторитетним періодом останні 30 років перед кінцевою датою — період (можливо) особистих спостережень літописця. Разом з тим для ранніх літописів ми не маємо іншого виходу, як вважати авторитетним періодом весь час, який минув від попереднього літопису.

— період унікальних звісток — період часу, для якого літопис містить унікальні звістки, уперше запроваджені в літописання. «Унікальним записом» в даному випадку я називаю запис, якого не було в попередніх літописах — джерелах даного літопису. Наступні літописи можуть тиражувати цей запис, і в них він уже не розглядається як унікальний, але як запозичений з ранішого джерела. Слід розуміти, що цей період може бути як ширшим, так і вужчим за авторитетний період; так, НикЛ містить немало екстраваганцій (першоджерельних повідомлень) за 10 — 14 ст., але він для цього періоду не є авторитетним, тому ці надлишкові записи слід вважати вигадками автора НикЛ.

Запровадивши ці визначення, ми легко можемо дати визначення першоджерельних записів — це унікальні записи з авторитетного періоду. І тільки. Відповідно період, охоплений цими звістками, можна називати першоджерельним періодом для даного джерела.

В рамках даної статті ми будемо визначати періоди унікальних і першоджерельних записів спрощено — не за всім масивом записів (як то належало би), а тільки за зробленими нами виписками. Але й так наближено визначені періоди дають уявлення — до яких літописів треба звертатись по достовірну інформацію.

Хронологія унікальних звісток використаних літописів

Підсумки наших спостережень над унікальними записами подана у вигляді діаграми. З неї добре видно, що основний масив записів дублюється з одного літопису до іншого без особливих змін; інформаційний потенціал цих дубльованих записів дуже низький.

В цілому всі розглянуті літописи можна розділити на три хронологічних шари:

1, період місцевої різноманітності — до 1418 року, який закінчується з появою Софійського 1-го літопису старшого ізводу;

2, період московського єдиномислія (1481 — 1570 роки), чітко відділений від попереднього лакуною в 60 років, «заповненою» тільки новгородськими літописами;

3, період пагубного безначалія (кін.

Залежність літописів

Давньоруські і пізніші великоруські літописи 11 — 16 ст. мають надзвичайно велике дублювання звісток, що дає надію встановити — який раніший літопис був джерелом для пізніших. Над цією задачею працювало немало дослідників починаючи від О. О. Шахматова, в результаті чого утворилась ціла бібліотека і окрема галузь історичної науки — літописознавство (невідома в інших країнах).

Певним підсумком цієї роботи стала стаття Я. С. Лурье [ Г енеалогическая схема летописей 11 — 16 вв., включенных в состав Словаря книжников и книжности Древней Руси. - Труды отдела древнерусской литературы (ТОДРЛ), 1985 г., т. 40, с. 190 - 205].

Стемма літописів зі статті Я. С. Лурье (1985)

Віддаючи повну шану автору стемми, який відобразив на ній дуже велику кількість спостережень над текстами, слід все ж таки вказати на певні її недоліки. Перший — це перевантаженість стемми зв’язками в стилі «все зв’язано з усім». На мою думку, ці зв’язки між текстами потребують певного ранжування (більш істотні і важливі — менші важливі) і відповідної фільтрації важливіших для включення в стемму.

Другий недолік полягає у включенні до стемми гіпотетично реконструйованих джерел на рівних правах із реально збереженими списками.

Третій недолік — віра в існування «зводу 1448 р.» (літера М на стеммі) і плутанина у співвідношенні літописів, які (нібито) походять від нього. Я. С. Лурьє — попри всі застереження і заперечення проти цієї гіпотези — до кінця залишився її прихильником [ К проблеме свода 1448 г. — ТОДРЛ, 1969 г., т. 24, с. 142 — 146; Еще раз о своде 1448 г. и Новгородской Карамзинской летописи. — ТОДРЛ, 1977 г., т. 32, с. 199 — 205].

Цей останній недолік виправлено у неодноразово згадуваній книзі О.

Спрощена стемма використаних літописів

Розроблена мною стемма є гранично спрощеною і орієнтованою не на потреби літописознавства, а на зовнішнє споживання — тими, хто тільки використовує дані з літописів.

Ця стемма не містить гіпотетичних протографів, а тільки реально існуючі тексти. Розглядаючи її, легко можна побачити два вузлових моменти: це звід 1304 року (який позначено тільки розвилкою) та Софійський 1-й літопис старшого ізводу, від якого, загально беручи, походять усі наступні літописи.

Московське літописання кінця 15 — 1 пол. 16 ст. на стеммі поділено на три хвилі або покоління, розмежовані хронологічно. До першого покоління належать ТипЛ, МЗ1492, МЗ1493, Сим2Л, МЗ1495, Л72Я старшого ізводу. Всі вони написані до 1500 року. До другого покоління літописів (написаних в 1501 - 1520 роках) належать С3Л, С2Л, Л72Я молодшого ізводу, ІФЛ, НикЛ старшого ізводу. До третього покоління літописів (написаних в 1530 — 1558 роках) належать ВПЛ, Хронограф, ЛПЦ, ВЛ та НикЛ молодшого ізводу.

Кругозір літописів цього часу кардинально звужується в порівнянні з попередніми літописами. Літописці цікавляться виключно Москвою, звістки про інші території трапляються дуже рідко. І в Москві літопис цікавиться виключно Кремлем (городом, як тоді говорили); а в Кремлі — виключно царським двором; а у дворі — виключно особою царя. Все, що не стосується безпосередньо царя, мало цікавить літописця і нотується лише випадково.

Всередині одного покоління всі літописи подібні між собою як солдатські чоботи. Своєрідний скелет, утворений записами про смерть князів, взагалі може вважатись ідентичним для всіх літописів одного покоління. Можна сказати, що московське літописання того часу уже дозріло до друкування літописів, але через одвічну технічну відсталість Московії це друкування розпочалось тільки 300 років пізніше — у 2 пол.

Встановити, який з цих літописів був для якого джерелом — задача не проста, але, на щастя, це не має великого практичного значення. Для практичного використання звістки досить переконатись, що вона присутня в базових літописах (МЗ1492 - Л72Я - ВЛ).

Прийоми обробки записів про смерть князів

Розглянутий нами масив записів про смерть князів дозволяє виділити наступні прийоми літописної роботи:

1, запис копіюється з попереднього літопису без будь-яких змін;

2, запис копіюється зі скороченням (при цьому часто випадають повідомлення про постриження);

3, запис видаляється повністю і не переноситься в наступний літопис;

4, до висхідного запису додаються благочестиві епітети і риторичні вставки; ці зміни легко виявляються в порівнянні з попередніми літописами.

Випадків, коли пізніший літопис містив би докладнішу інформацію про подію, ніж ранній, найбільш авторитетний, дуже мало, тому загалом слід вважати, що найбільш авторитетним є той літопис, у якому даний запис з’явився першим.

Переліченими прийомами користувались усі літописці, окрім автора НикІЛ (Никонівського літопису в частині до 1428 р.). Цей автор постійно застосовував перефразування висхідного запису, синонимічну заміну окремих слів, перестановку фрагментів. До імен князів він дуже любив додавати генеалогічні довідки, нерідко довжелезні; до цих імен часто додавав титул «великий», навіть там, де достовірно відомо, що даний князь за життя «великим» не титулувався. Окрім того, літописець надзвичайно широко користувався благочестивими епітетами та риторичними вставками, приклад чого уже був наведений.

Хронологія

В літописах скрізь вживається числення років від створення світу. Для переводу березневих років від створення світу в січневі роки від Різдва Христова треба віднімати 5508 років для дат в березні - грудні і 5507 років для дат у січні - лютому.

На жаль, часто дати вказані тільки з точністю до року, тому в цих випадках ми формально віднімаємо 5508 років.

Гірше те, що подекуди трапляється ультра-березневий стиль, для якого треба віднімати відповідно 5509 та 5508 років.

Початок року в період до 15 ст. рахувався з 1 березня, але починаючи з 15 ст. (1430-40 -х років) входить в моду вересневий стиль, коли рік починався з 1 вересня. Десь з 1470 року стиль дат стає виключно вересневим. Для такого стилю треба віднімати 5509 років для подій вересня - грудня і 5508 років для подій січня - серпня. Окремо слід зазначити що НикЛ переходить на вересневий стиль від 6889 (1380) року і далі послідовно його тримається.

Ще однією проблемою є переходи оповідання через границю років. Наприклад, пишеться, що князь захворів у лютому, а помер у березні - в такому випадку для березня треба ставити наступний березневий рік. А від цього залежать наступні хронологічні вказівки «того ж року».

Наступною проблемою є пропущені роки, які трапляються навіть в 2 пол. 15 ст. Наприклад, під 6964 (1456) р. міститься докладний опис походу Василя 2-го на Новгород і потім згадано, що «тієї ж весни» помер рязанський князь, Іван Федорович. Але далі йде стаття 6966 (1658) р., а статті 6965 (1457) р. в жодному літописі немає. Тому ми не маємо певності, що після опису походу 6964 р. не випав заголовок «В літо 6965», і наступні відносні вказівки стосуються саме 6965, а не 6964 року.

Ще одна проблема пов’язана із високосом. Високосним вважається січневий рік, номер якого ділиться націло на 4. У випадках вересневого та ультра- березневого числення номер року для місяця лютого відрізняється від січневого на 5508. Це число ділиться на 4, тому правило високоса — номер року ділиться на 4 — для цих стилів не суперечить сучасному правилу.

Не так стоїть справа із березневим стилем. Для місяця лютого різниця з січневим стилем становить 5507 років, отже, на 4 не ділиться. Тому високосним мав би бути не той березневий рік, номер якого ділиться на 4, а попередній (наприклад, не 6800-й, а 6799-й) (правило 1). Може бути, що високосним вважався березневий рік, номер якого ділився на 4 (правило 2).

Яка різниця між цими двома правилами? Розглянемо для прикладу 6800-й рік. Якщо діє правило 1, то 1.02.6799 р. - п’ятниця, 1.03.6800 р. - відповідно субота. Якщо діє правило 2, 1.02.6799 р. - п’ятниця, і 1.03.6800 р. - також п’ятниця (оскільки 6799 рік не є високосним і в лютому - 28 днів). Отже, упродовж усього 6800 року за правилом 2 день тижня відставатиме на 1 день від розрахунку за правилом 1. І тільки починаючи з 1.03.6801 р. це відставання виправляється (оскільки лютий 6800 року за правилом 2 є високосним, і в ньому 29 днів).

Чи справді високос рахувався за цим складним правилом 1 - я простежити не намагався. Це вимагає спеціального дослідження. В моєму історичному календарі діє правило 1. Разом з тим я припускаю, що ультра-березневий стиль літочислення був запроваджений саме у зв’язку з відносною простотою високосного правила. Але переваги цього стилю не були зафіксовані у теоретичному трактаті, і тому залишались неясними для наступних поколінь книжників. Оця відсутність теоретичного обгрунтування і була, на мою думку, причиною відмови від цього стилю.

В усіх переглянутих літописах мені жодного разу не трапилась подія, датована високосним днем, тому я не вмію сказати, який саме день лютого вважався високосним (здається, 29-е число в якості високосного дня запроваджене разом з григоріанським календарем, а до того високосний день вставлявся між 22 і 23 лютого - bis sextus).

Повністю кваліфікована дата події включає рік, місяць, день, день тижня та ім’я святого або релігійного свята. Важливими є також вказівки на перехідні свята, котрі заміняють вказівки на дні тижня. Такі дати я ретельно перевіряв на взаємну узгодженість елементів і у випадку повного співпадіння дата набувала статусу узгодженої дати. Авторитетною датою будемо називати узгоджену дату, яка походить з авторитетного джерела.

У випадку суперечності між елементами датування першою жертвою виступав номер року. Простіше помилитися в безликому числі, ніж у характерному імені святого або дні тижня. Подекуди вдавалося узгодити всі елементи шляхом вибору найкращого з усіх сусідніх років.

Співпадіння імені святого з місяцем / днем не є так важливим, оскільки кожен пізніший переписувач, озброєний Вікіпедією Мінеєю або святцями, міг доповнити запис енциклопедичною довідкою. Так, якщо первісно було вказане тільки ім’я, неважко вирахувати день; і знаючи день, неважко визначити ім’я святого. Тим не менше всі такі вказівки перевірялись і випадки невідповідності відзначались.

Починаючи з 15 ст., дати смерті князів нерідко містили вказівку на годину, коли це сталось. Ці вказівки подекуди становлять проблему, наприклад «15 числа, в ніч з неділі на понеділок» — вважати, що 15-го була неділя, чи понеділок? Спеціальний аналіз показує, що це число могло стосуватись як попереднього, так і наступного дня.

Для нашої теми — історії звичаю постриження — точні дати великого значення не мають, але вони важливі для визначення, наскільки авторитетними є записи літописів, які їх містять. Записи з точними датами, а тим більше з годинами, безсумнівно належать очевидцям подій. Але слід пам’ятати, що години в датуванні подій починають масово вказуватись лише з середини 15 ст., що й не дивно, бо на той час у Московському Кремлі уже працював баштовий годинник (куранти).

Особливі випадки

1206 р. Марія Всеволожа

Запис ВЗ1215 цікавий вказівкою, що Марія була пострижена в черниці під іменем Марії. Отже, буває, що чернече ім’я співпадає з мирським.

Мстислава Мстиславича дуже лаконічний і не містить згадки про його постриження в ченці та в схиму (хіба що припустити, що Лаврентіївський літопис мав на увазі якогось іншого Мстислава Мстиславича, який помер приблизно в тому ж самому році, що й «наш» Мстислав Мстиславич Торопецький (Удатний)).

Мстислав помер на вигнанні, розгубивши наприкінці життя весь свій політичний капітал. Місце його смерті літопис не назвав, але перед тим було зазначено, що він утік із Г алича спочатку на Пониззя, а потім на Поросся. Отам, імовірно, і застала його смерть — добре, якщо в якому-небудь маленькому місті, а не просто у таборі посеред поля. Навіть якщо він і постригся «в ченці та в схиму» - це було дуже мало подібно до сумно-урочистої церемонії, яка відбувалась у столиці, в князівському палаці, за участі єпископа (чи митрополита), ігуменів столичних монастирів, у присутності родини помираючого князя, його бояр та чільних городян... Ну, це скоріше фрагмент з ненаписаного історичного роману...

1228 р. Дружина Святослава Всеволодовича

Ця невідома на ім’я жінка за згодою свого чоловіка пішла в монастир, що само по собі не часте явище. Друга особливість - згадано, що Святослав дав їй значне майно (про майно згадують вкрай рідко).

Пізніше, в середині 16 ст., Єрмолай-Еразм написав зворушливу «Повість про Петра і Февронію Муромських», засновану на цій згадці. А ще пізніше, в 1906 році, ім’я Февронії стало зернятком, з якого виросла геніальна опера М. Римського-Корсакова (Сказание о невидимом граде Китеже и деве Февронии). Щасливий розвиток сюжету вкотре ілюструє: найкращі історичні оповідання — такі, що пишуться значно пізніше самих подій і не в’яжуться при цьому історичними джерелами...

1271 р. Марія Михайлівна

Запис про смерть княгині Марії, удови по Васильку Ростовському, цікавий тим, що княгиня заснувала у Ростові монастир св. Спаса, жила в цьому монастирі й була в ньому похована. Але в досить докладному записі зовсім нема згадки, що вона постриглась у черниці.

1345 р. Два князя Василя

В 1345 році померли два князя на ім’я Василь: один з них княжив у Ярославлі, другий — у Муромі. В ТЛ — запис дефектний, натомість правильний — в СимІЛ.

Ярославський князь Василь Давидович в 6847 р. пішов в Орду (С1ЛСІ, Н1ЛМІ, РогЛ), ще раз згаданий в 6849 р. (С1ЛСІ, НКЛ2). Смерть його батька Давида Ярославського відзначена в 6829 (1321 р. - НКЛ2). В 6850 р. померла його жінка — Овдотья Васильева Давыдовичя, князя Ярославского (Сим1Л). Під 6853 р. в С1ЛСІ читаємо : «Того же лета преставися князь Василии Давыдович Ярославскии. Того же лета преставися князь Василии Ярославич Муромскый» — скорочено проти Сим1Л та ТЛ, але правильно. Правильні імена й титули цих князів читаємо в НКЛ2 під 6853 роком — у коротких записах про їх смерть, що й не дивно, бо НКЛ, як добре відомо, часто слідує за С1ЛСІ.

Слід відзначити, що М. Д. Приселков невірно зреферував цю справу: «В Сим1Л ошибочно переставлены отчества князей» [Приселков М. Д. Троицкая летопись. Реконструкция текста. — М.: 1950 г., с. 367].

Треба мати на увазі, що в МЗ1493 імена й титули цих князів подано правильно, але постриження приписано Василю Ярославському, тоді як давніші літописи одностайно говорять про постриження Василя Муромського. Я вважаю цю плутанину помилкою МЗ1493.

1354 р. Семен Іванович

Чи постригся перед смертю великий князь Семен Іванович? Жоден літопис про це не згадує, в тому числі й авторитетний для даного часу Рогозький літописець, який досить докладно описує цю подію. На думку, що постриження мало місце, наводить його духовна грамота [Собрание государственных грамот и договоров. — М.: 1813 г., т. 1, с. 37 — 38, № 24; Духовные и договорные грамоты великих и удельных князей 14 — 16 вв. — М.: 1950 г., с. 13 — 14, № 3 (тут і зведена таблиця датувань грамот — всі дослідники датують її 1353 роком], в котрій він поіменований Созонтом. Видавці «Собрания государственных грамот и договоров» дали пояснення, що це його чернече ім’я, і так ця думка і була прийнята в історіографії. У ТЛ читаємо:

В лето 6825 [1317]. Того же лета князю Ивану Даниловичу родися сын, месяца сентабря в 7 день, на память святого мученика Созонта, и наречен бысть князь Семен.

Пам’ять мученика Созонта справді відзначається 7 вересня, так що певний зв’язок між іменами Созонт і Семен простежується. Можна навіть припустити, що Семен — князівське ім’я, а Созонт — хрестильне (ну, як нижче — у випадку Дмитра Костянтиновича). Тобто вважати ім’я Созонт чернечим — це не єдиний можливий варіант.

Чи могло бути так, щоб духовну грамоту було написано з чернечим, а не з князівським іменем? Ми маємо духовні грамоти Івана Калити та Івана Івановича — вони підписані князівськими іменами (але їх чернечих імен ми не знаємо!). Отже, приймаючи, що ім’я Созонт — чернече, ми маємо єдиний випадок такого роду, котрий нема з чим порівнювати.

Зрештою, проти версії чернечого імені Созонт немає поважних заперечень, як немає й рішучих аргументів «за» (циркулярно не запрещено, но и не разрешено вполне...). В такій ситуації я приймаю усталену в науці думку про передсмертний постриг Семена з іменем Созонта.

До речі, якщо вже зайшла мова про Семена — датувати його смерть слід 26 квітня 1354-го року, а не 1353-го.

1368 р. Три Софії

В РогЛ маємо дуже короткий запис:

В лето 6876 [1368]. Того же лета месяца иуля 24 день преставися князь Василеи в Кашине и потом в осенине месяца октября во 2 день мати его княгини великаа Софиа Михаиловаа преставися в Свободе.

З цією Софією вийшла якась плутанина. Василь — син Михайла Ярославича Тверського, то Софія мала би бути його удовою. Але єдину відому нам дружину Михайла Ярославича звали Анною (запис 6827 - 1319 р.). В записі 6802 (1294 р.) про її весілля вона названа дочкою Дмитра Борисовича Ростовського. Дата смерті її не занотована.

У пізньому Никонівському літописі, до якого втягнуто багато повідомлень Рогозького літописця, в статті 6876 (1368 р.) Софія виразно названа удовою Михайла Ярославича [ПСРЛ, 1897 р., т. 11, с. 10], що є викладом іншими словами тієї ж інформації, яка наявна в РогЛ.

Яких тверських княгинь на ім’я Софія знає Рогозький літописець?

На першому місці слід поставити Софію Юріївну, дочку московського князя Юрія Даниловича, дружину тверського князя Костянтина Михайловича. Про її шлюб є згадка під 6828 (1320 р.), і більше про неї згадок нема. Далі, під 6773 (1365) роком згадана смерть княгині «Овдотьї Костянтинової», про яку ми не маємо більше відомостей.

На другому місці ставимо княгиню Софію (невідомого роду), дружину князя Всеволода Олександровича - її смерть занотована під 6773 (1365) роком.

Далі йдуть звістки про третю Софію, також невідомого нам роду:

В лето 6866 [1358]. А князь Василии приде во Тферь и до его прихода за 10 дни преставися сын его князь Александр месяца марта в 28 день у бабы своея у великое княгини у Софьи в Софьине монастыре. [Так у РогЛ.] Никонівський літопис вносить додаткову плутанину, називаючи померлого Олександра сином Михайла Олександровича, а не його стрия Василя (ПСРЛ, 1885 р., т. 10, с. 230: Того же лета у князя Михаила Александровича Тверского преставися сын князь Александр у бабы у своей, у великой княгини Софьи, в Софьином монастыре).

В лето 6869 [1361]. Оспожа княгини великаа Софья восприим благый нрав свекрове своея великой княгини Оксинии и добродетель ю же имела ко владыце ко Андрею, такою же любовию и печалованием бышет к владыце Феодору и села ему подавала на монастырь. [Так у РогЛ.]

В лето 6875 [1367] месяца марта в 20 день преставися боголюбивыи владыка Феодор в Отрочии монастыре, а на завтрее [.] положиша ево во святом Ведении святыя Богородица в малой церкви со владыкою с Андреем в одном гробе. Княгини же великая София и вси приходящии к нему, проводите его с великим плачем до гроба. [Так у РогЛ.]

В покажчику до Никонівського літопису [ПСРЛ, 1918, т. 14, ч. 1, с. 135] ця Софія названа дружиною князя Михайла Олександровича Тверського — це припущення ніяких суперечностей не розв’язує, а тільки погіршує, бо єдиною відомою нам дружиною Михайла Олександровича була суздальська княжна Євдокія Костянтинівна.

Нарешті, вікіпедійна стаття «Анна Катинська» розрубує цей михайло- тверський вузол, вважаючи, що Софія — це чернече ім’я Анни (зауважу принагідно, що за станом на січень 2015 р. тлумачення наведених вище літописних повідомлень в цій статті було цілком довільним).

Ототожнення Софії з Анною виглядає спокусливо. Пояснюються одразу три моменти: 1, титул великої княгині; 2, іменування удовою Михайла Ярославича; 3, іменування невісткою Оксинії (дружини Ярослава Ярославича, матері Михайла ярославича).

Але для припущення про її чернецтво джерела на дають жодних підстав: 1, в усіх відомих мені випадках смерть княгині-черниці супроводжується виразною вказівкою «преставися в черницах»; 2, перебування її в монастирі в 1358 р. було тимчасовим, бо помера вона не у монастирі; 3, в 1361 р. її відношення до монастиря обмежилось наданням сіл; 4, маємо виразний приклад Марії Ростовської (як вище), котра жила в монастирі, не будучи черницею. Чотири рази літописець мав нагоду згадати про її чернецтво і жодного разу не згадав - показник досить виразний.

Залишається припустити, що в парі імен Анна / Софія якесь ім’я було хрестильним, а інше — князівським. Для чоловіків така практика була поширеною і добре відомою, а для жінок князівського роду вона нам невідома (окрім цього не досить виразного випадку).

Найгірше, що ця плутанина міститься в Рогозькому літописці — найбільш авторитетному у тверських справах 14 ст. Тому довелось виключити цей неясний випадок із зведеного списку — для нього є подостатком достовірних випадків.

1378 р. Княгиня Василиса

Княгиня Василиса, удова по Андрію Костянтиновичу Суздальському — єдина княгиня і взагалі єдина жінка в усьому російському літописанні, яка удостоїлась докладного життєпису (власне, житія). (Ну, ще Євдокія Дмитрівна — жінка Дмитра Донського).

1383 р. Дмитро Костянтинович

Із запису про його постриження і смерть ми довідуємось, що цілком християнське ім’я Дмитро було його князівським іменем, а хрестильне ім’я його — Фома. Про цього Фому згадали, коли треба було обирати чернече ім’я — і обрали Феодор (на ту саму літеру).

1393 р. Іван Тропар

Запис ТЛ про смерть цього московського вельможі цікавий тим, що тут єдиний раз в усьому літописанні спеціально відмічено, що він преставився «у більцях», тобто мирянином, не постригшись у ченці.

1407 р. Юрій Святославич

Більшість літописів повторює запис ТЛ, що смоленський князь Юрій Святославич помер на вигнанні — в Рязанській землі в якомусь монастирі (Юрій був оженений з дочкою рязанського князя Олега Івановича). Юрій мав нагоду прийняти постриг перед смертю, але не зробив цього.

1462 р. Василь Васильович

Запис МЗ1492 (а за ним й інших літописів) про смерть московсьного великого князя Василя Васильовича цікавий тим, що князь хотів постригтись у ченці, але придворні до цього не допустили. З яких міркувань вони так зробили — літопис не пояснює, але ми маємо пізніше оповідання про смерть Василя 3-го, де відповідні переговори описані.

1463 р. Обретіння мощів князя Федора Ростиславича

В МЗ1492 справу зреферовано так, що було віднайдено мощі князя Федора, його синів Костянтина та Давида, і чернечі ризи було покладено на всіх, оскільки вони усі померли в чернечому чині. З авторитетних джерел ми знаємо тільки про постриження Федора, а про постриження його синів джерела 1 половини 14 ст. мовчать. Тому випадки Костянтина і Давида ми виключаємо зі зведеної таблиці як такі, що не згадані в авторитетних джерелах.

Сприятливі і несприятливі ситуації

Нагадаємо приклади, коли ситуація, у якій помирали князь / княгиня, сприяли прийняттю чернецтва, а постриження однак не відбулося:

- 1271 р. княгиня Марія Михайлівна жила в монастирі і номера в ньому, але не постриглась;

- 1407 р. князь Юрій Святославич помер в монастирі, але не постригся.

Відомі також випадки, коли обставини смерті були несприятливими для прийняття чернецтва, але воно було прийняте:

- 1228 р. Мстислав Мстиславич помер в дорозі десь на Пороссі, але прийняв чернецтво;

- 1263 р. Олександр Ярославич помер у Городці в дорозі до Владимира, але прийняв чернецтво;

- 1294 р. Дмитро Олександрович помер у Волоці в дорозі, але прийняв чернецтво;

- 1370 р. Василь Іванович Березуйський помер у Волоці від смертельної рани в бою, але прийняв чернецтво.

З цього можна зробити висновок, що обставини смерті не мали вирішального впливу на прийняття / неприйняття чернецтва перед смертю.

Масові постриження

Нагадаємо приклади масових передсмертних пострижень:

- 1238 р. в Успенському соборі в обложеному татарами Владимирі (цього епізода немає в найбільш авторитетному джерелі - ЛЛ, але він є в Н1ЛСІ та в Сим1Л);

- 1352 р. у Пскові через епідемію чуми;

- 1417 р. у Москві через епідемію чуми;

- 1420 р. у Пскові через епідемію чуми;

Слід зауважити, що описи епідемій чуми в літописах дуже шаблонові - власне можна говорити про один опис, який прикладається до різних конкретних випадків. Прецінь шаблоновість опису не означає, що він не відповідав дійсності — перебіг епідемій в дійсності виглядав подібно. Запис про масове постриження є необов’язковим складовим елементом цього шаблонового опису епідемії, який міг включатись або не включатись до опису волею літописця.

Тим не менше ці випадки не збуджують ніяких сумнівів щодо реальності масових пострижень. Вони цінні для нас тим, що показують — звичай передсмертного постриження існував не лише у вищих соціальних прошарках, але і проникав у маси населення (принаймні міського).

Вигадані випадки

Дати вигаданих випадків ми подаємо через косу риску — спочатку дата, під якою запис поставлено у джерелі (коли випадок буцімто відбувся), а потім — дату джерела, де відповідна фантазія вперше записана.

988 / 1534 р. Рогнеда

Вигаданий запис про постриження Рогнеди (дружини князя Володимира Святославича) міститься у Тверському літописі (1534 р.). Ця вигадка цілком очевидна, і вона не набула поширення в подальшому літописанні — скоріше за все, через те, що це літописання скоро припинилось.

1228 / 1512 р. Король Стефан

Вигаданий запис про постриження сербського короля Стефана міститься у Хронографі, перша редакція якого датується 1512 роком (є припущення, що йому передував Хронограф, написаний в середині 15 ст. чи навіть у 1440-х роках, але для нас це не принципово). Це постриження — один з епізодів чудес Сави Сербського.

Справа стояла так: Стефан висловив бажання прийняти перед смертю чернецтво, і цей обряд мав виконати його молодший брат Сава (на той час сербський патріарх). Сава не встиг цього зробити, і Стефан помер. Тоді Сава прибув до мертвого, воскресив його, постриг і знову наказав Стефану лягти до гроба.

Простою мовою, Сава завжди хотів воскрешати мертвих, але подібно до персонажа Котляревського, якось не мав до того нагоди. А коли нагода трапилась — от він свою святість і показав.

Ясна річ, що цей епізод є вигадкою від першої літери до останньої, і виник він значно пізніше смерті Стефана і Сави — мабуть під час формування культу св. Сави.

Подальше заглиблення в цю тему я вважаю зайвим. Для нас істотно те, що цей випадок (хоча б у формі розповіді) не міг вплинути на формування звичаю передсмертного постриження на Русі, бо на Русі такі випадки зафіксовані раніше за смерть Стефана.

1350 /1539 р. Ольгерд

Вигаданий запис про передсмертне постриження великого князя литовського Ольгерда міститься у Новгородському літописі Дубровського (1539 р.). І ця вигадка цілком очевидна, нагадуючи оповідання барона Мюнхаузена. Окрім цілком помилковою дати смерті Ольгерда, ми там читаємо, що він був охрещений за православним звичаєм з іменем Олександра, а пострижений з іменем Олексія (ця пара імен нагадує нам випадок Олександра Ярославича, чернече ім’я якого не було відоме, але в 16 ст. для нього було вигадано ім’я Олексій). Похований був цей літературний Ольгерд-Олександр-Олексій у збудованій ним (коли? мабуть, в часи його язичництва?) церкві Богородиці у Вільнюсі — теж, ясна річ, чисто літературній «будівлі».

Ця вигадка також не мала щастя в подальшому літописанні.

Обидві ці вигадані в 16 ст. історії (Рогніди та Ольгерда) мали підхлібляти почуттю православного благочестія, як його розуміли люди того часу.

1352 / 1418 р. Рукописання Магнушеве

Під 6860 [1352] роком до С1ЛСІ вписано «Рукописание Магнуша, свейского короля» [Полное собрание русских летописей. Т. 6, вып. 1. Софийская первая летопись старшего извода. - М.: Языки русской культуры, 2000 г. - стб. 429 - 431]. Під цим же роком воно записане в інших літописах, похідних від С1ЛСІ.

Це новгородський публіцистичний твір у формі заповіту шведського короля Магнуса. В ньому викладається історія невдалих нападів шведів на Новгород, починаючи з 1240 року, і дається заповіт — не нападати на Русь (от заради цього і все рукописання було створене). В кінці «Магнус» пише, що після катастрофи його флоту його прибило до монастиря св. Спаса на Полній ріці, і «остригошя мя в чернци и в скиму» [с. 282]. Історія тексту цього твору викладена в довіднику [Словарь книжников и книжности древней Руси. 2 пол. 14 — 16 вв. — Лг.: Наука, 1989 г., ч. 2, с. 313 - 315].

Що за ріка Полна? Є така маленька річка у Смоленській області, впадає у Сож. Це явно нам не підходить. Є ріка Пола, яка впадає в озеро Ільмень. Про неї в Новгороді безперечно добре знали, але не знати, чи був там монастир. І неясно, як туди могло занести Магнуса. За контекстом оповідання «Магнус» поплив у Мурманську землю, і катастрофа сталась десь у морі.

Разом з тим конкретність усіх подробиць твору говорить, що його автор намагався бути переконливим за рахунок реальної історії та реальної географії. Тому слід вважати, що йшлося про якийсь реально існуючий і відомий новгородцям монастир, хоча, мабуть, не близький до Новгорода.

В лето 6826 [1318]. Ходили новгородци воиною за море, в Полную реку, и много воеваша, и взяша Людерев город сумьского князя и пискупль; и придоша в Новьгород вси здорови (Н1ЛСІ; те саме в Н1ЛМІ; в С1ЛСІ «местеря» замість «князя»).

В лето 6826 [1318]. Ходили новгородци воиною за море, в Полную реку, и взяша 2 города: Людерев и Пискупль, а немец избиша (НКЛ2, Н4Л). [Цей запис, очевидно, є скороченням-інтерпретацією запису Н1ЛСІ, де йдеться про одне місто.]

Коментатори ( тут і тут) вважають, що йдеться про місто Турку та замок єпископа на усті річки Аурайоки. Назву «Полная» вони вважають не власною назвою, а апелятивом на позначення широкого водного простору (затоки або гирла річки).

В лето 6847 [1339]. Новгородци же послаша [до Виборга?] Кузму Твердислаица и Александра Борисовица посольством, и привезоша мир, доконцавше по тому миру, что доконцали с великим князем с Юрьем в Неве, а про Кобыличкую Корелу послати к свейскому князю (Н1ЛМІ).

В лето 6847 [1339]. Того же лета новогородци послаша Кузму Твердиславля и Александра Борисовича с инеми бояры, а от владыкы сестринича его Матфея за море к свеискому местерю посольством, и наехаша его во Мурманьскои земли в городе Людивле, и докончаша мир по старым грамотам, а про корелу тако рекоша... (С1ЛСІ).

В Н4Л цього запису нема.

Справа виглядає так, що спочатку Кузьма та Олександр залагодили мир з Виборгом, а потім поїхали до шведського князя і з ним домовились про Корелу. Не виключено, що вся сучасна Фінляндія тоді звалась «Мурманською землею».

Розглядаючи вигадані випадки постриження в цілому, можна сказати, що всі вони цілком очевидні і переважно сфантазовані в 16 ст., коли літописи перестали бути виключно політичними архівами і почали відігравати роль художньої літератури, сучасних історичних романів.

Хронологічний розподіл випадків передсмертного постриження

Розподіл випадків передсмертного постриження правителів у ченці показує наступне:

— звичай цей виникає наприкінці 12 ст. і швидко (вже у 1 половині 13 ст.) набуває значного поширення;

— максимального поширення звичай набирає в 2 половині 14 — 1 половині 15 ст.; на це століття припадає 52% загального числа випадків;

— починаючи з 2 половини 15 ст. відбувається скорочення вживання цього обряду, і з середини 16 ст. він зводиться нанівець. Частково це можна пояснити особливістю використаної джерельної бази: літописи цього часу зосереджуються на особі правителя Московії та його родині, і відповідно різко скорочується число представників правлячого шару, смерті яких зафіксовані в літописах. Тому залучення інших категорій джерел (місцевих, родинних, монастирських) може змінити цю статистику, але тільки в напрямку «демократизації» звичаю (тобто поширення його не тільки серед правителів, але й серед нижчих верств).