Посередництво

При цьому, як слушно зауважує Ю. Притика, винятково важливо додержуватися принципів права, які відображають дух права, верховенство права, глибинну екзистенцію права. У третейському розгляді порівняно з цивільним судочинством більш рельєфно означується принцип диспозитивності. Він проявляється в основному призначенні третейського суду, тобто це не формалізована відповідність букві закону, а насамперед ефективне вирішення спору, залагодження правового конфлікту. Диспозитивність у поєднанні із законністю виступає метапринципом третейського розгляду, на основі якої опосеред-ковуються інші принципи (арбітрування, змагальності сторін, рівноправності сторін, добровільної згоди третейських суддів на їхнє

призначення тощо). Досить специфічним є принцип конфіденційності третейського суду. З огляду на мотиви дотримання та збереження комерційної та банківської таємниці чи забезпечення конфіденційності інформації на вимогу навіть однієї із сторін справа має розглядатися у закритому засіданні. Третейський суддя не має права розголошувати відомості та інформацію, які стали йому відомі у зв'язку з третейським розглядом справи [85, с.

Третейський суд не зв'язаний правилами судочинства, викладеними у національному законодавстві країн, у тому числі й у Цивільному процесуальному кодексі України. На відміну від судів державної юрисдикції він за відсутності прямого регламентного припису має можливість самостійно встановлювати порядок розв'язання певного питання.

Проте в третейських процедурах є чимало спільного. Так, В. П. Ка- зимирчук виокремлює чотири різновиди неформального арбітражу [131, с. 300-301]:

Зобов'язальний арбітраж являє собою процес, у якому конфліктуючі сторони обирають нейтральну особу або кілька осіб (як правило не менше трьох) для розгляду їхніх спорів та винесення остаточного рішення, яке має для них обов'язкову силу. На відміну від судового процесу тут немає норм, які б регулювали процедуру розгляду, надання та оцінювання доказів; крім того, тут більше можливостей у виборі арбітрів; засідання мають переважно закритий характер. Якщо процедура роботи арбітра є предметом угоди, сторони самі встановлюють основні норми, що визначають становище арбітра та межі його повноважень. Рішенням зобов'язального арбітражу державні органи (наприклад, суди) можуть надавати примусової сили, якщо це передбачалося сторонами.

Рекомендаційний арбітраж. Його процедура аналогічна процедурі зобов'язального арбітражу, за винятком того, що рішення арбітрів має рекомендаційний характер. Сторони можуть прийняти його або не прийняти і передати справу до суду чи вдатися до інших процедур. Сторони можуть також завчасно дати згоду на використання висновків арбітражу як допомоги у розв'язанні конфлікту шляхом переговорів або в інший спосіб.

Арбітраж "остаточної пропозиції" є різновидом зобов'язального арбітражу, при якому кожна зі сторін має надати на розгляд арбіт-ражу власний варіант арбітражного рішення з розглядуваного спору. Арбітр уповноважений вибрати будь-яке з них, але без жодних змін.

Такий підхід сприяє зближенню позицій сторін і дає їм змогу дійти згоди.

4. Обмежений арбітраж є ще одним різновидом зобов'язального арбітражу, в якому сторони обмежують ризик прийняття невигідного для них рішення встановленням певних меж арбітражного розгляду.

Особливе місце серед засобів і технологій розв'язання конфліктів посідає конфліктний медіаторинг. Медіація (посередництво) на відміну від суду та арбітражу дає змогу сторонам шляхом переговорів неюридичними засобами лише за участі посередника-медіатора вирішувати конфліктну проблему.

Корисним для розуміння сутності медіаторингу та перспектив його використання для вирішення юридичних спорів є досвід роботи професійних конфліктологів-медіаторів Санкт-Петербурзького центру розв'язання конфліктів. Вдале використання цього способу розв'язання конфліктів допомогло їм більш ніж у 80 % випадків досягти міцної та довготривалої угоди, якої дотримуються обидві сторони. Важливу роль у розробці методів медіаторингу відіграв досвід посередництва, накопичений у судовій практиці. Справді, суддя чи арбітр як при підготовці справи до розгляду, так і у процесі розгляду справи часто допомагають сторонам дійти згоди і завдяки цьому припинити подальше провадження. Проте, як стверджує О. В. Аллахвердова [48, с. 402-431], між судовими процедурами вирішення конфліктів і розв'язанням їх за допомогою медіаторингу існує велика відмінність:

застосування процесу медіації є справою добровільною, а медіатор вільно обирається сторонами (в цьому медіація схожа з третейським судом);

у суді конфліктуючі сторони не беруть участі в розробці та прийнятті рішення — це функція судді. У процесі медіаторингу сторони самі виробляють і приймають рішення, медіатор не має на це жодних повноважень;

судове рішення є обов'язковим для сторін. Медіація ж — це процес, де нічого не відбувається без згоди сторін. Умовою виконання прийнятого сторонами рішення є добровільно взятий ними на себе обов'язок виконувати це рішення;

якщо суд визначає правих і неправих, то медіація спрямована на пошук згоди. За допомогою посередника обирається той варіант

вирішення конфлікту, який сторони вважатимуть кращим.

ризик медіації є мінімальним, оскільки кожна сторона будь-коли може відмовитися від продовження процесу. Медіація відбувається конфіденційно;

порівняно з процедурою судового розгляду (в умовах, коли суди перевантажені і розгляд справ тягнеться місяцями, а то й роками) процес медіації не є тривалим і потребує значно менших матеріальних витрат.

Медіація особливо ефективна тоді, коли потрібно відновити стосунки між людьми, для яких добрі взаємини в майбутньому є життєво важливими (опіка над дітьми при розлученні, об'єднання компаній, стосунки замовника та підрядника тощо). Адже після тривалих судових "битв" сторонам не завжди вдається встановити необхідні чи бажані стосунки. Разом з тим для застосування медіації існують і певні обмеження. Так, її не можна використовувати для розв'язання кримінально-правових конфліктів [48, с. 402-404].

Процедура медіаторингу складається з певних етапів [48, с. 411-417]:

Вступне слово медіатора, в якому роз'ясняються правила медіа- торингу, при цьому звертається увага на конфіденційність того, що відбувається. Завдання цього етапу — зробити процес медіації ясним та передбаченим для учасників, створити атмосферу довіри як до процесу, так і до самого медіатора.

Відрекомендування сторін. На прохання медіатора сторони викладають своє бачення конфліктної проблеми.

"Вентиляція емоцій". Медіатор надає можливість сторонам обговорити ситуацію, висловити оцінки, відверто виплеснути емоції та почуття, що накопичились. За необхідності проводяться крокуси (відверті бесіди з кожною стороною окремо), на яких сторони можуть повідомити медіатору про те, що, на їх погляд, не повинна знати інша сторона. Завдання цього етапу — досягнення узгодженої формули проблеми, спроба виявлення можливостей зближення інтересів та позицій сторін.

Формування порядку денного переговорів. Медіатор пропонує чітко сформулювати ті питання, які потребують вирішення на медіа- ційній сесії.

Вироблення пропозицій. Це головний етап медіації. Медіатор до-помагає генеруванню конструктивних ідей, але успіх залежить від здатності сторін раціонально працювати.

Підготовка угоди та її прийняття. Відбувається остаточне редагування тексту та прийняття угоди. Сторони домовляються про санкції у разі порушення угоди. Інколи може бути підписана додаткова угода про способи вирішення конфліктних ситуацій, які можуть виникнути між ними у майбутньому.

Вихід з медіації. Медіатор дякує сторонам за конструктивну ро-боту тощо. Завдання полягає в оцінюванні результату, тобто задоволеності сторін, по-перше, досягнутою угодою, по-друге, — самою процедурою переговорів за участі медіатора.

Етап постконфлікту. Медіатор оцінює реальну результатив-ність медіації і робить відповідні висновки щодо ефективності медіа- торингу, спостерігаючи, якою мірою сторони намагаються виконувати досягнену угоду.

Розглядаючи способи розв'язання юридичних конфліктів, варто наголосити на додатковому значенні неформальних процедур. Проте в певних випадках, коли даються взнаки надмірна формалізація й процесуальні переобтяження, можуть бути більш ефективними ква- зіюридичні (від лат. quasi — ніби, майже, немовби) методи.

Концептуальним підґрунтям, основою нової методології конфлік- тологічного менеджменту є визнання необхідності консенсусу [95, с. 258-271]. Зазначимо, консенсус по-різному трактується у політичному та юридичному сенсі. У політичному розумінні консенсус — це думка більшості, досягнення спільного узгодження із спірного питання. В юридичному — це метод вироблення та прийняття рішень, актів, який спирається на два важливих принципи: підтримку рішення більшістю осіб, які беруть участь у його прийнятті, та відсутність заперечень проти прийняття рішення з боку хоча б одного з учасників. Отже, консенсус — це не одностайність, бо повна одностайність у позиціях усіх учасників прийняття рішення тут не потрібна. Йдеться про відсутність прямих заперечень та можливість нейтральної позиції і навіть окремих зауважень щодо рішення (якщо вони не підривають його сутності). До того ж консенсус не лише сприяє прямому впливу громадської думки на політико-юридичні питання, а й формує саму громадську думку, позитивно впливає на психологічний клімат у конкретній організації і в суспільстві загалом, бо орієнтує не на конфронтацію і пошук тих, хто не згоден, а на врахування інтересів усіх членів.